Марія (Український)

Мало хто з тих, хто знав нашу сім'ю, міг би запідозрити, що Марія не була дочкою моїх батьків. Вона добре розмовляла нашою мовою, була доброю, жвавою і розумною. Коли мама гладила її по голові одночасно зі мною і моїми сестрами, ніхто не міг здогадатися, хто з них сирота.

Їй було дев'ять років. Рясне волосся, ще світло-каштанового кольору, розпущене і закручене навколо стрункої, рухливої талії; очі, що говорять; акцент з меланхолійним відтінком, якого не було в наших голосах – таким був її образ, який я виніс з дому, коли покинув мамину хату: такою вона була вранці того сумного дня під ліанами під вікнами моєї мами.

Розділ VIII

Рано ввечері Емма постукала в мої двері, запрошуючи до столу. Я вмилася, щоб приховати сліди сліз, і переодяглася, щоб вибачитися за запізнення.

Мері не було в їдальні, і я марно сподівався, що її справи затримали її довше, ніж зазвичай. Мій батько, помітивши вільне місце, покликав її, а Емма вибачилася, сказавши, що у неї з вечора болить голова і вона спить. Я намагався не бути враженим і, докладаючи всіх зусиль, щоб зробити розмову приємною, з ентузіазмом розповідав про всі поліпшення, які я знайшов у маєтках, які ми щойно відвідали. Але все було марно: батько втомився ще більше, ніж я, і рано пішов спати; Емма з матір'ю встали, щоб покласти дітей спати і подивитися, як там Марія, за що я подякував їм, і вже не дивувався тому, що відчуваю до них таку ж вдячність.

Хоча Емма повернулася до їдальні, розмова тривала недовго. Філіп і Елоїза, які наполягали, щоб я взяв участь у їхній грі в карти, звинуватили мої очі в сонливості. Він марно просив дозволу у мами, щоб наступного дня піти зі мною на гору, і незадоволений пішов геть.

Роздумуючи у своїй кімнаті, я думав, що здогадався про причину страждань Марії. Я пригадав, як я вийшов з кімнати після свого приїзду і як враження, яке справив на мене її довірливий акцент, змусило мене відповісти їй з браком такту, властивим тому, хто придушує емоції. Знаючи причину її горя, я віддав би тисячу життів, щоб отримати від неї прощення; але сумнів посилював сум'яття мого розуму. Я сумнівався в любові Марії; чому, думав я собі, моє серце повинно прагнути вірити, що вона зазнала такої ж мученицької смерті? Я вважав себе негідним володіти такою красою, такою невинністю. Я докоряла собі за гордість, яка засліпила мене настільки, що я вважала себе об'єктом його любові, гідною лише його сестринської прихильності. У своєму божевіллі я з меншим жахом, майже з насолодою, думала про свою наступну подорож.

Розділ IX

Наступного дня я прокинувся на світанку. Відблиски, що окреслювали вершини центрального гірського хребта на сході, позолотили півколом над ним кілька легких хмаринок, які відірвалися одна від одної, щоб віддалитися і зникнути. Зелені пампаси і джунглі долини проглядалися ніби крізь блакитнувате скло, а посеред них – білі хатини, дим від свіжоспалених гір, що здіймалися спіраллю, а подекуди – вирви річки. Гірський хребет Заходу своїми складками і пазухами нагадував плащі з темно-синього оксамиту, підвішені до їхніх центрів руками джинів, затягнутих туманом. Трояндові кущі та листя фруктових дерев перед моїм вікном, здавалося, боялися перших вітрів, які мали прилетіти, щоб змити росу, що виблискувала на їхньому листі та квітах. Все це здавалося мені сумним. Я взяв рушницю, подав знак ласкавому Майо, який, сидячи на задніх лапах, дивився на мене, насупивши брови від надмірної уваги, чекаючи першої команди, і, перестрибнувши через кам'яну огорожу, вийшов на гірську стежку. Коли я увійшов, то побачив, що вона прохолодна і тремтить під пестощами останніх нічних аур. Чаплі покидали свої гнізда, їхній політ утворював хвилеподібні лінії, які сонце срібляло, наче стрічки, залишені на волю вітру. Численні зграї папуг піднялися з заростей і попрямували до сусідніх кукурудзяних полів; а діостеде привітав день своєю сумною і монотонною піснею з самого серця сьєрри.

