скачать книгу бесплатно
Осiннi узори
Роман Іваничук
Роман Іваничук (нар. 1929 р.) – вiдомий украiнський письменник, громадський дiяч, лауреат Нацiональноi премii iм. Т. Г. Шевченка, Герой Украiни. У доробку патрiарха украiнськоi iсторичноi романiстики двадцять iсторичних романiв, якими вiн намагаеться, за його висловом, «внести дрiбку своеi працi для збереження й повернення iсторичноi пам’ятi в народi», служити йому «мечем i мислiю». Художне слово стало для Романа Іваничука саме такою зброею.
«Осiннi узори» – це книжка про звичайних людей, добiрка новел i оповiдань, написаних у рiзнi роки, з сюжетами, вихопленими просто з життя. Це своерiдна сповiдь письменника-життелюба, лiтописця не тiльки сивоi давнини, але й своеi епохи. В його творах можна знайти атмосферу, настрiй, образи, запахи й смаки улюблених мiст i мiсць, як вони закарбувалися у пам’ятi автора. Тут е все – радiсть, печаль, краса, усмiшка, кохання, надiя i смiх. А головне – в оповiдках (як iх називае автор) е мудрiсть. Справжня мудрiсть бачити свiтло навiть у сутiнках i вiддавати любов беззастережно i чесно. І цiею мудрiстю щедро дiлиться людина чиста, глибока – i водночас дуже проста. Власне, яким i повинен бути справжнiй мудрець.
Роман Іванович Іваничук
Осiннi узори
Новели та оповiдання
Свiт зловив мене, i я тiшуся тим
Замiсть передмови
Контратекст
Творчiсть Романа Іваничука – хiба це не одна з найяскравiших сторiнок у сучаснiй украiнськiй лiтературi? Вiд молодечоi новелiстики до «всенародних» «Мальв», котрi були популярними, мали стотисячнi тиражi й чи не сотнi рецензiй, мали мiльйони читачiв на «материку» i у всiх украiнських дiаспорах; вiд «Мальв» до елiтарного й, здаеться, нiде не рецензованого триптиху «Смерть Юди» – так виглядае ця непересiчна лiтературна бiографiя.
Якби хтось забажав сперечатися зi мною з приводу тих означень – прошу дуже, я готова аргументувати й упевнена, що переконаю кожного в своiй рацii. Це зовсiм не краснi слова з нагоди досить поважного ювiлею: Іваничук насправдi заслуговуе на визнання й навiть вищих суперлятивiв, але рiч у тiм, що я суперлятивiв терпiти не можу й похвалу переважно вимовляю над силу, як крiзь зуби, бо все досконале здаеться менi настiльки природним, що нiби iншим i бути не може. Але Роман Іваничук таки заслуговуе визнання, i нiчого не означають сьогоднiшнi малi тиражi, брак всеукраiнського розголосу чи брак рецензiй, друкованих фахових вiдгукiв, критичних й аналiтичних статей, на що так гiрко i майже з дiтвацькою безпосереднiстю скаржиться Іваничук. Це все нiчого не означае: сенс твору в ньому самому, а не у роздумах про цей твiр, i до цього треба звикати.
В одному з безконечних iнтерв’ю (а може, то була одна iз безконечних балачок i суперечок) я запитала, коли Іваничук почувався щасливiшим – у часи стотисячних тиражiв i стотисячного розголосу, чи тепер, коли бракуе можливостi видавати книжки, коли доводиться шукати спонсорiв i сподiватися бодай на одну фахову рецензiю? Звичайно, це була собi така дрiбненька провокацiя, бо я почула у вiдповiдь те саме, що й сподiвалася почути (жаль, але писаний текст не може передати характерноi iваничукiвськоi iнтонацii, я завше про це думаю пiд час газетярських iнтерв’ю): «Не можна ставити такi запитання. Щасливiшоi людини нема зараз у цiлому свiтi», – з властивим оптимiстичним максималiзмом вважае Іваничук.
Вiн може писати завжди, не вдаючись до якоiсь там самоцензури чи фiгури замовчування. Яка там самоцензура, коли можна писати все?! Іваничук часто йшов на ризик у лiтературi, державна незалежнiсть вважае вiн, подарувала нам незалежнiсть особисту, зокрема йому, як письменниковi й громадянину. Вiн вiльний, вiн абсолютно вiльний.
