скачать книгу бесплатно
У всьому винна подруга Олi – Галя. Три днi тому пiсля урокiв вона пiдбiгла до Володi й пiд великим секретом сказала, що незабаром, тобто сьогоднi, в Олi день народження (п’ятнадцять рокiв!), що батько дозволяе iй забавитися зi своiми товаришами i що Оля хоче запросити Володю, тiльки сама соромиться. Володя розтав вiд щастя, вдячно стиснув Галi руку й бiгом помчав додому.
Дома зосередився: як йому бути, з чим прийти? І тут вiдразу – перешкоди. Увечерi прийшла з роботи мама й послала Володю до сусiдки Тонi позичити грошей. Стало ясно, що йому тепер не дiстанеться нi карбованця вiд мами. Вiн почав переглядати всi своi книжки, але жодноi годящоi не найшов: усi старi, з погнутими обкладинками. Володя тодi придумав iнше. Намалюе орнамент, вiн умiе малювати, а пiд ним напише вiрша. На другий день орнамент був готовий, та нiчого не виходило з вiршем. Ще промучився один день, але, крiм рядка «Питнi оди вийшли з моди», далi не пiшло.
Хлопцевi недалеко було до розпуки. Вчора зустрiвся з Олею у коридорi. Червона, як пiвонiя, пробiгла вона мимо нього i тiльки у дверях класу оглянулася. Хитнула запитуюче головою, що мало означати: «Прийдеш?» Володька вiдповiв кивком: «Прийду».
І вiн рiшився на вiдчайдушний крок.
Пiзно ввечерi крався у парку до теплиць. Сторож дрiмав, а через склянi дверi виднiлись освiтленi неоновими лампами червонi й кремовi троянди. Тiльки три зiрве, хiба це крадiжка?
Тихо рипнув помiст – Володька затамував подих, притулившись до стiни. Сторож спав. Ступив ще один крок. І раптом щось брязнуло, щось упало i з дзенькотом покотилося по пiдлозi. Скрикнув сторож, кинувся Володя до виходу, збив старого з нiг i – втiкати. Але старий тюпав за ним i кричав щосили. Володька мав надiю втекти, та ба! При виходi з парку загородила йому дорогу кремезна постать у мiлiцейському кашкетi й наказала льодовим голосом:
– Стiй! Вашi документи?
…Максим Іванович почав уже виходити з рiвноваги. Грюкнув кулаком по столу й крикнув:
– Останнiй раз питаю: що робив учора в теплицях?
– Не можу цього сказати, Максиме Івановичу.
– Тодi прощайся раз назавжди зi школою. Тобi мiсце в трудовiй колонii!
Володьку здушили сльози. Те, що сказав директор, здалось йому неймовiрним. Перед очима постала постать матерi – вдови, яка завжди перед зарплатою позичае грошей у сусiдки Тонi. Сердито витер кулаком непрошенi сльози.
– Можеш iти, – сказав останне слово директор.
Але тут вiдчинилися дверi, в канцелярiю вбiгла Оля. За нею увiйшла Олена Григорiвна.
– Хто дозволяв заходити? – гримнув на Олю Максим Іванович.
Оля смiливо пiдiйшла до столу й стала поруч з Володею.
– Це я винна. Це менi на день народження хотiв Володя принести квiти.
На хвилину стало дуже тихо. Тiльки Олена Григорiвна стримано посмiхалася, а в ii очах свiтилась материнська нiжнiсть.
Оля важко дихала вiд хвилювання, поклавши долоню на груди.
Володя розгублено дивився на присутнiх i врештi зупинив свiй погляд на розчервонiлому обличчi Олi. Максим Іванович хотiв було щось сказати, коли враз зауважив, що перед ним стоять не дiти. І це вiдкриття його збентежило.
…Бувае часто: якась мелодiя нагадуе давно забуте, тепле, хороше. Бувае, що усмiхнене обличчя незнайомоi людини розiгрiвае зачерствiле серце. Трапляеться – двi тiнi серед густого листя бузку будять далекi спогади, припорошенi пилом часу.
А Максим Іванович теж колись був молодий. Перед ним стояли хлопець i дiвчина, якi тiльки що ступили на порiг юностi. Позаздривши цiй щасливiй i такiй короткiй, единiй хвилинi у життi, суворий директор несподiвано для себе самого полагiднiшав.
