скачать книгу бесплатно
Ви ж i справдi вже тодi розповiдали, i я не знаю, як мiг про це забути, що Вам неприемно жити самiй у готелi. Тодi-то, напевно, я i зауважив Вам на це, що сам я, навпаки, в готельному номерi почуваюся як у Бога за пазухою. Що ж, так i е, я надто добре зрозумiв це торiк, коли посеред зими у службових справах довгенько колесив мiстами й селами Пiвнiчноi Чехii. Мати у своему, тiльки у своему власному розпорядженнi замкнутий простiр готельного номера з його доступними для огляду чотирма стiнами, пам’ятати все свое, складене з небагатьох предметiв дорожне майно, неухильно розподiлене по полицях, скриньках i гачках шафи, столу й вiшалки, – все це щоразу заново передае менi бодай хвилинну подобу нового, ще незужиткованого iснування, призначеного для чогось кращого й тугого, як натягнута струна, хоча, втiм, насправдi це почуття, можливо, не що iнше, як викинутий iз самих глибин душi вiдчай, якому в захололому склепi готельного номера якраз саме мiсце. Хай там як, але почувався я в тiй поiздцi завжди дуже добре, i про кожен готельний номер, де менi випадало зупинятись, я, по сутi, можу сказати тiльки хороше. Взагалi ж ми обое, напевно, не так вже й багато подорожуемо. Але як бути з тим, що Вам уночi самiй навiть сходами Вашого будинку зiйти лячно? Ви, до речi, судячи з усього, живете геть невисоко, iнакше як можна почути з вулицi чиесь плескання в долонi (я, втiм, все одно не розумiю, як через зачиненi вiкна його взагалi можна почути)? І такими короткими сходами Ви боiтеся зiйти сама? Ви, вiд кого виходить стiльки надiйностi i спокою? Нi, того, що Ви менi написали про Ваш пiд’iзд i про те, як вiн вiдмикаеться, менi явно недостатньо.
А ще того вечора йшлося про еврейський народний театр. Ви хоч i бачили одного разу таку виставу, але назви п’еси пригадати не змогли. Так ось, якщо не помиляюся, саме зараз у Берлiнi одна така трупа якраз грае, а в нiй мiй добрий приятель, такий собi І. Льовi[29 - Узимку 1911/1912 рр. Кафка заприятелював з актором народного театру Іцхаком Льовi, родом з Росii. Познайомився вiн з ним пiд час гастролей трупи Льовi у Празi i вiдтодi з великим iнтересом стежив за дiяльнiстю цього мандрiвного театру.]. Це, до речi, саме вiн, хоча i мимоволi, що анiтрохи не зменшило мою йому вдячнiсть, послав менi вiд Вас звiсточку в пору довгого очiкування мiж першим i другим листами. Вiн узагалi менi пише частенько, а крiм того, надсилае всякi картинки, афiшi, газетнi вирiзки та iнше. Ось i тут послав раптом афiшу ляйпцiгських гастролей iхньоi трупи. А я, переглянувши, залишив ii у складеному виглядi у себе на столi. І ось, як це з письмовими столами взагалi водиться, коли проти твоеi волi найнепотрiбнiше з самого низу раптом опиняеться геть нагорi, однiеi чудовоi днини саме ця афiша (саме ця, а не якась iнша) опинилася раптом у мене перед очима, ще до того ж i розгорнута. Цю випадковiсть потiм посилила iнша – а саме та, що я чомусь вирiшив вивчити афiшу досконально, виявивши в нiй цiкавi речi (актриса, замiжня i вже лiтня дама, яку, втiм, я обожнюю, зветься там «примадонною», а сам Льовi представлений i зовсiм як «артист-драматист»), але внизу, в самому куточку, на превеликий мiй переляк, дрiбним шрифтом вказувалася адреса, Іммануiл Кiрхштрассе, Берлiн Норд, де, як з’ясувалося, афiшу й надрукували. І ось зараз, коли менi, на щастя, вже не доводиться задовольнятися вiд Вас такими вiсточками, я з однiеi тiльки вдячностi подумую, чи не захочете Ви раптом поглянути на цих акторiв, про яких, до речi, я мiг би розповiдати Вам без кiнця-краю. Стверджувати з усiею визначенiстю, що вони зараз у Берлiнi, я, звичайно, не можу, але коли судити з листiвки вiд того ж таки Льовi, яка десь у мене на столi валяеться, схильний так припускати. Упевнений, ця людина хоча б упродовж першоi чвертi години дуже Вам сподобаеться. Може, перед виставою або пiсля неi Ви б попросили його до Вас вийти, пославшись на мене, Вам неважко буде запобiгти в нього ласки, i Ви зможете бодай хвильку його послухати. Та й весь цей народний театр добрий, я торiк бував на iхнiх виставах разiв двадцять, а в нiмецьких театрах, як на мене, взагалi жодного разу. – Однак усе вищевикладене аж нiяк не означае прохання туди сходити, нi, чесне слово, нi. У Вас в Берлiнi театри набагато кращi, й, можливо, – а швидше за все так воно i буде, – сама тiльки мiзерiя театральноi зали, де все це вiдбуваеться, не дозволить Вам туди навiть увiйти. Так що менi тепер усе, що я тут написав, випадало б порвати, i принаймнi з цього мого бажання прошу зробити висновок, що радити Вам туди сходити я не збирався.