Але це неправда, маю охоту заперечити, хоча знаю, що наражаюсь на чергову суперечку. Не вiльний, не вiльний вiд тих розмаiтих обов’язкiв, котрi поклав i покладае на себе, вiд свого нестерпного «австрiяцького» характеру, коли геть усе чисто мусить бути абсолютно так, як вiн собi надумав, навiть годинники на всiх львiвських вежах мають ходити так, як ходить його годинник, i сонце мае сходити звiдти, звiдки вiн сподiваеться; вiн не вiльний також вiд своiх переконань, вiд почуттiв, а найбiльше до своеi прив’язаностi й любовi до Украiни, до всього, що зветься украiнським – чи то маленьке його село Трач, чи то велика й тяжка наша iсторiя, чи то вулиця старого Львова з тим тепер вiдремонтованим нарiжним будинком, де колись у сутичках жила панi Абрекова з Письом та своiми двома доньками Льонцею i Гiзею, жила задля того, аби потрапити до «Манускрипту з вулицi Руськоi»; чи то Батурин, трагiчий i безнадiйно поки що загублений в нетрях соцiдiотизму, чи то батярська коломийка, проспiвана в парубоцькiй компанii. Ця любов прекрасна й едина, але вона робить людину таки зневоленою, бо накладае безлiч табу й не дозволяе бути критичним щодо предмету любовi, а це незавше обертаеться добром як для того предмета, так i для самого закоханого. Але це вже не ювiлейна розмова, отут таки почнеться дискусiя…
Що менi найбiльше iмпонуе в просто-Іваничуковi, не письменниковi чи громадському дiячевi, а просто-Іваничуковi – то це наiвна переконанiсть, що вiн е найдобрiшою в свiтi людиною. Себто вiн – найдобрiший? Зi своiм максималiзмом, непоступливiстю, упертiстю, категоричною рiзкiстю, важкою й гострою одразу? Трапляеться, що цi рисi його характеру й поведiнки вiдстороняють вiд нього людей, котрi домагаються, аби вiн iх вислухав, аби на всi, геть усi питання вiдповiв, в усiх проблемах зорiентувався. І нiхто не хоче втямити, що Іваничук перед якоюсь проблемою може й розгубитися; розумiти, знати, вмiти – це для нього радше у сферi лiтератури, в cфepi слова, коли життя трансформуеться в мистецький витвiр (найперше лiтературний). У всьому iншому, навiть у громадському життi й полiтицi, вiн зовсiм не аж такий професiонал i всезнавець. Окрiм того, вiн нiколи не був iнтриганом, режисером, творцем якихось прихованих пiдступних дiй чи ситуацiй, i через те не пiдозрюе в iнших людях таких талантiв, через те вiрить доволi часто в абсолютну до нього прихильнiсть переважноi бiльшостi людей у цiлому свiтi. Вiн спершу захоплюеться людиною, тiшиться, зауваживши в комусь симпатичнi риси характеру, талант, доброту чи мудрiсть – i не пробуйте його переконати, що то помилка. Не повiрить, а ви отримаете з десяток епiтетiв не наймилiшого вiдтiнку.
Та зрештою, кожен бачить Іваничука-людину й Іваничука-письменника по-своему. Для кожного, хто знае його i його книжки i хто сприйняв обидвi його iпостасi як природню сутнiсть, ця природна й природжена сутнiсть може бути iншою, кардинально вiдмiнною вiд тiеi, що бачиться менi; кожен мае на свое бачення право. Так точнiсiнько, як i сам Іваничук може бачити себе iнакше. Вже нехай вибачае менi за моi домисли i фантазii, прецiнь, i я колись займалася тим, що зветься лiтературою. З одним iз моiх суджень вiн напевно буде цiлковито згоден: Іваничук нiколи не почувався вiдокремленим вiд своеi землi й людей, котрi на нiй живуть. Вiн хотiв – так сам стверджуе – скористатися своiм хистом письменника, щоб зазирнути вперед, сказати те, чого сама iсторiя не сказала. Зацитую дослiвно рядки з одного, здаеться, ще не друкованого iнтерв’ю Іваничука: «Я навiть творив своi формули (не хвалюся: письменник мусить бачити далi), й не одне iз сказаного справджувалося. Я вiрив, що неволя западеться, я бачив навiть, як вона розпадатися буде: отже вiйни не сталося, а вона розпалася. Я казав: тюрма розпадеться вiд своеi критичноi маси, вона е затяжка, й вона провалиться в безодню вiд своеi страшноi лиховiсноi ваги».
У романi «Рев оленiв нарозвиднi» вперше у нашiй художнiй лiтературi Роман Іваничук торкнувся трагедii УПА. Твiр викликав суперечки й дискусii, й кардинально протилежнi оцiнки й судження. І автор почувся знову в бурхливiй стихii лiтературного життя, стихii, котра часом така ж непередбачувана, як найстрашнiша повiнь. Але лiпше повiнь, нiж перебуття на мiлинi… Аби Іваничук не скаржився: була слава, а зараз чекаю, щоб хтось сказав про все, написане вже за часiв нашоi Незалежностi, бо крiм принагiдних висловiв, грунтовноi розробки нема, й це болить, бо написано чимало, може, краще, нiж було ранiше. Так, вiд «Орди» до «Реву оленiв» написано не менше, нiж вiд «Мальв» до «Орди».
