Смерть Юди

скачать книгу бесплатно

Смерть Юди
Роман Іванович Іваничук

Роман Іваничук. Зiбрання творiв (Фолiо) #18
Роман Іваничук (1929—2016) – вiдомий украiнський письменник, лауреат багатьох лiтературних премiй, серед яких Нацiональна премiя Украiни iм. Т. Шевченка. У його творчому доробку близько двадцяти iсторичних романiв, якими письменник заповнював бiлi плями в нашiй iсторii. Р. Іваничук розширив жанровi межi iсторичного твору, вiдкривши перед читачем минувшину, що активiзувала нацiональну пам’ять. Героi повiстей «Євангелiе вiд Томи», «Ренегат» та «Смерть Юди», що увiйшли до цього видання, вирiшують, кожен по-своему, проблему добра i зла в душi людини, намагаючись знайти вiдповiдь на одвiчне питання: що е iстина? Це стосуеться й апостола Томи, що написав свою правду про Сина Божого; i Ренегата, який, зрадивши батькiвщину, втратив не тiльки свое iм’я, але й душу; i художника Савояра, котрий у Львовi напередоднi Другоi свiтовоi вiйни створюе картину «Тайна вечеря»…

Роман Iваничук

Смерть Юди

Триптих повiстей

© Н. Р. Іваничук (правонаступниця), 2020

© Н. Л. Бiчуя, В. В. Габор, Н. Р. Іваничук, упорядкування, 2020

© В. В. Габор, примiтки, 2020

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020

* * *

Євангелiе вiд Томи

Апокриф

Хай той, що шукае, не перестае шукати, доки не знайде; вiн буде вражений, коли знайде.

    Євангелiе вiд Томи

І

Десятого дня мiсяця ава[1 - Серпня.] 70-го року по рождествi Христа прибився до Кумранського узгiр’я апостол Тома, прозваний Невiрним. Залишивши назавжди Єрусалим, якого в цей день уже пiд сонцем не було, – волали до Бога про помсту лише роззявленi пащi руiн i осквернював небо трупний сморiд, – заходив вiн у наймертвотнiшу мiсцину Юдейськоi пустелi, яка випiкала iз глею кремiнь, з мертвоморськоi води – чорнi смолянi брили, а iз звичайних людей – пророкiв; вибитий з сил плачем на руiнах i пекельною спекою допадав до печери Вадi-Кумран, щоб завершити в нiй свiй апостольський путь i стати п’ятим евангелiстом, оскiльки четверо його попередникiв на пробу сумнiвам iсторiю не ставили, тож i не у всьому доходили iстини, до того ж спраглi посiсти пiсля своеi смертi щонайближчi мiсця бiля Вчителя, непотребну хвалу воздавали Вiчному, заслоняючи нею суправднiсть.

Завершивши трилiтню науку в Ісуса з Назарета i справдивши для себе його богочоловiцтво дотиком перста до ран, вiдбув Тома Невiрний довголiтню мандрiвку в Орiянський край, напросившись у супутники Андрiевi Первозваному, i, посiявши серед слов’янського народу зерна новоi вiри, повернувся на рiдну землю доживати вiку, та не знайшов спочинку: над Юдеею сповнювалось одкровення Йоана Богослова, й увiч переконався Тома в незмiннiй жорстокостi найвищого Божества, яке колись в iпостасi Яхве перемiнило грiшнi мiста Содом i Гоморру в сiрчане Мертве море, а нинi iм’ям Сина Божого, на землi милосердного, на небi ж ожорсточеного муками земними, спустошило столицю Юдеi, за муки Христовi провинну.

Тома покинув руiни Єрусалима й подався в пустелю, яка вiдвiчно сприяла живучостi вiри, духа й забобонностi юдейськоi: на моавськiй вершинi Нево, що височить над схiдним краем рудих пiскiв, спочив Мойсей, уздрiвши обiтований край; у долинi пересохлого Кедрону постив сорок днiв Ісус Христос, готуючись до божественного чину й гартуючи свiй дух перед сатанинською спокусою на горi Дук; тут волав Йоан Предтеча, вимагаючи в Єгови права на первохрещення, яке мало явити Месiю; а ще кожен, хто йшов на випробування в пустелю, знав i те, що Кумранськi гори досягають своiм кряжем Шеону – пiдвалiв космосу, де живуть душi злих людей, якi втратили колишню славу, й знесиленi тiнi жорстоких тиранiв, i витае тут темний демон пустелi – спокусник Азазель.

