скачать книгу бесплатно
Листи до Фелiцii (1912)
Franz Kafka
Зарубiжнi авторськi зiбрання
Знаменитий австрiйський письменник Франц Кафка (1883–1924), бiльшiсть творiв якого були опублiкованi вже пiсля смертi автора, е визнаним новатором у прозi ХХ столiття. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком його романи «Замок», «Процес», «Америка», а також «Листи до Мiлени. Лист батьковi». «Листи до Фелiцii» адресованi Фелiцii Бауер – берлiнськiй знайомiй, а потiм нареченiй Кафки, з якою вiн двiчi був заручений, проте подружжям вони так i не стали. Листування з Фелiцiею тривало понад п’ять рокiв – з 1912-го по 1917-й. Воно вiдображало всю складнiсть стосункiв мiж адресатами. На жаль, листування односторонне, оскiльки листи самоi Фелiцii письменник спалив пiсля остаточного iхнього розриву. В листах розкриваеться особистий свiт Кафки, особливостi його життя й оточення, як це вiдчував, усвiдомлював i переживав сам письменник. До видання увiйшли листи Ф. Кафки до Фелiцii, написанi у 1912 роцi, в яких вiн постае невпевненою у собi людиною, котра здатна i на палке кохання, i на глибокий аналiз своiх почуттiв…
Франц Кафка
Листи до Фелiцii (1912)
Franz Kafka
Briefe an felice
© І. В. Андрущенко, переклад украiнською, 2020
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019
Вересень. 20.09.1912
Вельмишановна панно!
На той – легко припустимий – випадок, якщо Ви про мене нiчогiсiнько не згадаете, ще раз рекомендуюся: звуть мене Франц Кафка, я – той самий чоловiк, який уперше привiтався з Вами в Празi у будинку пана директора Брода i який потiм цiлий вечiр простягав Вам через стiл одну по однiй свiтлини талiйськоi подорожi, а врештi-решт ось цiею ж рукою, яка зараз клацае по клавiшах, стискав Вашу долоню, стиснувши яку Ви скрiпили свiй намiр i навiть обiцянку на той рiк зробити вдвох з ним мандрiвку в Палестину.
Якщо бажання зробити цю поiздку у Вас iще не пропало – Ви ж самi сказали, що непостiйнiстю не вирiзняетеся, та i я нiчого схожого у Вас не зауважив, – тодi нам не тiльки варто було б, але навiть просто необхiдно спробувати про цю подорож як слiд домовитися. Бо короткий, для подорожi Палестиною закороткий термiн нашоi вiдпустки нам доведеться вичерпати до самого денця, а досягти цього можна, тiльки найкращим чином пiдготувавшись i заздалегiдь дiйшовши щодо всiх приготувань повноi взаемноi згоди.
В одному тiльки я мушу зiзнатись, як не кепсько це звучить i як не погано в’яжеться з усiм попереднiм: я вельми неакуратний у листуваннi. Втiм, справа стояла б iще гiрше, якби я не мав друкарськоi машинки, бо навiть коли у мене зовсiм немае настрою на лист, кiнчики пальцiв завжди тут як тут. Утiм, в нагороду за це я нiколи не чекаю i пунктуальних вiдповiдей вiд адресата; навiть чекаючи на вiдповiдний лист день у день з дедалi бiльшим нетерпiнням, я зовсiм не сумую, коли листа немае, коли ж вiн нарештi приходить, я, бувае, навiть лякаюся. Зараз, закладаючи в машинку новий лист, я помiчаю, що, мабуть, передав кутi меду, малюючи власний важкий характер. Що ж, якщо я i справдi припустився такоi похибки, по заслузi менi, не треба було братися за це послання на шостiй годинi робочого дня, та ще й писати його на машинцi, до якоi я ще не зовсiм принатурився.
А проте, а проте – до речi, единий недолiк писання на машинцi якраз у тому, що часом отак заборсаешся, – навiть якщо у Вас виникають сумнiви щодо того, щоб узяти мене з собою в подорож у якiй завгодно ролi – товариша у дорозi, проводаря, баласту, тирана, – так само як i сумнiви щодо мене як кореспондента (поки сама знаеш, у нас мова лише про це), – не варто поспiшати з негативними рiшеннями, може, краще все ж спробувати мене в однiй iз цих iпостасей?
Щиро Ваш
Д-р Франц Кафка
Prag, Poric 7
28.09.1912, субота
Шановна панi!
Даруйте, що пишу Вам не на машинцi, але менi так неймовiрно багато треба Вам розповiсти, машинка ж стоiть у коридорi, до того ж лист видаеться менi настiльки невiдкладним, а у нас в Чехii сьогоднi свято[1 - Мова про День Святого Вацлава, покровителя краiни (тут i далi примiтки перекладача).] (що, втiм, з найвищим пробаченням пов’язано не так уже мiцно), до того ж машинка пише, як на мене, недостатньо швидко, погода сьогоднi чудова, вiкно у мене вiдчинене (але я завжди живу з вiдкритими вiкнами), в контору я, чого давно вже не траплялося, прийшов наспiвуючи, i якби на мене не чекав тут Ваш лист, я б i уявити не мiг, з якоi неволi менi у святковий день йти на роботу.
Як я дiстав Вашу адресу? Ви ж не про це питаете, коли питаете про це. Що ж, Вашу адресу я просто виканючив. Спершу менi назвали тiльки якесь акцiонерне товариство, але воно менi не сподобалося. Потiм я дiзнався Вашу домашню адресу, щоправда, без номера квартири, а вже потiм i сам номер. Отримавши адресу, я заспокоiвся i тим бiльше не писав: володiти адресою, на мою думку, це вже було щось, а крiм того, я боявся, що адреса неправильна, бо, справдi, хто такий цей Іммануiл Кiрх? А немае нiчого сумнiшого, нiж лист, надiсланий не на ту адресу, це вже й не лист зовсiм, а радше зiтхання. І тiльки довiдавшись, що на Вашiй вулицi стоiть кiрха Св. Іммануiла, i розшифрувавши таким чином скорочення Іммануiл Кiрхштрассе, я знову заспокоiвся. Щоправда, тепер менi до Вашоi адреси бракувало вказiвки на сторону свiту, в Берлiнi це ж майже неодмiнна ознака будь-якоi адреси. По моiй головi, я поселив би Вас де-небудь у пiвнiчнiй частинi мiста, нехай навiть це i бiднi мiсця, як менi чомусь здаеться.
Але i крiм клопоту з адресою (тут, у Празi, нiхто до пуття не знае, який у вас номер будинку – 20 або 30) – чого тiльки не довелося витерпiти цьому моему сердешному листовi, перш нiж вiн був написаний. Тепер, коли дверi мiж нами починають вiдкриватись або принаймнi коли ми взялися за клямки з двох бокiв, я можу, а мабуть що, i зобов’язаний у цьому зiзнатись. Якi тiльки комизи не нападають на мене, панi! Нервовi дивацтва падають на мене безперервним дощем. То я хочу одного, то за секунду геть iншого. Уже зiп’явшись сходами, я все ще не знаю, в якому станi увiйду до себе в квартиру. Доводиться нагромаджувати в собi рiзнi нерiшучостi, поки вони не переростуть в якусь маленьку рiшучiсть або ось у лист. Як же часто – без перебiльшення, вечорiв десять – я перед сном складав той свiй перший лист до Вас. Але це одна з моiх бiд: нiчого з того, що я ретельно продумав заздалегiдь, я згодом не в змозi записати разом, як стiй. У мене дуже слабка пам’ять, але навiть найпрекраснiша пам’ять не допомогла б менi точно вiдтворити нехай навiть найменший, заздалегiдь придуманий або просто намiчений пасаж, бо всерединi кожного речення е зв’язки i переходи, що залишаються наче пiдвiшеними. Зберусь я записати фразу – передi мною самi уламки, вони нагромаджуються i заступають цiле, я не бачу просвiту нi помiж них, нi за ними, так що якби на те воля моеi млявоi натури, хоч бери й кидай перо. Проте я i далi розважав над тим листом, я ж iще не зважився його написати, а подiбнi роздуми – найкращий спосiб утримати мене вiд рiшення. Одного разу, пам’ятаю, я навiть серед ночi схопився з лiжка, поклавши собi негайно записати дещо щойно для Вас придумане. Але зараз же лiг назад, адже – i це друга моя бiда – подiбний поспiх здався менi жахливою дурiстю, я картав себе i запевняв, що такi яснi думки легко зможу записати i завтра вранцi. Ближче до пiвночi завше переймаешся таким самообманом.