Зрештою, досить мого вступного слова. Отож пропоную Романовi теми для медитацiй. Я поклала перед ним диктофон, Іваничук медитував уголос, менi зосталось тiльки переписати на папiр слова – голос, на жаль, на паперi не вiдтворюеться.
Найкраще мiсце на землi
Уся твоя робота, все твое життя, вся твоя творчiсть зв’язанi з тим куточком свiту, яке тобi наймилiше; те мiсце на землi як найкраща жiнка для тебе, вiд якоi ти не хочеш i не можеш бути вiльним, яку покидаеш тiльки задля того, щоб знову повернутись; найкраще мiсце на землi для мене – це Львiв, я не мiг би жити в iншому мiстi, хiба щоб мене примусили. Львiв дае абсолютно все, чого потребуе душа; Киiв, напевне, набагато гарнiший уже тому, що там Днiпро, Киiв – столиця, але для мене необхiднiсть одна – це Львiв.
Проте заховався десь у пам’ятi iнший неповторно гарний закутень, мое село Трач; хоч я вже чужий йому, люди вже iншi; як я туди приiжджаю, то переважно на могилу мого батька, але ж яке воно справдi дивовижне! Я його вже описував, заплющу очi i бачу його – несподiване своiм рельефом, зеленню, несподiваними з’явами людських облич – хоч iх уже й нема… В глибинi душi таiться оте мое село, де я вирiс, воно дало менi натхнення для багатьох речей, i вiд нього не можна теж вивiльнитися. Як не можна вивiльнитись вiд власного дитинства. Це не вдалось нiкому.
Дитинство i старiсть
Чому старiсть? Зрiлий вiк. Часом говорять: тодi був не я, хтось iнший, коли йдеться про себе самого, двадцятирiчного, але це неправда, ти завше одна й та сама людина: в дитинствi я був такий, як i зараз, тiльки тепер мое дитинство помножене на досвiд, на роки, на те, що називаеться мудрiстю. Кожна людина ii набувае з вiком; це не означае, що ось я мудрець, мислитель, всi розуми поiв, однак людина в моему вiцi повинна бути мудрою, наскiльки того дару мае вiд природи. Звичайно, в дозрiлому вiцi я знаю те, чого не вiдав у дитинствi, але ж психiка, темперамент – тi ж, я не вiдчуваю рiзницi мiж собою й собою, це весь час тiльки я, хiба ось подивлюся в дзеркало й бачу того вiддаленого в часi хлопчиська, я його пам’ятаю, не вигадую i навiть думаю, що вiн зовсiм на мене схожий, хоч, може, це не так, бо стороннi ходи не впiзнають мене на старих, з дитинства, фотографiях. Колись мiй учитель, котрого ми називали Штраусом, казав: нехай у кожному живе хлопчисько в коротких штанцях, тiльки так ви будете вiчно молодi; це була формула, котра здiйснилася в менi, вiдбилася в моему досвiдi, в моiй життевiй практицi. Старостi я не боюся, я тiшуся своею старiстю, страшна тiльки немiч; нi, я маю гарну старiсть, маю той зрiлий вiк, коли усвiдомлюю i себе i свiт, цей вiк мене дуже влаштовуе, я б не хотiв повертатися у дитинство чи в молодiсть.
Книжки
Без них я не був би тим, ким став i взагалi хто знае, чи був би взагалi. Не розумiю людей, якi не читають книжок, хiба що то неписьменнi люди, старi люди з мого дитинства – тi мольфари, якi мали свою мудрiсть, перейняту з легенд прапредкiв, вони мали своi неписанi книги – тi незбагненнi фолiанти; а той, хто нинi живе без книжок й нiчим не цiкавиться, для мене не iснуе, з такими не мiг би спiлкуватися.