Осiнить дух Божий на Кумранському безлюддi i Тому, скупа земля нагодуе його диким медом i сараною, воду дасть вiчне ерихонське джерело, з якого напився Ісус Навин, увiйшовши з гебреями в землю Ханаанську, печера стане йому житлом, папiрус дiстане у есеiв, що живуть праведним братством на захiдному березi Мертвого моря в оазi Ен-Гаддi, – i поки прийде смертний час, напише Тома свою правду про добу Сина Божого. Може, колись шукачi iстини знайдуть сувiй П’ятого Євангелiя в печерi Вадi-Кумран i прочитають свiдчення дванадцятого апостола, на якого не зiйшов Святий Дух десятого дня пiсля Христового вознесiння з причин Томиного невiр’я.

…Землероби з Ездрелонськоi долини, що навiть у серпнi зеленiла продовгуватою тацею мiж Генiсаретським озером i Каною галiлейською, – Тома i його вiтець викохували у своему саду цитрини, помаранчi й мушмулу, а на клаптику поля вирощували ячмiнь i жито. Працювали тяжко, сплачуючи непосильнi податки римському намiсниковi, i разом з усiм гебрейським людом терпеливо очiкували явлення Месii. Хлiб належав для домашнього спожитку, i ним займався батько; садовий же продукт спродував син, тягнучи за собою вiзок з фруктами до рибальських селищ над Генiсаретське озеро, а деколи запрягав Тома в повiз осла й добирався на торги аж у Кiнерет, Тверiю або Капернаум, де вряди-годи зустрiчався з есеями, якi приходили з Юдейськоi пустелi в цi мiста за харчем, i захоплено прислухався до iх проповiдей. Праведнi братчики називали себе йоанiтами й розповiдали про Йоана Хрестителя, який водою змивае з людей грiхи в рiцi Йорданi, й називали його месiею. Тома не раз i заночовував у станi есеiв, прагнучи пiзнати книжнi науки про людське й Боже…

Батько й син були гордi за свiй хлiборобський промисел, в торгах дотримувалися порядностi, у них водилися грошi, й вони зверхньо ставилися до обвiтрених, нечесаних, галасливих i вiчно голодних рибалок, котрi завше сперечалися мiж собою, хвалячись один поперед одним своею належнiстю до найславнiших гебрейських колiн, й погорджували в свою чергу хлiборобами, якi за працею не мали часу докопуватися до родового кореня. Рибалки були несусвiтними скупарями, й коли одного разу якийсь iз них – рудий зi скошеними до перенiсся колючими очима, – оглянувши Томин крам, показав йому срiбного динара, Тома, здивований щедрiстю обiрванця, подався, не вагаючись i митi, зi своiм вiзком за зизооким незнайомцем до тераси пiд опуклим горбом, де сидiли бiля намету такi ж цюндравi рибалки, в яких, крiм руб’я, нiчого бiльше не було: нi снастей, нi лежакiв, анi посуду; не мали вони навiть корита, в котре можна було б висипати з вiзочка помаранчi й мушмулу.

Тома пiдозрiливо поглядав на голодрану компанiю i вже взявся було за дишло, щоб вернутися разом з вiзочком назад до озера, та в ту мить зустрiвся поглядом з чоловiком, що сидiв осторонь край намету, обхопивши руками колiна, й добрими синiми очима придивлявся до Томи.

Чоловiк мав задумане приемне обличчя, обрамлене чорною роздвоеною борiдкою; горiховоi барви волосся, за назорейським звичаем роздiлене прямим продiлом, рiвно спадало до вух, а нижче бралося хвилями аж до плечей; чоловiк пiдвiвся – вiн був високий, стрункий i вигiдно вирiзнявся серед обшарпаних рибалок, – пiдiйшов до Томи й поклав йому руку на плече. Не любив Тома панiбратства – був гордим хлiборобом – i вже напружився, щоб стенути й скинути долоню, яка поблажливо лягла на плече й поблажливiстю своею принижувала гiднiсть хлiбороба, та не змiг цього зробити: вiдчув Тома, як теплий струмiнь, пульсуючи, поплив з руки незнайомця й розлився по тiлу спокоем i тихою втiхою, яка огортае людину в очiкуваннi чогось нового, несподiваного, величного; очi незнайомця випромiнювали тепле свiтло, що м’яко окутувало Тому, мовби молодим прядивом чи то шовковим жiночим волоссям. Тома вiдчув, як пiддаеться магii цього чоловiка – аж до межi втрати себе самого, хоч iще не знав, бо не мiг знати, чим загрожуе або благодiе йому ця людина.