Утiм, на цьому шляху я нiколи не доберуся до кiнця. Патякаю про свiй попереднiй лист, замiсть писати Вам про купу всього того, що я хочу написати. Зауважте собi, чому цей лист набув для мене такоi ваги. Вiн набув ваги, бо Ви менi на нього вiдповiли, i цей Ваш лист у вiдповiдь лежить зараз поруч i даруе менi веселу втiху, коли я кладу на нього руку, щоб упевнитися, що я його i справдi посiдаю. Так що мерщiй напишiть менi ще один. Надто не пнiться – за листом вiдразу видно, скiльки в нього вкладено працi; ви просто ведiть для мене маленький щоденник, це даеться не так важко, зате адресату дае дуже багато. Зрозумiло, для мене Ви записуватимете дещо бiльше, нiж Ви писали б тiльки для себе, бо ж я Вас зовсiм не знаю. Так що для початку Вам доведеться менi повiдомити, коли Ви приходите на службу, що iли на снiданок, куди дивляться вiкна Вашоi контори i яка у Вас там робота, як звуть Ваших друзiв i подруг, хто це робить Вам подарунки, намагаючись порушити Ваше здоров’я шоколадними цукерками, а також тисячу iнших речей, про iснування i саму можливiсть iснування менi й невтямки. – До речi, як щодо подорожi до Палестини? Якщо не в найближчому, то в недалекому майбутньому, навеснi на той рiк або восени неодмiнно. Макс закинув поки що свою оперету, зараз вiн в Італii, але незабаром мае намiр приголомшити Вашу Нiмеччину неймовiрним лiтературним щорiчником. Моя книга – книжечка, зошит – зустрiла у нього дуже привiтний прийом. Але не надто вже вона й добра, треба писати набагато краще. На цьому запевненнi i прощаюся!
Ваш Франц Кафка
Жовтень. 13.10.1912
Ласкава панi!
Два тижнi тому о десятiй ранку я отримав вiд Вас першого листа i через якiсь хвилини вже сидiв за вiдповiддю, написавши Вам чотири сторiнки неймовiрного формату. Про що i зараз анiтрохи не шкодую, бо годi було збавити той час з бiльшою втiхою, шкодувати ж доводиться тiльки про те, що написане тодi так i залишилося крихiтним початком, написати хотiлося набагато бiльше, тож притлумлена в собi частина листа iще довго, цiлими днями розпирала мене i не давала спокою, поки занепокоення це не поступилося мiсцем очiкуванню Вашоi вiдповiдi й дедалi слабшiй надii цю вiдповiдь отримати.
То чому ж Ви менi не написали? – Можливо, а з урахуванням сквапливостi того мого листа навiть цiлком ймовiрно, що Ви натрапили там на якусь дурiсть, яка могла Вас збентежити, але ж щирiсть i доброта намiрiв, якi вiдчувалися в кожному моему словi, не могли вiд Вас вислизнути. – Або, може, котрийсь iз листiв загубився? Але мiй вiдправлено з такою ретельнiстю, а Вашого чекають з таким завзяттям, що втратити iх просто не могли… Та й чи губляться взагалi листи – навiть тi, яких чекають вже майже без надii, через саму лише нез’ясовну впертiсть? – Або, може, Вам не передали мого листа через непростиму згадку про мандрiвку до Палестини? Але чи можливо таке в сiм’i, а тим паче щодо Вас? Але ж лист мiй, за моiми розрахунками, мав дiйти до Вас iще в недiлю вранцi. – У такому разi залишаеться тiльки одне сумне припущення – що Ви занедужали. Але i в це я вiрити не хочу, Ви напевно здоровi i радiете життю. – Все iнше мiй розум просто вiдмовляеться розумiти, i я пишу цей лист не так у надii на вiдповiдь, як чинячи обов’язок перед самим собою.
Якби я був листоношею, що розносить листи по Вашiй Іммануiл Кiрхштрассе, я б iз цим листом у руках, минаючи одного за iншим всiх здивованих членiв Вашоi родини, через усi кiмнати пройшов би просто у Вашу i вклав би конверт Вам прямо в руку; а ще краще – сам опинився б пiд дверима Вашого будинку i довго, нескiнченно довго тиснув на кнопку дзвiнка, iз захопленням i захватом смакуючи довгоочiкувану зустрiч, яка знiмае будь-яке напруження.
Ваш Франц К.
23.10.1912, середа
Ласкава панi!
Навiть якби всi три заступники директора стояли зараз над моiм столом, заглядаючи менi через плече, я все одно вiдповiв би Вам негайно, бо Ваш лист упав на мене як дар небес, на якi я вже три тижнi в марному сподiваннi позираю. (До речi, припущення щодо начальницького нагляду негайно пiдтвердилося, щоправда, тiльки в особi мого безпосереднього начальника.) Якби менi довелося вiдповiдати на присланий Вами опис Вашого нинiшнього життя тiею ж монетою, менi довелося б сказати, що життя мое щонайменше наполовину складалося з очiкування вашого листа, до чого я зарахував би ще три маленьких послання, якi я написав Вам за цi три тижнi (мене тим часом розпитують про страхування ув’язнених, Матiр Божа!) i з яких два тепер так-сяк ще можна Вам вiдiслати, тодi як третiй, хоча насправдi вiн е першим, не випадае вiдсилати. Так, значить, лист Ваш загубився (тiльки-но менi довелося заявити, що про мiнiстерську скаргу якогось Йозефа Вагнера з Катарiнаберга я нi сном нi духом не знаю), i вiдповiдей на своi нещодавнi питання менi вже не бачити, при тому що провини моеi у цiй втратi немае жодноi.
А я з приводу цiеi втрати все нiяк не заспокоюся, не можу зосередитися, готовий увесь свiт засипати скаргами, хоча сьогоднi життя вже зовсiм не те, що вчора, але що накопичилося, те як i ранiше не вiдпускае, ще й пильнуе вихлюпнути у кращу добу.
Виходить, те, що я Вам сьогоднi пишу, це не вiдповiдь на Ваш лист, вiдповiддю, можливо, стане лист завтрашнiй, ба навiть – позавтрашнiй. І манера писати у мене не сама по собi така безглузда, вона безглузда рiвно настiльки, наскiльки вiдбивае мiй нинiшнiй спосiб життя, який я Вам теж коли-небудь зможу змалювати.
А Вас тим часом, як i ранiше, задаровують! І всi цi книги, цукерки та квiти нагромаджуються просто на письмовому столi у Вас на роботi? У мене на столi тiльки звичайний канцелярський нелад, а Вашу квiтку, за яку цiлую Вам руку, я мерщiй сховав у гаманець, де, попри тепер уже непоправну втрату одного листа, зберiгаються два iнших Ваших послання, одне, щоправда, адресоване Максу, але я його у нього вижебрав, нехай це й смiшно трохи, але Ви, сподiваюся, за це на мене не ображаетеся.
Напевно, навiть добре, що в листуваннi нашому з самого початку вийшла така затримка, я тепер знаю, що зможу писати Вам, навiть коли вiдповiдi Вашi не доходять. Але бiльше листи губитися не повиннi. – Усякого вам добра, i не забудьте про маленький щоденник.
Ваш Франц К.
[На верхнiх берегах першоi сторiнки]
Я так нервую через можливу втрату листiв, i мою адресу Ви пишете не зовсiм правильно, тому писати ii треба так: Poric 7 з двома гачками над «r» i «c», а для надiйностi незле було б згадати про Товариство страхування працiвникiв вiд нещасних випадкiв.
Дату народження панi Софi я напишу завтра.
24.10.1912, четвер
Ласкава панi!
Ах, яка сьогоднi була трудова безсонна нiч, – тiльки пiд кiнець ii, скрутившись калачиком, я мало не силомiць змусив себе до двох годин натужноi, майже штучноi дрiмоти, коли i сон не в сон, i сни не сни. А зранку в пiд’iздi на мене ще налетiв якийсь рiзничук з ношаком, дерев’яний рiг якого я i зараз iще цiлком болiсно вiдчуваю у себе пiд лiвим оком.