Моя бiблiотека збиралася стихiйно, я купував усе, що здавалось цiкавим, i тепер, коли маю у своiй бiблiотецi тисячi книжок, не знаю кращоi за неi. Нехай не об’еднуе ii якась спецiальна система, однаково я маю все, чим цiкавився в певний час, пам’ятаю, задля чого ту чи iншу книжку купував. Коли берусь за нову роботу, то спочатку нипаю поглядом по книжках, щось шукаю i чогось нiяк не знаходжу, серджуся i раптом таки знаходжу ту найпотрiбнiшу менi книжку, найпотрiбнiшу для старту й ловлю якусь думку, з якоi можна видобути свою, нову; моя власна книжка, мною написана, котра стоiть на полицi в чужiй бiблiотецi, – наче вже не моя, дивлюся на них спокiйно, без емоцiй, а от тi моi, якi залишились удома – я iх страшенно люблю й дивуюся, як я мiг так багато написати, чей я не був аж такий працьовитий, як Грушевський чи Франко, а з моiх сучасникiв Валерiй Шевчук, я ж багато часу вiддавав для побуту, нi – часу не марнував, але й не сидiв весь час за столом над папером, як анахорет…
Час не марнуеться нiколи, щось вiдкладаеться, збираеться, а потiм вибухае, коли назбируеться того матерiалу, як пороху в бочцi, i воно мусить вибухнути… А щодо чужих бiблiотек – то часом зваблюе якась книжка i так хочеться ii вкрасти, та я не крав книжок нiколи. Яка спокуса була, коли ми перевозили до академки бiблiотеку Михайла Возняка пiсля його смертi. Скiльки розiкрали книг з тiеi бiблiотеки, я був тодi студентом, вантажив, переносив, але анi одна сторiнка не прилипла до моiх рук, то було б вандалiзмом розкрадати таку книгозбiрню… Я бачив також спаленi книжки, я сам iз своiм татом палив книжки, я плакав, а тато мовчав, ми були як на стратi; бiблiотека, яку зiбрав мiй батько, була на той час унiкальною, жоден сiльський учитель не мав такоi: батько продавав телиць чи яблука з нашого саду й за тi грошi купував книжки, то був наш капiтал: десять томiв iсторii Грушевського, тритомна Енциклопедiя, Хвильовий, Винниченко – то була розпука, коли все горiло, бо ж за такi книжки вчителi й священики отримували по десять рокiв каторги – мусили палити…
Книги е моiм життям й основою фiзичного iснування, я тiшуся, коли виходять книжки моiх товаришiв, бо всяка добра книжка – то внесок у нашу культуру; i дуже сумую, якщо книжка написана, а автор не може ii видати, а ще бiльше смутку, коли здiбний автор з якихось причин не пише; а чи не жура, коли виходять книжки поганi, якi псують смаки читачам… Якби я був мiнiстром освiти чи культури, то запровадив би анонiмне рецензування книжок, якi пропонують до видання, однак тут знову чигала б небезпека наближення до цензури. Будемо сподiватись, що читачi самi вiдсiють полову. Зрештою, кожна книжка е свiдченням лiтературного процесу й дослiдникам може знадобитися. Я не викидаю жодного записаного листка, який прийшов до мене, не викидаю власних чорновикiв, листiв, записiв – вони е свiдченням мого спiлкування зi свiтом.
Слава
Тому письменниковi, який не хоче слави, я радив би завчасу поламати перо. Писати для себе – це як секс без партнера.
Друзi
Як казав Гемiнгвей у своiй знаменитiй повiстi «Старий i море»: коли ти сам, ти не можеш нi чорта… Якби я не мав друзiв, то не знаю, ким став би; я зазнав кiлька поважних метаморфоз як письменник – чи то змiна стилю, чи то зовсiм новий погляд на життя, бо починав розумiти пiд час спiлкування з друзями, що в чомусь не маю рацii. Я бpaв часто на бiговiй дорiжцi цiлком iнший старт. Пiд впливом моiх друзiв я дещо в собi змiнював, я ще й зараз пiддаюся вихованню, бо ж працюю i весь час чимось невдоволений, бо маю безлiч сумнiвiв – не може людина сама зловити велику рибу.
Заздрiсть
Ця вiдьма нiколи мене не мучила. Xiба як хтось вiдбивав у мене дiвчину. Але то ревнощi, а заздростi я нiколи не знав, тим бiльше в письменницькiй роботi мав я тiльки радiсть. Мабуть, тому не було заздростi, що було визнання… Зачекайте, а чи я бороню комусь мати визнання? Були в мене книжки слабшi, вони мали менше рецензiй, менший був ажiотаж, але ж нiколи я не заздрив – що от у Шевчука!.. Заздрiсть – це паскудство, не можна «заздрити по-доброму». Але, звичайного змагання – от я дуже хотiв перегнати Гуцала, бо вiн iшов дуже попереду мене, коли ми були молодi. Я зробив усе для того, щоб стати на такому рiвнi, як Шевчук, Тютюнник, Гуцало, я не мiг плентатися позаду – мусив вирватися вперед. Це коштувало багато зусиль, багато працi над собою, i я не винен, що хтось не може такого зробити, а тiльки скаржиться: «ти мене затьмарюеш»… Не дозволяй себе затьмарювати, а коли не здатен сам засвiтитися – вступися з поля бою, е багато речей, якi на iншiм полi можна зробити, не всi мусять бути лiтераторами. То так мав би я страждати вiд того, що не можу зобразити лiнiею людину iнакше, як то робить дитина: коло, двi крапки, риска… Мiй друг Безпалкiв класно малюе, то я мав би йому заздрити? Сковорода мав рацiю: кожен хай займаеться «сродною» працею. Я мав друга – шевця Василя Палiя – якi вiн робив черевики! Чи то всi мають бути полiтиками й письменниками? Добрий черевик зшити – то теж поезiя!