Я спустився до гірської рівнини річки тією самою стежкою, якою вже багато разів робив це шість років тому. Грім її потоку наростав, і незабаром я побачив потоки, стрімкі, коли вони мчали над водоспадами, киплячі в киплячій піні у водоспадах, кришталево чисті і гладкі в заплаві, завжди котячись по ложу з порослих мохом валунів, облямовані на берегах іракалесом, папороттю і очеретом з жовтими стеблами, шовковистим оперенням і пурпуровими грядками насіння.

Я зупинився посеред мосту, утвореного ураганом з міцного кедра, того самого, яким я колись проходив. З його планок звисали квіткові паразити, а блакитні та переливчасті дзвіночки фестонами падали з моїх ніг, щоб погойдуватися на хвилях. Розкішна і гордовита рослинність склепінням нависала над річкою, і крізь неї, як крізь проломлений дах безлюдного індійського храму, проникало кілька променів сонця, що сходило, і я почув, як Майо закричав. Майо боягузливо завив на березі, який я щойно залишив, і на мій заклик вирішив перейти по фантастичному мосту, одразу ж вибравши переді мною стежку, що вела до володінь старого Хосе, який очікував від мене в цей день свого довгоочікуваного візиту.

Піднявшись трохи крутим і темним схилом, перестрибнувши через сухі дерева, що залишилися від останньої вирубки горянина, я опинився на засадженій овочами ділянці, звідки я побачив маленький будиночок посеред зелених пагорбів, який я залишив серед, здавалося б, непорушного лісу, і який димів. Корови, красиві за розміром і мастю, мукали біля воріт загону в пошуках своїх телят. Домашні птахи галасували, отримуючи свою ранкову порцію; на пальмах неподалік, яких не торкнулася сокира господарів, шумно гойдалися в підвісних гніздах оропендоли, і серед цього приємного гомону іноді можна було почути пронизливий крик ловця птахів, який зі свого мангалу, озброївшись рогаткою, відганяв голодних какаду, що пурхали над кукурудзяним полем.

Собаки Антіохії своїм гавкотом попередили його про мій прихід. Майо, наляканий ними, похмуро підійшов до мене. Хосе вийшов привітати мене з сокирою в одній руці і капелюхом в іншій.

Маленька оселя свідчила про працьовитість, ощадливість і чистоту: все було по-простому, але зручно влаштовано, і все на своїх місцях. У вітальні цього будиночка, ідеально підметеній, з бамбуковими лавками, вкритими очеретяними циновками і ведмежими шкурами, з деякими ілюмінованими паперовими гравюрами із зображенням святих, прикріпленими апельсиновими колючками до небілених стін, праворуч і ліворуч були спальні Йосипової дружини і дівчаток. Кухня, зроблена з очерету і з дахом з листя тієї ж рослини, була відокремлена від будинку невеликим городом, де петрушка, ромашка, пенніроял і базилік змішували свої аромати.

Жінки виглядали більш охайно одягненими, ніж зазвичай. На дівчатах, Люсії і Трансіто, були спідниці з фіолетового сарсену і дуже білі сорочки з мереживними халатами, отороченими чорною тасьмою, під якою вони ховали частину своїх вервиць, а також чотки з скляних лампочок опалового кольору. Густі коси кольору реактивного літака грали на їхніх спинах при найменшому русі босих, обережних, неспокійних ніг. Вони заговорили зі мною з великою сором'язливістю, і тільки їхній батько, помітивши це, підбадьорив їх, кажучи: "Хіба Ефраїм не така ж дитина, адже він прийшов зі школи мудрий і дорослий?". Тоді вони ставали веселішими і усміхненішими: вони дружно пов'язували нас спогадами про дитячі ігри, сильні в уяві поетів і жінок. З віком фізіономія Жозе дуже змінилася: хоча він не відростив бороду, його обличчя мало щось біблійне, як майже у всіх вихованих старих людей у країні, де він народився: рясна сивина відтіняла широке, підсмажене чоло, а усмішки виказували душевний спокій. Луїза, його дружина, щасливіша за нього в боротьбі з роками, зберегла у своєму вбранні щось від античної манери, а її постійна життєрадісність давала зрозуміти, що вона задоволена своєю долею.

Хосе повів мене до річки, розповів про свої посівні роботи та полювання, а я занурився в глибоку заводь, з якої вода спадала невеличким водоспадом. Повернувшись, ми застали провокаційний обід, накритий на єдиному столі в будинку. Кукурудза була скрізь: і в супі з соринками, що подавався в глазурованому глиняному посуді, і в золотих зернятах, розкиданих на скатертині. Єдиний столовий прибор був перекреслений над моєю білою тарілкою і облямований синім.

