скачать книгу бесплатно
– Не знаю.
– Як це? – мiй супутник дуже здивувався.
– Вiдкритий фiнал. – сумно вiдповiла я.
– Як я розумiю! – знов вiн смiеться.
Менi дуже цiкаво чим займаеться цей чоловiк. Спитати якось не зручно. Здаеться, що в ньому е загадка. А можливо мене просто зачаровують цi зеленi очi. І знов я червонiю. Все ж таки спитаю.
– А чим ти займаешся? – Ми задали це питання одночасно i обидва розсмiялися.
– Дама перша.
– Розкажи, чим ти займаешся? – Я б хотiла запитати це дивлячись на нього, але я i так вже червона.
– Я мав на увазi, що ти перша розкажеш, але ти хитрiша нiж я думав – посмiхнувся Сашко. Як приемно, коли в людини хороший настрiй i посмiшка практично не сходить з милого обличчя. – Я очолюю невеличку фiрму по виготовленню канцтоварiв та сувенiрiв. Точнiше не зовсiм очолюю, я старший партнер. І ще я люблю iздити на мотоциклах та сидiти в тому кафе, саме за тим столиком, який зайняла ти. Якось так. А ти чим займаешся?
– В мене все набагато простiше: працюю в книгарнi, i навчаюся заочно у ВНЗ. Дуже люблю читати i ходити в театр.
– Знов я здивований. Сучаснi дiвчата так люблять кiно, що й не знають про iснування театру. А чому ти не iздиш на машинi? – дивне запитання, невже вiн i правдi думае, що всi iздять на машинах. Вiн що з iншоi краiни.
– Колись iздила, навiть отримала права, але моя нервова система занадто сильно страждала вiд iзди за кермом по Львову, тому я вирiшила, що це не мое.
– Так, тут iздити за кермом задоволення не для слабкодухих.
Ми вже пройшли басейн, i стало сумно, що дорога не без краю, тому що почало здаватися, нiби я можу так йти вiчно: мовчки… пiд руку з цим зеленооким чаклуном, забувши про дощ. Ми йшли, насолоджуючись прогулянкою i я дуже сподiвалася, що це взаемно. Так добре, тихо, темно i спокiйно… Нiхто не вiдволiкае. Стоп! Я нiби проснулася вiд солодкого сну. Котра година i чому мiй телефон жодного разу за вечiр не подзвонив. На маму це не схоже. Зупинившись, я почала нишпорити в сумцi у пошуках телефону, щоб взнати котра година i чому мовчить телефон. Де ж вiн?!
– Що сталось? – стурбовано запитав Сашко.
– Котра година?
– За двадцять десята.
– Ого! – Де ж цей телефон i чому мама не дзвонила, невже в неi щось сталося.
– Оля! – Сашко обережно взяв мене за плечi i зупинив пошуки телефону. – Що трапилось? Тобi термiново треба випити якiсь лiки?
– Нi! Менi треба знайти телефон. Я не попередила маму, що не прийду на вечерю, забула про час, але вона чомусь не дзвонить. – Вiдповiла я i спробувала продовжити пошуку телефону, а вiн мене не вiдпустив, а пiдвiв пiд свiтло лiхтаря.
– Можливо подзвониш з мого? Ось вiзьми, будь-ласка.
– Дякую! – Швидко взяла я телефон, але… як ним користуватись?! Напевне в мене на обличчi написане збентеження.
– Щось не так? – стурбовано спитав вiн. І знов я вся червона. Крiм того, що як шалена нишпорю в сумцi, я ще не вмiю користуватись сучасним телефоном. Якщо це телефон.
– Як набрати тут номер? – У безвиходi все ж таки питаю я. Вiн смiеться… як мило. Невже я одна не знаю як цим користуватися.
– Давай покажу. – намагаючись зупинити смiх, Сашко взяв телефон. – Ти дiйсно не з цього свiту. Ось тут набирай. – Олександр вiддав менi телефон i почав дуже зацiкавлено з посмiшкою мене розглядати. – А батько не хвилюеться?