Страх
Я несмiлива людина й знаю, що таке фiзичний страх. Боюся нападу, ну що я зроблю, коли так е. Але е страх iнший, жаскiший; ще молодим, в армii я ходив на гранi можливоi зради самого себе, навiть вiрша такого написав:
А поки що подумать треба,
Щоби гидким не стать для себе,
Щоби себе не проклясти…
Кострубатий вiрш, але то моя заповiдь. Я боюся свого сумлiння, воно завше мене контролюе, я не мiг би переступити через нього. Страх мусить жити в людинi. Є страх Божий, е та гамiвна сорочка, яку людина добровiльно тче i натягае на себе. Людина живе в суспiльствi, вона мусить бути благородною – повинна принаймнi хотiти цього.
Вершини. Франко
Франка всi хочуть осягнути i нiхто не може. Так, як та його притча: «Книги – морська глибина»… У глибину Франковоi спадщини всi хочуть зануритися, пiрнути, а до дна ще нiхто не досяг: тi академii, тi тисячi вчених, сотнi дисертацiй! Це явище незбагненне. Я виховався на Франковiй науцi, вирiс з його книжками, бо спершу так хотiв батько, а потiм i я цього запрагнув. Для мене Франко – постiйна загадка: людина творчо працювала лише сорок рокiв (а якщо вiдняти час на поiздки, рибальство, тюрму, кохання, хворобу – то лише двадцять п’ять чистих лiт на працю) – i за такий час зробити все те, що вдалося Франковi: створити велику бiблiотеку iз власних творiв, цiлий науковий фонд для нацii – не розумiю цього. Коли вiн це встиг зробити? Якби менi забаглося Франка лише переписати, не вникаючи в суть, як той гоголiвський чиновник, який не знае, що пише, тiльки й того що пише, – то витратив би сто лiт. Тож ми приреченi на те, щоб пiзнавати Франка, учитися в нього. Вiн був Учителем всiеi нацii – i не тiльки нашоi.
Театр
Це моя пристрасть, особливо в молодостi. Не пропускав жодноi вистави. А в дитинствi, в Коломиi… Чиста комедiя, як я пробирався через гальорки, через закапелки, закамарки, щоб хоч хвильку дивитись на сцену. Мене виганяли – ясна рiч, я не мав квитка, та нiщо не помагало. Я любив театр, вiн мене виховував. І коли iнсценiзацii моiх творiв з’являлись на кону – кожна вистава була для мене справжнiм святом, якого я сам для себе влаштувати не мiг, це робив для мене Театр. Це було не тiльки свято, а ще одна грань моеi роботи – спiльноi з Театром.
Критики
Критикiв не боюсь i не боявся нiколи. Я навiть хочу критики – хоч би й негативноi. Не можу жити у вакуумi, у глухотi, наче в кiмнатi, де звук не вiдлунюе, це, певне, найстрашнiше, коли людина не чуе вiдлуння свого голосу. Зараз я це розумiю особливо добре. Менi здаеться, що я написав – на своему рiвнi – найкращi своi речi, маю на увазi «Смерть Юди», «Ренегат», «Євангелiе вiд Томи», «Орда», а вiдгукiв не було, крiм опитування, що його провiв журнал «Слово i час» i яке показало, що за останнi три роки саме «Смерть Юди» – найбiльш читана книжка. Отже люди читають, а критичного аналiзу нема, часописи й газети мовчать. Я хотiв би, щоб над моiми роботами люди думали, щоб сперечалися професiйнi критики, але критики думати не хочуть. Чи, може, не бачать предмета для роздумiв? У нас е елiтарна лiтература, багато цiкавоi молодi, чимало хто вже дiйшов зрiлостi, i я тiшуся, що маемо Юрiя Андруховича, Вiктора Неборака, Василя Габора, Олеся Ульяненка, Степана Протока – тiшуся, що про них принаймнi щось говорять. А про нас – старше поколiння? Здаеться, чимало з нас здобули великий досвiд i досягнули рiвня не нижчого вiд того, на якому стоiть нинi iменована елiтарною лiтература – i все це обминають мовчанням. Мовляв, то вже пройдений етап, старшi, звичайно, належать до лiтературного процесу, але не бiльше i вже не впливають на нього, i для дослiдження прийде колись на нього час. Але ж ми ще живемо, ми присутнi, ми працюемо – i я хотiв би чути резонанс.