І ось цим маю закiнчити ту частину недiлi, що ii я провiв за листом до Вас? Але вже пiзно i щодалi пiзнiе, i менi треба поквапитись, якщо я хочу перед своею нiчною змiною ще захопити трохи сну. Одне безсумнiвно: без цього, хай навiть такого незадовiльного листа менi б узагалi сну не бачити.
А тепер – на все добре! Нещасна пошта, Ваш лист, мабуть, уже цiлий день лежить десь тут, у Празi, а мене його позбавляють! На все добре!
Ваш Франц К.
Ну ось, вже й пiвнiч минула, а я й справдi тiльки коректури встиг поробити, i поспати не вдалося, i для себе нiчого не писав. І починати зараз вже пiзно, надто ж тому, що я не спав, i в лiжко тепер ляжу, придушивши внутрiшнiй неспокiй i безуспiшно борючись з безсонням. Ви, напевно, давно вже спите, i я недобре роблю, впираючись у Ваш сон цим коротким нiчним умовлянням. Але я саме знову зазирнув у Вашого останнього листа i подумав, що, може, Вам варто кинути роботу у професора? Я, щоправда, не знаю, що це за робота, але нехай навiть вiн з вечора у вечiр диктуе Вам суцiль самi тiльки золотi слова, яка в тому втiха, якщо вiн все одно Вас цим стомлюе. А тепер я ще дам Вам на добранiч, i Ви вiдповiсте менi рiвним, спокiйним диханням.
Ваш Франц К.
Прага, 4.11.1912, понедiлок
Зараз понедiлок, 10.30 ранку. З 10.30 ранку суботи я чекаю вiд Вас листа, а менi знову нiчого не прийшло. Я писав щодня (це не докiр, бо писати Вам було для мене щастям), але невже я i справдi не заслужив нi слова у вiдповiдь? Жодного слова? Нехай навiть Ви б вiдповiли тiльки: «Чути бiльше про Вас не бажаю». При цьому я сподiвався, що сьогоднiшнiй Ваш лист мiститиме в собi якесь маленьке рiшення, а тепер, виходить, вiдсутнiсть листа якраз, напевно, це i е рiшення. Якби лист прийшов, я б вiдповiв негайно i змушений був би почати свою вiдповiдь скаргою на нескiнченнiсть двох цих довгих днiв. Тепер же Ви залишаете мене у повнiй зневiрi за цим похмурим письмовим столом!
Прага, 5.11.1912, вiвторок
Дорога мадемуазель Фелiцiе!
Якщо Ви справдi хочете, щоб я писав Вам все як е, то легко подаруете менi вчорашнього мерзенного, жахливого листа, бо як там, на цьому жалюгiдному клаптику паперу написано, так воно, слово в слово, все й було. Сьогоднi, зрозумiло, прийшли обидва Ваших листи, один зранку, другий о десятiй, у мене немае нi найменшого права нi на що нарiкати, я навiть удостоений обiцянки щодня отримувати по листу (серце, ти чуеш, кожен день лист!) i можу тiльки радiти, якщо Ви мене пробачите. І все-таки заклинаю Вас, якщо лист для мене вже написано, не змушуйте мене страждати через те, що у Вас не знайшлося марки, – без вагань, рiшуче кидайте його в скриньку без будь-якоi марки!
Бiда в тому, що я, якщо не недiля, можу писати Вам майже завжди тiльки в найтупiший свiй час дня, з третьоi до четвертоi. На роботi це вдаеться вкрай рiдко – я там i так щосили стримуюся, отримавши i прочитавши лист вiд Вас, – але якщо я не напишу Вам зараз, значить, не зможу заснути вiд незадоволеностi, та й лист назавтра до Вас уже не дiйде, а ввечерi розпорядок моiх занять вкрай стискае час.
