скачать книгу бесплатно
– Загину разом з тобою… Усi загинемо!
– Істину речеш, Симоне, – мовив Ісус, пiдводячи апостола з колiн. – Прийде лихо, якого не було вiд початку свiту аж донинi, а коли те станеться, не залишиться в нашому краю каменя на каменi.
– І хай пiд тим камiнням пропадуть вороги! – вигукнув Симон.
– І рiд цей не перейде, як станеться лихо, – закiнчив свою думку Ісус, не звернувши уваги на патетичний заклик Симона.
Ми всi рушили з галiлеi дорогою понад Йорданом, щоб на пасхальну суботу прибути до Єрусалима. Йшли не кваплячись, нiби передчували, що там, у Єрусалимi, чекають на нас тяжкi випробування, якi можуть освятитися i славою, i смертю.
Апостоли перемовлялися зрiдка мiж собою про ворохобництво Юди галiлеянина в Юдеi. По дорозi нам зустрiчалися прочани, що з галiлеi й Самарii виходили на Єрихонський шлях, поспiшаючи на Пасху до столицi, й у всiх на устах була мова про бунт на Кесарiйському трактi, а ще хтось пустив чутку, що первосвященик Кайяфа – правда це чи не правда, а якщо так, то, певне, мав на увазi Юду галiлеянина – сказав на засiданнi синедрiону, мовляв, не можна допустити, щоб за ним пiшов народ, бо римляни весь Ізраiль в пустелю перетворять, i лiпше буде, коли один помре, а не весь люд загине…
Почувши це, Ісус сказав Петровi щось таке тривожне й загадкове про свою смерть i воскресiння в Єрусалимi… Ішов вiн попереду понад Йорданом, що прорив звивисте русло помiж шуварами, ховаючись в тiнях акацiй, кипарисiв i тополь, i, може, думав Учитель про те, що ось на цьому мiсцi, недалеко вiд Єрихона, де в старi часи Ісус Навин перебрiдав з гебреями рiку, заходячи в обiтовану землю, благословив його йорданською водою Йоан Хреститель – й вiдтодi розпочався в Icyca месiйний чин, а нинi вже – кiнець…
Ісус iшов попереду, а ми, пригнобленi й зажуренi, тяглися за ним, мов журавлi, крутими стежками i, певне, кожен по-своему трактував слова Учителя, мовленi впiвголоса Петровi, а я був, як нiколи дотепер, роздвоений, роздертий, розшарпаний: усе свое життя чекав початку повстання проти римлян, кожну мить виглядав вождя, який поведе мiй народ на битву, i сам готовий був iти серед перших на смерть за волю батькiвщини, а тепер тривога перед кровопролиттям, яке вiзьме життя сотень тисяч людей, пронизала душу: адже волi ми не здобудемо – Рим непереможний, перед Римом упало на колiна пiвсвiту, а Юдея – то ж мiзерний клаптик землi, який не вмiстить на собi й кiнноти римськоi. То чи не краще вичекати, чи не краще визнати Ісуса Месiею, а не земним вождем, i йти за ним, куди вiн кличе – до Царства Божого, i на тiй дорозi пiдрости, викшталтуватися, духовно змiцнiти й фiзично – теж, а потiм мирно перемогти здеморалiзованих сваволею римських варварiв – своею моральною перевагою…
У мене зродилася думка – в критичну мить врятувати Ісуса. Я поглянув на Юду Іш Карiота – вiн iшов поруч зi мною з перекинутою через плече торбою, в якiй тримав випрошенi в людей харчi i грошi; його зизуватi очi начебто виминали мiй погляд, та потiм iдко вчепилися в мене й зблиснули злобною радiстю: вiн зрозумiв, що я не вiрю в божественнiсть Ісуса так само, як i вiн, що ми – однодумцi, тож треба нам спiльно виходити з цiеi небезпечноi гри, в якiй зайшли надто далеко, – поки не пiзно; нашi зчепленi погляди помiтили й iншi апостоли, на нас почали падати iхнi скрадливi позирки, i я побачив у них той самий страх, зневiру й бажання мерщiй розiйтися по домах. Я засоромився, бо те, що апостоли готовi були так радо роздiлити моi сумнiви, засвiдчило, що моi вагання – то не розважливi думки мужа, а страх ницого боягуза; я глянув на Андрiя й заспокоiвся: первозваний апостол був побожний i врочистий, як завжди, i в очах його не чаiлося й дрiбки зневiри чи страху.
Тодi менi подумалося вельми крамольне, й пройняв мое серце бiль за мiй народ, уособлений нинi в його вибранцях – апостолах. Якщо вилучити з-посеред нас одержимого Андрiя i скептичного, який хто знае про що думае, Матея, то учнi Ісусовi горнуться до Вчителя виключно з користi, бо вiн iх нагодовуе, напоюе й обiцяе щасливе життя. Навiть якщо брати спонадiяного на повстання Симона Зелота, то i його сподiвання суто земнi, i моi – теж. Усi ми, весь наш народ – ще не готовi зрозумiти того, що проповiдуе Христос: свято душi, можливiсть бачити в життi щось вартiснiшого вiд iжi, безмежну радiсть усвiдомлення своеi вiдмiнностi вiд тварi, здатнiсть мислити, любити й страждати, щомитi виявляючи свою духовну сутнiсть – таку близьку до сутностi Божоi. Не доросли ми ще до цього…
Але ж прагнуть дорости хоча б одиницi. Ось проходять апостоли дорогою, що роздiляе старий Єрихон, зруйнований Ісусом Навином, i новий, розбудований Іродом Великим – з iподромом, амфiтеатрами, царськими палацами i басейнами; з цього розкiшного мiста вибiгають дивнi люди з простягнутими вперед руками, начебто вони слiпi… А вони i е слiпцi – i просять Ісуса, щоб зробив iх зрячими, вони прагнуть прозрiти, а не можуть, бо не вмiють повiрити у святу субстанцiю, що називаеться Духом, не знаходять ii в собi… Тiльки трьом, якi увiрували, повертае зiр Христос. Та чи зможе просвiтити весь народ, не ставши його вождем, не здобувши йому свободи, – бо лише на волi можливе духовне прозрiння.