Натовп. Народ. Нацiя. Особистiсть
Єдина категорiя для суспiльства з тих названих е позитивною – нацiя. Нацiя ж складаеться з особистостей, коли так не е, утворюеться натовп, юрба. Кожна нацiональна група, виокремившись вiд загалу, може перетворитися на юрбу. Можна почати дiяти як особистiсть – i змiшатися з натовпом. Натовп – страшна сила, особистiсть гине в натовпi. Одне гiгантське збите докупи й водночас аморфне тiло, яке вируе, кричить i чогось домагаеться, чогось хоче, може затоптати одиницю, яка прагне бути самим собою, не часткою юрби, не часткою ii крику. Я сформована особистiсть, я не хотiв би втратити ознак особистостi, у натовпi мiг би загубитись. Я не брав участi в мiтингах, хоч усвiдомлював, якi вони потрiбнi були десять рокiв тому; натовп тягне й затягуе, я бачив, як на моiх очах люди втрачали свою непересiчнiсть, як, виходячи на трибуну, переставали бути собою, вони кричали з трибун голосом юрби, хоч цей голос тодi вирiшував нашу долю; але рiч у тiм, коли долю вже вирiшують не мiтинги, провiдники не виявились iстинними провiдниками, залишившись глашатаями з трибун. Без крику, мiтингiв неможлива була б наша революцiя. Усе це було виявом помсти, починаючи вiд бажання повалити iдолiв – так стягали з постаментiв Ленiна. Менi дорiкали, що я уникаю мiтингiв, але я боявся втратити бодай крихту свого ества, своеi iндивiдуальностi. Егоцентризм? Може, й так. Але ж бували багатотисячнi сходини без крику. Один з таких пам’ятаю – бiля пам’ятника Франковi: десь надвечiр перший хтось почав, а решта, немов повертаючи собi пам’ять, пiдтримали: «Ще не вмерла Украiна». Це не був натовп, це був гурт особистостей.
Смирення i гординя
Це так якби комплекс неповноцiнностi i комплекс пихи. Це менi невластиве. Я, правда, тiшився й пишався собою, коли зробив добру роботу. Так тiшиться хлiбороб, коли наливаеться колос. Але гординi в мене не було нiколи. Мене нi разу не розпирало усвiдомлення, що я письменник. Нiчого в тому особливого немае. Це просто праця.
Ерудицiя
Обсяг ii визначити навряд чи можна. Якщо ти маеш дрiбку знання, що його можеш передати iншим, то це вже щось вiд ерудицii. Без знань ти нiхто. Певного ступеня мусиш сягнути ще в молодостi. Менi бракуе багато знань: коли були молодими, книжок бракувало. Я зараз багато читаю, аби поповнити своi знання. Чим бiльше осягаю, тим бiльше усвiдомлюю, що обiйтись без них не можу. Звичайно, абсолютного знання не iснуе. Навiть Франко не знав усього.
Унiверситет
Це Храм. Я його дуже важко для себе вiдвойовував. Працюю в ньому зараз. Гординя? Це вона i е – радiсть вiд того, що я працюю тут, що перемiг тих, якi хотiли вiдiрвати мене вiд унiверситету. Стою нинi за кафедрою, студенти шанують i люблять мене.
Молитва
Я не злостивий, не лихослiвний, вся моя мова – це молитва до Бога i до своеi нацii. Є молитви ритуальнi, щоденнi, як «Отче наш», ii ти завше повторюеш, мислячи собi Бога, а е молитва – сама мова, робота, кохання. Мое життя – молитва за Украiну.
Пiзнання свiту
Годi було сидiти в Трачi. Була така небезпека. Коли батько помер, мати, матерiально не забезпечена, просила мене залишитися в Трачi й працювати на татовому мiсцi директором школи. Мене обняв страх, що можу зостатися в замкненому просторi, залишитися назавше у своему любому Трачi. Мусив тодi обiрвати пуповину й рушити у свiт. Мандрiвок було безлiч – вольних i невольних, i кожна багато чому навчила.
Втраченi iдеi
Тi, з якими я прийшов у свiт i вирiс – дотепер моi. Незалежнiсть Украiни – найголовнiша з них. Не маю втрат i серед лiтературних iдей. Я великий педант, я знав, що повинен робити, але боявся, що не вистачить на те життя. Й трохи поспiшав, щоб встигнути. Так само, як завше намагаюсь не запiзнитись на поiзд чи на зустрiч з колегою, приходжу трохи ранiше, i часу ще залишаеться.