До речi, з Вашого листа я усвiдомив, що й у свята, виявляеться, пишу нерозумно багато. Серце у мене, вважаю, у вiдносно повному здоров’i, але витримувати зневiру, коли пишеться погано, i щастя, коли пишеться добре, для людського серця взагалi нелегко. А в санаторii я був усього лише через шлунок, загальну слабкiсть i, про що нi в якому разi не слiд забувати, самозакохану iпохондрiю. Про все це я коли-небудь обов’язково напишу Вам детальнiше. Нi, медичним свiтилам я не вiрю; я взагалi вiрю лiкарям, тiльки коли вони зiзнаються, що не тямлять нi бе нi ме, а крiм того, я iх просто ненавиджу (сподiваюся, Ви нi в кого з них не закоханi). Зрозумiло, я б охоче дозволив прописати собi Берлiн для спокiйного, вiльного життя, тiльки де знайти такого всемогутнього лiкаря? Причому надто в пригодi людям, якi страждають вiд перевтоми, мае бути Іммануiл Кiрхштрассе. Можу Вам ii описати. Ось послухайте: «Вiд площi Александерплац тягнеться довга, не вельми жвава вулиця, Пренцлауерштрассе, чи то пак Пренцлауераллее, в якоi купа провулочкiв. Один iз них якраз i е Іммануiл Кiрхштрассе. Тихенька така вуличка, на вiдшибi, далеко вiд вiчно галасливого берлiнського центру. Починаеться провулочок зi звичайнiсiнькоi церкви[30 - Мова про евангелiстську Іммануiл-кiрхе в окрузi Панков, освячену в жовтнi 1893 року.]. А якраз вiзавi стоiть будинок номер 37, вузенький такий i височенний. Та й сам провулок теж вузький. Коли я там буваю, навколо завжди святий спокiй, i я раз у раз питаю себе: «Та невже я ще в Берлiнi?» Ось як описав менi Ваш провулок актор Льовi в листi, що його я отримав учора. Останне питання, вважаю, суто поетичне, а в цiлому, вважаю, все описано дуже зворушливо й сумлiнно. Я деякий час назад, не вказуючи причин, його про це попросив, i ось вiн менi вiдповiв, теж нi про що не питаючи. Щоправда, я хотiв вiд нього почути про будинок номер тридцять (а Ви тепер до того ж i зовсiм живете в номерi 29-му, якщо не помиляюся) i гадки не маю, чому вiн вишукав для мене номер 37-й. Втiм, тiльки тепер менi спало на думку, що там, можливо, мiститься та сама друкарня, де друкували афiшу. Судячи iз цього вчорашнього листа, трупа свою останню берлiнську виставу дала в недiлю, але, скiльки можна з того ж листа зрозумiти, не виключено, що наступноi недiлi вони гратимуть знову. Пишу це тiльки заради уточнення моiх попереднiх Вам повiдомлень з урахуванням усiх тодi ж зроблених застережень щодо рекомендацii цей театр вiдвiдати.
Чарiвне слово випадково закралося у Ваш передостаннiй лист i саме про це не знае. Воно загубилося там серед багатьох iнших i, боюся, нiколи не пiднiметься в нашому листуваннi до того рангу, який йому личить, бо я-то нi в якому разi першим його не вимовлю, проте i Ви, зрозумiло, навiть якщо його вгадаете, теж першою його не вимовите. Може, воно й на краще, бо з урахуванням впливу, якого може набути це слово, Ви виявите в менi таке, чого не зможете винести, i як менi тодi, постае питання, бути?
Першим же дiлом Ви зовсiм iнакше подивiться на мое письменство i на мое ставлення до письменства i вже не радите «знати мiру». Людська слабкiсть сама достатньою мiрою визначае «мiру» нашим зусиллям. І хiба на крихiтному клаптi, на якому менi випало стояти, не повинен я докласти всiх зусиль, якi тiльки в мене е? Та я був би дурнем дуренним, якби цього не робив! Можливо, письменство мое – пустий звук, але тодi вже з усiею визначенiстю безсумнiвно, що i сам я нiкчема повний й остаточний. Отож якщо я себе ще й у цьому щадитиму, то правильнiше буде сказати, що я себе не шкодую, а по сутi вбиваю. Скiльки, до речi, на вашу думку, менi рокiв? Не пам’ятаю, щоб того нашого вечора ми про це говорили, а може, Ви просто не надавали цьому значення.
Прощавайте, постарайтеся i далi не думати про мене погано, втiм, просто спокiйно вiдкладiть писання листiв панi Софi. Менi дуже подобаеться панi Ф.[31 - Фрiдманн.], але не аж так, щоб кортiло писати iй листи. Нi, ми не листуемось. Я написав iй лише три листи: перший являв собою плач за нею, другий – хвилювання через неi, третiй – вдячнiсть iй. Прощавайте!..
Ваш Франц К.
6.11.1912, середа
[Штемпель Товариства страхування працiвникiв вiд нещасних випадкiв]
Дорога мадемуазель Фелiцiе!
Та Вас просто рвуть на частини у мене на очах! Чи не занадто багатьом людям Ви придiляете увагу, чи не занадто багатьом? У цьому взагалi не було б нiчого поганого, якби у Вас було бiльше часу. Чи не забагато у Вас робiт i вiзитiв, чи не зловживаете Ви розвагами, якi нiчого, окрiм внутрiшнього неспокою, Вам не дають? Можливо, я вставляю клепку, не знаючи сутi, але останнiй Ваш лист такий нервовий, що хочеться зараз же взяти Вашу руку i на мить затримати у своiй. Я не маю нiчого проти кожноi речi окремо, нi проти невинних спокус у професора, хоч я i витрiщив очi з приводу «води i газу», нi проти благодiйного свята, тим бiльше що на таких святах люди частенько знiмаються на групових свiтлинах, якi потiм так легко дарувати, начебто i не даруючи при цьому свою власну фотокартку. Але при бажаннi даючи тим самим iншим стороннiм величезну втiху.