Ми йшли з Ісусом вузькою долиною з Єрихона до Єрусалима мiж випаленими сонцем горбами, а за нами тягнулася валка прочан, якi й гадки не мали прозрiвати. Вони пiзнали вмiльця, котрий умiв паралiзованого поставити на ноги, п’ятьма хлiбинами нагодувати тисячну юрбу, а воду перемiнити у вино, – й зажадали вiд нього чудес. Нахабнiшi пiдбiгали до Ісуса, смикали його за поли й випитували, чи вiн насправдi Син Божий, та Христос мовчав, з болем поглядаючи на незрячих, i нахаби смiялися з нього.
Поблизу Вiтанii, за п’ятнадцять стадiй вiд Єрусалима, побачили в розлогому сикоморi, що випустив корiння з гiлок на дорогу, митаря Закхея, який – скiльки мав голосу – закликав Ісуса й апостолiв зайти до нього в гостi й ревно каявся, що не вiрив досi в Сина Божого. Ісус погодився, а незрячий люд i собi потягнувся на Закхееве подвiр’я й почав вимагати вiд Месii проголошення земного царства – уже в цю мить, бо скiльки можна чекати й самими обiцянками жити: якщо вiн насправдi Месiя, то чому вiдкладае благо на потiм?
І врештi заговорив Ісус. Вiн розповiв нетямущим притчу про три таланти, про невсипущу працю над помноженням скарбiв, переконував, що готового нiхто нiколи не дасть, й царство земне i Боже мусить кожен будувати сам. Бог посилае тiльки роботящим, а лiнивим i бездарним не дае нiчого, – й почулося ремство в слiпому натовпi. Ми ж вiрили, мовляв, що ти спошлеш нам Господнi блага, адже десятки лiт мучимося у римськiй неволi, то чей заслужили на винагороду, – ти ж примушуеш нас самих братися за будову. А хто дасть матерiял, хто нагодуе будiвничих – чи ж то такого Месii ми ждали; подiбну мудрiсть ми могли б почути i вiд Закхея; не потрiбне нам твое царство, в якому ще невiсть-скiльки бiдувати доведеться, краще вже залишатися пiд Римом, в римськiй державi хоч iсти е що: раб працюе i раба годують!
Пасхальноi суботи ми досягли Єлеонськоi гори, де зiбралися тисячi люду – вiруючих i роззяв, – цiкавих побачити Месiю; незрячi паломники ще не встигли збунтувати народ – Ісуса чекав трiумф. На схилi Єлеонськоi гори, в Кедронськiй долинi й бiля Золотоi брами хиталося людське море, готове розступитися перед вождем i вiтати його. Юда галiлеянин iз зелотами сновигали помiж натовпом, заохочуючи й пiдбадьорюючи: «Звеселися, дочко Сiона, се цар твiй гряде, осанна!» З вежi Антонii зорила за юрбою римська залога, готова рубати люд мечами, якщо б вiн ринув до палацу Ірода, де резидуе Понтiй Пiлат.
Ісусовi привели ослицю, i я не мiг збагнути: насмiхаються з нього слiпцi чи це сам Вчитель чинить зухвалий виклик пихатим римським вершникам, що стоять, нiби вилитi статуi, в Кедронськiй долинi й бiля Золотоi брами храму; Ісус сiв верхи на ослицю, i розступився натовп перед ним – печальним пiлiгримом з обличчям янгола, улюбленцем наiвних простакiв i мудрецем, якого за розум зненавидiли гордовитi книжники.
Я вбирав у себе його образ i бачив, як ця людина вмить оголюеться перед тисячоокою публiкою у своiй природнiй простотi й водночас закриваеться перед усiм свiтом в шкаралупу недосяжного аристократизму. Ісус пробирався верхи крiзь екзальтований натовп, який вистелював перед ним дорогу пальмовими галузками й одягом; грали флейтисти, сурмили сурмачi, гримiли барабани; Ісус був розчулений i водночас насторожений: ця юрба могла на перший поклик ватажка чернi висмiяти й розтерзати його за те, що насмiлився приймати вселюдську почесть, сидячи на ослi, а теж – i пiти за ним на смерть… Я ж боявся за Ісуса, знаючи, що нема гiршого ворога, нiж натовп.