І враз зродився в нього протест проти владноi й незмiрно сильнiшоi особистостi; вiн таки зняв iз плеча руку, проте на хвилину, супроти власноi волi, затримав ii в долонi, наче збоявся, що контакт iз незнайомцем вмить обiрветься назавше й Тома нiколи не знатиме того, про що мiг би дiзнатися; його життя, що так несподiвано стало на порозi, можливо, великих перемiн, знову вернеться у свояси – до помаранч, мушмули, жита i ячменю, й нiколи на Томинiй дорозi нiчого бiльше цiкавого не трапиться. Вiн раптом охолов до свого звичного життя: вiдсунувся в тiнь працьовитий батько, Тома забажав вiд долi несподiванки – проте не мiг ii купувати цiною власноi гiдностi й свободи; вiн з привiтною й незалежною усмiшкою дивився на незнайомого й вiддавався йому в полон разом з усiею своею хлiборобською сутнiстю, не залишаючи, однак, поза порогом нi одежi, нi сандалiй, нi гiдностi, анi самостiйностi своеi.

– Іди зi мною, – промовив незнайомець до Томи, обняв його рукою за спину й провiв на край тераси. – Я Месiя, Томо.

– Йоан Хреститель? – спалахнули захоплено очi в Томи: скiльки ж наслухався про нього вiд есеiв!

– Я Ісус Христос, Томо. Покинь усе i йди зi мною.

Тома недовiрливо подивився на чоловiка, який назвав себе помазаником Господнiм, й вiдчув у ту хвилину, як струменить вiд нього надлюдська воля, й нiщо тепер не примусило б його зрушитися з мiсця й пiти геть.

А рибалки сполошились, бо ще нi з ким Учитель так дружньо не поводився, вiд усiх тримався на вiдстанi; хто ж це такий прийшов, що хоче стати ближче до Ісуса, нiж будь-котрий iз них?

І оточили вони колом Учителя й Тому, приглядаючись то до прибулого, то до Ісуса, вловлюючи нiмотне порозумiння мiж ними щодо рiвностi. Злосливо зорив на Тому Симон, прозваний Петром: а чи не стане легшим його важке, Ісусом дане ймення, що означало скелю, з приходом до них дванадцятого апостола? Андрiй Первозваний зверхньо поглянув на Тому, як перший на останнього, й запитав: «З якого ти колiна, бо я з левiтiв», й коли почув простодушну вiдповiдь – «Не знаю», – хмиркнув погордливо, а молоденький Йоан, котрого Ісус любив, мов сина, втирав сльози ревнощiв. Перешiптувалися мiж собою Якiв Старший, Пилип i Варфоломiй, скептично посмiхався в бороду митар Матей; Якiв, син Алфея, Юда Тадей i Симон Канонiт звiльна засукували рукави, готовi до бiйки, тiльки Юда Іш Карiот втiшно пiдкидав на долонi срiбного динара, який залишився в нього в касi, незважаючи на те, що повний вiзок помаранчiв став набутком апостолiв.

– Се брат мiй, i вiком ми рiвнi, – мовив Ісус до учнiв, утвердивши цим визнанням рiвноправство мiж ним i Томою, проте була це рiвнiсть боголюдини й смертного – тож пролягла мiж ровесниками прозора заслона несумiсностi минущого з вiчним; минущiсть не могла змиритися з вiчнiстю, не вмiла збагнути ii, й вiдчував Ісус, що Тома жде зримих доказiв його божественностi.

Однiеi ночi, коли апостоли мiцно спали в наметi, а Ісус блукав на самотi берегом озера, Тома допiзна сидiв бiля погаслого ватрища й думав про одне i те ж: хто вiн, Ісус, – пророк, Бог чи дурисвiт, i чому Тома так легко полишив господарку й вiтця й пiшов за Помазаником; що це – звичайна цiкавiсть чи вище покликання? І чому Ісус тримаеться завжди в самотностi й безнастанно молиться: розмовляе вiн з Богом, як син його, чи випрошуе в нього надлюдськоi сили, бо досi ще людиною есть?