Щодо народного театру я говорив без жодноi iронii, можливо, з усмiшкою, але це люблячи. Пам’ятаю, я – як менi зараз видаеться, перед силою-силенною народу – перед якоюсь виставою говорив навiть коротке вступне слово, пiсля чого Льовi грав, спiвав i щось декламував[32 - Єврейський тематичний вечiр, про який тут мовить Кафка, вiдбувся 18 лютого 1912 року у параднiй залi еврейськоi ратушi у Празi. У «Щоденниках» вiд 13 лютого читаемо: «Починаю писати конферанс до доповiдей Льовi. Це вже на недiлю, на вiсiмнадцяте» (Кафка Ф. Щоденники. – К., 2000. – С. 133). Там само див. запис вiд 25 лютого 1912 р.]. На жаль, грошви вiд цiеi сили-силенноi народу набралася аж нiяк не сила. Про берлiнськi гастролi менi вiдомо не бiльше того, що я написав учора, бо в iншому останньому листi Льовi повно лише скарг i нарiкань. Зокрема i як би скарга мимохiдь на те, що в Берлiнi по буднях нiчого не заробиш, – докiр, який я не маю права приховувати вiд берлiнки. Взагалi ж Льовi, якщо дати йому розвернутися, людина воiстину нестримно захоплена, «полум’яний еврей», як кажуть на сходi. Зараз, правда, вiн, з рiзних причин, розповiдати про якi занадто довго, хоча аж нiяк не нудно, над усяку мiру нещасливий, а найгiрше – я не знаю, як i чим можна йому допомогти.
Моi недiльнi очiкування Вашого листа легко пояснити, адже я сходив на службу подивитися пошту, але тодi я ще не був засмучений i перебирав конверти не в очiкуваннi, а радше в задумi. Моя домашня адреса – Нiкласштрассе, 36[33 - Тепер – Паризька, одна з центральних празьких вулиць.]. Але яка, дозвольте запитати, адреса у Вас? На зворотi Ваших конвертiв я вичитав уже три рiзнi адреси, значить, правильна таки № 29? Вам не надто тяжко отримувати рекомендованi листи? Я шлю Вам iх не просто через нервовiсть, хоча помiж iншого i з цiеi причини, а тому, що менi здаеться, нiби такий лист потрапляе до Вас у руки певнiше, без недбалих затримок сумно мандрованих звичайних листiв, i перед очима у мене при цьому витягнута рука хвацького берлiнського листоношi, який впиратиме вам листа навiть силою, коли Ви раптом надумаете чинити опiр. Але коли сам залежний, жодних помiчникiв не вистачить… – Бувайте здоровi! Гордий тим, що в цьому листi жодноi скарги, як не солодко Вам поплакатися.
Ваш Франц К.
7.11.1912, четвер
[Штемпель Товариства страхування працiвникiв вiд нещасних випадкiв]
Найдорожча мадемуазель Фелiцiе!
Вчора я уявив, що турбуватимуся про Вас, i з усiеi сили намагався Вас умовити. Але сам-то що я роблю? Хiба я Вас не мордую? Зрозумiло, без намiру, бо таке взагалi неможливо, i навiть якби я мав такий намiр, вiн зник би вiд Вашого останнього листа, як нечиста сила перед сяйвом добра, але своiм iснуванням, самим тiльки iснуванням своiм я Вас мордую! У глибинi ж я не змiнився на краще, як i ранiше кружляю у своiй орбiтi, тiльки набув нового нездiйсненного сподiвання на додачу до колишнiх, теж нездiйсненних, i отримав в дар небувале, найсильнiше на моему вiку вiдчуття людськоi впевненостi поверх звичайноi своеi неприкаяностi. Зате Ви тепер розтривоженi, Вам неспокiйно, Ви плачете увi снi, що набагато гiрше, нiж всю нiч без сну витрiщатися в стелю, Ви зовсiм не та, якою були того вечора, коли погляд Ваш так спокiйно перебiгав з предмета на предмет, тепер же ви не знаете, за що хапатися, в одному листi згадуете чоловiк двадцять, в iншому взагалi нiкого, коротше, вигоди i витрати подiленi мiж нами несправедливо, найвищою мiрою несправедливо. (Ну з якого дива ти, чоловiче, саме зараз, у цiй тихiй кiмнатi, яка, втiм, належить тобi, проти мене всiдаешся!)