Зрозумiло, такий початок дня не кращим чином допомагае долати труднощi, з якими пов’язане для мене писання листiв Вам, труднощi, якi i цiеi ночi у найрiзноманiтнiших формах проходили перед моiм внутрiшнiм зором. Труднощi цi зовсiм не вiд мого невмiння висловити те, про що я хочу написати, бо хочу я написати про найпростiшi речi, але речей цих стiльки, що менi не до снаги розмiстити iх у часi й просторi. Інодi, усвiдомлюючи це свое безсилля, – правда, таке бувае тiльки вночi, – я ладен усе кинути i нiколи бiльше не писати, бо краще вже померти вiд ненаписаного, нiж вiд писанини.
Ви пишете, що часто ходите в театри, мене це цiкавить дуже, бо ж, по-перше, Ви там, у Берлiнi, перебуваете в самому центрi театральних подiй, по-друге, Ви з великим смаком вибираете театри для вiдвiдувань (за винятком «Метрополя», в якому i менi траплялося побувати, я там позiхав так, що боявся проковтнути сцену), по-трете, сам я з погляду театру цiлковитий профан. Але, знову-таки, чи багато зиску читати про Вашi театральнi походи, якщо я не знаю всього, що iм передувало, i все, що було пiсля, не знаю, у що Ви були одягненi, який був день тижня i яка того дня стояла погода, коли Ви вечеряли – до театру або пiсля, де Ви сидiли, в якому були настроi i чому саме в такому, а не iншому, i так далi, й так до нескiнченностi. Зрозумiло, абсолютно неможливо, щоб Ви написали менi про все це, але точно так само неможливо i все iнше.
День народження панi Софi – щоб написати щось цiлком i повнiстю зрозумiле – лише 18 березня, i коли Ваш, якщо питати прямо?
Не те щоб хвилювання, що ним охоплене бюро, пiдганяло мене писати, тож я запитую про дещо iнше: я мимохiдь заховав у пам’ятi все, що Ви сказали того вечора в Празi, наскiльки можна бути впевненим у таких переконаннях, тiльки одне менi залишилося не зовсiм ясне, наскiльки пам’ятаю, коли я читав Вашого листа, i Ви повиннi це доповнити. Коли ми вийшли з помешкання з паном директором Бродом до готелю, я, щиро кажучи, був схвильований, неуважний i нудний, хоча причиною цьому, принаймнi, як на мiй розум, почасти була присутнiсть пана Брода. Навпаки, я був досить задоволений тим, що почувався самотнiм. Йшлося i про те також, що Ви уникаете вечiрнього стовпища у центрi мiста, навiть коли буваете в театрi, i що, повернувшись, умисно спадаете на увагу матерi з провулка, по-особливому плеснувши в долонi, i вона вiдкривае Вам вхiднi дверi. Невже це так дивно? І чи тодi, коли Ви ходили в Метрополiтен, iдея прихопити ключа не виникла винятково через те, що довелося вертати надто пiзно? Чи не смiшнi це, бува, питання? Мое обличчя досить серйозне, i якщо Ви смiетеся, смiйтеся, будь ласка, щиро i дайте точну вiдповiдь.
Найпiзнiше навеснi у видавництвi «Ровольт» у Ляйпцигу повинен вийти «Щорiчний альманах красного письменства», який видае Макс. Там буде надрукована i моя маленька розповiдь «Вирок», з присвятою «Мадемуазель Фелiцii Б.».
Сподiваюся, Ви не сприймете це як безцеремонне важення? Особливо якщо врахувати, що посвята випереджае оповiдання вже бiльше мiсяця, а рукопис уже випущено мною з рук. Можливо, за вибачення менi стане та обставина, що другу частину посвячення – «Мадемуазель Фелiцii Б., щоб вона отримувала подарунки не тiльки вiд iнших» – я все- таки змусив себе випустити? По сутi ж iсторiя ця, скiльки я можу судити, до Вас особисто жодного стосунку не мае, хiба що там мигцем згадуеться дiвчина Фрiда Бранденфельд, себто, як я лише пiсля усвiдомив, з такими ж, як у Вас, iнiцiалами. Єдиний зв’язок з Вами полягае, мабуть, лише в тому, що маленьке це оповiданнячко здалеку намагаеться бути гiдним Вас. Що i прагне висловити посвята.
Менi важко на душi, що менi не дiзнатися, що Ви вiдповiли на мiй передостаннiй лист. Минуло стiльки рокiв, коли я нiчого не чув про Вас, i тепер доведеться накинути щонайменше зайвий мiсяць забуття. Звичайно, я довiдуватимуся про пошту, але мало шансiв, що я дiзнаюсь там бiльше, нiж Ви ще пам’ятаете з цього листа. Чи не могли Ви це записати десятьма словами?
Остаточний висновок, остаточний висновок на сьогоднi. Вже на попереднiй сторiнцi навiть у цiй тихiй кiмнатi, в якiй я ховався, дiйшло до збурення. Вони здивованi, що у мене стiльки вiльного часу в бюро (це вимушений виняток) i що я пишу лише в бюро. Для цього теж е пояснення, але нiколи про них писати.
Усього найкращого, i не гнiвайтесь за щоденний обов’язок розписуватися в одержаннi рекомендованоi кореспонденцii.
Ваш Франц К.
27.10.1912, недiля
Ласкава панi!
Нарештi о восьмiй вечора – i це в недiлю – я можу сiсти за лист до Вас, хоча все, чим я цiлий дня займався, мало на метi якнайшвидше за цей лист взятися. А Вам весело минають недiлi? Ну звичайно ж, по Вашiй виснажливiй працi! Для мене, принаймнi в останнi пiвтора мiсяця, щонедiлi – це диво, сяйво якого я бачу вже в понедiлок зранку, щойно прокинувшись. Головний же клопiт по цьому – як протягнути цiлий тиждень до наступноi недiлi, протягнути крiзь усi цi буднi, коли до п’ятницi ти остаточно знемагаеш на силу. Коли ось так, година за годиною, проводиш тиждень, коли навiть при свiтлi дня тобi до снаги зосередитися лише не набагато бiльше, нiж нiчницями, i коли раптом оглянешся на себе посеред нещадноi машинерii такого-от тижня, тодi мимоволi зрадiеш, що цi безрадiснi, тужливi днi не обвалюються на мiсцi, щоб зараз же почати повiльно здiйматися знову, а таки зле мляво спливають, тягнуться, i тебе нарештi чекае вечорове зiтхання i нiчний перепочинок.
По недiлях я теж веселий, але не сьогоднi; сьогоднi, вийшовши як завжди перейтися у недiлю, я бродив пiд дощем; пiвдня – це лише, вочевидь, суперечить сказаному в перших рядках – перебув у лiжку, найкращому притулку для задуми й печалi; турки програють[2 - Мова про першу Балканську вiйну (1912–1913), що поклала край пануванню Османськоi iмперii в Європi на захiд вiд лiнii Чаталджа пiсля майже 500 рокiв. Вiйна закiнчилася Лондонським договором вiд 30 травня 1913 року.], що могло б змусити мене проповiдувати як фальшивого пророка не тiльки для солдатiв, але i для всього вiдступу (це також е великим ударом для наших колонiй), i нiчого iншого не лишалося, як укопатися слiпо й глухо в iншi заняття.
Добре ж, однак, я Вас розважаю! Мила панянко, може, менi краще просто встати з-за столу i кинути на сьогоднi всю писанину? Але, можливо, Ви все бачите наскрiзь i знаете, що врештi-решт я все одно дуже щасливий, i тодi менi можна залишитись i писати далi.
