скачать книгу бесплатно
Хресна проща
Роман Іваничук
Історiя Украiни в романах
«Для того, щоб ми здобули ту незалежнiсть, якоi хочемо, мусимо пройти Хресну прощу, – каже Роман Іваничук. – Не якусь конкретну. Символiчно народом пройти цей шлях». «Хресна проща» – це iсторичний роман, в якому поеднано рiзнi часи: iсторiя володорювання Данила Галицького, його сина Лева й славетного спiвця Митуси; початок XX столiття, коли парохом у селi Страдчi на Яворiвщинi був отець Миколай Конрад, украiнський греко-католицький святий; хрущовська «вiдлига», часи iснування «Доморосiв» – гуртка молодих студентiв-фiлологiв, одним iз яких був i Роман Іваничук. Об'еднуе ж цi всi часи Страдчiвська печерська Лавра, а також вiчне запитання: «Як зберегти вiрнiсть, себе для своеi землi?»
Роман Іваничук
Хресна проща
І як я вмру, не розумiю —
життя мое одвiчнее…
Павло Тичина
Книга перша
Домороси. Іспит сумлiння
І
Коли на майданi страдчiвськоi церкви Рiздва Пресвятоi Богородицi не стало празнешного люду й запрошенi на святковi обiди прихожани розходилися лiсовими стежками по двое, по трое, а то й цiлими гуртами до обiйсть, розкиданих по галявинах i вилаштуваних рядочком над тихою Верещицею, я помiтив маленького й зiсохлого, немов коцюрубок, чоловiчка, що сидiв на порозi дзвiницi – в клепанi[1 - Шапка-вушанка.] з проiденими моллю вухами, якi стирчали, немов у пугача, брови мав зведенi уверх дугами, наче вiд подиву; був вiн геть схожий на нiчного птаха, заслiпленого денним свiтлом, й уперто придивлявся до мене, наче хотiв упiзнати, потiм пiдвiвся й пошкандибав до колоди, на якiй сидiв я, i, дихнувши ядучим тютюновим димом, спитав, як менi здалося, досить нахабно:
– Ви що – з печери вилiзли?
– Можливо, – вiдказав я неохоче. – Але дуже давно…
– А певне, що не ниньки… То небезмай три десятки рокiв тому пiд час хресного ходу зайшло в онтой, нинi загратований, отвiр трое хлопцiв i дiвчина – й навiки там пропали…
– Виходить, що не пропали, якщо донинi iх па м’ятаете…
– То ви насправдi – з тих?
– З тих, з тих… – вiдбуркнув я, впiзнавши чоловiчка. – Але йдiть, йдiть собi, вуйку, а я ще трохи сам посиджу…
– А як називаетесь? – не вступався чоловiчок.
– Вам це конче треба знати?.. Сказав я вам: iдiть собi.
А тодi сталося диво: чоловiчок зник, наче його тут зо всiм i не було, я порозглядався й по якiйсь хвилинi побачив на чубку смереки, що заступала дзвiницю, справдешнього пугача з настовбурченими вухами, з жовтими дугами над здивованими очима – був той птах достоту схожий на чоловiчка в клепанi: може, то вiн перемiнився в нiчного птаха…
Й подумалося менi, що я перевтомився за цiлий день чекання.
…Називаюся Ігор Романюк; в це урочище пiд Страдчiвською горою, яка моторошним отвором печерного входу зловiсно вдивляеться у принишклу видолину за Верещицею, я прийшов – згiдно iз колишнiм домовленням мiж нами, чотирма фiломатами, – iз життевих мандрiвок.
