скачать книгу бесплатно
– На добранiч – ображено сказала вона i пiшла за вазою для квiтiв.
– Не ображайся, будь-ласка. Я тобi все розкажу. Чесно-чесно. Просто дiйсно очi злипаються. На добранiч.
Швидко повечерявши, я закрилася у своiй кiмнатi. Тиша, спокiй, я сама… не хочеться вмикати музику. Де ж думки, емоцii, на якi я чекаю та яких боюся, тi, що не дадуть думати i спати. Навiть не сподiваюся швидко заснути… Хiба можна пiсля такого насиченого i дивного дня спокiйно заснути? Ох цi зеленi очi… Тiльки б не закохатися. Ми бачились один раз, знайомi один день i буде величезною помилкою сподiватися на щось бiльше. Та i на що сподiватися? Напевне бiльше нiколи й не побачимося… Чому вiн поцiлував мене в нiс? Це було так мило… Менi просто хочеться йти поруч…
4
Тiеi ночi я заснула швидко, навiть не встигла щось обдумати. Не бачила жодного сну. А прокинулася з твердим рiшенням зайти в обiд або пiсля роботи в кав’ярню та забрати свiй телефон. Можливо варто написати зеленоокому джентльмену смс з подякою за вечiр? В мами ж номер зберiгся сподiваюсь. Чи не варто цього робити… Втекла я на роботу ще до того, як прокинулася мама, тому до вечора про вiдверту розмову з матусею можна не думати.
Я дуже люблю свою роботу. Ця маленька книгарня саме те мiсце, де б я, напевне, хотiла працювати завжди. Тут тiльки книги, немае контурних карт, навчальних зошитiв, вiдповiдей на завдання та всiх iнших супутнiх дрiбниць… Але як би сильно я не була захоплена своею роботою, цей понедiлок буде тягтися безкiнечно, тому що я з нетерпiнням чекаю закiнчення робочого дня. Можливо я все ж таки наважуся надiслати Сашковi повiдомлення. Як повiльно спливають хвилини, ще й майже немае покупцiв. Кожного вiдкриття дверей я чекаю з нетерпiнням, сподiваючись, що це швидше наблизить мене до кiнця робочого дня.
Моi думки весь час повертаються до тих зелених очей i прогулянки пiд дощем, який навiть почав менi подобатися. Чому коли наказуеш собi про щось не думати, думаеш саме про це..? Коли виганяла думки про вчорашнiй день з голови, вони наполегливiше туди лiзли. Я пообiцяла собi, нi на що розраховувати, i не сподiватися. Але це важко, коли чаклунськi зеленi очi наче переслiдують усюди. І ще музика… чому сьогоднi Андрiй обрав романтичнi рок композицii?
Нi! Це не дае менi спокою. Треба написати повiдомлення, хоч щось про вчорашею зустрiч i буде те, що буде. Лишилося повернути свiй телефон… Я не буду чекати вечора. Людей мало. Я в обiдню перерву збiгаю в ту кав’ярню. Не так це i далеко. Сподiваюся мiй телефон там.
– Андрiй, ти не проти, якщо я вийду на обiд? Менi потрiбна година. – запитала я менеджера.
– Добре. Людей сьогоднi мало. Я сам впораюсь. – вiдповiв вiн.
– Дякую.
Десь в глибинi душi я сподiвалася, що станеться диво, i зеленоокий джентльмен прийде до мене на роботу, щоб побажати доброго ранку…. чи дня… просто прийде. Що ж не все, про що пишуть в романах про кохання правда… дива не сталося – нiхто не прийшов. Треба самiй щось робити! Чому я про це знову i знову думаю?
Знову дощ. Всi з парасольками i лише я вирiшила, що буду швидше нiж дощ. З магазину я вилетiла як очманiла, тому що години часу менi може й не вистачити, якщо не бiгти. Дивлячись не перед собою, а пiд ноги, щоб дощ не падав на обличчя я дуже боляче об щось вдарилась. Вiрнiше я на щось налетiла, а потiм сiла в калюжу.
– АЙ! Чудово! – Це ж треба таке… Телефон почекае до вечора…. Якщо я врiзалась в людину, то нехай це буде Диво з зеленими очима.
– Дiвчино, що ж Ви не дивитесь куди йдете?! Так i вбитись недовго, а ще й когось прибити можете так. – сказав чоловiчий голос i я побачила руку, яку менi подали… але дива не сталося, життя це не книга i чудовий принц не з’явиться, хоча обличчя хлопця менi знайоме.