Нечутно, мов привид, наблизився Ісус до Томи, поклав холодну долоню на його тiм’я й спитав:

– Чому не вiриш у мене, Томо?

– Переконай мене, що ти не вiд свiту цього, – прошелестiли Томинi уста.

– Ти нiколи не вiрив у мене чи втратив вiру?

Мовчав Тома, бо не зважився розповiсти, як уперше побачив в Ісусовi звичайну людину: супроводжувалося це вiдкриття втiхою за Вчителя й одночасно ревнивiстю.

…Набравши в сакви помаранчiв i мушмули, подалися апостоли за Ісусом, мов гуси за вожаком, понад озером, останнiм iшов Тома. Прямували на ночiвлю в Кiнерет й минали невеличке село Магдалу з убогими рибальськими хатинами й помпезним, з колонами, будинком лiктора Ювенала; смиреннi плоттю апостоли навiть не позирали в бiк села, бо славилося воно на всю галiлею розпусною дружиною римського достойника, яка спала з купцями, вояками, рибалками, сенаторами, танцювала на площах i базарах, i мучили ii семеро бiсiв похiтливостi. Апостоли йшли гусаком за Ісусом, похнюпившись, щоб i в згадцi котромусь не з’явилася Марiя Магдалина, тож лише Тома, який про все це не вiдав i через те голови не пригинав, помiтив, як iз Магдали вибiгла жiнка, прямуючи до озера: гарячий вiтер розвiював, шарпав, нiби згасити захотiв багаття ii каштанового волосся, повнi груди пiдстрибували в пазушинi, гнучкий стан ламався пiд вiтром; Тома зупинився, заворожений видивом, i вiдчув, як назавжди входить у його ество обличчя молодоi жiнки, яке стрiмко наближалося й спопеляло Томину душу несусвiтною вродою. Та не до нього бiгла жiнка, вона бачила тiльки одну людину, яка могла ii врятувати з пекла терпiнь i принижень, i волала, перемагаючи пориви вiтру:

– Раввi! Рав-вi!!

Ісус повернув голову на поклик жiнки, зупинився, пiдвiв руку, спиняючи апостолiв, i вельми здивувалися вони, що Вчитель мае намiр хоча б словом перемовитися з галiлейською блудницею, для якоi й каменування було б замалою карою: скiльки сiмей розбила Марiя з Магдали, скiлькох чоловiкiв з розуму звела своею дурманною вродою, скiлькох неповнолiтнiх хлопчикiв зiпсувала, а пiд час вiд’iздiв лiктора до Рима стояли в черзi бiля його будинку голоднi легiонери, – чи то бiльш грiшний був Содом, а взявся сiрчаним полум’ям; цю ж повiю нiхто не чiпае, бо гнiву Ювеналового бояться. Лiктор про все знае, та в оргiях топить свiй встид, а зрадницю не виганяе, щоб не пiдтвердити цим вчинком розпуснiсть своеi дружини: сенат вмить позбудеться рогоносця, який сам до соромоти признався, – i так живуть обое в брудi… Симон Канонiт пiдняв камiнь: чого хоче ця паплюга вiд Ісуса?

– Хто не мае грiха, хай кине в неi каменем, – сказав Учитель, i Симон опустив руку, а Марiя з Магдали вже колiнкувала перед Ісусом й просила зцiлення душi:

– Я бiльше не можу так жити, раввi, врятуй мене! – й була вона несамовито гарна в своему горi.

Та в каяття такоi по-диявольськи звабливоi жiнки нiхто з апостолiв не вiрив; не вiрив i Тома, який у цю мить за один дотик до ii персiв готовий був вiддати життя… А Марiя валялася на дорозi в пилюцi й билася в iстерицi – то, мабуть, мучили ii семеро бiсiв похотi, й урештi Ісус взяв ii пальцями за пiдборiддя, промовивши:

– Устань, жiнко, i бiльше не грiши.

Вiн окинув блудницю ласкавим поглядом, i вона вмить заспокоiлася: бiси хтивостi полишили ii, зробила ж бо Марiю повiею не похiть, а розпусний римський свiт – iншого вона досi не знала.

На все життя понiс Тома у серцi образ Марii, та вiдав про це лише вiн сам; порятунок Магдалини вважав найбiльшим чудом, яке звершив Ісус, хоч знав, що не для нього приготований був сей дар. Бо не семеро бiсiв вигнав Ісус з Марii, а вселив у неi любов, що е найбiльшим дивом на землi.