Загратоване залiзним пруттям чорне око гори, а ще розмова з чоловiчком, схожим на поморщений коцюрубок, нагадали менi легенду, про нас складену: три десятки рокiв тому четверо вигнанцiв iз Львiвського унiверситету в день Благовiщення зiбралися тут, бiля страдчiвськоi церкви, перед тим, як розiйтися свiтами, щоб попрощатися й поклястися повернутись сюди через тридцять лiт у день храмового празника у Страдчi, хоч нiхто з нас не вiрив, що таке може колись статися, й тодi пiшла iз Янiвщини чутка, що в печеру бiля Страдча зайшли й не вернулися, навiки пропали трое хлопцiв i дiвчина; хтось ту вигадку спородив нiби для того, щоб нiхто з нас нiкому в пам'ятi не залишився i щоб нiхто нiколи не шукав iзгоiв, вiдкинутих з битого шляху, яким вони досi йшли i враз стали нiкому не потрiбними; помолившись у церквi, ми на очах у прихожан, пройшовши разом з ними хресним ходом, вступили у чорний отвiр, i нiхто бiльше нас не бачив i не шукав; згодом хтось загородив печерну дiру залiзними штабами, прибивши печать по нашiй пам'ятi… Боже милий, спам'ятай мене, все це тiльки легенда! Але ж могло так статися, думав я, дивлячись на тихий осiннiй плин Верещицi, бо чому нiхто, крiм мене, не з'явився на умовлене мiсце зустрiчi? Проте Боговi не хотiлося мене спам'ятовувати, i я далi додумував легенду, на дiйсностi засновану…
Дiйснiсть у згадках перемагала, й Ігор, сидячи бiля загратованого отвору печери, прокручував стрiчку реальних картин, якi вiдбивали прожитi в молодостi днi. Були вони зримi й зовсiм не зв'язанi з легендою про таемниче зникнення колишнього студентського товариства в утробi печери; не було такого, але кожна байка мае свое пiдгрунтя: прихожани церкви Рiздва Пресвятоi Богородицi, якi звикли щонедiлi бачити в Страдчi молодiжний гурт – може, то археологи? – що заходив у печеру, подовгу там перебував й згодом виходив на свiт Божий, пустили по людях тривожну чутку, коли того гурту не стало видно на березi Верещицi…
А може, й справдi, – думав тепер Ігор, – ми розчинилися у пiдземеллi, бо куди подiлися, в яких свiтових пропастях позникали, що нiкого на умовленому мiсцi нинi нема… Ігор у думцi вперто скликав колишнiх друзiв, i ось вдалось йому на один мент iх повернути й розставити на зримiй картинi такими, якими вони були в днi студентськоi юностi, – жадiбних до життя загарливцiв, котрим самого унiверситету, лекцiй, захоплень викладацькою майстернiстю професури, тривожних хвилин пiд час екзаменацiйних сесiй, шелесту книг у бiблiотеках було категорично замало: ми прагнули знайомств, розмов, суперечок i передовсiм творчого проявлення – кожен з нас бажав виявити на людях свою визрiлу, та ще приховану духовну сутнiсть читанням власних поезiй, новел, вмiнням викласти у словах своi погляди, похвальбою набутими знаннями; ми бажали перемог у палких дискусiях, були потенцiйними полiтичними протестантами i головне – прагнули стати помiченими, видiленими iз студентськоi маси… Тож кожен з нас окремо, ще до знайомства, спiймався на гачок заманливого оголошення, вивiшеного на дверях студентського клубу: охочi взяти участь у драматичному гуртку можуть зiбратися такого-то дня i о такiй-то годинi в актовiй залi, що маестатично називалася тодi «kolegium maximum».
На режисера студентського драматичного гуртка зголосився найповажнiший на фiлфаку п'ятикурсник Антон Доленко з Полтавщини – вельми поважний, бо переросток, за що йому почепили прозвисько Старий, iнакше й не називали, часто забуваючи його справжне ймення; був вiн мовчазний i добродушний, проте знав собi цiну, мав шану у студентiв i прихильнiсть викладачiв, визнавався на драматургii й темою своеi дипломноi роботи взяв п'еси Корнiйчука, не пропускав жодноi вистави у львiвських театрах, крiм того, цiкавився економiкою й деколи заводив бесiду про можливiсть рентабельного колгоспного господарювання, непогано знав фiлософiю й на екзаменах з дiалектичного матерiалiзму вдавався до дискусiй з приводу фiлософських систем Гегеля i Юма, заганяючи викладачiв, якi слiпо сповiдували марксизм, у незручне становище, й тi, боячись ревiзiонiстських ухилiв премудрого студента, завбачливо ставили йому найвищу оцiнку; а ще всi знали, що Антон встиг за свое життя зазнати розмаiтих пригод, про якi волiв мовчати, й признавався до них лише в хвилини роздратувань суспiльними несправедливостями: в юностi Доленка забрали на роботу до Нiмеччини, а пiсля вiйни зморений остарбайтер, звинувачений у спiвпрацi з нiмцями, вiдбував п'ятирiчне заслання у Приморському краю.