Повторюю: не я у цьому винен, – бо хто я такий? – але тiльки те, на що одне зроду був спрямований мiй дух, едине устремлiння якого i до цього дня залишаеться незмiнним, намагаючись i Вас повести за собою, щоб не втратити. Що ж це за сумне насильство, яке я над Вами приречений зчиняти!
Пiсля довгоi перерви. (Якби я мав час, якби у мене був час! Я б змiг заспокоiтися i правильнiше поглянути на навколишне. Я зумiв би писати Вам дбайливiше. Я нiколи не образив би Вас хапливiстю, як ображаю зараз, хоча нiчого на свiтi так не хотiв би уникнути. Я б заспокоiвся i покинув, як кiлька хвилин тому нагорi, у своему кабiнетi, в думках про Вас тремтiти вiд нетерпiння над дiловими паперами, а тепер, у хвилиннiй тишi цiеi кiмнати, тупо сидiти за столом i витрiщатись у вiкно помiж запнутих гардин. І навiть якщо ми писатимемо одне одному щодня, байдуже, чи будуть днi iншi, нiж нинiшнiй, i iнше покликання, нiж до виконання нездiйсненного, прагнення щосили розлетiтися рiзно i з тiею ж таки силою утриматися разом?)
Знову на свое виправдання доводиться посилатися на перерву, бiльше нема на що, день знову поповз за полудень, причому далеко. Зараз, перечитуючи Ваш лист, раптом з подивом зрозумiв, що зовсiм нiчого не знаю про Ваше колишне життя, думкою встиг тiльки вихопити iз заростей плюща Ваше личко маленькоi дiвчинки, що задумливо дивиться на поля довкола. І майже немае iншого засобу дiзнатися бiльше, нiж можливо дiзнатися з написаного. Не вiрте нiчому iншому! Ви вважаете мене нестерпним, якби я надумав до Вас приiхати. Пам’ятайте, яким я був по дорозi в готель, – ось такий я i е. Мiй триб життя, за допомогою якого, втiм, менi вдалося вилiкувати шлунок, здався б Вам безглуздим i нестерпним. Подекуди пiд час моiх вечiрнiх трапез батьковi доводилося ховати обличчя за газетою, перш нiж вiн зумiв до них звикнути[34 - Батько Кафки, рiзниченко, не розумiв вегетарiанського способу життя свого сина.]. Та й одягаюся я ось уже кiлька рокiв нехарно. Один i той же костюм вiрою i правдою служить менi на роботi й на вулицi, вдома за письмовим столом i навiть взимку i влiтку. Вiд холодiв я загартувався чи не краще за дерев’яний оцупок, але навiть це, напевно, ще не привiд, щоб одягатись, як я, тобто, наприклад, ходити аж до листопада без плаща або пальта, являючи у своему лiтньому костюмi та лiтньому ж капелюсi видовище майже блазнiвське серед закутаних перехожих, принципово не надягати жилетку (я винахiдник безжилетковоi моди), не кажучи вже про деякi iншi дивнi особливостi моеi спiдньоi одежi, що ii я тут поминаю. Уявляю, як би Ви злякалися, спiткавши бiля церкви, яку я так добре собi уявляю на початку Вашоi вулицi, такого чолов’ягу! Моему трибовi життя е кiлька (окрiм того, що я, вiдколи його проваджу, став незрiвнянно здоровiшим, нiж ранiше) пояснень, але жодне з них Ви не вважаете переконливим, надто тому, що все, що в ньому може бути здорового (а я, звичайно ж, ще й не курю, не п’ю нi алкоголю, нi кави, нi чаю, та й шоколад – зiзнаюся, викриваючи минулою датою свое легкодухе замовчування, загалом теж не iм), я з лишком перекриваю браком сну. Однак, найдорожча мадемуазель Фелiцiе, це не привiд, щоб остаточно махнути на мене рукою, так само як i намагатися мене в цих речах виправити, – краще просто по-дружньому мене терпiти, але на великiй вiдстанi. Бо, бачте, вчора ввечерi, прийшовши додому з вогкого холоду в звичайному своему вбраннi i взявшись за свою, майже день у день незмiнну вечiрню трапезу, я слухав розповiдi свого зятя i того, кому ще тiльки належить таким стати, а потiм, поки всi прощалися у передпокоi, залишившись один у кiмнатi (ввечерi я iм тепер мiж пiв на десяту i десятою), раптом вiдчув напад такого гострого потягу до Вас, що до речi було б тицьнутися лицем у стiл, аби себе стримати.
Ви вважаете, що я виглядаю молодшим, нiж маю рокiв, i менi майже кортить приховати свiй вiк, бо непомiрно висока ця цифра надае всьому, чим я Вам досаждаю, вiдтiнок ще бiльшоi курйозностi. А я тим часом майже на рiк старший за Макса, 3 липня менi виповнюеться 30 рокiв. Утiм, на вигляд я майже юнак, i, залежно вiд проникливостi необiзнаного спостерiгача, менi дають зазвичай вiд 18 до 25.