…Слухали апостоли науку Христа над Генiсаретським озером, й сидiла обiч зцiлена любов’ю Марiя. Прохолодний вiтер оголював ii чоло, й безмiром тепла сповнювалися слова Ісуса: струменiла з його уст вселюдська любов, спороджена коханням до земноi жiнки.

Ісус говорив, а Марiя шепотiла, i я чув: «Ти голуб мiй, а я твоя клiтка, i випущу я тебе на волю, щоб ти загинув за любов до мене. Ти досi не був Богом, ти став ним лише тодi, коли побачив у менi зiбранi разом горе i красу Ізраiля, – i олюднився в земнiй любовi». Я чув ii шепiт, чув ii слова й Ісус, який називав себе Месiею, i в цю мить я тяжко засумнiвався в тiй правдi вiри; спороджувалося це вiдкриття радiстю за Вчителя, заздрiстю до нього i зловтiхою: «Не здатнi кохати боги, вони можуть тiльки карати, i не був Христос тодi Богом, бо вiн кохав i кохання дало йому велич земну!»

– Не можу сказати тобi цього, Господи… – вiдповiв Тома Ісусовi. – Я бачу в тобi благородну людину, але – земну: змивав же грiхи твоi йорданською водою Йоан Хреститель. Хто з вас Месiя – жоден? Я хотiв би, щоб ти ним був, бо чекае спасителя мiй народ, але переконай мене, переобразися хоч на мить…

– Блаженнi тi, що не бачили, а вiрують, – мовив Христос.

– Нема таких, Господи. Тi, якi запевняють тебе в цьому, смиренною олжою невiр’я приховують.

– Як будеш далi жити, Томо?

– Пiду вiд тебе.

– Я не проганяю…

Минали днi, мiсяцi й роки, а чудо вiри не приходило. Аж до з’яви воскреслого Ісуса в домi Никодима, коли вiн показав Томi своi рани. Та чи назавше?

Кумранське узгiр’я спадае голими пагорбами на засклене брудною сiллю рiвнинне побережжя Мертвого моря; палюче сонце переплавляе на очах пiсок у кремiнь чи то призми солi, що блищать гранями, нiби дiаманти; море загусае й береться на поверхнi смолою, немов Бористен льодом, й лiнивi хвилi випльовують на берег чорнi брили; бiля печери Вадi-Кумран кустряться безлистi мертвоморськi яблунi, на гiлках яких дозрiвають плоди, що вiд дотику трiскають, випорскуючи в повiтря содомський попiл, придатний лише для виробу чорнила; спека туманить Томину голову…

Далеко-далеко виднiвся йому Орiян, що палав зеленим мiражем у пiднебессi, i вiн тужив за чужим краем, у своему перебуваючи; сидiв Тома серед росяного, вибуялого надмiром живих сокiв степу, а в печерi над Мертвим морем, над яким котиться кулею блiдоi магми юдейське сонце й розпорюе на обаполи просолене небо; розплавлена скваром магма хлюпаеться в небi й виливаеться, мов iз дiжi, над Кармельською затокою у Кiпрське море; глухо було повсюдно, як може бути глухо в убитiй сiллю пустелi; солодким видивом плавало в пiднебессi марево Орiянського краю, а серце болiло за спалену сонцем i людьми рiдну землю, бо тiльки по нiй i нiде бiльше бiгла колись iз Магдали найвродливiша у свiтi жiнка – до Генiсаретського озера, де творив чуда Богочоловiк: грiшна жiнка Магдалина пробiгла за Томою аж до Росi й Бористену, там перемiнилася в Ладу й прибилася тепер разом iз дванадцятим апостолом до Кумранськоi печери, притулившись до стiни iконою, що ii намалював евангелiст Лука.

Я повiрив у Христа, коли дiткнувся пальцями до його ран, та вiри моеi вже не прийняв Син Божий i не зiслав на мене свого Духа десятого дня пiсля вознесiння, – тож став Ісус для мене i для мого народу таким самим гнiвливим Богом, яким був i е Яхве; нiчого не змiнилося в Юдеi з приходом Христа, хiба додалася його помста за муки на хрестi, сповiщена заздалегiдь через Йоана Богослова.