Майо сидів біля моїх ніг з уважним виглядом, але більш скромним, ніж зазвичай.

Хосе лагодив волосінь, а його доньки, розумні, але сором'язливі, дбайливо прислужували мені, намагаючись вгадати в моїх очах, чого мені бракує. Вони стали набагато гарнішими і з маленьких дівчаток, якими були раніше, перетворилися на професійних жінок.

Випивши склянку густого пінистого молока, десерт того патріархального обіду, ми з Жозе вийшли оглянути фруктовий сад і хмиз, який я збирала. Він був вражений моїми теоретичними знаннями про посів, і за годину ми повернулися до будинку, щоб попрощатися з дівчатами і моєю матір'ю.

Я почепив на пояс ножа для кущів, який я привіз йому з королівства, на шию Трансіто і Луїзі – дорогоцінні чотки, а Луїзі в руки – медальйон, який вона замовила у моєї матері. Я звернув за ріг гори, коли, за спостереженнями Хосе за сонцем, був полудень.

Розділ X

Коли я повернувся, а я повертався повільно, образ Марії повернувся до моєї пам'яті. Ці усамітнення, його тихі ліси, його квіти, його птахи і його води, чому вони говорили мені про неї? Що було від Марії у вологих тінях, у вітерці, який ворушив листя, у дзюркотінні річки? Було те, що я бачив Едем, але її не було; було те, що я не міг перестати любити її, навіть якщо вона не любила мене. І я вдихнув пахощі букета польових лілій, який склали для мене дочки Йосипа, думаючи, що, можливо, вони заслуговують на те, щоб до них доторкнулися губи Марії: так мої героїчні рішення цієї ночі були ослаблені за такі короткі години.

Щойно я повернулася додому, я пішла до маминої кімнати для шиття: Марія була з нею, мої сестри пішли до ванної кімнати. Відповідаючи на моє привітання, Марія опустила очі до шиття. Мама дуже зраділа моєму поверненню; вдома злякалися моєї затримки і саме тоді послали за мною. Я розмовляла з нею, розмірковуючи про успіхи Йосипа, а Мей вичищала мої сукні від бур'янів, що причепилися до них.

Мері знову підняла очі й зупинила їх на букетику лілій, який я тримав у лівій руці, а правою спирався на рушницю: мені здавалося, що я зрозумів, що вона хоче їх, але невизначений страх, певна повага до моєї матері та моїх намірів на вечір, заважали мені запропонувати їх їй. Але я тішився, уявляючи, як гарно виглядатиме одна з моїх маленьких лілій на її блискучому каштановому волоссі. Вони, мабуть, були для неї, бо вранці вона збирала апельсинові квіти і фіалки для вази на моєму столі. Коли я зайшов до своєї кімнати, то не побачив там жодної квітки. Якби я знайшов на столі згорнуту гадюку, то не відчув би тієї ж емоції, що й від відсутності квітів: її аромат став чимось від духу Марії, який блукав навколо мене в години навчання, який колихався вночі на завісах мого ліжка.... Ах, так це правда, що вона не любила мене, так моя візіонерська уява змогла так сильно обдурити мене! І що мені було робити з букетом, який я приніс для неї? Якби інша жінка, красива і спокуслива, була там у той момент, у момент образи на мою гордість, образи на Марію, я віддав би його їй, але з умовою, що вона покаже його всім і прикрасить себе ним. Я підніс його до вуст, ніби востаннє прощаючись із заповітною ілюзією, і викинув у вікно.

Розділ XI

Я доклав зусиль, щоб бути веселим до кінця дня. За столом я захоплено розповідав про красивих жінок Боготи і навмисне вихваляв витонченість і дотепність П***. Батькові було приємно мене слухати: Елоїза хотіла б, щоб розмова за вечерею затягнулася до ночі. Марія мовчала, але мені здавалося, що її щоки іноді бліднуть, і до них не повертається первісний колір, як до троянд, які вночі прикрашали бенкет.

Під кінець розмови Марія вдавала, що грається з волоссям Джона, мого трирічного брата, якого вона розпестила. Вона терпіла це до кінця, але як тільки я звівся на ноги, вона пішла з дитиною в сад.

Решту дня і до самого вечора треба було допомагати батькові з роботою за столом.

О восьмій годині, після того, як жінки помолилися, нас покликали до їдальні. Коли ми сіли за стіл, я з подивом побачив одну з лілій на голові Марії. В її прекрасному обличчі витала така благородна, невинна, мила покірність, що я не міг не дивитися на неї, ніби притягнутий чимось невідомим мені до того часу, що я не міг не дивитися на неї.