У тому, що я вчора сказав про професора, на Ваш слух, можливо, могла прозвучати зарозумiлiсть, але нi, це тiльки ревнощi, та й годi. І лише сьогоднi, та й то подумки, я дещо маю проти нього – це те, що вiн порекомендував Вам Бiндiнга[35 - Мова про народженого в Базелi нiмецького письменника Рудольфа Георга Бiндiнга (1867–1938), прихильника Адольфа Гiтлера. Щоденник i листи Бiндiнга пiд назвою «Фаталiст на вiйнi» видано 1927 року. Його зiбранi вiйськовi вiршi, оповiдання та спогади були опублiкованi до його смертi в 1938 роцi.], якого я, правда, читав дуже мало, але не зустрiв при цьому жодного рядка, який би не являв собою фальшивi й пихатi теревенi. І ось все це професор насилае на Вашi сни i мрii! – А тепер, хутко, ще ось що: навiщо Ви зiстрибуете на ходу з трамвая? Коли надумаете стрибати наступного разу, нехай спливе перед Вами мое перелякане обличчя! А що окулiст? А Вашi головнi болi? Не читатиму Вашого наступного листа, якщо вiн не мiститиме вiдповiдi на цi питання.
Ваш Франц К.
8.11.1912, п’ятниця
Дорога мадемуазель Фелiцiе!
Ваш передостаннiй лист (а не Вашi «останнi листи», як Ви пишете) збив мене з пантелику, це правда, але я не думав, що справа стоiть так кепсько, як я мушу виснувати з Вашого останнього листа. Невже я й справдi такий невпевнений у собi? А саме приховане мое нетерпiння i невилiковне невдоволення собою невже так i вчуваються у кожнiй виведенiй мною лiтерi? І невже, щоб дiзнатися, що я насправдi думаю, менi спершу треба писати про це в листах? Зле ж стоять моi справи, але ж саме в них я щосили намагаюся Вас втягнути!
Не знаю, чи правильно Ви уявляете собi мое життя й, у зв’язку з цим, мою надмiрну сприйнятливiсть, вiчно сторожку нервознiсть, яка, однак, раптом вирвавшись назовнi, самого мене змушуе кам’янiти. Листа Вашого я прочитав, напевно, вже раз 20: щойно отримавши, кiлька разiв, потiм перед друкарською машинкою iще кiлька; в кабiнетi, де передi мною сидiв вiдвiдувач, а я читав Ваш лист, нiби вiн прийшов тiльки що; на вулицi дорогою додому i ось тепер удома. Не знаю, як можна менi допомогти, хiба що почуваюся немiчно. Коли б ми були зараз удвох, я б мовчав, але оскiльки ми так далеко одне вiд одного, доводиться писати, коли ж нi, я просто помру вiд горя. Хтозна, чи не потрiбна менi опора тiеi руки навiть бiльше, нiж Вам, – не тiеi руки, що заспокоюе, але тiеi, що даруе сили. Вiд втоми менi вчора стало настiльки зле, смертельно погано, що я пiсля довгих коливань все ж учора вночi заборонив собi писати. Увечерi двi години тинявся вулицями i повернувся додому, аж коли руки в кишенях майже геть задубiли вiд холоду. Пiсля чого проспав шiсть годин майже без прокиду, зберiгши лише смутний спогад про сновидiння, в якому були Ви, – пам’ятаю тiльки, що сон був нещасливий. Це вперше Ви менi снитесь, i я про це пам’ятаю. Тiльки тепер, до речi, розумiю, що саме цей сон единий раз за всю нiч мене i розбудив, щоправда, ненадовго. Вранцi, втiм, я прокинувся ранiше, нiж звичайно, бо наша няня[36 - Кафка мае на увазi панi Марi Вернер, яку Кафки взяли у свiй дiм вихователькою, а вiдтак вона вже сама залишилася.] увiрвалася в квартиру з криком, який менi спросоння здався мало не материнським, принiсши звiстку про те, що моя сестра незабаром запiвнiч привела дiвчинку[37 - Йдеться про Гертi – доньку сестри Еллi (Германн).]. Я ще трохи понiжився в лiжку – безпосередньо будити мене в будинку не наважуються, навiть коли треба, хiба що шум у всiх сусiднiх кiмнатах змушуе прокидатися, – i не мiг зрозумiти такоi радiсноi участi нашоi нянi в цих родинах, адже сам я, брат i дядько, не вiдчував щодо цього приводу анiнайменшоi радостi, лише заздрiсть, одну тiльки люту заздрiсть до сестри, а ще точнiше – до свого зятя, бо у мене дiтей зроду не буде, це ще вiрнiше, нiж… (не хочу без потреби згадувати ще гiрше нещастя).
Бачите, який я життерадiсний сьогоднi, пiсля аж нiяк не безсонноi ночi i так безславно – з дурноi обережностi – змарнованого вечора. Дорога!
Ваш Франц К.