У Вашому листi Ви згадали, наскiльки незатишно почувалися в Празi того вечора, i хоча самi Ви про це не сказали, а можливо, навiть i не подумали, вiдчуваеться-таки, що вiдчуття затишностi увiйшло в той вечiр тiльки разом зi мною, бо до цього Макс iще майже не встиг заговорити про свою оперету, тим паче що вiн не надто переживав i переймався нею, i тiльки я, прийшовши зi своею безглуздою папкою, порушив загальний настрiй. Окрiм того, це була якраз та дивна смуга в моему життi, коли пiд час своiх чимраз частiших вiзитiв я жартома заважав Отто Бродовi, який дотримувався своечасного вiдходу до сну, нескiнченними теревенями, у мiру просування стрiлки годинника дедалi жвавiшими, поки зазвичай об’еднаними i, звiсно, сповненими усiеi любовi зусиллями всiеi родини мене не випирали з помешкання. Внаслiдок чого моя поява у будинку в таку пiзню годину – по-моему, перейшло вже за дев’яту – видалася, напевно, загрозою. Себто у свiдомостi членiв сiм’i два наших вiзити викликали геть рiзнi вiдчуття: з одного боку Ви, кому призначалася тiльки щира доброта i люб’язнiсть, i з iншого ж боку я, так би мовити, той, кого мучать нiчницi. Для Вас, наприклад, грали на роялi, тодi як для мене Отто вовтузився з екраном коминка – заняття, яке давно вже стало в будинку спецiально призначеним для мене умовним сигналом до влягiв, але, якщо цього не знати, видаеться досить дивним i виснажливим. Що ж до мене, то я, абсолютно не готовий зустрiти в будинку таку гостю, прийшов лише на домовлену зустрiч з Максом (ми домовилися на восьму, та я, як звичайно, на годину спiзнився), щоб обговорити з ним, як усе стоятиме у рукописi[3 - Мова про збiрку «Споглядання».], про що своечасно подумати не спромiгся, а його вранцi другого дня вже треба було нести на пошту. І тут раптом застаю в будинку незнайомку i вiдчуваю з цього приводу навiть деяку досаду. Натомiсть я чомусь повiвся так, нiби вiзит Ваш для мене нiякий не сюрприз. Я першим, перш нiж мене встигли Вам вiдрекомендувати, через величезний стiл простягнув Вам руку, хоча Ви ледь пiдвелися менi назустрiч, не маючи, очевидно, анiнайменшого намiру мою руку тиснути. Я тiльки мигцем на Вас глянув, сiв i одразу вiдчув, що все навколо добре, тiльки-но вiдчув, як од Вас виходить легка заохота, що ii завжди пробуджуе в менi присутнiсть незнайомоi людини у знайомому товариствi. Коли не брати до уваги те, що переглянути разом з Максом рукопис уже не вдасться, з’ясувалося, що простягувати Вам свiтлини талiйськоi подорожi – миленна забава. (За цi останнi слова, що цiлком точно вiдображають мiй настрiй того вечора, я сьогоднi, далеко вiд Вас, ладен себе тодiшнього просто побити.) Ви поставилися до перегляду свiтлин вельми серйозно i вiдривали вiд них очi, тiльки коли Отто щось пояснював або коли я простягав Вам наступний знiмок. Хто iз нас, вже не пам’ятаю хто, з приводу однiеi з фотографiй бовкнув, як жаба в болото. Через свiтлини Ви геть забули про iжу, а коли Макс кинув з цього приводу якесь зауваження, заперечили, що немае, мовляв, нiчого бридкiшого за людей, якi знай жують. Тут задзвонив телефон (тим часом у мене тут уже давно минула одинадцята вечора, коли для мене починаеться головна моя робота, а я досi не можу одiрватися вiд цього листа), так ось, задзвонив телефон, i Ви заходилися переказувати початкову сцену з оперети «Дiвчина в авто»[4 - Оперета Жана Жильбера.], яку слухали у «Резиденцтеатрi» (е у вас «Резиденцтеатр»? Це була таки оперета?): там п’ятнадцять чоловiк на сценi, а в передпокоi дзвонить телефон, i потiм кожного по черзi одними i тими ж таки химерними словами кличуть до апарата. Я добре пам’ятаю навiть саме цей французький вислiв, але написати його не наважуся, бо не те що написати, а навiть вимовити до пуття його не зумiю, хоча тодi не тiльки нiвроку його розчув, але навiть прочитав по Ваших губах, i хоча згодом вiн раз по раз крутився у мене в головi, марно прагнучи знайти неспотворену форму. Не пам’ятаю вже, яким чином потiм (хоча нi, до того, бо я все ще сидiв бiля дверей, навскоси проти Вас) розмова перейшла на побоi i в зв’язку з цим на Ваших сестер i братiв. Були названi iмена декого з Ваших сiм’ян, перш менi абсолютно незнайомi, зокрема й iм’я Феррi (може, це Ваш брат[5 - Брата Фелiцii Фердiнанда у побутi справдi звали Феррi.]?), i Ви розповiли, що коли були маленькою, старшi брати, рiднi та двоюрiднi, часто Вас били, а ви почувалися цiлком беззахисною. Ви ще провели рукою по лiвому передплiччю, яке пiд той час являло собою суцiльний синець. Але вигляд у Вас при цьому був зовсiм не страдницький, отож я, сам, щоправда, до пуття не розумiючи чому, абсолютно не мiг собi уявити, як це хтось наважувався Вас бити, нехай Ви i були тодi геть мацюпкою. – Потiм Ви мимохiдь, щось переглядаючи або читаючи (Ви взагалi дуже рiдко зводили очi, а вечiр був такий короткий!), згадали, що вчили еврейську[6 - Мова найпевнiше про iдиш.]. З одного боку, мене це здивувало, з iншого ж – менi захотiлося (але все це тодiшнi моi думки, що вiдтодi перейшли стiльки дрiбних сит!), щоб згадка не була така вже пiдкреслено скороминуща, тому потай я зловтiшався, коли згодом Ви не здолали прочитати на обкладинцi назву «Тель- Авiв». – Ще, все у тiй-таки кiмнатi, мова зайшла про Вашу роботу, а панi Брод згадала про вишукану батистову сукню, що ii бачила у Вашому готельному номерi, адже Ви iхали до когось на весiлля, i весiлля це – тут я швидше кажу майже навмання, нiж згадую, – мало вiдбутися у Будапештi. – Коли Ви пiдвелися, з’ясувалося, що на Вас домашнi капцi панi Брод, адже чобiтки Вашi сохнуть. Час того дня i справдi був негодяний. У цих пантофлях Ви, мабуть, почувалися трохи нiяково i в кiнцi нашого проходу через темну середню кiмнату навiть встигли сказати менi, що звикли до патинкiв на пiдборах. А я про такi патинки ранiше не чув. – У музичнiй вiтальнi Ви знову опинилися проти мене, i тут я заходився гортати i розкладати свiй манускрипт. На мене зусiбiч посипалися найхимернiшi поради щодо рукопису i його пересилання, зокрема й Вашi, але я вже не пригадаю точно, якi саме. Зате я добре запам’ятав епiзод ще у попереднiй кiмнатi, який до того мене здивував, що я навiть по столу гепнув. Це коли Ви сказали, що переписування рукописiв дае Вам насолоду, Ви, мовляв, у Берлiнi часто переписуете для одного пана (прокляття, як же безглуздо звучить це слово, коли бiля нього нема iменi, прiзвища або бодай якихось пояснень!) i попросили Макса надсилати Вам рукописи. – Найкраще, на що я спромiгся, це було випадково захопити з собою номер журналу «Палестина», i хай буде менi подаровано заради цього все iнше. Мандрiвку до Палестини – ось що ми з Вами взялись обговорювати, i, обiцяючи ii, Ви навiть простягнули менi руку, а радше це я якимось навiянням звабив Вас на це. – Поки грали на роялi, я сидiв навскоси позаду Вас, Ви закинули ногу на ногу i раз у раз поправляли зачiску, яку я спереду уявити собi не можу, зате пiд час концерту мав змогу вiдзначити, що вона якось покривилася. – Потiм, щоправда, товариство роздiлилося – хто в горох, а хто в сочевицю, – панi Брод тихо куняла собi на канапi, пан Брод знайшов собi заняття бiля книжковоi шафи, а Отто боровся з екраном коминка. Мова зайшла про книги Макса, Ви щось зауважили щодо «Арнольда