– Благословен, хто гряде в iм’я Господне, осанна во вишнiх! – ревiв натовп, а переляканi фарисеi благали Ісуса, щоб заборонив юрбi вiтати його, адже кожноi митi можуть вихопитися з Антонii легiонери, щоб посiкти народ, i камiння тодi заговорить… Я ще не мiг знати, що за кiлька днiв ця сама юрба буде домагатися в Пiлата кари для облудника, який всуе царем себе назвав, i не слiпцi будуть у цьому виннi, а вiн, Ісус, бо прийшов до народу як Син Божий, не розумiючи того, що народ його приймае за ватажка земного i нiхто про Царство Небесне й не помислюе.
Думав я: якщо ти, Ісусе, i справдi Бог, то в цю хвилину мусиш стати людиною, якiй повiрив би народ… Благав його в душi: зiйди з осла й поклич людей за собою! Я вже не боявся кровi, сам готовий був пiти з ним на битву, бо зрозумiв остаточно: спочатку воля, а потiм Царство Духа. Та не знав я ще тодi, що народ, який волав «Чудо вчини, чудо!», й не чекав поклику до бою, а готовоi волi…
Ісус не звертав уваги на захопленi вигуки, заклики й благання: чим бiльше йому слави додавалося, чим вищий ставав його трiумф, тим бiльше вiн замикався в шкаралущу своеi таемницi – чужий i цьому свiтовi не належний. Вiн в’iхав у навстiж отворену Золоту браму, за якою зводився до неба храм, обведений ста п’ятдесятьма коринфськими колонами, покритий золотою бляхою, а спицi срiбнi й ворота теж срiблом кованi.
Христос зупинив ослицю й ступив на землю. Вiн пiдвiв руки до молитви, та враз затулив долонями обличчя, й сльози хлинули крiзь пальцi – нiхто не знав, чому плаче чоловiк, якого Месiею називають, але плач був зловiсний, i на мить стихла юрба, яка чекала – хто готового блага, хто заклику до битви, тiльки не слiз. Та нiчого не бачив тепер Ісус – крiм величноi святинi, над якою звершувався вiдлiк часу, i вiдчинилися перед Месiею дверi храму.
Ісус ступив крок, другий i зупинився, вражений побаченим. У притворi, де стояв жертовний вiвтар, було людно й гамiрно, й нiхто тут не молився. За ослонами сидiли крамарi й продавали рiзний крам для справляння треб i пожертв: чотки, ладан, лампади, оливу, баранiв, голубiв, ягнят; попiд стiною стояли рундуки, в яких мiняйли обмiнювали шекелi на динари; йшли тут завзятi торги – звичайнi, звичнi i прадавнi. Господнiй Дух витав десь там, у Святилищi храму, а тут нiхто до святощiв дiла не мав – у притворi кишiв брудний базар: торгiвцi захвалювали товар, дурили покупцiв, базарнi злодiйчуки сновигали помiж рядами й спритно набивали, де тiльки могли, кишенi – крамом i грiшми; тут нiхто не хвалив Господа, всюди смердiло тваринним послiдом, i сторопiлий Ісус стояв на порозi притвору iз затиснутою в долонi пугою, якою поганяв ослицю.
Вiн випростався, став вищий, високий, маестатичний; я аж тепер помiтив, що в рисах його обличчя немае нiчого гебрейського, що вiн – легат небесних свiтiв, якого Провидiння послало з найдальших глибин космосу на землю тiльки для того, щоб побачив вiн цей грiшний содом, який вчинили в домi молитви бездушнi люди, – i покарав iх або вмер за iхне спасiння. Ще хвилину тому я пiдозрював, що Ісус давно домовився з Юдою галiлеянином, й вони влаштували парадне видовище для того, щоб зiбрати докупи й згуртувати народ; я навiть дивувався якоiсь митi, як умiло увiйшов Ісус у вiдведену йому роль, i аж тепер зрозумiв, що Месiя навiть не бачив натовпу: нiчого не бачив, поки не уздрiв наруги над святинею i збагнув ту глибину прiрви, в яку безслiдно канув людський дух.
Розгнiваний посланець Господнiй пiдвiв караючу десницю й iз затиснутим у долонi батогом кинувся до столiв. Вiн перевертав iх, зсував руками крам на долiвку й шмагав торгiвцiв по головах i спинах; Ісус був один, а крамарiв сотнi, i що iм було зiм’яти, побити, вбити напасника, та вони втiкали стрiмголов iз притвору, пройнятi несусвiтним страхом – Месiя карае! – i доганяв iх громовий голос мужа, з якого заговорив Бог:
– Се мiй дiм молитви, а ви зробили з нього вертеп розбишак!
І тут пролунав за балюстрадою, де належало стояти жiнкам, голос. То заговорила Божа жiнка Анна, яка щойно вкинула в карнавку все, що мала – двi лепти на пахучу оливу для Месii, знала ж бо, що помре вiн на хрестi: хай вкладуть його, намащеного пахощами, до святого гробу… Божа жiнка Анна простояла тут мовчки з дитинства, а нинi вперше заговорила про те, що правдиво знала тiльки вона. А знала, що Ісус – Син Божий, ще вiдтодi, як Богородиця восьмого дня пiсля народження Ісуса принесла немовля до храму, щоб представити його перед Господом i за п’ять шекелiв вiдправити над ним обряд обрiзання. Нiхто б i не помiтив матерi з дитиною, якби не старий Симеон, який усе життя простояв у храмi, чекаючи утiхи для Ізраiля: вiн упiзнав у дитятi Месiю в той момент, коли могель звершив акт обрiзання – по крику немовляти впiзнав i сказав урочисто, а слова цi чула Анна: «Нинi, Владико, можеш вiдпустити слугу свого в мирi, бо моi очi бачили Спасителя – свiтло на просвiту поганам i на славу iзраiльського люду». Того дня помер старий Симеон, i знала тайну немовляти лише Божа жiнка Анна, яка нинi вперше заговорила, впiзнавши в розгнiваному Ісусовi Месiю:
– Це Син Божий, i поклонiться йому, народи!