8.11.1912
[Писано на зворотi пробного набору «Дiтей на путiвцi»[38 - Один зi шкiцiв Кафки, що у груднi 1912 року вийшов у збiрцi «Споглядання» видавництва Ернста Ровольта «Ляйпцiг».] ]
Дорога мадемуазель Фелiцiя!
Зараз, о пiв на першу ночi, не можу дiстати поштовий папiр, вiн у сусiднiй кiмнатi, але там спить моя сестра, у квартирi певний безлад, оскiльки до нас, через народження сестрички, термiново переселився наш онук i племiнник. Ось чому пишу Вам на цiй бiбулцi, тим самим одночасно посилаючи Вам i сторiнку верстки з моеi книжечки.
А тепер послухайте, дорога мадемуазель, бо чомусь менi здаеться, що в нiчнiй тишi слова моi звучатимуть яснiше. Давайте спробуемо мое сьогоднiшне, пiсля обiду написане послання як лист забути, а як застереження запам’ятати. Застереження, зрозумiло, тiльки в доброму i найкращому розумiннi цього слова. Сьогоднiшне, пiсля листа, закiнчення дня назавжди запам’ятаеться менi своiм жахом, але ж i я писав листа теж аж нiяк не в добрий час. Ось який я буваю, коли випадае щось написати для себе (хоча не одне тiльки це було всьому причиною). Коли я живу лише для себе i для байдужих, або звичних, або просто присутнiх людей, якi байдужiстю своею, звичнiстю або просто живою силою своеi наявностi заповнюють моi вади, тодi i для мене самого все це проходить непомiтнiше. Але тiльки-но я захочу до когось наблизитися, потурбуватися за когось – ось тут-то бiди i пiдступають з усiею невiдворотнiстю. Виявляеться, що я нiкчемний, а власнiй нiкчемностi як зарадиш? Зiзнаюся навiть, що Ваш лист уранцi прийшовся менi якнайбiльше до речi (по обiдi все вже було iнакше), саме такi слова й були менi потрiбнi.
Але, вiдчуваю, я досi не вiдiйшов, пишу недостатньо ясно, тож Ваш сьогоднiшнiй докiр i щодо цього листа зберiгае свою справедливiсть. Краще вже здамося на сон i добрих богiв.
Як Вам подобаеться друк (папiр, зрозумiло, буде iнший)? Шрифт, звичайно, трохи надто красивий i куди краще пасував би до Мойсеевих скрижалiв, анiж до моiх дрiбних карлючок. Але тепер уже так i надрукують[39 - «Споглядання» було надруковано незвичне великим шрифтом, на наполегливе прохання Кафки. Див. його «Листи до видавця» вiд 7 вересня та 18 жовтня 1912 року.].
Бувайте здоровi! Менi потрiбно бiльше душевного тепла, нiж я заслуговую.
Ваш Франц К.
9.11.1912, субота
Найдорожча панi! Не пишiть менi бiльше, i я теж Вам не писатиму. Мое письменство принесе Вам однi нещастя, а самому менi вже нiчим не допомогти. Щоб зрозумiти це, зовсiм не потрiбно перераховувати всi удари годинника, як я це робив сьогоднi вночi, я iз самого першого листа дуже ясно все знав, а коли вже, попри все, намагався до Вас прив’язатися, то заслуговую за це тiльки, щоб мене прокляли, якщо не прокляли вже. – Якщо Ви бажаете отримати своi листи, я, зрозумiло, Вам iх вiдiшлю, як би не хотiлося менi зберегти iх у себе. Якщо Ви все ж наполягаете на поверненнi листiв, пошлiть менi як умовний знак порожню листiвку. Навпаки, моi листи я просив би Вас, наскiльки це менi взагалi дозволено, зберегти. – Постарайтеся ж якнайшвидше забути привид, яким я е, i жити щасливiше i спокiйнiше, нiж ранiше.
11.11.1912, понедiлок
Найдорожча панi!
І я теж кажу – слава Богу! Якби Ви знали, як я провiв п’ятницю i суботу, а надто вже нiч з п’ятницi на суботу! Воiстину не було жодного удару годинника, жодноi чвертi години, якi б я забарився порахувати. Свого передостаннього листа я написав пополуднi у станi крайнього, але необхiдного самокатування, потiм виконав свою прогулянку i вiдносно пiзно лiг. Можливо – точно вже не пам’ятаю, – вiд непозбутнього свого горя я навiть заснув. Увечерi написав для себе три або чотири сторiнки, причому не з гiрших, i марно запитував себе, i де ж в менi тi спокiйнi межi, звiдки все це випливае, коли самому менi спокiй недоступний.