Беера»[7 - Йдеться про роман Макса Брода «Арнольд Беер. Доля еврея», що побачив свiт у Берлiнi 1912 року.], згадали рецензiю «Ост унд Вест»[8 - Критика (Маттiаса Ахера) вийшла на сторiнках видання «Ост унд Вест» у серпнi 1912 року. Див.: «Ost und West». – XII. – Heft 8 (August 1912). – Sp. 775–776.], i врештi-решт, гортаючи томик повного зiбрання Гете у виданнi «Пропiлеi», сказали, що i «Замок Норнепiгге»[9 - Роман Брода пiд назвою «Замок Норнепигге. Роман байдужого» (Schlo? Nornepygge. Der Roman des Indifferenten. – Berlin, 1908).] теж намагалися читати, але до кiнця не подужали. На цих Ваших словах я просто завмер зi страху – за себе, за Вас i за всiх iнших. Чи не була ця фраза якоюсь абсолютно безглуздою i до того ж незбагненною образою? Ви, однак, спокiйно завершили свiй катастрофiчно непоправний пасаж, навiть не пiдвiвши схиленоi над книгою голови пiд нашими поглядами. І раптом виявилося, що це нiякий не ляпсус i взагалi анi на йоту не оцiнка, а всього лише життевий факт, якому Ви самi дивуетеся, через що i збираетеся при нагодi знову за цю книгу взятися. Просто неможливо було виплутатися з цiеi халепи витонченiше, i я тодi подумав, що всiм нам мае бути перед Вами трохи соромно. – Щоб якось змiнити тему, пан директор витягнув iлюстрований том того ж таки видання «Пропiлеi» i оголосив, що зараз покаже Вам Гете у спiднiх. На що Ви процитували: «Король – вiн i в спiднiх король»[10 - Видозмiнена цитати з казковоi драми Людвiга Фульда «Талiсман».], i ось ця цитата виявилась единим, що менi в Вас того вечора не сподобалося. Причому я вiдчув досаду за Вас майже фiзично, нiби клубком у горлi, i вже тодi мав би запитати себе, з якого це дива я так за Вас переживаю. Втiм, я описую все жахливо неточно. – Швидкiсть, з якою Ви пiд кiнець вечора вислизнули з кiмнати i раптом з’явилися вже у чобiтках, менi взагалi годi було збагнути. Хоча порiвняння з газеллю, до якого двiчi вдалася панi Брод, менi не сподобалося. – Досить точно бачу, як Ви надягали капелюх i стромляли шпильки. Капелюх був величенький, з бiлою пiдкладкою. – На вулицi я негайно ж впав в один iз тих, аж нiяк не рiдкiсних присмеркових своiх станiв, коли нiчого, окрiм власноi нiкчемностi, навколо не помiчаю. На Перлгассе[11 - Нинi – Перлова.] Ви, ймовiрно, щоб якось вивести мене з незручного мовчання i бажаючи зрозумiти, чи по руцi нам чи нi, запитали, де я живу, на що я, iдiот нещасний, поцiкавився у вiдповiдь, чи не хотiли б Ви дiзнатися мою адресу, з дурноi голови уявивши, що Ви, тiльки-но приiхавши в Берлiн, блискавично кинетеся списуватися зi мною щодо мандрiвки до Палестини i не хочете опинитися у скрутному становищi людини, що пнеться вiдправити менi листа, не маючи пiд рукою адреси. – Те, що я наразi накоiв, усю подальшу дорогу не давало менi спокою, остаточно збивши мене з пантелику, якщо взагалi було з чого збивати. – Ще нагорi, у першiй iз кiмнат, та й потiм на вулицi розмова заходила про якогось знайомого з Вашоi празькоi фiлii, який того дня по обiдi возив Вас вiзником на Градчани. Саме думки про цього знайомого, схоже, i перешкодили менi вранцi наступного дня з’явитися на вокзал з квiтами, хоча щось подiбне боязко i бринить у моiй свiдомостi. Та рання година Вашого вiд’iзду i неможливiсть у такий короткий термiн роздобути квiти посприяли менi у рiшеннi вiдмовитися вiд цiеi iдеi. – На Обстгассе i Грабенi[12 - Нинi – На Прикопi.] бесiду пiдтримував здебiльшого пан директор Брод, а Ви тiльки встигли розповiсти iсторiю про те, як мати вiдчиняе Вам вхiднi дверi за умовним сигналом, коли Ви на вулицi плескаете в долонi, – з приводу цiеi iсторii Вам, до речi, ще доведеться дещо менi пояснити. А решту часу було ганебно змарновано на порiвняння празького i берлiнського громадського транспорту. Пам’ятаю, Ви ще встигли розповiсти, що пополуднували у Громадському будинку[13 - Громадський будинок (чеськ. Obecn? dum) – культурний i громадський центр мiста Праги, столицi Чехii, репрезентативна празька будiвля, споруджена у 1906–1911 роках у стилi сецесii.] проти готелю. Насамкiнець пан Брод дав Вам кiлька дорожнiх побажань, назвавши станцii, на яких можна купити щось поiсти. Та Ви збиралися снiдати у вагонi-ресторанi. Тут з’ясувалося, що Ви забули в потязi свою парасольку, i ця дрiбниця (для мене дрiбниця) додала нових деталей до Вашого вигляду – натомiсть те, що Ви ще не спакували речi, хоча, попри це, маете намiр читати в лiжку, неабияк мене стурбувало. Напередоднi вночi Ви ж теж читали до четвертоi. Для дорожнього читання у Вас були з собою Бйорнсон, «Прапори над мiстом i гаванню»[14 - Роман норвезького класика Бйорнстьерне Бйорнсона «Прапори вiють над мiстом i над гаванню» (Det flager i byen og p? havnen, 1884).] i Андерсен, «Книга картин без картин»[15 - Збiрка поезiй у прозi Ганса-Кристiана Андерсена.]. Менi здалося, що я i без Ваших слiв угадав би цi книжки, хоча, звiсно, про таке менi нi в свiточку не здогадатися. Я в черговому нападi незручностi втиснувся в одну з Вами секцiю двопiльних дверей i мало не стоптав Вам ноги. – Потiм перед швейцаром ми всi трое ще постояли бiля лiфта, за дверцятами якого, поки що розкритими, Ви ось-ось мали зникнути. Ви навiть встигли перекинутися кiлькома словами з швейцаром, i гордий тон Вашого голосу, – варто менi затамувати подих, – досi звучить менi у вухах. Ви не так легко дали переконати себе, що до вокзалу близько i що авто Вам не знадобиться. Щоправда, Ви думали, що iдете з вокзалу Франца Йозефа[16 - Тепер – головний вокзал Праги.]. – Потiм i справдi настав час прощатися, я знову – як менi взагалi тодi здавалося – найневправнiшим з усiх можливих способiв згадав про мандрiвку до Палестини, хоча i без того за вечiр надто часто говорив про цей замiр, який, схоже, нiхто, окрiм мене, серйозно не сприймав.
* * *
Ось, мабуть, i всi – побiжно, але лише з несуттевими, хоча i численними випусками описанi – зовнiшнi подii того вечора, якi я в змозi пригадати сьогоднi, по тридцяти, а то й бiльше, iнших вечорах, проведених за минулий час у будинку Бродiв i, на жаль, дещо в моiй пам’ятi, ймовiрно, стертих. Я записав цi своi спостереження у вiдповiдь на Вашу фразу, що на Вас, мовляв, того вечора не особливо звертали увагу, а ще тому, що i так занадто довго опирався бажанню записати своi спогади про той вечiр, поки вони ще живi. Та наразi Ви, напевно, з жахом дивитеся на стос списаного паперу перед собою i проклинаете спершу свою необачну фразу, що викликала до життя цю лавину слiв, потiм себе – за те, що все ж це читатимете, поки, просто з легкоi цiкавостi, не прочитаете все до кiнця, а ваш чай тим часом геть охолоне, i настрiй урештi-решт до того зiпсуеться, що Ви присягнетеся всiм на свiтi нiзащо не намагатися доповнити моi спогади своiми, спересердя зовсiм не подумавши про те, що доповнювати все-таки набагато легше, нiж згадувати i записувати першому, i що доповненнями потiшите мене куди бiльше, нiж сам я зумiв зробити собi збиранням цього першого матерiалу заради Вас. – Але тепер Вам i справдi час вiд мене вiдпочити, отримавши наостанок тiльки найщирiший привiт.
Ваш Франц К.
P. S. Нi, це все ще не кiнець, геть наостанок обтяжливе для Вас питання: скiльки можна зберiгати шоколад, щоб вiн не зпiсувався?
29.10.1912, вiвторок
Ласкава панi!