Проте народ мовчав, i було це передгрозове мовчання. Остигли враз захоплення i екзальтацiя – люди прийшли сюди не для поклонiв, а за порятунком: ось увiйшли у двiр храму римськi легiонери – варвари осквернили своею присутнiстю святиню, i нiхто не наважуеться вигнати iх; а ти, посланцю небесний, проганяеш нi в чому не повинних крамарiв й не бачиш i бачити не хочеш нi легiонерiв, нi пекла на землi – Царство Боже заступило тобi зiр!..
Я подумав у цю мить про Йоана Хрестителя: саме нинi вперше вiдлунився б його голос, який досi звучав серед людськоi пустелi. Та його немае, вiн у тюрмi… І нiби у вiдповiдь на мою перелiтну думку хтось у юрбi загорланив пропитим хриплим голосом:
– Хрестителя вбили в Тиверiядi! Ірод Антипа подав його голову на тарiлцi розпуснiй Сальомеi!
Викрикнув цi слова чорний чоловiк без сорочки, волохатий i брудний, який вихопився з юрби i став перед народом.
– Варавва… Варавва! – заталанiв народ стривожено: був це покидьок, знайдений у пустелi, безродний байстрюк, приречений на злодiйства й убивства, бо ж не просився вiн на свiт, а жити не мав за що i працювати не навчився; люди боялися його, проте тепер повторювали, нiби кликали: – Варавва, Варавва! – i добувався з iх тривожних вигукiв стогiн останньоi надii.
– Убито нашого пророка, нашого вождя! – ревiв Варавва й показував пальцем на Ісуса: – А цей вчить любити ворогiв наших! Он там наш ворог, – змахнув рукою в бiк легiонера, – i я його задушу в своiх любовних обiймах!
Бiля ворiт стояв на вартi з алебардою в руцi римський вояк – стояв, розставивши ноги, немов законний господар цiеi землi, вiн був упевнений у своiй силi i на крик голодранця не звертав уваги. А голодранець знав лише одне: зжирае завойовник те, що вiн, Варавва, мiг би з’iсти, i нiякий месiя не порятуе вiд ворога, сам Варавва себе порятуе, – вiн кинувся на легiонера, мов звiр, звалив його на долiвку й кулачищем переламав горлянку.
Убивцю тут же схопили лiктори й повели, а народ почав розбiгатися, викрикуючи «Варавва, слава Вараввi!» – i вже не пробивався страх крiзь волання, а тiльки зловтiха: хтось таки заступився за знедолених, а ми, дурнi, слухали баечки Месii про любов; брехня, не любити, а вбивати треба!.. Не мiг у цей мент народ ждати Царства Небесного, обiцяного Христом.
Я зрозумiв, яка небезпека нависла над Ісусом, – усе тепер звалять на нього, адже вiн розпочав бучу в храмi, – i шепнув Юдi:
– Пiдкупи двох легiонерiв, хай вони виведуть його в безпечне мiсце.
Та Ісус сам пробрався крiзь натовп до Гетсиманського саду, а мiй задум про те, що треба заховати Христа вiд людей i закону, запав iншою мислею в темну голову Іш Карiота.
…У степу свiтало. Набухлi вiд роси шовковi китицi тирси обважнiло схилялися над чолом Томи, якого перед свiтанком сон здолав. Китицi м’яко дотикалися до його обличчя, немов пестили, i йому було вiд цього невимовно втiшно.
Розплющив урештi очi: над ним стояла, схилившись, дiвчина у широкiй ллянiй сорочцi, пiдперезанiй барвистою крайкою, й вiночку з польових квiтiв, а русяве довге волосся перетягнула на чолi золота дiядема; може, це прийшла до нього орiянська богиня – Тома не знав, та обличчя ii було знайоме, воно всюди йому ввижалося, i вiн збагнув нарештi, що за ним ходить образ жiнки, намальованоi рукою Луки.
– Ти Марiя? – прошепотiв Тома, виборсуючись iз сну.
– Нi, я Лада, – вiдказала дiвчина.
VI
Тома вийшов з прохолодноi печери, взявши з собою глечик, щоб набрати води з ерихонського джерела, вiддаленого майже на десять стадiй. Дорога пролягала крiзь пустелю, що слiпила очi бiлизною вапнистого такиру, поколеного спекою й безводдям на квадратовi щiльники, i хоч недовга путь, та сил на ii подолання ледве вистачало: Тома був знесилений i голодний. А мiг вiн перейти усього кiлька стадiй на пiвдень до оази Ен-Гаддi, де проживало братство есеiв, у яких колись пiзнавав правди вiри Йоан Хреститель, – щедрi були правовiрнi аскети, якi спiльно користувалися майном i вдiляли з нього дещицю кожному захожому, а дiзнавшись, що дванадцятий апостол Ісуса Христа усамiтнився в печерi Вадi-Кумран, принесли йому папiрус, ячмiнних паляниць i дикого меду; порятували б вони Тому й сьогоднi.