Старий чекав у актовiй залi на охочих узяти участь у роботi драмгуртка, й прийшло до нього кiлька волонтерiв з рiзних курсiв украiнського вiддiлення фiлфаку.
Першим з'явився Ігор Романюк, вже досить знаний на факультетi поет: його вiршi часто друкувалися в унiверситетськiй багатотиражцi, а недавно вiн втiшився публiкацiею великоi добiрки поезiй в киiвському товстому журналi; зiрковiй хворобi Ігор не пiддавався й мужньо сприймав критику на засiданнях лiтстудii.
Прийшов теж Ігорiв однокурсник Мирон Синютка – малий зростом, з лисуватою круглою головою, вiн вправлявся у критицi й за скромнi студентськi грошi скуповував у книгарнях найновiшi збiрки поезiй, захоплювався вiршами маловiдомого поета Ярослава Шпорти, й Ігор називав свого приятеля «зашпортаним на шпортознавствi».
З'явився в актовiй залi, а iнакше й не могло бути, красень з другого курсу гiтарист Аркадiй Молодий, який брав участь у масовках в театрi ПрикВО[2 - Театр Прикарпатського вiйськового округу.], куди напросився лише для того, щоб бачити щодня львiвську примадонну Дiану Шерстякову й бути iз нею поруч; його прийняли охоче, зваживши на музикальнi здiбностi й на ефектну зовнiшнiсть: був то стрункий, доладно складений юнак з баламутними сiрими очима, з жуiрськими вусиками й трикутними бакенбардами, з вигляду – серцеiд, то й не дивно, що привiв iз собою нiкому не знайому першокурсницю – русяве янголятко з довгою, до пояса, товстою косою i тремтливими вiями, писану красуню, яка тихо назвалася: «Я – Ореста».
Антон попросив прибулих сiсти й повiдомив, що драмгурток працюватиме над п'есою Корнiйчука «Платон Кречет»; вiн роздав усiм по примiрнику п'еси й почав призначати майбутнiх акторiв на ролi.
– Ти, Аркадiю, будеш Аркадiем – завiдувачем лiкарнi, Ігор – Платоном, Мирон – терапевтом Бубликом, Ореста – асистенткою Валею, а на роль Лiди та й iнших кандидатiв на ролi доведеться ще шукати.
Й коли вiн це сказав, до зали увiйшла коротко стрижена, до половини вуха, елегантна панна з розкосими очима, iронiчним поглядом зелених очей i напускною суворiстю на обличчi, немовби вона наготувалася захищатися вiд допитливих поглядiв. Усе в ii постатi було вiдточене, нiби на мармурi рiзцем скульптора: маленькi вушка, гострий ледь загнутий носик, стиснута смужка губ, блiдi щоки з легкими впадинами, довга шия з разком бiлих коралiв, пiд рожевою блузочкою випинався скромний бюст, тонкий стан прехопився вишиваною крайкою, – та попри всю цю вишуканiсть, коли вона стала поруч з Орестою, здалася Ігоревi некрасивою, начебто ii дiвоча врода заховалася пiд холодною маскою, немов пiд льодовою плiвкою.
– Ви хто? – запитав Антон.
– Лiда Сорока, з журналiстики.
– То будете архiтектором Лiдою.
Дiвчина знизала плечима, нiби iй до всього цього було байдуже, Ігор пильно придивлявся до неi, дошукуючись в ii обличчi властивоi iй вроди, i врештi прошепотiв, нахилившись до Мирона, – з нехiттю, аж гейби зi злом:
– Яка гордовита аристократка…
Перезнайомившись iз майбутнiми акторами, Антон вiдпустив iх до наступного дня – переписувати ролi.
II
Читання ролей почалося з реплiки Валi-Орести: «Як близько сонце, воно iде на нас, не спиняйте, не спиняйте!», яку вона виголосила несподiвано для себе самоi натхненно, немов не пiд час репетицii, а вже на сценi – може, iй це так вдалося тому, що тих кiлька слiв були майже единим текстом в ролi асистентки Валi, i все артистичне вмiння Орести вклалося в експресивну реплiку. На миловидному личку дiвчини iз натурально вiдтвореноi сонливостi вилущилося природне захоплення сонячним сяйвом: Ореста враз iз прекрасноi ляльки перемiнилася в живу людину, зачаровану пробудженням свiту, який уперше iй з'явився – усвiдомленим i чарiвним.