Щось дуже важливе, хоча i в страшенному поспiху. (Пишу цi рядки не у себе в конторi, де все канцелярське буття бунтуе проти листування з Вами, так вадить менi вiд цiеi моеi служби, така чужа вона всiм моiм запитам i сподiванням.) Ви не повиннi думати, що нескiнченними листами на кшталт учорашнього, за який я i так уже себе лаю, я крiм дозвiлля на читання намiрився позбавити Вас ще й часу на вiдпочинок i сон i чекаю розлогих i точних вiдповiдей на своi листи: було б ганебно i неприпустимо на додачу до тягаря Ваших напружених робочих днiв стати Вам за кару вечорами. Так ось, не цього, зовсiм не цього прагнуть моi листи, хоча, зрозумiло, i така мета була б цiлком природна, i нiчого дивного не було б у тому, якби Ви саме так, а не iнакше ii потрактували. Вам зовсiм не слiд – i це найважливiше – це i е важливе (таке важливе, що я в поспiху мимоволi переходжу на лiтанiю[17 - Тут: ремствування.]) – не слiд затримуватися вечорами i писати менi навiть тодi, коли Вам, можливо, хочеться писати просто так, що завгодно, нехай навiть без жодного зв’язку з моiми листами. Якими б пречудовими не видавалися менi умови у Вас на роботi, – Ви, до речi, одна в кiмнатi? – не хочу краятися пiдозрою, що тримаю Вас на службi до вечора. Рядкiв п’ять, не бiльше, iнодi пiсля роботи, так, можете менi писнути, хоча, говорячи це, я нiзащо не можу придушити в собi хамське допущення, що п’ять рядкiв можна ж писати i частiше, нiж довгi листи. Але сам тiльки вигляд Вашого листа у половинках дверей – приходять вони тепер над пiвдень – здатен змусити мене забути про будь-яку розважливiсть, хоча один тiльки погляд на вказаний у листi час або просто думка, що цiею ось вiдповiддю на чергового свого листа я, можливо, позбавив вас прогулянки, знову-таки теж нестерпнi. Яке, власне, я маю право набридати Вам порадами не зловживати пiрамiдоном, якщо сам почасти завинив Вам головнi болi? Коли, до речi, Ви взагалi гуляете? Двiчi на тиждень гiмнастика, тричi на тиждень викладач – очевидно, в тому зниклому листi саме про нього Ви менi писали, – то чи залишаеться у Вас взагалi гулящий час? А по недiлях ще й рукодiлля, це ще навiщо? Невже Вашу маму може тiшити Ваше рукодiлля, якщо вона знае, що Ви тратите на це заняття дорогоцiнний час вiдпочинку? Тим паче якщо Ваша мама, судячи з Ваших же листiв, Ваша найкраща весела подружка? – Ах, якби Ви могли щодо всього цього в п’яти рядках мене заспокоiти, щоб нам обом бiльше про це не писати i не думати, а тiльки спокiйно, без марних докорiв сумлiння, бачити i слухати одне одного, Ви – з усiею Вашою добротою i чуйнiстю, а я – вже як вмiю.
Ваш Франц К.
31.10.1912, четвер
Ласкава панi!
Самi бачите, до чого неможливi речi кояться в нашому листуваннi! Ну чи можна з моiх прохань на кшталт останнього – щоб Ви писали менi тiльки п’ять рядкiв, не бiльше, – стерти огидний налiт позiрноi шляхетностi? Абсолютно неможливо. А до того ж, висловлюючи ii, хiба я збочую вiд правди? Так, звичайно ж, анiтрохи не збочую. Але водночас, може, таки збочую? Так, зрозумiло, збочую, i ще як збочую! Коли, пiсля того як дверi мого кабiнету вже тисячу разiв розчинилися, щоб замiсть швейцара з листом впустити до мене в кiмнату безлiч рiзних людей, якi з абсолютно незворушними – i тому, з урахуванням обставин мого очiкування, геть нестерпними – фiзiономiями розташовуються у мене в кiмнатi як у себе вдома, як нiби тiльки iм тут i мiсце, коли насправдi тут мiсце тiльки швейцара з листом, i нiкому бiльше! – так ось, коли лист приходить, я в першi митi думаю, що нарештi зможу заспокоiтися, що зараз насичуся цим листом i день мине добре. Але ось лист прочитано, я дiзнаюся з нього набагато бiльше, нiж я коли-небудь мав право очiкувати i прагнув дiзнатися, Ви витратили на цей лист цiлий вечiр, у Вас, мабуть, зовсiм не залишаеться часу для Вашоi звичноi прогулянки Ляйпцигською вулицею, я перечитую лист з початку до кiнця, вiдкладаю, потiм перечитую знову, беру в руки службовий папiр, читаю його, але перед очима як i ранiше тiльки Ваш лист, стою над машинiстом, щоб продиктувати йому вихiдний, а рука вiдчувае Ваш лист, i перед внутрiшнiм поглядом повiльно повзуть Вашi рядки, якi я, здаеться, насилу встиг пробiгти, до мене звертаються з питаннями, i я точно знаю, що ось зараз, цiеi хвилини, менi про Вашого листа ну нiяк думати не можна, але вiн – це едине, що мене цiкавить, – i ось уже я голодний, як ранiше, i неспокiйний, як ранiше, а дверi вже знову ходять ходором, нiби гонець з листом ще тiльки мае з’явитися. Десь така на вигляд та, за Вашим словом, «маленька втiха», яку дають менi Вашi листи. Тим-то, гадаю, не залишене без вiдповiдi те Ваше запитання, чи не набридло менi щодня на роботi отримувати Вашi листи. Зрозумiло, якимось чином поеднати отримання листа вiд Вас з моею конторською роботою рiч майже неможлива, та настiльки ж неможливо працювати, чекаючи листа даремно, або працювати, коли тобi на думцi вертиться, що, можливо, лист чекае мене вдома. Зусiбiч суцiль однi неможливостi! Але це ще не така вже бiда, менi останнiм часом на роботi деякi неможливостi вдалося подужати, перед маленькими неможливостями взагалi не слiд падати ниць, бо тодi не побачиш великi.
А сьогоднi менi взагалi грiх скаржитися, Вашi останнi два листи прийшли до мене з iнтервалом всього в якихось двi години, через що я так само люто проклинаю недбалiсть поштовикiв учорашнього дня, як славлю iхню стараннiсть сьогоднiшного.
Однак я нiчого не вiдповiдаю Вам i сам нi про що не питаю, все тiльки тому, що втiха писати Вам, так що я не здаю собi з цього справу, налаштовуе всi моi листи на нескiнченнiсть, а в нескiнченних листах, зрозумiло, i не випадае повiдомляти на першiй же сторiнцi щось iстотне. Але почекайте, ось завтра у мене, сподiваюся (сподiваюся для себе, але не для своеi служби), буде на роботi досить часу, щоб одним махом вiдповiсти на всi Вашi питання i стiльки Вам iх поставити, що душа моя бодай ненадовго буде чиста.
А сьогоднi повiдомлю тiльки, що, читаючи те мiсце Вашого листа, де йдеться про капелюшок, я просто прикусив язика. То це виворiт у капелюха був чорний? І де ж були моi очi? Е нi, це спостереження для мене зовсiм не дрiбниця. Тодi, значить, вiн згори весь був бiлий, i мене це збило, я ж дивився на Вас з вершка свого зросту. До того ж Ви трiшки нахилили голову, коли капелюх одягали. Коротше, виправдання, звичайно, знайдуться завжди, але коли не пам’ятаеш точно, значить, годi й писати.
Приймiть щирий привiт i, якщо дозволите, поцiлунок руки.
Ваш Франц К.
Листопад. 1.11.1912
Дорога мадемуазель Фелiцiе!
Сподiваюся, Ви не заперечуватимете хоча б цього разу на подiбне звернення, бо ж якщо вже менi, як Ви неодноразово того вимагали, належить описати Вам свiй спосiб життя, то, значить, доведеться повiдомити про себе i деякi неприемнi, невтiшнi для мене речi, розповiсти про якi «ласкавiй панi» я, вочевидь, навряд чи б зважився. Втiм, нiчого поганого в цьому новому зверненнi нема, iнакше я не обмiрковував би його з такою величезною, все ще нескiнченною втiхою.