Втрати
Коли я втрачаю друзiв, то не тому, що вони мене зраджують, цього нiколи не було. Хто мав би зрадити? Роман Кудлик чи Роман Безпалкiв, Нiна Бiчуя чи Юрко Брилинський? Чи мiй добрий Шева – Анатолiй Шевченко? То був би хiба кiнець свiту.
Друзi вмирають, це страшно. Недавно пiшов з життя Богдан Анткiв, актор, майстер драматичних iнсценiзацiй – мiй великий приятель. А мене стало менше на цiлого Анткова, на цiлий його свiт, бiльше того свiту не матиму для спiлкування, а тiльки пам’ять про нього. Трохи ранiше помер Богдан Кох – ще один актор i дивовижний життелюб; дуже тяжко я пережив втрату Володимира Короткевича – славного бiлоруського письменника, який героiчно боровся за мене, коли мене цькували за «Мальви». Нам весь час бракуе Ірини Вiльде, нiхто ii не замiнить; бракуе Оксани Сенатович i Володимира Лучука. Але наша туга за ними – то нiби продовження iхнього життя… Найтрагiчнiшi втрати, коли йдуть молодi. Іван Миколайчук – генiальний актор у розквiтi сил – i раптом його нема. Григiр Тютюнник, який наклав на себе руки…
Кав’ярнi
Треба жити у Львовi то й знатимеш, що таке кав’ярнi. Тут вiдбуваеться магiя зустрiчей. Я охоче випиваю тут чарку i проваджу бесiду, тут зовсiм iнша атмосфера. Ось я запалюю цигарку i вдихаю дим, я й дома курю, але в кав’ярнi вiдчуваю особливий смак цигарки. Тут зовсiм iнший настрiй; коли кав’ярня гарна i чемний бармен, то ти щось ловиш таке, чого немае у звичайнiй хатнiй розмовi. Я зараз рiдко маю якийсь зайвий грiш, але коли таки маю, то не шкодую пiти собi зi своiм приятелем, з яким е про що поговорити, – до кав’ярнi й посидiти там якусь годинку. В кав’ярнi дуже часто народжуються несподiванi iдеi. Ресторанiв не люблю, там об’iдаються, й кельнери не зразу все подають, а в кав’ярнi демократичнiше й затишнiше.
Почуття гумору
Я дозволяю з себе кепкувати – як кажуть галичани, дерти лахи. Не люблю людей, якi не мають почуття гумору й ображаються, почувши на свою адресу якийсь невинний жарт.
Поучання молодих
Як казала Лiна Костенко, не знаю, з якого це твору: «Ох, не повчайте молодих!»
Хочу бути поряд з молодими: можна виявляти невдоволення iхньою працею, можна сперечатися з ними, але не повчати. Xiба що радити.
Пошуки iстини
Вiчна проблема. Запитав Пилат Христа: що ж таке iстина? Навiть Христос не мiг вiдповiсти, бо iстина – це Бог, а Христос був Сином Божим, та ще не Богом – покiль його не розп’яли i вiн воскрес. Ми перебуваемо лише в наближеннi до iстини, i кожен знае свою, а та, котра для всiх – то тiльки Бог, якого нiхто не пiзнав. Можна тiльки вiрити в нього.
Я не фанатик, не певен, що iснуватиму колись поза своiм земним життям, хоч думаю: щось там мусить бути, людська енергiя десь мусить зберiгатися – в iнших вимiрах…
Еротика
Це те, на що накладають табу. Еротика невiд’емна вiд краси, любовi. Дрiбка несмаку – i це вже щось iнше: скажiмо, – порнографiя, фiзiологiя, парафiя медицини, але не мистецтво. У вiршах поетеси Вiкторii Стах так сказано про кохання, що воно мене збуджуе, не викликаючи хiтi. Господи, як це гарно, коли жiнка не мае на собi одягу, коли жiнка вiддаеться i любить, як гарно цiлувати жiнку й вiддавати iй ceбe, щоб зародився плiд; як це гарно – торкатися долонею до ii опуклого живота й чекати народження дитини!
Комети, ворожба, передбачення
Я у ворожбу вiрив би, якби по свiту не ходило так багато ворожбитiв. Ота яскрава комета, котра з’явилась знову на небi через двi тисячi лiт, як у хвилину народження Ісуса Христа! Через двi тисячi лiт комета стала над Украiною. Я повiрив, що це добрий знак для нас…
Знаю ворожбу проти градобою, яку мiй тато записав вiд свого батька. Тут не обiйтися без топiрця – не декоративного, а справжнього гуцульського келепа; я маю такого й не розлучаюся з ним, коли йду в мандрiвку, бо тiльки ним можна розiгнати хмари, вiдвернути град, примовляючи слова ворожби. Менi це не раз вдавалося.