Ігор невiдривно дивився на Оресту, а вона все ще не виходила з ролi, сидiла з опущеними руками, не маючи сили здолати враження вiд уперше побаченого величного сонця, яке не переставало ii заслiплювати; Ореста вiдчувала, як променi грiють ii обличчя, й знемагала вiд iхнього тепла, а вони, щораз наближаючись, падали на неi, обпiкали, вона заслонилася вiд них долонею й тодi крiзь пальцi побачила налитi радiстю i здивуванням очi хлопця, з яким ще не встигла познайомитися, а мав вiн виконувати роль Платона; Ігор здався iй надмiрно втiшеним, його радiсть повнилася смiливiстю, вiн перемагав знiяковiння Орести, долав ii iнфантильнiсть, перемiнював дитину в розквiтлу дiвчину, пожадливо обнiмав ii поглядом, утворював довкруж неi нестримне забороло – таке мiцне, щоб чужi очi не могли його пробити, однак це йому не вдалося зробити: на неi так само гаряче, аж до нахабства, дивився Аркадiй, нiби теж уперше побачив; захищаючись вiд тих обстрiлiв, Ореста провела долонею по обличчi, зсунула з нього подобу Валi й, знiяковiло посмiхаючись, переводила погляд з Ігоря на Аркадiя, повертаючи собi на мить образ гутаперчевоi ляльки.
Старий, видно, був задоволений вдалою мiзансценою, та це вiдчуття тривало в нього недовго: актори читали своi тексти без iнтонацiй, глухо – нi в одного не вiдчувалося втiхи вiд входження в роль, сама ж Валя-Ореста ще однiею реплiкою зруйнувала, мабуть, ту першу i едину натуральну мiзансцену в п'есi: «Я хочу взяти сонце в руки й вiддати його тобi», – вимовила вона зiзнання, адресоване своему коханому – окулiстовi Стьопi, й на цьому репетицiя перервалася вiд саркастичноi фрази Лiди:
– Спам'ятайтеся, та хiба так розмовляють закоханi?!
Доленко невдоволено позирнув на Лiду, даючи iй зрозумiти, що заважае, проте ii зауваження враз здетонувало дискусiю: майбутнi актори заговорили всi разом; невдоволення вiд того, що вже цiлу годину добровiльно повторюють за автором п'еси плакатнi фрази й з напускним пафосом входять у ролi рупорiв фальшивоi корнiйчукiвськоi демагогii, дiйняло кожного соромом, й усi обурено заговорили: хiба не мiг Старий вибрати iншоi п'еси, чи ж то свiт клином зiйшовся на «Платоновi Кречетi»; Антон, забачивши провал, спробував рятувати ситуацiю, мовляв, пiд час роботи над спектаклем маемо право пiдредаговувати твiр, так роблять усi режисери у професiйних театрах, проте його голос згас пiд аргументацiею дискутантiв; зрештою, Доленко сам передбачав подiбне фiаско, адже в драматургii визнавався непогано й ходульнiсть Корнiйчуковоi п'еси давно збагнув, однак мусив узяти ii до репертуару: секретар комiтету комсомолу Черепов не давав згоди на постановку «Свiччиного весiлля» Івана Кочерги, нi, тим паче, на «97» Миколи Кулiша, а про класичнi п'еси й слухати не хотiв…
Отож замiсть репетицii спалахнула гаряча й небезпечна суперечка, Антон боязко оглядався, та зупинити гамору не зумiв – у актовiй залi несподiвано розпочалася перша репетицiя самостiйного студентського мислення.
– Роль Платона Кречета, як i майже всi ролi в цiй п'есi, – заговорив Ігор, – надумана, штучна й фальшива! Головний герой – а як може бути iнакше в соцiалiстичному творi – стопроцентово iдеальний: вдумливий, талановитий, до того ж вiртуозно грае на скрипцi, чим зачаровуе Лiду, i та, звичайно, в нього закохуеться!
Лiда, не вiдводячи погляду вiд Молодана, який мав грати роль ii нареченого Аркадiя, iронiчно посмiхнулася й додала:
– І моментально розчаровуеться в Аркадiевi, запримiтивши, як вiн наступае стоптаними каблуками на манжети задовгих на нього штанiв…
Аркадiй спалахнув i пiдтягнув штани, злiсно при тому зиркнувши на журналiстку, на губах якоi в'юнилася зухвала посмiшка; у вишуканого елеганта вмить пропала самовпевненiсть, i хоч йому зовсiм не iмпонувала негативна роль завiдувача лiкарнi, став на його захист.