– Гаразд, можете йти…
І вiн почав набирати номер вiддiлку мiлiцii.
1958
Порвана фотокартка
Вислухай мене спокiйно, прошу тебе. Ти ревнуеш мене до всього, навiть до нереального. Мало того, що я не маю права заговорити неофiцiйним тоном iз знайомою жiнкою, менi не можуть подобатися навiть артистки кiно… З мого альбому позникали майже всi фотографii колишнiх моiх знайомих дiвчат, тих, що вже давно мають власнi сiм’i й люблять своiх чоловiкiв, може, iншою, нiж ти, любов’ю, тих, що залишили в моiй пам’ятi теплий спогад юностi. Дивися, у мене сивина на скронях, у нас двое малих дiвчаток, яким ми передали свою власну молодiсть, у мене стiльки клопотiв i працi, i навiть до працi ти мене ревнуеш. А сьогоднi ти порвала, так, по-варварськи порвала фотокартку Лiди. Чим вона провинилася перед тобою? Що любила колись мене, що я ii кохав?
Тепер ти складаеш шматочки староi фотографii, плачеш, просиш вибачення, хочеш склеiти iх…
Їх можна ще склеiти й перефотографувати, але не злiпиш уже того, що порвалося тут, у самому серцi. Адже i в тебе були своi святощi. Можливо, це й не було перше кохання. Хiба конче кохання? Може, то був один весняний день, у який ти всiм серцем вiдчула красу i силу сонця, коли тобi хотiлось упасти на землю й цiлувати ще не висохлi росинки весняноi ночi, коли ти вперше вiдчула себе людиною? Може, це був ранковий богатирський iнiй у вишневому саду, може, зустрiч Нового року, единий новорiчний карнавал, який запам’ятався на все життя?
Це було, це мусило бути й у тебе. Ти забрала його з собою як дорогоцiнний скарб на довгу життеву дорогу.
Воно допомагае тобi жити. Тим самим незгаслим у попелi буднiв вогником грiеш ти свою сiм’ю, виховуеш дiтей, вiтаеш мене, коли я приходжу стомлений з роботи. Я радий, що е вiн у тебе, i завжди намагаюсь пiдтримати його горiння. Я знаю, що у важкi хвилини вiн допоможе тобi боротись, вiн – вiдчуття прожитого повно, всiма силами й здiбностями твого «я», пережитого, перестражданого, неповторного дня у твоему життi. А ти порвала його на шматочки.
Ти даремно просиш мене, щоб я не сердився. Я зовсiм не гнiваюсь, менi тiльки боляче. Навiть не боляче, а якось порожньо в серцi. Так, немов те почуття найбiльш нiжноi любовi до давно забутоi людини, кохання, яке я живцем перенiс у наш сiмейний куток, яким я цiлую на сон наших дiтей i твоi спрацьованi руки, немов те довiр’я, яке мене живить у розлуцi з тобою, немов ту увагу, що приносить тобi дешевий, але щирий подарунок на день народження – все те розiрвала ти сьогоднi на шматочки.
Не плач, я вже бiльше не буду докоряти. Розкажу ще тобi одну маленьку пригоду, яку почув зовсiм недавно вiд матерi. Так, так, вiд цiеi самоi старенькоi жiнки, яка й нинi плаче при згадцi про давно померлого чоловiка. В ii кiмнатi висить невеликий портрет вродливоi жiнки. Це кохана мого батька.
Важко переживши нероздiлене кохання, батько покинув тi мiсця, де кожен предмет нагадував ii, осiв у глухому гiрському селi, почав там учителювати й одружився. Взяв з собою тiльки ii фотографiю.
Одного дня мати застала батька, схиленого за столом. Вiн так заглибився в думки, що не почув, коли вона зайшла. Пiдiйшовши крадькома, щоб зненацька затулити очi й по-дитячому спитати: «А хто це?», вона враз побачила портрет вродливоi жiнки i сльози… сльози на обличчi мужчини.
Батько знiяковiв, зiм’яв у руцi фото, механiчно заховав у кишеню й поскаржився на головний бiль. Але тут же побачив, як наiвно звучить ця його неправда. Розказав усе дружинi й вiддав iй у руки своi святощi.