– Вибачте.
– Стривайте! Ви Ольга? – засяяв вiн.
– Так. – здивувалася я.
– Мене звуть Сергiй. Я принiс Вам Ваш телефон. – посмiхаючись хлопець дiстав з кишенi пакет… Це ж треба… яким це дивом?
– Дякую! Але як..? Звiдки вiн у Вас?
– Я адмiнiстратор у кав’ярнi. Ви вчора забули в нас телефон. А сьогоднi зранку нам подзвонили i розказали хто власник i де шукати.
– Дуже дякую. Я як раз йшла за телефоном до Вас. – розгублено бурмотiла я – Хто ж Вам дзвонив?
– Власних кав'ярнi – Іван Володимирович.
– Дякую. Дуже дякую – зрадiла я телефону.
– Ви не забилися? – ввiчливо запитав Сергiй.
– Нi. Тiльки сiла в калюжу – розсмiялася я – зараз все просушу.
– Вибачте менi.
– Нi, що Ви?! Наступного разу буду дивитися поперед себе. Добре, що налетiла на Вас, а не на машину. Дякую за телефон. До побачення. – я поспiшила повернутися у книгарню.
– До побачення!
Добре, що я не встигла далеко вiдiйти вiд роботи, тут е опалення та форма. Тому до кiнця робочого дня мiй одяг висохне. В моiй головi з'явилася ще одна думка, а точнiше завдання: з'ясувати хто такий Іван Володимирович i звiдки вiн мене знае. Можливо це один з наших клiентiв i вчора теж був у тiй кав’ярнi. А може це друг Сашка… Навряд – див не бувае. Та мiй новий знайомий не знае де саме я працюю… Досить видавати бажане за дiйсне. Немае принцiв, марно чекати дива. Треба буде написати повiдомлення з подякою за вечiр.
Андрiй не знае хто такий Іван Вiкторович. Але у власника книгарнi е знайомий Іван, просто Андрiй не знае як його по-батьковi. От i все стало на мiсця, i я навiть знаю як виглядае цей чоловiк. При зустрiчi треба буде подякувати.
Мое бажання забрати телефон пiдкрiплювалося ще й надiею на те, що Сашко дзвонив або писав. Даремно… Слiд було здогадатися, що крiм мами менi нiхто не дзвонив. Певно ii 53 пропущенi дзвiнки дiстали всiх вiдвiдувачiв i персонал кав’ярнi.
А власне на що я сподiваюсь? Вiн менi не подзвонить. Навiщо я чекаю? Навiщо надумую собi ефектну появу зеленоокого принца? Так! Вiн мене зачепив, але навряд чи ми ще зустрiнемось.
І чим бiльше я думала про те, що Сашко не подзвонить, тим сильнiше хотiла зробити хоч щось, щоб побачити його ще раз, розумiючи, що немае змiсту щось робити. Однозначно, не можна читати так багато книг про кохання, вони нiколи не вiдповiдають дiйснiсть. Я скоро збожеволiю, уявляючи нашу зустрiч або дзвiнок. Весь день намагалася не думати про нового знайомого, тому думала ще бiльше; намагалася придумати звичайну подяку в смс, але менi постiйно здавалося, що це буде виглядати смiшно. Нарештi, пiсля 18-i я наважилась: «Мама просила подякувати за квiти. І спасибi за прогулянку. Оля».
Як я чекала вiдповiдь! Я так давно нiчого не чекала. Йшли хвилини i нiчого… Хоч би вiдповiв «немае за що»… Теж менi джентльмен. Пройшла година – телефон мовчав. Навiщо я про нього весь час думаю? В нас не може бути нiчого – Сашко тiльки провiв мене до дому i все. Може в нього щось сталось? Напевне вiн просто одружений. Нехай ця моя думка i завершить мiркування про зеленоокого принца. Яка ж я наiвна… Пiд кiнець робочого дня голова гула… чому я не можу не думати про нього?! З роботи я йшла в жахливому настрою: менi просто хотiлося сховатися, поплакати, щоб мене нiхто не помiчав…. Вперше за довгий час я вирiшила послухати музику у навушниках голосно (зазвичай я дуже бережу слух), тим самим сховавшись вiд усiх. Найкраще пiд мiй настiй пiдiйшов новий альбом Стiнга[2 - Sting – The Last Ship]