По сутi, все мое життя здавна складалося й складаеться зi спроб письменства, здебiльшого невдалих. Але якби не цi спроби, я б давно занепав i став смiттям, гiдним лише того, щоб його викинули геть. Бiда в тому, що сили моi для цих намiрiв iз самого початку були замалi, i так уже само собою вийшло, хоч я довго цього не усвiдомлював, що в iм’я справи, яка видавалася менi головною метою життя, менi довелося вiдмовляти собi i берегти себе мало не в усьому iншому. Там же, де я з власноi волi себе не берiг i собi не вiдмовляв (Боже мiй, у цiй конторi, де я сьогоднi чергую при журналi прийому, навiть у вихiдний день анi секунди спокою, вiдвiдувач за вiдвiдувачем, просто пекло якесь!), а, навпаки, намагався себе пересилити, мене вiдкидало назад, з ганьбою, синцями i гулями, з непоправною втратою сил, але саме цi, як менi тодi здавалося, знегоди мало-помалу допомогли менi знайти довiру до долi, i я почав сподiватися, що десь, нехай i ледь вловима, все-таки i для мене свiтить добра зiрка, пiд якою можна буде жити далi. Якось раз я навiть склав опис[18 - Див. «Щоденник» вiд 3 сiчня 1912 р.] всього того, чим пожертвував заради письменства i навiщо його позбувся, або, точнiше, список втрат, перенести якi можна тiльки цiною такого iх пояснення.
І справдi, наскiльки я худий – а я найхудiший чоловiк з усiх, кого знаю (що, повiрте, про щось говорить, бо в санаторiях я всього набачився), – настiльки ж i в усьому iншому в менi немае нiчого зайвого, що заважало б письменництву, зокрема й тому, що можна було б назвати зайвим у хорошому сенсi слова. Тож якщо е якась вища сила, яка хоче використати мене або вже використовуе, то, значить, я принаймнi лежу в ii долонi вже досить старим, стертим iнструментом; якщо ж такоi сили немае – значить, я взагалi нiщо й опиняюся сам у страхiтливiй порожнечi.
Тепер же я розширив свое життя думками про Вас, адже поки я не сплю, не проходить i чвертi години, щоб я про Вас не подумав, i багато чвертей години, коли я нi про що iнше думати не годен. Але навiть i це пов’язано тепер з моiм письменством, тiльки припливи i вiдливи письменства владнi надi мною i все в менi визначають, i в пору недужого, млявого письменства я, допевне, нiколи не набрався б духу до Вас звернутися. Це така ж правда, як i те, що по тому вечору мене не полишае вiдчуття, нiби в грудях моiх глибочiе проломина, через яку зi свистом i проти моеi волi щось входить в мене i виходить, поки одного разу вночi, вже в лiжку, спогад про один бiблiйний сюжет не довiв менi й необхiднiсть самого цього почуття, i, отже, iстиннiсть тiеi бiблiйноi iсторii. Тепер же, як я недавно з подивом виявив, Ви i з письменством моiм спорiднилися, хоча ранiше я був переконаний, що саме пiд час писання анiтрохи про Вас не думаю. У невеликому абзацi, мною написаному, виявилися, inter alia[19 - Серед iншого (лат.).], такi ниточки до Вас i Ваших листiв[20 - Див. передостаннiй абзац роздiлу «Готель “Окциденталь”» у романi Кафки «Зниклий безвiсти».]: хтось отримуе в подарунок плитку шоколаду. Взагалi йдеться про маленькi радощi пiд час служби. Потiм згадуеться телефонний дзвiнок. І нарештi, одна людина вмовляе iншу йти спати i навiть загрожуе, якщо та не послухае, мало не силою вiдвести ii в кiмнату, що, поза сумнiвом, пов’язане зi спогадом про натруску, що ii Ви дiстали вiд Вашоi матерi, коли допiзна засидiлися на роботi. – Менi подiбнi мiсця надто дорогi, я утримую Вас в них без дозволу, а Ви навiть цього не вiдчуваете i тому не пручаетеся. Втiм, якщо Ви коли-небудь щось таке прочитаете, подiбнi дрiбницi вiд Вас просто вислизнуть. Одному тiльки прошу повiрити: нiде у свiтi у Вас не буде безтурботнiшого полону, нiж у цих рядках.
Життя мое цiлком пiдпорядковане письменництву i як-що i зазнае якихось змiн, то лише для того, щоб iще бiльше до письменництва пристосуватися, бо часу в мене обмаль, сил мало, робота моя – жах, а вдома бучно, от i доводиться викручуватися шляхом усiляких вивертiв, якщо вже доброго i прямого життя все одно не склалося. Однак утiха вiд цих хитрощiв, коли за рахунок розпорядку дня вдаеться щось вигадати, мiзерна порiвняно з непозбутньою гiркотою, коли бачиш, що вiчна твоя втома проступае в написаному куди яснiше i чiткiше, нiж те, що ти, власне, мав намiр написати. Ось уже пiвтора мiсяця мiй розпорядок дня – якщо не брати до уваги кiлькох його порушень, викликаних нападами неймовiрноi слабкостi в останнi днi, – такий. З восьмоi до другоi або до пiв на третю контора, з третьоi до пiв на четверту обiд, по обiдi сон, по-справжньому, в розстеленому лiжку (вiрнiше, здебiльшого лише спроби заснути, якщо не сниться якесь жахiття, – одного разу, наприклад, тиждень поспiль, з неприродною, до головного болю, виразнiстю у кожнiй деталi iх примхливого нацiонального вбрання менi ввижалися увi снi чорногорцi) – до пiв на восьму, потiм хвилин десять гiмнастики, голяка, бiля вiдкритого вiкна, потiм годинна прогулянка або на самотi, або з Максом або ще одним другом, потiм вечеря в колi сiм’i (у мене три сестри[21 - Сестер Кафки звали Еллi (Габрiель), Валлi (Валерi) та Оттла (Оттiлi). Еллi (нар. 22.9.1889) була одружена з Карлом Германом; Валлi (нар. 25.9.1890) зашлюбилася з Йозефом Поллаком у сiчнi 1913 р.; улюблена сестра Кафки Оттла (нар. 29.10.1892) вийшла замiж лише 1920 року.], одна з них замiжня, друга заручена i третя, найулюбленiша, хоча i без шкоди для любовi до двох iнших), пiсля чого, близько пiв на одинадцяту (але iнодi й о пiв на дванадцяту), я сiдаю за стiл i пишу, скiльки вистачае сил, бажання i щастя, до першоi, до другоi-третьоi ночi, а одного разу навiть до шостоi ранку. Потiм знову гiмнастика, як уже описано вище, тiльки тепер без серйозних навантажень, пiсля чого обмивання i – здебiльшого з легкими болями в серцi i тремтячими черевними м’язами – в лiжко. Далi – всiлякi хитрощi, щоб заснути, чи то пак досягти неможливого, бо неможливо спати (а Господь до того ж вимагае спати без сновидiнь) i водночас думати про свою роботу, намагаючись, на додачу до всього, з упевненiстю вирiшити питання, свiдомо з певнiстю не вирiшуванi, себто вгадати, чи прийде навзавтра лист вiд Вас i, якщо прийде, то коли. Нiч моя, таким чином, складаеться з двох частин, спочатку з неспання, потiм з безсоння, i якби менi схотiлося про все це докладно розповiсти, а Вам – мене вислухати, цей лист не скiнчився б нiколи. Зрозумiло, по всьому цьому не випадае дивуватися, що зранку у себе в конторi я стаю до роботи, коли сили моi практично наскiнчу. Деякий час тому в нас у коридорi, по якому я проходжу, прямуючи в машинописне бюро, стояли ношi для перенесення папок зi справами i пачок усiлякоi iншоi документацii, так ось, проходячи повз них, я щоразу думав, що вони призначенi виключно для мене i на одного мене чекають.
Для повноти картини можна не згадати, що я не тiльки чиновник, але ще i фабрикант. Рiч у тiм, що моему швагровi[22 - Мова про Карла Германа, чоловiка сестри Еллi.] належить азбестова фабрика, компаньйоном якоi я е (хiба що вкладенi туди грошi мого батька) i за такого офiцiйно вважаюся. З цiею фабрикою я вже сьорбнув досить горя i турбот, про якi зараз не хочу розповiдати, у кожнiм разi я давно намагаюся по змозi вiд неi вiдкараскатися (себто всiляко уникаю своеi – явно марноi – участi в ii справах), але мiра можливостi, знову-таки, i не вельми велика.