– Вiн з нами вже давно не живе – автоматично вiдповiла я, набираючи номер.
Телефон я напевне залишила в кав’ярнi. Що за дурна звичка викладати телефон на стiл. Мати напевне вже всiм знайомим, родичам i друзям подзвонила. А якщо врахувати, що я нiколи не затримуюсь без попередження, то вона мабуть вже зателефонувала у всi морги та лiкарнi.
– Алло – пiсля першого ж гудка я почула мамин голос.
– Мамо. Це я!
– Ольго! Що трапилось? – у маминому голосi я почула страх.
– Все добре! Я здаеться загубила телефон, а вiдповiдно й годинника не маю – нiяковiючи пiд поглядом Сашка оправдовувалася я.
– Ти де? – з полегшенням запитала вона.
– Я йду до дому. Все добре. Я вже скоро буду.
– Ти хоч розумiеш, як я хвилювалася? – почала кричати мама.
– Вибач, матуся. Я скоро буду.
– А звiдки ти менi телефонуеш?
– Кажу ж, що загубила телефон. От попросила подзвонити, щоб ти не хвилювалася.
– Ольго, дома тебе чекае бесiда. – суворо повiдомила вона.
– Знаю, мамо, скоро буду. Бувай!
– Чекаю.
Цiкаво, що я розкажу мамi….
– Дякую за телефон. – я знову розчервонiлася, адже менi довелося розмовляти з мамою при цьому зеленоокому джентльменi….
– Проблеми? – посмiхаючись, але удавано серйозно запитав вiн.
– Я б так не сказала…. Хоча примусила мати дуже хвилюватися. Думаю менi варто поквапитись.
– Зачекай хвильку, будь-ласка. Менi треба подзвонити.
Цiкаво куди вiн телефонуе так термiново? Хоча, яке менi дiло. Напевне викликае таксi, щоб iхати до дому, тому що ця iсторiя з телефоном не на мою користь. І що за думки лiзуть менi в голову? Я ж не хочу нiяких стосункiв з цим чоловiком… чи хочу..?
– Рома, привiт. Менi потрiбна зараз машина. Я де? За басейном Динамо. По дорозi до Нового Львова. І ще менi потрiбен гарний букет квiтiв. Якщо знайдеш, то червонi троянди з бiлими орхiдеями. …. Чекаю… Добре, 10 хвилин.
Напевне iде на побачення. Заздрю я тiй жiнцi. Та що ж таке! Мене це не повинно хвилювати, тим бiльше розстроювати. Ми знайомi декiлька годин i все. Треба прощатися i йти до дому, тому що менi неприемна думка, про його побачення. Що ж за дурницi в мене в головi? Вiн менi нiхто. Он iде маршрутка якась…
– Олександр, дякую за приемну прогулянку, але вже мушу бiгти. Приемно було познайомитися. – Швидко промовила я.
– Зачекай! Ти куди? – Здивовано i вже без посмiшки запитав Сашко.
– До дому. Йти ще довго, а мама хвилюеться. Он як раз мiй автобус. – прибрехала про причину я.
– Нi! Стiй. – Олександр спiймав мою руку, коли я як раз зiбралася голосувати. І автобус проiхав далi… Жах! Невже вiн не розумiе, що менi дiйсно треба поспiшати?
– Чудово! Тепер швидше не буде. – розсердившись сказала я.
– Я не зрозумiв, чому ти зiрвалася i тiкаеш вiд мене. Я тебе образив? – стурбовано запитав вiн.
– Нi! Що ти! – я не знаю вiдповiдi на його запитання… не образив, наче, але… – менi треба швидше йти до дому, щоб мама не хвилювалася. І тебе не хочу затримувати, в тебе ж напевне справи. – я знову червонiю, а пiд лiхтарем це чудово видно.
– Зажди. – i чому вiн знову смiеться? – Вибач, я не пояснив. Зараз приiде машина, щоб вiдвезти тебе до дому.
– Нi це зайве! – таке враження, що вiн знущаеться – Не хочу почувати себе винною. Я сама доберуся. Дякую.