Та ще не настала для Томи пора вiдвiдати стан братчикiв. Вельми вимогливi були есеi до пiлiгрима, якщо вiн не лише хлiба единого у них просив: мусив гiсть мати усталений погляд на життя й вiру, а ще вмiння викласти суть свого мислення так, щоб своiм багатством мiг обдарувати й господарiв i мав у мудростi своiй, мов незаповненi медовi соти, комiрки для насичення мудрiстю iхньою, якою – кожен у свiй час – користалися Йоан Хреститель та Ісус Христос.
Не мав ще права Тома йти на розмову до есеiв: у молодостi вiн почерпнув у них зерна науки, й проросли вони, та не дозрiли, й досi борсався апостол у сумнiвах. Істина дiлилася перед ним на двi iпостасi, й вiн не мiг збагнути, яка е справжньою: та, що належала всьому людству, чи та, якою мiг скористатися тiльки окремий народ? Тома не дiйшов до розумiння, котра е цiлiстю, а котра лише часткою iншоi. Чи вселюдська, всеосяжна, розмита простором i чисельнiстю народiв е одробиною тужавоi, стиснутоi до стану вибуху iстини вибраного Богом племенi, чи навпаки – правда обраного народу е незначним атомом iстини вселюдськоi? До пiзнання цiеi дилеми мусив Тома дiйти, а тому манджав нинi з глечиком по воду аж до ерихонського джерела, полишаючи збоку пасмо горбiв, за якими зеленiла десь там оаза Ен-Гаддi.
І явилися Томi пiд час цiеi короткоi мандрiвки дивнi видiння.
Розрiджене невгасимою спекою повiтря вiдривалося вiд землi й прозорою бурхаттю, немов кип’яча вода, пiднiмалося в заюжене небо; повiтря залишалося над землею так мало, що не було чим дихати, й забирало воно з собою, розмiщуючи в хаотично поламаних площинах – нiбито стався всесвiтнiй катаклiзм i все летить, розсипаеться, позбувшись враз земного тяжiння, повисае, нахиляеться, пливе, пропадае в безвiстях, стрiмголов падае i впасти не може, – забирало iз землi все на нiй суще, i можна було бачити у пiднебессi рудi гiрськi кряжi, що втратили свое пiднiжжя й плавають у космiчних безвiстях, не маючи бiльше змоги дiткнутися основами до землi, й зеленi оази, принесенi хвилями розпеченого повiтря хтозна й звiдки, i похилi або зовсiм поваленi, нiби пилою пiдрiзанi гостроверхi кипариси, i зчудовану таким раптовим вивiльненням твар дику, а ще многiсть людей, якi розпачливо, немов знесиленi плавцi, гребли в повiтрi руками, намагаючись приблизитись до твердi й стати на неi ногами, бо без землi iм нiяк не можна жити, – i ось один небесний полоняник таки вихопився з мiражного хаосу i вчепився за земну поверхню костуром, всадивши його глибоко в пiсок; вiн став на землю й чи то з радостi, що вiдчув ногами твердь, а чи зi злостi на свiтовий нелад почав горланити, й котився його громовий голос по всiй Кумранськiй пустелi, намагаючись зударитись хоча б з единою людиною, яка, стоячи на землi, могла б й хотiла його вислухати.
Чоловiк уже йшов пустелею, вiдзискавши земне тяжiння, й, розмахуючи костуром i руками, щось голосно вигукував, та слова його м’ялися в розрiдженому повiтрi, кремсалися, й вiн у розпачi вiд того, що його нiхто не чуе, пiдводив голову до неба, широко розкривши рота; був чоловiк одягнутий у сiрий лахман з верблюжоi шерстi, пiдперезаний на чреслах шкiряним поясом; наближаючись до Томи, вiн рвав на собi волосся й жмакав кудлату сиву бороду – видно, сердився, що нiхто в свiтi його не чуе, що даремно вiн з таким зусиллям дiстався до землi, щоб проректи свою iстину, а де вони, тi люди, якi б мали його вислухати, – он плавають у позаземних маревах, у позаземних вимiрах, вони без супротиву пiддалися хаосу, мов вiтровi нетля, без жодного опору розлiтаються по свiтах, куди iх несе гаряча буря, а на рiднiй землi не залишаеться нiкого: що трапилося, що так раптово вмерла в людей прив’язанiсть до отчого порога й що той зруйнований порiг нiхто не береться вiдбудовувати, – людям стало враз байдуже, де жити, i вони не чують i чути не хочуть пророка, який волае в пустелi.
Я впiзнав його, хоч нiколи й не бачив, лише вчення його про духовне й тiлесне очищення збагнув ще в молодостi, набираючись науки у есеiв; був це той, за яким я пiшов би не вагаючись. І не з цiкавостi та й не з велiння потойбiчноi сили, як це сталося пiд час зустрiчi з Ісусом, а з власноi волi, з власного запалу i невсипущого жадання свободи, якоi нiде не побачив навiть здалеку, не те, що змiг би дiткнутися до неi, – нi на батькiвському полi, нi в помаранчевому своему саду, нi в товариствi одинадцятьох учнiв Ісуса, анi в словах самого Вчителя, якi закликали до вселюдськоi любовi, всеможноi терпеливостi й до нескiнченного очiкування благодатi пiд тяжким примусом беззастережноi вiри. А цей пророк кликав до дii: «Сокира вже бiля прикорiнка, – говорив вiн, – кожне дерево, що не приносить доброго плоду, зрубають i у вогонь кинуть».