Та я понiс Ісусове вчення в Орiян народовi, релiгiя якого ще й iменi не мае, й перебувае вiн дитиною в земному раю. Позначае свое наiвне бачення свiту потiшними iдолами единого вседержителя Рода i, пiдростаючи у безтурботностi на землi, медом i молоком текучiй, не знае й досi, що свiт малий, а його рай ще менший, що той рай бачить крiм нього зайшлий кочiвник: в овечу шкуру одягаеться, на торги приходить, вiрування орiянськi визнае й мирно та ласкаво забирае в господарiв землю, хлiб та жiнок, а орiяни спiвають собi й хороводи водять в раю i не бачать пiдступних сарматiв, що рушили з Уралу на слов’янськi землi… Плавае у пiднебессi мрево Орiянського краю, й розкошуе на ньому добрий i одурманений земним добром народ – чей протверезiе вiн вiд мученицькоi смертi нашого Бога, який ще раз умре за них в орiянських переказах, виведе дiтей людства з оманливого поганського раю, оточеного зголодженими чужинцями, – i стане Богом iхнiм…

З тростини зроблено перо, й чорнило iз содомського яблука настоюеться в череп’янiй посудинi, розгорнутий сувiй папiрусу слiпить очi, мертвою бiлизною докоряючи Томi за те, що не написав на ньому ще й рядка; чутно дзвiн у повiтрi, нiби хтось струже метал, – то пустеля дае про себе знати: не мертва вона, своiм життям живе, i лише треба навчитися розумiти ii мову, – пiзнай спочатку те, що перед твоiми очима, i вiдкриеться тобi приховане… Я мушу пiзнати рiдну пустелю – хто в нiй пануе, за якими i чиiми законами живе. Пiзнавати – не новина для мене: тяжкi сумнiви завше точили мiй мозок, до малоi iстини я добирався, як до великого вiдкриття, тому маю право сказати, що все пiзнане мною е моею iстиною – чому ж тодi жоден iще рядок не лiг на папiрус, щоб засвiдчити мое пiзнання свiту – той мiй початок, з якого я почну шукати кiнця?

Пустельне таланiння гусло й голоснiшало, повiтря насичувалося ним, мов мертвоморська вода сiллю, таланiння забивало кожну клiтину мозку, наростало до такоi напруги, що повинен був статися вибух – i витече з черепа мозок або ляже на папiр перший рядок.

Та стихло раптом у пустелi, й перед печерою згорнута калачиком змiя пiдвела плескату голову: червоний роздвоений язичок шалено й пожадливо вихоплювався з пащi, мов полум’я, i прошипiла змiя ехидно:

– Блажен той лев, якого з’iсть людина, бо стане лев людиною, але проклятий буде той чоловiк, якого з’iсть лев, бо i в цьому випадку лев стане чоловiком… Вибирай, недобита черепино, одне з двох, хи-хи!

– Я знаю, гадино, хто еси, – ти Азазель, який спокушував Христа на горi Дук, бажаючи знеславити Вiчного. Чого ж ти хочеш вiд мене – звичайного смертного?

– Як швидко ти впiзнав мене, Томо Невiрний! Чи ж то не премудрi есеi розказали тобi, в яких iпостасях я перебуваю? Так, я проклятий Богом темний демон пустелi, проте маю силу, яка може дати безсмертя смертному. Я вiдкрию тобi пiзнання, i ти напишеш книгу, якою прославишся у свiтi не як п’ятий, а перший евангелiст, бо не заскнiлу iсторiю вiдкриеш людям, а можливостi людського розуму!

– Що для цього треба зробити? – непомiтно для себе встряв у розмову Тома, забувши на мить, що небезпечно торгуватися iз Сатаною, бо самi лише торги з ним е визнанням його зверхностi.

– Вiдречися вiд Ісуса, позбудься залежностi – хiба в тебе не такий самий мозок, як i в нього?

– Геть вiд мене, Сатано! – закляв Тома Христовим прокльоном, i змiя, немов той маклер, впевнений, що покупець ще раз звернеться до нього за допомогою, повiльно вповзла в нору, i стихло таланiння, а перед очима попливли одне за одним видiння, котрi, зрештою, мусять зринути перед людиною, яка зважилася записати на папiрусi перший рядок свого Євангелiя.