Любляча, сміхотлива дівчина, така ж чиста і спокуслива жінка, як і ті, про яких я мріяв, я знав її; але вона була для мене новою, змирившись з моїм презирством. Одухотворений покірністю, я відчував себе негідним підняти погляд на її брови.

На деякі запитання, які мені ставили про Йосипа та його родину, я відповідав неправильно. Батько не зміг приховати мого збентеження і, повернувшись до Марії, сказав з посмішкою:

–Гарна лілея у твоєму волоссі: я не бачив такої в саду.

Марія, намагаючись приховати своє здивування, відповіла майже нечутним голосом:

–Такі лілії ростуть тільки в горах.

У цей момент я помітив добру посмішку на вустах Емми.

–А хто їх прислав? -запитав батько.

Розгубленість Марії була вже помітною. Я подивився на неї, і вона, мабуть, побачила в моїх очах щось нове і підбадьорливе, бо відповіла з твердішим акцентом:

–Єфрем кинув деякі з них у сад, і нам здалося, що, будучи такими рідкісними, шкода, що вони загубляться: це один з них.

Маріє, – сказав я, – якби я знав, що ці квіти такі цінні, то зберіг би їх для тебе; але вони не такі гарні, як ті, що щодня стоять у вазі на моєму столі.

Вона зрозуміла причину мого обурення, і її погляд сказав мені про це так ясно, що я злякався, що калатання мого серця може бути почуте.

Того вечора, коли сім'я виходила з салону, Марія сиділа поруч зі мною. Після довгих вагань я нарешті сказала їй голосом, який видавав мої емоції: "Маріє, вони були для тебе, але я не змогла знайти твої".

Вона заїкнулася, вибачаючись, коли, перечепившись через мою руку на дивані, я вхопив її рухом, який не піддавався моєму контролю. Вона замовкла. Її очі здивовано подивилися на мене і відірвалися від моїх. Вільною рукою занепокоєно провів по лобі і схилив на нього голову, зануривши голу руку в найближчу подушку. Нарешті, намагаючись розірвати подвійний зв'язок матерії і душі, який в таку мить об'єднав нас, вона підвелася на ноги і, ніби завершуючи розпочаті роздуми, сказала мені так тихо, що я ледве почув: "Тоді… я буду збирати найкрасивіші квіти кожного дня", – і зникла.

Душі, подібні до душі Марії, не знають земної мови любові; але вони тремтять від першої ласки того, кого люблять, як мак у лісі під крилом вітрів.

Я щойно зізнався Марії в коханні; вона заохотила мене зізнатися їй у цьому, принизивши себе, як раба, щоб зірвати ці квіти. Я із захопленням повторював її останні слова; її голос все ще шепотів мені на вухо: "Тоді я буду щодня зривати найкрасивіші квіти".

Розділ XII

Місяць, який щойно зійшов повним і великим під глибоким небом над високими гребенями гір, освітлював схили джунглів, подекуди побілілі від верхівок ярумосів, сріблячи піну потоків і розливаючи свою меланхолійну ясність на дно долини. Рослини видихали свої найніжніші і найтаємничіші аромати. Ця тиша, яку переривало лише дзюрчання річки, була як ніколи приємною для моєї душі.

Спершись ліктями на віконну раму, я уявляв, як бачу її серед трояндових кущів, серед яких я здивував її того першого ранку: вона там збирала букет лілій, приносячи свою гордість у жертву коханню. Це я відтепер порушував дитячий сон її серця: я вже міг говорити їй про свою любов, зробити її об'єктом свого життя. Завтра! Чарівне слово, ніч, коли нам кажуть, що ми кохані! Її погляд, зустрівшись з моїм, не матиме більше нічого приховувати від мене; вона буде прикрашена для мого щастя і гордості.

Ніколи липневі світанки в Кауці не були такими прекрасними, як наступного дня, коли Марія з'явилася переді мною, щойно вийшовши з ванни, з розпущеним черепаховим волоссям, наполовину скрученим, щоки – ніжно-блідо-рожевого кольору, але часом з рум'янцем, а на ніжних вустах грала найцнотливіша усмішка, яка виявляє в таких жінках, як Марія, щастя, яке вони не в силах приховувати. Її погляд, тепер більш солодкий, ніж яскравий, показував, що її сон не був таким спокійним, як раніше. Наблизившись до неї, я помітив на її чолі витончену і ледь помітну зморшку, свого роду удавану суворість, яку вона часто використовувала зі мною, коли, засліпивши мене всім світлом своєї краси, накладала мовчання на мої губи, збираючись повторити те, що вона так добре знала.