Я все життя прагнув дiяльностi – практичноi, бо есьм селянином зроду, який до всього, що творить, дотикаеться пучками; так я перстом дiткнувся до самого Бога i увiрував; без тiеi вiри я був би вихолощений, як линовисько вужа, але дайте менi ще й земного вождя, який би не лише облагороджував духом, немов Мойсей гебреiв у Аравiйськiй пустелi, а й повiв полки повсталого народу на битву, як Ісус Навин, – iз списами, луками, таранами й трубним звуком.
Був це Йоан Хреститель, живий во плотi, хоч i страчений на забаганку Сальомеi Іродом Антипою багато рокiв тому: певне, воскрес Йоан, щоб прийти до народу, який загибае, – не дозволив вiн собi вознестися назавше в небо, щоб сiсти поруч з Вiтцем й погрожувати помстою за свою смерть; Йоан Хреститель вернувся на землю, щоб здерти полуду з людських очей i очолити прозрiлий народ.
Я пiдбiг до нього, щоб вчути рятiвнi для мене слова, i я вчув iх:
– Тримайтеся землi своеi, не розпорошуйтесь по свiту, бо нiхто нiколи не збере вас бiльше докупи, а як i зiйдетесь колись, то немiчнi, розсваренi, ворожi й роздертi будете й не зумiете вже побудувати справжнього юдейського царства на юдейськiй землi; апостоли, не втямивши Христовоi науки, просвiщають нинi чужих владик i будують у чужих землях чертоги, в яких гебреi житимуть, погорджуванi слугами: тримайтеся землi своеi, бо вона у вас едина – завтра пiзно буде повертатись, звабленi принадами чужих краiв, зостанетеся в них без вух, язика, серця й лику гебрейського й братимете принизливу милостиню з рук просвiченого самими вами господаря!
– То для чого Господь зсилав на апостолiв свого Духа? – запитав Тома в розпачi. – І хто ж тодi Месiя – ти чи Христос?
– Христос – то Дух нашого Бога, втiлений у людину, яку я хрестив на Йорданi, а вести вас до земноi волi мав я: де ж ви були, апостоли, коли менi стинали голову, де ж ви були, коли римськi легiонери виводили Ісуса з Гетсиманського саду? Чому ви так легко позбулися небесного й земного проводирiв своiх? Хiба не втямили, що Господь послав нас обох на землю ради вашого спасiння: в один час ми були зачатi й дiяли на землi одночасно – перший рятував од скверни душi, другий призначений був до земних трудiв з орудою меча. Ми удвох були единим Месiею, i ви обох дозволили вбити: одного вiддали на розп’яття, а другого покинули в темницi, i зостався дiм ваш порожнiй… Слiпцi, кроти, не гiднi свiтла й волi!
Й коли видiння Йоана Хрестителя вiдiрвалося вiд землi й зникло в розпеченiй бурхатi всесвiтнього хаосу, застогнав Тома:
– Де iстина? Де ж iстина?
Та юдейськоi правди на обiтованiй землi вже не було, тут панувала iстина переможця, а поза нею – страшна дiйснiсть вигнаного народу, який усе, чим жив, втратив: Храм, Столицю, Традицiю, та щонайстрашнiше – Релiгiю, яка народилася iз Христом i загинула разом з ним для юдеiв. Народ злякався витвореноi ним самим новоi вiри i залишився iз старою, що конала, знесилена пологами.
Чому – злякався? – думав Тома. – Чому юдеi враз запрагли смертi щойно прославленому Ісусовi – хiба лише через марнi сподiвання на те, що вiн очолить повсталий народ? Ба нi – навпаки: зi страху, що таки очолить, i стара вiра солодкого очiкування свободи враз перемiниться в криваву боротьбу за неi, бо таки з’явився виблаганий у Бога юдейський вождь. І закричали перед Пiлатом: «Який вiн цар, у нас один цар – у Римi» й застерiгали прокуратора: «Що тобi скаже iмператор, коли ти самозваного царя помилуеш, нема в нас iншого повелителя крiм римського кесаря!» Реальна ява Месii, який перервав мрiйливий сон старогебрейськоi релiгii, була страшною у своiй непередбачуванiй новизнi, й народ сам припинив свiй поступ, вiддаючи на смерть вождя й залишаючись бiля конаючоi матерi, яка його народила.
І що це за народ такий – юдеi, – думав Тома, – що так ревно вмiе молитися за волю, вимагае ii, кричить, галасуе, навiть набираеться вiдваги стати на дорозi самого прокуратора, та коли приходить справжнiй провiсник свободи, вмить хоче його спекатися, затуживши за принадами тихого рабства; що ж ми за народ такий, що ту голову, яка виростае з-посеред нас на вершок вище, в заздростi й злобi стинаемо, а коли над нами зводиться чужинець – так легко миримося з долею i намагаемося вiдшукати в чужаковi коли не достоiнства, то хоч милосердя; а може, ми такий уже народ, що волiемо бути немiчними, бо ж сила накладае обов’язки працювати над собою, думати, звершувати, творити?