Згодом я вирiшив, що вже знову цiлком людина, i написав той самий лист на бiбулцi, який просто у мене пiд руками раптом обернувся злом i на який я довго витрiщався, нiби не написав його тiльки що сам, а, навпаки, отримав. Потiм лiг i разюче швидко, хоча i якось поверхово, неглибоко, заснув. Але вже за чверть години знову прокинувся, у пiвснi менi здавалося, нiби стукае… (Зараз я залагоджу одну термiнову, огидну, хтозна-колишню справу, що вже цiлий тиждень висить надi мною, – не дозволяючи собi нi единоi думки про Вас, тож допоможiть же менi в цьому, може, потiм, у нагороду, я знайду мить спокою i свободи для цього листа, близького менi, як биття серця, листа, який заповнюе собою всi моi думки, немов я не в якомусь закладi сиджу, якому продав половину, а то й бiльше, мало не кожного свого дня i який безперервно виставляе менi своi претензii, на вигляд навiть правомiрнi, – ще добре, що менш важливi роботи вiд мого заспаного погляду делiкатно ховаються, але тепер годi, кiнчаю писати, починаю працювати…)
Винагорода так i не прийшла, робота жене мене то туди, то сюди, i думки про Вас теж, тiльки щоразу в iнший бiк. Сьогоднi я майже разом отримав три останнiх Ваших листи. Ваша доброта нескiнченна. Я ж наразi вiдправляю цього листа як е i сьогоднi, мабуть, ще кiлька разiв Вам писатиму. І точно поясню Вам, чому не написав вчора. А цей лист кидаю в скриньку як е, бо страждаю вiд згадки, що жоден лист вiд мене навiть не рухаеться зараз у Ваш бiк.
Так що на все Вам добре – i прощавайте на кiлька годин.
Ваш Франц К.
11.11.1912, понедiлок
Найдорожча панi!
Значить, я все-таки не втратив Вас. А я, по правдi кажучи, вже був переконаний в цьому. Той лист, в якому Ви один iз моiх листiв оголошуете зовсiм чужим, нажахав мене. Я побачив у ньому ненавмисне, але, значить, тим рiшучiше пiдтвердження прокляття, з-пiд влади якого, принаймнi останнiм часом, як гадав, здебiльшого вислизнув i яке раптом, зате вже безпомилковим i останнiм ударом на мене спало. Я не знав, як отямитися, не знав, що Вам написати, два листи в суботу вийшли натужними i фальшивими вiд початку i до кiнця, iстинним було тiльки мое переконання, що тепер уже точно всьому кiнець. – Чи мае яке-небудь значення, що саме на цих словах до мене входить моя мати, вся в сльозах (вона йде в крамницю, вона з ранку до вечора в крамницi, i так уже тридцять рокiв щодня), береться гладити мене, хоче знати, що менi не так, чому я за обiдом слова не скажу (але я давно вже мовчу за сiмейним столом, саме тому, що менi не можна вiдволiкатися) i багато ще всього в тому ж дусi. Бiдолашна матуся! Але я вельми розважливо ii втiшив, поцiлував i врештi-решт навiть змусив посмiхнутися, бiльше того, домiгся, що вона, вже з майже сухими очима, взялася вельми енергiйно докоряти менi за мою (до речi, вже роками практиковану) неучасть у сiмейних полуденках. До того ж я знаю (вона не знае, що я це знаю, вiрнiше, теж дiзнався, тiльки пiсля неi), звiдки ця показна турбота про мене. Але про це iншим разом.
Бо знову вiд повноти всього, що менi хочеться сказати Вам, я не знаю, з чого почати. І тим не менш я вважаю цi три останнiх днi провiсниками фатального безталання, що знай чигае на мене, i нiколи бiльше в суетi робочого дня не писатиму Вам розлогi листи. Вам слiд без образ i докорiв пiдтримати мене в цьому намiрi. Бо, бачте, я зараз у такому настроi, що готовий, хочете Ви того чи нi, впасти перед Вами ниць i вiддатися Вам цiлком, так, щоб у менi й тiнi думки, i частки спогаду не залишилося про когось чи щось iнше, але, дарма, винен чи нi, я не хочу ще бодай раз у життi прочитати зауваження на кшталт того, що було у Вашому листi. Однак не тiльки тому я писатиму Вам вiдтепер лише короткi листи (зате по недiлях завжди пожадливо нескiнченнi, жахливо величезнi листи), а ще тому, що хочу зараз усього себе до останнього подиху вiддавати своему романовi, який теж належить Вам, або, вiрнiше сказати, мае дати Вам уявлення про все хороше в менi, чiткiше, нiж це в змозi зробити просто вказiвнi слова всiх найдовших листiв за найдовше життя. Історiя, яку я зараз пишу i яка, до речi, дедалi бiльше намагаеться розтягнутися до нескiнченностi, називаеться – просто щоб Ви в загальних рисах знали, про що йдеться, – «Зниклий безвiсти»[40 - «Зниклий»: фрагмент роману був опублiкований 1927 року Максом Бродом пiд назвою «Америка». У всьому листуваннi з Фелiцiею Бауер Франц Кафка мае на увазi цей твiр, коли говорить про свiй роман.]