Полiтика
Їй я вiддав десять рокiв свого життя, i врештi вiдчув, що маю того досить. Я працював з патрiотичного обов’язку, не мiг не займатися полiтичною й громадською роботою. Але внутрiшнього потягу до полiтики не вiдчував нiколи. «Просвiту» я любив, люблю й тепер, хоча дещо зневiрився в ефективностi ii дiяльностi. Маю чисте сумлiння, що не сховався в кут тодi, коли був потрiбен у Верховнiй Радi й у вiдновленiй «Просвiтi». Вiд мене вимагав дiяльностi час. Але полiтика – це не мое. Єдине, що я справдi люблю – це мiй письмовий стiл i письменницька робота.
Самовпевненiсть
Не самовпевненiсть, а певнiсть у собi. Якраз пiд час роботи за письмовим столом таке почуття з’являеться. Я тодi вiрю в себе.
Те, чого нiколи й нiкому не говорив
Не говорив нiкому вголос про душевнi депресii. До них не можна самому собi признаватись. Якщо висловити вголос, що людина в такi хвилини думае, то воно може сповнитись. Це вiдганяти треба, як градову хмару топiрцем, при голосному говореннi про депресiю е страшна психологiчна небезпека. А решта – все можу сказати: кого й що люблю, кого й що ненавиджу.
Грошi
Це рiч потрiбна й обов’язкова, але не як фантом, а як те, що дае людинi свободу. Я не розумiю, навiщо людям потрiбна нескiнченна кiлькiсть грошей – мiльйони, за якi вони в тюрму йдуть, чи то iх стрiляють. Навiщо того?
Я люблю грошi, наскiльки вони дають менi свободу пересування, пристойного зовнiшнього вигляду, можливiсть забезпечення побуту свого й дiтей. Я вмiю iх тратити. Я тiльки те й робив, що тратив iх – на мандрiвки, на свою Наварiю, на добре вино. Але нiколи не витрачав на безглуздi брязкальця…
Озиратись
Треба, але на тих людей, яких ти знав – особливо через листи, якi я зберiгаю. Люди з листiв постають перед тобою такими гарними! Я тепер впорядкував свiй епiстолярiй, уклав з того ще одну частину спогадiв i нiби побачив перед собою кожного з тих кореспондентiв – явились вони менi в новому свiтлi, часом ще кращими, нiж були тодi, коли мiг з ними розмовляти.
Полуботок, мiфи
Історiя з Полуботком. Коли я заявив у Верховнiй Радi, що його скарби слiд повернути з Англii – це своерiдна мiстифiкацiя. Скiльки тодi з’явилось спадкоемцiв Полуботка! Вони казали: якщо тi грошi знайдуться, нам належиться третина. Що ж, люди як люди…
Але е один цiкавий чоловiк з Павлограда. Вiн написав менi, що знае, де захованi документи про скарб Полуботка, вiн бачив у руках свого дiда скриньку з тими документами. Тепер той чоловiк копае, копае, шукае того мiсця, де дiд закопав скриньку, а ще просить: вибийте грошi, щоб те чуже обiйстя купити й узятися до розкопок на його землi. А якби й справдi?…
Кумири, опудала, божки
Кумирiв я нiколи не знав, опудал бачив скiльки завгодно – опудал е пiвсвiту, а божки советськi – тi, що понад усе любили сидiти в президiях – то iх ще й нинi не бракуе.
Сни, загадки, несподiванки
Сни бували в мене кольоровi, рухомi, летючi. Вони менi допомагали фантазувати. Я й дотепер лiтаю у снах. Сни з вiком менш яскравi, i я на тому багато втрачаю. Бували сни-передбачення, сни-пророцтва, сни-розваги…
Якщо людина не мае загадок i не знае несподiванок, то вона й не жила на цьому свiтi. Несподiванка – це щось надзвичайне. Хоч i чекаеш часом чогось особливого, а приходить – i вражае, i тiшить. Коли я отримав Шевченкiвську премiю, то заплакав з радостi – нiби вiд несподiванки.
Зневiра
Того в мене не було нiколи. Була тривога: чи здiйсниться найважливiше, чи здобудемо колись Незалежнiсть, але зневiри не було. Я надто великий оптимiст, щоб зневiритись.
Папiр, ручка, записники
Люблю сiрий, м’який папiр – на ньому добре писати ручкою. Не кульковою, тiльки чорнилом. Записники мають бути в гарнiй оправi, щоб хотiлося розгорнути й зазирнути – а що ж там занотовано? А ручка? Якби хтось подарував менi до дня народження добру ручку, я був би щасливий.