…Не було досi ще такоi мови в Ісуса, – стали помiчати апостоли, – не було до приходу Томи. Христос завжди легко проповiдував, вкладаючи у вiльнi словеснi формули глибинну суть вселенського досвiду, та з якогось часу став нiбито чогось боятися – пропала впевненiсть, й вiн часто замовкав, i вiдчував Тома, що Вчитель нiяковiе перед ним, перед його тверезим розумом, який усе на свiтi ставить пiд сумнiв. А може, пiдозрював Ісус, що Тома пiсля свого признання в невiр’i насмiхаеться над Учителем в душi, спостерiгаючи, як довiрливi апостоли заглядають йому в рот i вiрять кожному слову? Й, можливо, Ісус жалкуе, що допустився рiвностi iз смертним, Богом будучи?

Це мучило Тому. Вiн не раз хотiв сказати Вчителевi, що наука його цiкава й велична, бо навчае Христос не як книжник, що слiпо дотримуеться вчення своiх учителiв, не додаючи й не вiднiмаючи нiчого, а як повновладний творець своеi оригiнальноi мислi; Ісус вiдкривае скарби вселюдськоi мудростi, до яких тiльки вiн мае ключi, а Нагiрна проповiдь, що стала голосом його самого, заклала новiтнi засади моралi…

Я задумувався не раз, чи вiн гебрей – бо ж так смiливо виступае проти заскорузлих старогебрейських догм, що iх проповiдують фарисеi i саддукеi, i сам для себе вiдповiдаю: вiн – нова Мисль, яка е для всiх нас новою, а народилася ще до Авраама, й тiльки Христос володiе нею, спосланою в його мозок самим Богом. Так, вiн напевно i е Сином Божим, тiльки ж чому не допускае рiзнотлумачень своiх думок i так любить елей, який курять йому апостоли, лелiючи потаемну мрiю якнайближче стати до Ісуса, щоб колись посiсти найкращi мiсця в Царствi Божiм…

Але Тома мовчав, тяжко переживаючи вiдчуження Христа, аж трапилася пригода… Якось апостоли засперечалися мiж собою: земним есть Царство Ісусове чи не вiд свiту цього? У iхню суперечку втрутилися стороннi люди – нiхто й слухати не хотiв про якесь загробне царство, а мати Якова та Йоана Заведеевих, яка була при тому, взяла синiв за руки i до Вчителя з ними пiдiйшла. Так i так, раввi, я вiддала тобi своiх синiв, то коли вже побудуеш свое царство, не забудь про них, адже заради тебе покинули вони дiм, човна, сiтi, батька й матiр – вiдведи iм бiля себе найкращi мiсця. Тодi й брати посперечалися: хто з них сидiтиме по праву руч, а хто по лiву бiля Сина Божого, i перервав iх сварку Ісус, питання матерi поставивши: а чи спроможнi ii сини пити чашу, яку вiн п’е?.. Спроможнi, спроможнi! – вигукнули разом Якiв та Йоан, а тодi почали обурюватися й iншi апостоли: а то ж хiба ми гiршi?!

Не втерпiв Тома й до Ісуса пiдiйшов, запитавши:

– Чи можу я вiрити в твою божественнiсть, Ісусе, коли ти прихищаеш пiдлабузникiв?

Суворо глянув Ісус на Тому, та не вiдповiв, а мовив лише те, що всiх стосувалося:

– Хто хоче бути вищим вiд iнших, нехай стане нижчим, хто хоче бути першим, хай стане останнiм.

А до Томи проказав тихо:

– Вони не знають вмiсту чашi.

Повiвши це, Христос вiддалився, сiв на березi озера й затулив долонями обличчя. Вiн плакав, я бачив; мабуть, це помiтили апостоли й за свою ницiсть засоромилися; вони гуртом пiдiйшли до Вчителя i обступили його колом.

– Прости нам, раввi, – мовив Петро, – ми дiти нетямущi, просвiти нас.

Ісус вiдняв долонi вiд лиця й поглянув на апостолiв. Довго вдивлявся у кожного по черзi, тiльки Тому поминув, i боляче стиснулося серце у дванадцятого апостола:

«Учителю, я з них усiх найбiльше тебе люблю за свiтлий твiй розум, i все, що говориш, цiкавить мене. Тiльки я не можу повторювати за тобою завчене, бо кожну iстину пробую на зуб; я ж не босяк, який нiчого не мае крiм паразитарноi вiри в майбутнiй рай; я прагну вiри дiяльноi, я вимагаю вiд проповiдника гарантiй обiцяного i готовий заплатити сповна за здiйснення обiцянки – навiть життям».