Для мене вже було необхідністю постійно мати її поруч, не втрачати жодної миті її існування, відданої моїй любові; і, щасливий тим, що мав, і все ще прагнучи щастя, я намагався зробити з батьківського дому райський куточок. Я розповів Марії та моїй сестрі про бажання, яке вони висловили, зробити деякі елементарні дослідження під моїм керівництвом: вони знову захопилися проектом, і було вирішено, що з того самого дня він почнеться.

Один із кутів вітальні перетворили на робочий кабінет, з моєї кімнати зняли карти, зняли пил з географічного глобуса, який до того часу лежав на батьковому столі без уваги, дві консолі очистили від прикрас і зробили з них навчальні столики. Мама посміхалася, коли бачила весь той безлад, який спричинив наш проект.

Ми зустрічалися щодня по дві години, за цей час я пояснював їй одну-дві глави з географії, ми читали трохи всесвітньої історії, а часто й багато сторінок Генія Християнства. Тоді я зміг оцінити всю глибину інтелекту Марії: мої речення закарбовувалися в її пам'яті, а її розуміння майже завжди випереджало мої пояснення з дитячим тріумфом.

Емма була здивована цією таємницею і раділа нашому невинному щастю; як я міг приховувати від неї в цих частих розмовах те, що коїлося в моєму серці? Вона, мабуть, помітила мій нерухомий погляд на зачарованому обличчі своєї супутниці, коли та давала необхідне пояснення. Вона бачила, як тремтіла рука Марії, коли я ставив її на якусь точку, яку марно шукав на карті. А коли, сидячи біля столу, а вони стояли по обидва боки від мене, Марія нахилялася, щоб краще розгледіти щось у моїй книзі чи на картах, її подих, розчісування волосся, коси, що спадали з плечей, заважали моїм поясненням, і Емма бачила, як вона скромно випростовувалася.

Іноді моїм учням доводилося займатися домашніми справами, і моя сестра завжди брала на себе обов'язок піти і зайнятися ними, щоб трохи пізніше повернутися і приєднатися до нас. Тоді моє серце калатало. Марія, з її по-дитячому серйозним чолом і майже смішними губами, віддавала мені частину своїх ямочок, аристократичних рук, створених для притискання чола, як у Байрона; і її акцент, не перестаючи мати властиву їй музику, ставав повільним і глибоким, коли вона вимовляла м'яко артикульовані слова, які я марно намагався б пригадати сьогодні, бо я не чув їх знову, тому що, вимовлені іншими губами, вони вже не такі, і написані на цих сторінках, вони здадуться безглуздими. Вони належать до іншої мови, з якої вже багато років не пам'ятаю жодного речення.

Розділ XIII

Сторінки Шатобріана поступово розфарбовували уяву Марії. Така християнка і сповнена віри, вона раділа, коли знаходила красу, яку передбачала в католицькому богослужінні. Її душа брала з палітри, яку я їй запропонував, найцінніші фарби, щоб прикрасити все; а поетичний вогонь, дар Небес, що викликає захоплення у чоловіків, які ним володіють, і божественний вплив на жінок, які відкривають його всупереч собі, надав її обличчю чарівності, досі невідомої мені в людських обличчях. Думки поета, прийняті в душі цієї жінки, такої спокусливої серед своєї невинності, повернулися до мене, як відлуння далекої і знайомої гармонії, що хвилює серце.

Одного вечора, вечора, подібного до вечорів моєї країни, прикрашеного хмарами фіолетового і блідо-золотого кольору, прекрасного, як Марія, прекрасного і швидкоплинного, як він був для мене, вона, моя сестра і я, сиділи на широкому камені схилу, звідки ми могли бачити, як праворуч у глибокій долині котяться галасливі потоки річки, і з величною і мовчазною долиною біля наших ніг я читав епізод про Аталу, і вони вдвох, чудові у своїй нерухомості і покинутості, чули з моїх вуст усю ту меланхолію, яку поет зібрав, щоб "змусити світ плакати". Моя сестра, поклавши праву руку на одне з моїх плечей, її голова майже з'єдналася з моєю, стежила очима за рядками, які я читав. Марія, стоячи навколішки, не відривала своїх вологих очей від мого обличчя.