– Стiй! Я не розумiю. Що тiльки щойно змiнилося? Ми йшли спiлкувалися, а тут ти вже втiкаеш вiд мене. Я щось не те сказав? – Судячи з виразу обличчя вiн i правда не розумiе.
– Саш, менi просто не зручно, що тобi довелося для мене викликати машину. Я не хочу бути нав’язливою. І порушувати твоi плани на вечiр. – спробувала пояснити я, дещо змiнивши причину.
– Ти дiйсно з цього часу? – Вiн став навпроти мене, так щоб свiтло падало менi на обличчя, легко взяв за пiдборiддя так, щоб бачити мое обличчя. А я думала ми приблизно одного зросту. – Ти почервонiла. Це так мило. – Вiн дивився на мене так, як батько на маленьку донечку. – В мене немае жодних планiв на цей вечiр, окрiм як провести тебе до дому. Хоча вони дещо змiнилися… – спокiйним тоном як дитинi пояснив вiн менi.
– От бачиш, все ж таки я краще поiду сама.
– Яка ж ти вперта. Просто я планував йти з тобою пiшки аж до твого дому, а доведеться скоротити час i проiхати на машинi решта шляху. Не треба примушувати твою маму хвилюватися i чекати. – посмiхнувся Сашко. Тодi для кого цi квiти… не для моеi ж мами – І квiти ми iй подаруемо в знак вибачення, i щоб тебе не сварили – Закiнчив вiн, нiби прочитавши моi думки.
– Думаю в неi виникне одразу безлiч запитань. – розгублено сказала я.
– Я дам на них вiдповiдь – абсолютно спокiйно запевнив вiн мене… Нi! Що вiн придумав.
– Не треба. Я сама.
– Дозволь менi бути джентльменом. Он i машина. Куди iхати? – сказав зеленоокий джентльмен дiловим тоном, вказавши на темну машину, яка щойно пiд'iхала.
– На Литвиненка, одразу за зупинкою налiво.
Саша швидко поцiлував мене у нiс, взяв за руку i провiв до машини. Що це було? Мое обличчя ще нiколи не було таким червоним. Я не вiрю, що от так одразу могла сподобалась чоловiку… приемному та заможному. Щось тут не так. Навiщо я сiдаю в невiдому машину, ну i що, що це БМВ, але звiдки я знаю що в нього на думцi? Чому ж не втекла? Зараз вже пiзно. Я нiби кролик перед удавом… уся моя воля кудись зникла. Цей зеленоокий чоловiк насправдi чаклун. Якщо зi мною щось станеться, мама збожеволiе. Навiщо я йду з ним? Можливо даремно хвилююся. Тим бiльше я дзвонила мамi з телефону Сашка, якщо звiсно номер визначився. Скiльки всього в головi. Цей чоловiк мене поцiлував i навряд чи тепер зробить щось погане. Який дивний сьогоднi день… стiльки всього нового… зеленi очi. Зараз не потрiбно про це думати, подумаю коли буду сама. Тим бiльше ми вже приiхали.
– Спасибi за вечiр, i за те, що провiв до дому. На добранiч! – треба швидше втiкати з зеленоi пастки, яка дедалi бiльше затягуе.
– Дивна наполегливiсть втекти вiд мене. Куди ти? – посмiхнувся Олександр.
– Як куди? Ми ж приiхали i я йду до дому. – тiльки б вiн не зупиняв мене.
– Звичайно, але я просто зобов’язаний передати тебе мамi у руки. До того ж ти забула, що в нас для неi е квiти. – вдавано серйозно сказав вiн. Ми знайомi лиш декiлька годин, а вiн вже хоче знайомитися з мое мамою. Нi. Ще не вiдомо як складуться нашi стосунки, якщо складуться.
– Чи не здаеться тобi, що це вже занадто? – дещо роздратовано та перелякано запитала я цього.
– Що саме?
– Занадто рано знайомитись з батьками – задумався, можливо передумав.
– Менi треба вибачитись за твое запiзнення.