Так розмiрковував Тома серед пустелi – й постав перед його очима палац Ірода в Єрусалимi, а на балконi помiж двома колонами стоiть Понтiй Пiлат у червонiй тунiцi без рукавiв, заперезаний голубим поясом, й показуе униз пальцем, де стоять Ісус Христос, скатований тридцятьма ударами дротяноi нагайки, i вбивця римського легiонера Варавва, закований у ланцюги, – милостиво запитуе в юрби, котрого з них вiдпустити на волю з нагоди святоi Пасхи.
І стоiть стортурований Христос перед натовпом, розлюченим на нього тiльки за те, що вiн назвав себе Богом. А юрба не хоче мати у своему станi Бога – хай вiн витае десь далеко в небi, й вона готова ревно молитися до нього; юрбi важко змиритися з тим, що ця звичайна людина – iнша, нiж вони. І тому плебеi хочуть вивiльнитися вiд неi, щоб не мати мiж собою кращого, бо з кращим тяжко жити поруч – за ним треба йти вчитися, удосконалюватись, повертати собi людське обличчя цiною працi i пожертв, зрештою – воювати, коли вiн накаже, а юрбi вигiднiше скнiти в лiнивому й ситому рабствi… В очах Ісуса – нiмий докiр людям i Боговi. Вiн знае про свое безсмертя, але що з того, коли й воскресiння не може дати користi цим людям, бо вони не схочуть збагнути таемницю його месiянства. Христос свiдомий того, що його виймуть нетлiнного з гробу, але ж не буде вiн потрiбен цьому людовi, який не бажае нi духовного прозрiння, нi матерiяльноi волi. І ось кричить юрба: випусти Варавву, звiльни покидька, ми в порiвняннi з ним виглядатимемо кращими i вищими!.. І беруть собi вбивцю за месiю, а Месiя марно за них умре.
Й аж тепер Тома остаточно збагнув, чому цей самий народ, який щойно вигукував «осанна!», враз заволав «розiпни!» Бо прийшов Месiя запiзно – аж тодi, коли люд у неволi ослiп, а мозок його розрiдився, мов повiтря в пустелi, тож неспроможний вже зрозумiти двоединостi Спасителя в небесному й земному виявi: земного вождя не помiтив, а духовного розiп’яв, залишивши для себе ниций обов’язок беззастережноi покори кесаревi й право на марне сподiвання порятунку вiд Варавви… А ображений i розчарований у своему народi Ісус вознiсся в небеса, залишивши на землi розбурхане, та не розбуджене, зментрожене, та не прозрiле стадо рабiв, для яких богом став кесар, а месiею – бандит.
І печалувався Тома, йдучи пустелею по воду до ерихонського джерела, що нiхто не пам’ятатиме гебрейському народовi тiеi хвилини духовного прозрiння, коли вiн воздавав хвалу Месii, а водно нагадуватимуть про вбивство, i якраз тi народи будуть найбiльш озлобленi на Ізраiль, яким гебреi, супроти своеi волi, подарували нову релiгiю, започаткувавши нею в життi людства духовну еру.
То чи добре я зробив, що всупереч волi Господнiй – бо ж не зiйшов на мене в П’ятдесятницю Дух Святий – понiс ту релiгiю молодому народовi над Бористеном?
Й було нове видiння Томi серед небесного хаосу: з пiвночi, немов розкiшна багатовiтрильна трiера, тихо пливла у пiднебессi, розганяючи гарячу бурхать всесвiтнього неладу, оаза зеленоi орiянськоi землi: вона легко опустилася на пустелю, всю накривши, i Тома опинився в ii центрi серед тирсового моря, а над ним схилилася русява богиня Лада.
Нi, це не Марiя, отямився Тома, орiянська дiва нiтрохи не схожа на святу грiшницю з Магдали, проте вродою, якби ii можна було покласти на ваги, дорiвнювали б одна однiй – кожна увiбрала в себе образ рiдного краю: Марiя – знiвеченого, потоптаного й глибинного своею iсторiею, мов чаша Генiсаретського озера, Лада – молодого, буйного й непорочного, як необжитий орiянський степ.
– Хто ж ти? – спитала Лада.
– Апостол, – вiдказав Тома, нiтрохи не сподiваючись на те, що дiвчина його зрозумiе.
– Посланець? – здивувала апостола своею обiзнанiстю орiянська дiва.
Вражений Тома пiдвiвся й простягнув до неi руки; вона не вiдступала, нiби чекала його дотику, руху, пориву.
– Чому ти не боiшся мене? – спитав Тома.
– Нинi заходять у нас русалii, й мене мае знайти мiй Ладо. Може, це ти?
– Не я. Ладо твiй буде з цього краю. Я гебрей.
– З Єрусалима?
– Так, посланець Христа.
– Того, котрого розп’яли?
– Того… Але звiдки ти все це знаеш?
– Край мiй – при битих дорогах, що йдуть з пiвдня на пiвнiч i зi сходу на захiд – усi по них ходять: траки, скiфи, роксоляни, сармати – й новини нам приносять. А ще кожноi осенi двi нашi орiянськi послушницi iз Святошинського храму манджають з хлiборобськими дарами аж на острiв Делос до святинь Артемiди й Деметри, що е посестрами нашоi Великоi Матерi-Купали… А ти хочеш розповiсти орiянському люду про розiп’ятого Бога?