Мати мовчала весь вечiр. На другий день, повернувшись з роботи, батько побачив над своiм столиком ту фотокартку. Це було над його сподiвання. Вiн зiрвав ii зi стiни й хотiв кинути у пiч, але мати схопила його за руку.
– Вона згорить, а чи вигорить у серцi?
– А як же iнакше?
– Хай висить. Колись сам знiмеш…
Батько зняв фотографiю через багато рокiв. Зняв, нiби ненароком, перед побiлкою, i не вiшав бiльше.
А пiсля смертi батька мати дiстала з батьковоi касетки пожовклий вiд часу портрет незнайомоi дiвчини, вiчно молодоi й красивоi суперницi, витерла чистенько й повiсила на стiнi. Як пам’ять про початок повного сiмейного щастя, довiр’я, взаемного розумiння…
Ти ще нiколи так не розмовляв зi мною… Чому ти завжди мовчав i мовчанням роз’ятрював ревнощi? Пробач менi… Нi, навiть прощення не хочеться зараз у тебе просити… Може, якраз щасливою була та хвилина, коли я порвала цю фотокартку на маленькi шматочки?
1958
Рододендри
Мандрую горами. Не поiхав у Крим, вiдмовився вiд сонячноi Абхазii, змiняв плюскiт морського прибою на полонинський вiтер у Карпатах. Я завiтав у дивний край, що давав натхнення митцям, прийшов побачити його й створити пiсню.
Край поезii, краси, мистецтва i талантiв. Край екзотики, казок i легенд. Край дужих, гарячих i смiливих людей. Край, про який написано багато, а сказано мало. Хочу сам побачити його й оспiвати.
З рюкзаком за спиною, з палицею в руцi та з зошитом розпочатих пiсень брожу Карпатами.
Вчора господиня ворохтинського готелю лякала нас поганою погодою. Невдалий прогноз. Дивiться, яке сьогоднi сонце!
Вперед! Маршрут мiй незвичайний: хребтом Чорногори вiд Говерли – до Пiп Івана. Я сам. Хочу бути наодинцi з собою, хочу надихатися враженнями й не дiлитися нi з ким. Належатиму тiльки собi й природi. Щоб цикл моiх поезiй «Черемошем грають хвилi» наситився запахом ялиць, щоб його обвiяли полонинськi вiтри, щоб задзвенiли вони, як чистi гiрськi джерела.
Наздоганяю групу туристiв. Вони аж з Киiвщини.
– Ви не знаете дороги на Говерлу? – питають.
Я ще не був на Говерлi, але вже настiльки близькi менi гори, що смiливо заявляю:
– Так, дорога менi знайома. Я проведу вас нетрями, звiриними стежками, ви будете спинатися крутими плаями до найвищоi точки Карпат, а звiдти побачите всю велич украiнськоi Швейцарii!
– Добре сказано, – хвалять туристи. – Справдi – Швейцарiя!
Вони приймають мене за мiсцевого.
Бiля самого пiднiжжя Говерли нахлинув туман. Густий i холодний. Сповнилося вiщування хазяйки готелю. І що тут дивного? Тут кожна людина чарiвник. Тут знають те, що буде, i бачать те, чого нiколи не бувае.
Мряка стае чимраз густiшою й наче вата забивае рот, нiс, вуха. Моiх супутникiв поглинуло густе молоко туману, й вже iх не бачу, голоси звучать приглушено, а далi губляться. Зi мною тiльки глухий шум, i годi розгадати, що то шумить: вiтер, гiрськi кущi чи моя самотнiсть?
Самотнiсть? Це непогано. Я ж хотiв бути сам. Доберусь до вершини Говерли – звiдти мiй маршрут.
Проте блуд повiв мене iншими стежками. Не дивуйтеся, в горах я повiрив у забобони. Менi враз здалося, що йду в протилежний бiк. Хоч не вниз, а вгору, все одно можу поклястися, що Говерла якимсь чудом повернулася своiм куполом у безодню, i я дряпаюся до ii пiднiжжя. Тепер уже не знаю, куди йду.
Мене зупиняють розкiшнi кущики високогiрних квiтiв – рододендрiв, що кривавими латками зачервонiли пiд ногами. Рододендри. Я не вперше iх бачу. Вдома у мене на вiкнi поряд з кактусами i аспарагусом цвiтуть i вони – найстарiшi квiти нашоi планети. Вони не прикрашають кiмнати. Менi iнодi жаль було дивитися на сумовито схиленi дзвiночки, що никнуть у тузi за холодними туманами, кам’янистим грунтом, гiрськими суворими кряжами. У вазонах вони сiрi й чужi. В горах не змiняеш iх на найкращi оранжерейнi троянди, бо прикрашають вони землю.