– А тобi не здаеться, що мама просто може бути не готова до чийогось вiзиту в такий пiзнiй час?
– Я i не подумав, ти iй скажеш, а я почекаю за дверима, поки не покличеш – знайшов вихiд дiловий чоловiк.
– Чому ти такий впертий? Зi своiми батьками теж зiбрався мене знайомити? – у розпачу запитала я…. судячи з виразу обличчя, я щось не те сказала. Ну i хто мне за язик тягнув?
– Нi. Нiколи…. Вони померли… – тихо i спокiйно вiдповiв Сашко.
– Вибач – хто ж мене за язика тягнув?
– Але з тiткою обов’язково. – додав вiн з посмiшкою… здаеться настрiй зiпсувати йому неможливо – Йдемо вже.
Мама була вбрана так, нiби кудись йшла або тiльки прийшла до дому. Напевне вона збиралася йти мене шукати, тому що iнакшого пояснення ii «бойовоi готовностi» в мене просто немае. Тепер вже точно доведеться знайомити Олександра з мамою, вiн же не вiдчепиться. Це ж треба було познайомитися з таким джентльменом, щоб хотiти аби мама була без настрою приймати зараз гостей, але…. Як би скоротити це знайомство до декiлькох хвилин, а потiм уникнути бесiди з мамою… йти спати, хоч i без вечерi. Тодi мати не буде розпитувати, а я до завтра помiркую що розказати.
– Мамо! Я прийшла! – пiсля глибокого вдиху промовила я.
– Нарештi! Розказуй…
– Я не сама – швидко перебила я ii. Вираз маминого обличчя пiсля почутого менi подобаеться. Вона навiть уявити не може, що я з хлопцем, з яким тiльки познайомилася. – Саша! Проходь, будь-ласка.
– Доброго вечора! – сказав посмiхаючись Сашко та вручив мамi квiти – Це Вам.
– Добрий вечiр! – ледь чути вiдповiла матуся.
– Мамо, це Олександр, Саша це моя мама – Олена Вiкторiвна.
– Дуже приемно, з Вами познайомитися! – Вiдповiв Сашко, а мама просто посмiхнулася у вiдповiдь. Чудово! У мами немае слiв. Треба скористатися моментом i тiкати в кiмнату спати. Хоча щось захопити з собою поiсти не завадить. Треба щоб Сашко попрощався… – Олена Вiкторiвно, вибачте, що затримав Олю.
– Все нормально. Проходьте, будь-ласка – мама вiдповiла розгублено, але з посмiшкою.
– Нi. Спасибi. Вже пiзно. На добранiч! – ввiчливо сказав зеленоокий джентльмен.
– На добранiч. – автоматично вiдповiла мама, переводячи погляд з Сашка на мене.
– Оля, ти ж не забудеш повечеряти? – Так само ввiчливо звернувся вiн до мене. Просто чудово – тепер я не зможу уникнути розмови з мамою…
– Не забуду На добранiч. – офiцiйно вiдповiла я. Хто його тягнув за язика?
Мiй зеленоокий джентльмен пiшов. Як би не букет у маминих руках, я б подумала, що все це менi примарилося. Дивний день. Дуже дивний. Ох…. Зараз треба залишитися самiй на деякий час, щоб спробувати збагнути все.
– Оля, хто це? – нарештi запитала вона.
– Ой. Мамусь, давай завтра. Я хочу iсти i спати. – спробувала уникнути я розмови.
– Нi. Ти мусиш менi розповiсти. – безапеляцiйним тоном повiдомила мама – Тебе нiколи i нiхто не проводжав, та ти нi з ким не зустрiчалася, нi про кого не казала, а тут…..з тобою приходить дуже ввiчливий юнак…. даруе менi цей чудовий букет. Дiвчино, менi потрiбнi пояснення!
– Мамо, так i нема чого пояснювати. – довелося сказати менi – Зайшла в кафе перечекати дощ, вiн до мене пiдсiв, а потiм провiв до дому. Пiшки. Давай завтра. Будь-ласочка, мамуля.