– Я принiс вам його науку.
– Як же звати твого Бога?
– Ісус Христос.
– А скiфи мають Ормузда, який вiдвiчно бореться з духом зла, брехнi й темряви Арiманом, ми ж знаемо единого Рода – i вже й сармати почали йому поклонятися. А у вас Ісус… Рiзнi iмена, а Бог один.
– Не зовсiм так, Ладо. Вашi боги поганськi, а я був апостолом у справжнього единого Бога на землi.
– Який ти дивний, – засмiялася Лада, – говориш те саме, що i я, а нiби сперечаешся. Так, Бог единий для всiеi землi, тiльки по-рiзному його називають… Якби богiв було багато, то вони, напевне, й воювали б мiж собою, перемiнившись з богiв добра у божкiв зла, – i тодi загинув би свiт. Ти уявляеш, усе, це, що бачиш довкола, спалахнуло б ураз синiм вогнем! – Лада заперечливо похитала головою, наче й думку таку допускати до себе боялася, i Тома теж, глянувши на степ, над яким пiдводилося сонце, прошепотiв:
– Нi, такого не повинно статися.
– А ти прийшов нам розповiсти про Ісуса? – все ще допитувалася дiвчина.
– Ми вчора поблагословили ваш край i хреста поставили на найвищiй кручi над Данапром. Сам верховний волхв Богодан дозволив нам вiдправити святе дiйство.
– Та це ж мiй вiтець!.. Добре, а ти пiдеш зi мною на русалii?
– Не гоже слузi Христовому бувати на поганських iгрищах, – вiдказав Тома, боязко оглянувшись, начебто за спиною в нього мiг стояти й слухати Андрiй Первозваний.
– Як же ти проповiдуватимеш Христову науку в Орiянi, не знаючи орiянських обрядiв?
– Обряди вашi заникнуть, коли пiзнаете правдивого Бога, – далi говорив Тома з чужого, Андрiевого, голосу.
– Нiколи! – заярiлася дiвчина. – Якщо твiй Бог справжнiй, то вiн прийме й освятить все те, що протягом вiкiв створили нашi люди!
– Але ж тодi та вiра не буде юдейською…
– А чому вона мае бути юдейською, адже Бог единий для всього свiту, i кожен народ одягае Бога в своi шати.
– Напевне, так, – мовив Тома в задумi. – Ходiмо, веди мене у свiй свiт.
…З повним глеком цiлющоi води, зачерпнутоi з ерихонського джерела, вертався Тома оазою далекого орiянського свiту, з яким за двадцять три роки свого перебування над Данапром i Россю встиг зрiднитися й полюбити його – працьовитого, наiвного й безтурботного. І дивувався, й неспокiй мучив його не раз: надто легко приймали орiяни нову вiру – так само, як надто довiрливо впускали на свою землю i до своiх хат номадiв-зайд, що безупину перекочовували перехресними дорогами по степовому краю: заходили в Орiяну сармати, скiфи й роксоляни, а теж i рошi, яким апостол Андрiй показав з пiвночi дорогу, – i вiру в орiян приймали i запановували тут.
Тож пробував Тома вселити в орiян бодай краплю свого невiр’я: iхня гостиннiсть була для них згубною; вони цього не знали й купалися в своiх обрядах i спiвали й прославляли вже поганськими пiснями Томиного вчителя Ісуса, в буднi не розгинали спин на полi, а чужинець тим часом у iхнiх весях кермував громадами й, вiру християнську приймаючи, примушував орiянський люд по-християнському любити ворогiв своiх, а орiяни й радi були, що провiд мають, бо за роботою й пiснями не мали часу пiзнавати науку кермаництва…
Минали роки, i все частiше повiювало з далекого пiвдня солоним запахом пустель, змiшаним iз солодом помаранчевих гаiв, та ще держала Тому в своiх обiймах i випускати не хотiла орiянська земля, народ якоi жадiбно всмоктував проповiдь християнськоi вiри, злютовуючи ii в единий сплав iз власним обрядом, – i ставало свято народження сонця днем Рiздва Христового, а весняне свято Ярила празником Христового Воскресiння; зеленосвятнi русалii – пам’яттю про зiшестя Святого Духа на апостолiв; назви свят мiнялися, а предковiчнi ритуали залишалися, i не бачив Тома в цьому грiха, i рiдним здавався Томi орiянський образ Христовоi релiгii… Й не випустила б благословенна Орiяна дванадцятого апостола iз краю, якби якось не зустрiвся Томi на бористенському шляху купець-християнин з Ольвii, вiд якого Тома дознався, що апостол Андрiй, повернувшись з гiперборейського Словiна, де мало не зазнав смертi вiд напiвдиких рошiв, подався в грецьке мiсто Патри, навернув там у християнство силу-силенну мешканцiв i навiть дружину патраського архонта Максимiллу просвiтив; за це архонт ув’язнив апостола й наказав його розiп’яти. Промучившись три днi на хрестi, скiнчив Андрiй свое життя 62 року пiсля рождества Христового… Новi думки вдерлися тодi в душу Томи: а чи не осквернив вiн вiри Христовоi, прищепивши ii на поганськiй дичцi, чи не вчинив Тома непрощенного грiха, за який прокляв би його Андрiй?