– До чого тут зовнiшнi ознаки, – сказав. – П'еса Корнiйчука не про це, все-таки вона психологiчна й у нiй поставлене приховане завдання – розвiнчати мiф Кречета, – про це доречно говорив щойно Ігор.
У дискусiю втрутився Синютка, який досi сидiв мовчки, вiн вибухнув фiлiппiкою, й нiхто не зумiв перервати його запальну мову:
– Наша дискусiя, друзi, розпочалася не iз суттевого. Чому не мае права iснувати в мистецтвi iдеальний герой? Хiба мало в класичнiй лiтературi героiчних персонажiв, вiзьмiть хоча б Тараса Бульбу або Кирила Тура з «Чорноi ради». Рiч не в цьому: ви спершу згадайте, в якому роцi написав Корнiйчук п'есу. Забули? То я вам пригадаю…
Антон ляснув книжкою по столi.
– Перестань, Мироне! Ми зiйшлися сюди не для полiтикування, а заради мистецтва…
– Ти диви! – запiяв Мирон. – Кому ж то вже вдалося вiддерти мистецтво вiд полiтики? Ти будеш, напевне, першим таким пiонером, Антоне… Бо навiть декаданс i досi вважаеться полiтичною матерiею, оскiльки проповiдуе визволення творчостi вiд тiеi ж полiтики… Ну, а в цiй п'есi заполiтизовано все, до того жахливо примiтивно: «ви в пiонерах були?», «ви ж член партii!» i т. д. i т. п… Я навiв iнвективи першого секретаря обкому партii Береста, який усе знае i е справедливiшим вiд буддiйського божища… А якi мудрi сентенцii проголошуе цей партiйний бос: «Яка може бути пильнiсть без вiри в народ?» Ба навiть дурненький окулiст Стьопа завойовуе серце Валi ось яким вишуканим освiдченням: «Кохана Валю, моя любов до тебе чиста, як кришталь, адже ми живемо в епосi, коли люди переробляють свiт i долають власнi вади!»
– Вiдпочинь, колего, – нарештi вдалося Ігоревi зупинити Миронiв пасаж. – Краще послухай анекдот, я щойно його придумав… Сидять пiд копицею сiна тракторист Вася i доярка Маша. Вася хоче обняти дiвчину, та вона, перед тим як вiддатися коханому, запитуе: «Ти вiриш у комунiзм?» – «Вiрю!» – на весь степ вигукуе Вася, й тодi дiвчина, схиливши голову на плече хлопця, млосно шепоче: «Якщо так, то я твоя…»
– Яка досконала соцреалiстична схема! – вигукнув Мирон, перемагаючи смiх акторiв.
Антон пiдвiвся.
– Я припиняю цей балаган, товаришi! Ви надто далеко заходите, вже й до методу добираетеся. А там – i до системи… Це шкiдливе критиканство… Чи не краще було б подумати, адже настав час вiдлиги, про вдосконалення нашого ладу…
Мирон приклав до уст човником долоню й, нахилившись до Антона, проказав пiвголосом:
– Недавно приiжджав до Москви iдеальний комунiст – французький фiлософ Жан Поль Сартр. Однак, недовго погостювавши в Бiлокам'янiй, вiн стрiмголов утiкав звiдти, нiби за ним гналося щонайменше сто макбетiвських вiдьом! А вiддихавшись у Парижi, сказав: «Та система не надаеться до ремонту, ii треба поламати й викинути на смiтник!»
Антон зблiд.
– Товаришi, – прошепотiв, – ми ж не в катакомбах, а в радянському унiверситетi. Схаменiться!
– А нам би й не вадило збиратися в якiйсь печерi, ми ж неофiти, – сказав Ігор.
У розмову втрутилася Лiда.
– Не хвилюйтеся, Антоне, ми ж нiчого антидержавного не чинимо. Але ж не можемо й далi ходити з кляпами на писках. Тиран здох, i настав час очищення. Мусимо вчитись мислити, як нормальнi люди, а не як корнiйчукiвськi манекени.