Ну ось, знову я розповiв так мало i нi про що ще не запитав, а вже час закiнчувати. Але жодноi вiдповiдi – а жодного питання i поготiв – нам не можна загубити. Є, щоправда, один чарiвний засiб, за допомогою якого двое людей, якi, не зустрiчаючись i навiть не балакаючи одне з одним, здатнi, втiм, дiзнатись принаймнi майже все про минуле одне одного, буквально в одну мить, без довгого взаемного листування, але засiб цей, звичайно, майже зi царини вищоi магii (нехай i не показуе так уже магiчно), i який тим, хто удаеться до нього, хоча i не видаеться винагородженим, але тим вiрнiше не залишаеться i безкарним. Тому я Вам його не називаю, хiба що Ви самi його розгадаете. Воно звучить жахливо коротко, як i всi заклинання.
Бувайте здоровi i дозвольте скрiпити це побажання довгим поцiлунком Вашоi руки.
Ваш Франц К.
Прага, 2.11.1912, субота
[Штемпель Товариства страхування працiвникiв вiд нещасних випадкiв]
Ласкава панi!
Як так? Невже i Ви теж втомилися? Менi майже моторошно уявляти, як Ви, втомлена, сама досi сидите ввечерi на роботi. Як, до речi, Ви туди вбираетесь? І в чому полягають основнi Вашi обов’язки? Ви бiльше пишете або диктуете? У Вас, мабуть, досить висока посада[23 - Фелiцiя Бауер була друкаркою у фiрмi «Carl Lindstr?m A.G.» (Берлiн). З 1912 року вона обiймала керiвну посаду в диктографному вiддiлi компанii.], коли Ви зi стiлькома людьми розмовляете, бо ж дрiбний службовець здебiльшого сидить за столом мовчки. Про те, що контора Ваша при фабрицi, я вже i так здогадався, але сама фабрика хоч що виробляе? Самi диктографи? Та хiба iх хтось купуе? Я щасливий буваю (коли як виняток не друкую сам на машинцi) диктувати живiй людинi (це основна моя робота), яка час вiд часу, варто менi задуматися, покунюе або, навпаки, закурюе люльку, даруючи менi можливiсть тим часом спокiйно дивитись у вiкно. Або як та, що ii сьогоднi, коли я вичитував iй за повiльну роботу, у вiдповiдь, намагаючись мене задобрити, нагадала менi про отриманий мною лист. Хiба знайдеться диктограф, який усе це вмiе? Пам’ятаеться менi, якийсь час тому нам демонстрували так званий диктофон (я тодi ще був вiльний вiд упереджень, якi вiдчуваю нинi до виробiв Ваших конкурентiв), але працювати з ним страшенно довго, незручно й непрактично. Коротше, подумки я не можу сяк-так виразно вiдтворити хiд справ на Вашiй фiрмi, але хотiв би сподiватися, що там усе органiзовано так само ажурно й невимушено, як я це собi уявляю, i що Вам, вiдповiдно, в таких умовах живеться весело й безтурботно. До речi, я i празьку фiлiю Вашоi фiрми не можу вiдшукати, яка, коли я правильно запам’ятав Ваше зауваження, мае мiститися чи то на Фердiнандштрассе[24 - З 1919 р. – Народнi Тшида (Народний проспект).], чи то на Обстгассе. А я вже не раз ii шукав, бо, глянувши на табличку з назвою Вашоi фiрми, допевне, мав вiдчути якийсь знак або подих вiд Вас.
Опис моеi канцелярськоi роботи не надто мене тiшить. Вона не варта того, щоб Ви про неi дiзнавалися, не варта й того, щоб я Вам про неi розповiдав, бо не залишае менi нi часу, нi спокою писати Вам, доводячи мене, як ось зараз, до тупого i розсiяного зацiпенiння, за що я, на вiдплату зi свого боку, думками про Вас ii так скаламучую, що просто дуже любо дивитися.
Зоставайтесь здоровi! Завтра, сподiваюся, випаде спокiйна недiля, i я напишу Вам цiлу купу всього. І Ви не працюватимете до кривавого поту! Не засмучуйте мене цим! – І все це я пишу того дня, коли Ви отримаете або вже отримали мого плаксивого листа. До чого ж ми, люди, слабкi!
Ваш Франц К.
3.11.1912, недiля
Дорога мадемуазель Фелiцiе!
Отже, мiй небiж[25 - Фелiкс, син сестри Кафки, Еллi.] за стiнкою рюмсае, моя мати безперервно намагаеться його вгамувати, ласкаво називаючи по-чеськи то «ти мiй розумничку», то «ти мiй малюче», тим часом уже шоста вечора, нi, вже пiв на сьому, як запевняе годинник, я по обiдi засидiвся у Макса, який прочитав менi два роздiли зi своеi новоi повiстi «На курсах крою та шиття»[26 - Повiсть «На курсах крою i шиття» («Aus einer N?hschule») вийшла у збiрцi «Max Brod: Weiberwirtschaft. Drei Erz?hlungen» (Berlin, 1913).], як на мене, надзвичайно вдалоi i повноi чудових дiвочих почуттiв, а проте вона подекуди вже геть вилетiла менi з голови, таке велике було мое нетерпiння мерщiй сiсти за цей лист, до якого мене, якщо пiдрахувати точно, тягне вже з другоi години ночi, тобто з тiеi секунди, коли я скiнчив з iншим своiм писанням. А виявляеться, що вже пiзно, тиранiчний мiй розпорядок взагалi-то наказуе менi цiеi ж митi лягти i годинку поспати, тим бiльше що у помешканнi наразi спливають останнi хвилини вiдносноi тишi, яка знову запануе тiльки вночi, на додачу до всього передi мною коректура[27 - Мова про збiрку «Споглядання» («Betrachtung»).], яка ось уже кiлька днiв, нечитана, валяеться на столi i яку завтра вiдсилати, а це значить ще кiлька годин вечiрнього та нiчного часу, просто так вiдiрваних вiд роботи; з усiх цих, здебiльшого безглуздих причин грунтовного, систематичного листа, який я хотiв написати i який пасував би недiлi, сьогоднi не вийде. З тих-таки причин, включаючи останню, я досадую й нудьгую, i крихiтне, ще геть маленьке кошеня жалiбним нявканням з кухнi найкраще вторуе тузi мого серця. На додачу до всього, як я i очiкував, лист вiд Вас не прийшов, адже Вашi листи приходять зазвичай тiльки з другою поштою, а ii у недiлю не розносять, отож у кращому разi я отримаю його лише завтра на ранок, по довгiй ночi. – Чи здатен хто-небудь у таких умовах заборонити менi як по слабку компенсацiю звернутися до Вас так, як я наважився це зробити в перших рядках? І чи не пiдходить це звернення, зокрема i взагалi, якнайкраще, щоб, одного разу його вживши, вiд нього бiльше не вiдвикати?
Дорога мадемуазель Фелiцiе, як же провели Ви цей чудовий, але такий короткий недiльний день? Якщо люди i справдi здатнi вiдчувати, коли про них думають, то сьогоднi серед ночi Ви повиннi були не один раз прокинутись, а напередоднi ввечерi, читаючи в лiжку, потроху губити очима рядки, за снiданком же кiлька разiв вiдривати замислений погляд вiд какао, булочок i навiть вiд Вашоi матiнки. Орхiдеi, коли Ви несли iх у нову квартиру, раптом на мить застигли у Вас в руках, i тiльки тепер, далебi над «Втечею Шилiнга»[28 - Йдеться про драму Гергарта Гауптманна «Втеча Габрiеля Шилiнга» («Gabriel Schillings Flucht»).], Ви дiстали певний спокiй, адже я вже не думаю про Вас, я зараз просто з Вами. Але нi, я не з Вами: щойно поставивши крапку в попередньому реченнi, я почув у сусiднiй кiмнатi голос батька, який щойно повернувся додому з вкрай несприятливими дiловими новинами, тож менi довелося туди вийти i якийсь час постояти разом з батьками, роздiливши iхне журне мовчання.
В останнi днi менi згадалися два доповнення до нашого спiльного вечора, одне я випадково виявив у Ваших листах, на iнше натрапив у своему власному.