Тома не сказав цього, та Христос, видно, прочитав його думки, бо запитав апостолiв:

– Яких вам треба доказiв, що я вiдновлю Царство Боже? Повiжте, на кого схожий син чоловiчий, який те царство в собi мае?

– На ангела справедливого! – перший вихопився Петро, котрий завжди намагався говорити Ісусовi приемнi речi.

– На фiлософа мудрого! – поквапився за ним Матей, ховаючи в бороду скептичну посмiшку.

– Ти син Бога живого, – сказав побожно Андрiй Первозваний.

Проте непроникливим зосталося Ісусове обличчя, не спокусили його похвали, i, глянувши на Тому, повторив запитання.

– Ісусе, – сказав Тома, – на Бога ти схожий, як i всi ми, тiльки мудрiстю вiдрiзняешся вiд нас. А людину робить мудрим те, що Бога Богом, – пiзнання.

– Не твiй я Господь, – сказав Ісус в задумi. – Ти давно вже випив iз кипучого джерела, яке я вимiряв.

Потiм обняв Тому рукою за спину, як колись пiд час знайомства, вiдвiв убiк i заговорив:

– Не вiруеш ти й далi в мене, Томо, проте я тебе не проганяю, бо твое майбутне переконання в моему помазаництвi встократ пiдсилить вiру людей у мене, хоч i наречуть тебе Невiрним… У моему Назаретi не вважають мене навiть за пророка, вiдцуралися й рiднi, а що вже говорити про сусiдiв, якi бачать у менi лише сина теслi… Чи я Син Божий? Нiхто менi цього не казав, не являвся менi Господь у полум’i неопалимоi купини, як Мойсеевi на Хоривi. Я тiльки вiдчуваю наближення Бога – чую його Слово. І те Слово, яке досi нiде й нiколи не звучало, я ношу в собi й мушу його сповiстити людям – вiрять вони чи нi. Я повинен виректи його до крихти, навiть якщо за це заплачу життям. Свое Слово мiг вкласти Бог лише улюбленому синовi, який заодно е сином чоловiчим… О Томо, як тяжко носити на собi печать Месii, коли ти всього лише син теслi, i як тяжко випробовувати вартiсть слiв Божих, щоб не вкралася в них олжа пiд виглядом iстини!

Пiзно ввечерi, коли Ісус заснув у наметi, апостоли напалися на Тому: що говорив йому Вчитель?

Вiдповiв Тома:

– Якщо я повторю його слова, ви закидаете мене камiнням, та коли зробите це – з того камiння вибухне вогонь i спалить вас!

Чужим я став серед апостолiв, вiддалився вiд мене й Христос: можливо, боявся, щоб я не нагадав йому сказаних ним у станi глибокоi зажури слiв… Через те й не взяв мене з собою на гору Фавор, де вiдбулося його преображення. А чи вiдбулось би, якби був я?.. Розповiдали Петро, Якiв Молодший i Йоан, яких Христос посвятив у тайну перевтiлення на горi поблизу Генiсаретського озера, що засяяв вiн бiлим свiтлом i зiйшли до нього Мойсей та Ілля. Але я не бачив того…

Я не бачив того, однак повiрив у чудо Христового преображення: Ісус сам хотiв переконатися у своiй божественностi.

II

На десятий день пiсля вознесiння Христового чорнi хмари посунули з Кiпрського моря на Єрусалим: блискавки схрещувались i вибухали полум’ям у знавiснiлому вiд власноi могутностi громаддi туч; предтечi Божого всесилля гуркотiли вдалинi тривожними громами, наближаючись до мiста, i зрозумiли апостоли, що Син Божий хоче нинi iз небесноi стихii подати iм свiй знак. Бо за земноi вiдсутностi Вчителя нетямущими й бездiяльними, мов малi дiти, стали учнi, й хробак зневiри почав добиратися до iхнiх душ: а чи було вознесiння, чи це iм не приснилось i чи взагалi бачив хто Христа пiсля того, як його розп’яли, – може, то комусь примарився образ Сина Божого; тож зiбралися пiд негоду апостоли у дворi Єрусалимського храму, щоб на власнi вуха почути у громовому гуркотiннi голос Спасителя.