Сонце вже зайшло, коли я читав останні сторінки поеми зміненим голосом. Бліда голова Емми лежала на моєму плечі. Марія затулила обличчя обома руками. Після того, як я прочитав прощальне прощання Чактаса над могилою коханої, прощання, яке так часто виривало ридання з моїх грудей: "Спи спокійно на чужині, юний негіднику! У нагороду за твою любов, твоє вигнання і твою смерть, ти покинута навіть самим Чактасом!" Марія, переставши чути мій голос, відкрила обличчя, і густі сльози покотилися по її обличчю. Вона була прекрасна, як творіння поета, і я кохав її тією любов'ю, яку він собі уявляв. Ми повільно і мовчки йшли до будинку, і моя душа і душа Марії були не тільки зворушені прочитаним, їх переповнювало передчуття.

Розділ XIV

Через три дні, спускаючись одного вечора з гори, мені здалося, що на обличчях слуг, яких я зустрічав у внутрішніх коридорах, з'явилося якесь пожвавлення. Сестра сказала мені, що у Марії стався нервовий напад, і, додавши, що вона все ще непритомна, намагалася якомога більше заспокоїти мою болісну тривогу.

Забувши про всяку обережність, я увійшов до спальні, де була Марія, і, опановуючи шаленство, яке змусило б мене притиснути її до серця, щоб повернути до життя, я в розгубленості підійшов до її ліжка. У ногах ліжка сидів мій батько: він зупинив на мені один зі своїх пильних поглядів, а потім перевів його на Марію, ніби хотів мені докоряти, показуючи на неї. Моя мати була там; але вона не підняла очей, щоб шукати мене, бо, знаючи мою любов, вона жаліла мене, як добра мати жаліє свою дитину, як добра мати жаліє свою власну дитину в жінці, яку любить її дитина.

Я стояв нерухомо, дивлячись на неї, не наважуючись з'ясувати, що з нею. Вона ніби спала: її обличчя, вкрите смертельною блідістю, було наполовину приховане розпатланим волоссям, в якому були зім'яті квіти, які я подарував їй вранці; зморщене чоло свідчило про нестерпне страждання, а на скронях виступив легкий піт; із заплющених очей намагалися витекти сльози, які блищали на віях вій.

Батько, розуміючи всі мої страждання, підвівся, щоб піти, але перед тим, як піти, підійшов до ліжка і, помацавши пульс Марії, сказав:

–Усе скінчено. Бідолашна дитина! Це те саме зло, від якого страждала її мати.

Груди Марії повільно здіймалися, немов у риданні, і, повернувшись до свого природного стану, вона видихнула лише зітхання. Батько пішов, я став у головах ліжка і, забувши про матір та Емму, які мовчали, взяв одну з рук Марії з подушки і омив її потоком своїх сліз, які до цього часу стримував. Вона вимірювала все моє нещастя: це була та сама хвороба, що й у її матері, яка померла дуже молодою, вражена невиліковною епілепсією. Ця думка заволоділа всією моєю істотою, щоб зламати її.

Я відчув якийсь рух у цій інертній руці, до якої мій подих не міг повернути тепло. Марія вже починала дихати вільніше, а її губи, здавалося, з усіх сил намагалися вимовити слово. Вона рухала головою з боку в бік, ніби намагаючись скинути з себе непосильний тягар. Після хвилинного перепочинку вона заїкалася, вимовляючи нерозбірливі слова, але нарешті серед них чітко прозвучало моє ім'я. Я подивився на неї і побачив, що вона стоїть. Я стояв, не зводячи з неї погляду, можливо, я занадто міцно стиснув її руки, можливо, мої губи кликали її. Вона повільно розплющила очі, наче поранена інтенсивним світлом, і втупилася в мене, намагаючись впізнати мене. Напівсидячи, вона запитала: "Що сталося?" – відводячи мене вбік; "Що зі мною сталося?" – продовжувала вона, звертаючись до моєї мами. Ми спробували заспокоїти її, і з акцентом, в якому було щось від докору, чого я тоді не могла собі пояснити, вона додала: "Розумієш, я злякалася.

Після доступу їй було дуже боляче і вона була глибоко засмучена. Я повернувся ввечері, щоб побачити її, коли це дозволяв етикет, встановлений моїм батьком у таких випадках. Коли я прощався з нею, вона на мить затримала мою руку і сказала: "До завтра", – і наголосила на останньому слові, як робила це щоразу, коли наша розмова переривалася ввечері, з нетерпінням чекаючи наступного дня, щоб ми могли її завершити.

Розділ XV