Я нарвав iх цiлий букет й iду вниз навмання. Завiса туману стае прозорiшою, нарештi мене обливае багрянець призахiдного сонця. З рясною китицею високогiрних квiтiв iду до колиби. Добре, що натрапив на житло. А менi назустрiч ген вiд потiчка, що цiвкою бiлiе внизу, лине пiсня:
Ой попiд гай зелененький
Ходить мiй миленький,
Затикав си за крисаню
Розмай молоденький…
Радiю, що випадок звiв мене з мешканцями гiр. Знаю: заговорю з цим дзвiнким голосочком, як давнiй знайомий.
З-пiд кучерiв дивляться на мене темно-синi очi й допитливо чекають.
– Де я, дiвчино?
– На Завуялi.
– Що це таке?
Смiх. Прозорий i чистий, як ота джерельна вода, що бiля колиби стiкае по дерев’яному жолобку. Дивимося одне на одного, чекаемо, в кого перше зникне усмiшка з уст.
– Були там? – кивае вона головою на вкутанi туманом верхи гiр i показуе на квiти.
– Так, ходив за рододендрами.
– Що? Та це ж рута!
– Хай буде рута.
– А ти там була?
Знову той самий журкiт смiху, тiльки тепер я вчуваю в ньому iронiю.
Передi мною струнка, як смерiчка, свiжа, як гiрське повiтря, розкiшна, мов квiтка рододендру, дiвчина.
– Що ти тут робиш?
– Бриндзу б’ю.
Свята простота. Чи ж вона мае поняття про свою красу?
– А де ж Завуяле?
Дiвчина показуе рукою на стежку, що збiгае вниз, i стае осторонь. Нi, вона не проведе, сам допитаешся. Так говорять ii очi – темно-синi веснянi бриндушi.
– Як називаешся?
– Так, як мама.
– А мама?
– Так, як я.
Я весь у полонi сьогоднiшнього дня. Щоб вiн не закiнчився завтра i пiслязавтра. І через тиждень.
Так мало хочу… Мешканцi гiр мають бiльше. Вони беруть собi гомiн гiр, шум смерек, збурене небо, пiсню рiк – як свою власнiсть.
Я не зумiю цього всього взяти. Аби хоч продовжити нинiшню днину, нинiшне враження… щоб записати.
Вiдпочиваю там, де чорт добранiч каже. Живу в людей, вiд яких дiзнаюся бiльше, нiж iз томiв етнографiчних збiрникiв. Мiй господар – старий лiсник. Вiд нього записую легенди, яких нема нi в Гнатюка, нi в Шухевича. З вечора i до пiзньоi ночi слухаю його розповiдi. Що б вiн не говорив, я в усе вiрю.
Старий лiсник знае, звiдки взялось Морське око – холодне озеро на вершинi Чорноi гори.
– Розповiв би, не ймете вiри.
– Нi, нi! Розказуйте.
– Морське око – це велика сльоза лютого велетня Чорногора…
І далi я забув про оповiдача, чую лише легенду, яка для цих людей, а вiднинi i для мене, е дiйснiстю i казкою.
…Уривистi скелi й темнi лiси нiколи не бачили слiз Чорногора, а тiльки блискавицi iз затуманених очей, тiльки шматки розiрваного чорного неба по верхах гiр. Не чули сумирнi смереки ласкавого шуму з уст велетня, а тiльки лютий рев або глухе рокотання у могутнiх його грудях. Боязко гомонiли бори, злякано перешiптувались i нагинались. На самих верхах гордi гинули, покiрнi ж стелилися повзучою сосонкою. Безмежна була влада царя Чорних гiр.
Аж ось у його володiннях з’явилася людина, що не злякалася незрiвнянноi сили велетня, рубала дерево сокирою i звивала своi гнiзда пiд скелями, мов ластiвка. Здивований Чорногор зiйшов до пiднiжжя гiр, щоб зблизька подивитися на людину. Спитав грiзно, впевнений у своiй силi:
– Хто ти такий?
– Господар гiр! – почув смiливу вiдповiдь.