– Власне, власне! – пiдхопив Мирон, вiн витирав хустинкою свою круглу лису голову i не вгавав: – Ми взялися готувати до постановки неймовiрну фальшивку… Найпримiтивнiший персонаж п'еси терапевт Бублик перераховуе, скiльки хворих прийняв вiн за свое життя, скiльки сердець вислухав. А чи не краще було б, якби Корнiйчук примусив його полiчити, скiльки людей померло вiд голоду за один той рiк, коли писалася п'еса: та в сотнi разiв бiльше нарахував би трупiв! Ба нi, для драматурга в той час найважливiшою проблемою був чиряк на шиi в секретаря обкому партii, що його так умiло зоперував знаменитий хiрург Кречет!
Аркадiй Молодий, пооглядавшись, проказав тихо:
– Друзi, наша розмова може бути почута. Нам того треба? Краще б ми справдi знайшли для зустрiчей якусь печеру, бо в цiй актовiй залi напевно стiни вуха мають…
– А я скажу, куди нам варто податися, – промовив Ігор. – До Страдча. Там така печера, що й бiс нас не знайде. Я добре знаю тi мiсця, сам родом з Янова…
– Чому б i нi? – пiдтримала Ігоря Лiда. – Виiхати на пленеру, ми ж таки маемо якийсь стосунок до мистецтва. І до романтики теж, адже ще не старi…
Їi iконописне обличчя враз степлiло, Ігор приглянувся до Лiди й побачив, як крiзь холодну маску проколюеться на обличчi дiвчини затаена врода – може, вона з'являеться, коли мова заходить про мистецтво?
Ігор перевiв погляд на Оресту й ураз забув про затаену Лiдину вроду, якоi треба було дошукуватись, а Ореста – нiби вся занурилась у свою власну красу: русяве волосся в'язалося у золоту вужiвку коси, що збiгала розплужкою помiж грудьми до пояса, й, мабуть, вiд цього прекрасна лялька знову, як це сталося на початку репетицii, перемiнилася в живу красуню, вона зачудовано дивилася на дискутантiв, i з-пiд ii довгих вiй падали прямо на Ігоря синi пучки променiв, пропалювали сорочку на грудях хлопця й проникали до самого серця. Вiн ще палкiше, нiж на початку репетицii, огортав поглядом дiвчину, створюючи довкруж неi заслону, щоб iншi очi не уздрiли того, що вiн, та враз iз тривогою знову помiтив, як пожадливо й нахабно дивиться на неi Аркадiй.
…Того дня, коли в kolegium maximum вiдбувалася невдала репетицiя вистави «Платон Кречет», Аркадiй Молодий святкував свою першу справжню парубоцьку перемогу, й полiтична дискусiя мiж учасниками драматичного гуртка його не зачiпала, був вiн нiби вiдсутнiй серед товариства, навiть чарiвну Оресту, з якою прийшов на репетицiю, не вiдразу побачив – оцiнив ii вроду аж тодi, коли вона так вдало вiдтворила стан пробудження асистентки Валi…
Зустрiв ii бiля брами клубного корпусу, коли дiвчина читала оголошення. Вона спитала Аркадiя, де займатиметься драмгурток, й вiн узяв ii за руку, мов дитину, бо ж була маленька й щупла, схожа бiльше на школярку, нiж на студентку; сам же Аркадiй перебував ще пiд враженням проведеноi ночi в гримувальнi прими Дiани Шерстяковоi: гордовита актриса несподiвано йому пiдкорилася. Коли вiн на порозi гримувальнi з букетом троянд у руцi на колiнах благав у неi прихильностi, актриса допомогла йому пiдвестися, погладила долонею по щоцi й сказала так просто й байдуже, нiби йшлося про зовсiм буденну для неi рiч:
– Не зображуй страждань, тобi це недоступно. Та коли вже так дуже захотiв, то зоставайся в мене на нiч, скiльки того дiла…
До цiеi перемоги йшов Аркадiй довго. Надiлений вiд природи ефектною чоловiчою вродою хлопець пiсля закiнчення середньоi школи вихопився до Львова iз провiнцiйного мiстечка, де для його буйноi вдачi бракувало простору: вечiрнi, пiд гiтару, гутiрки втратили зрештою свiй чар i сенс; iз тих кiлькох десятикласниць, яких вiн за iхньою згодою, бо липли до нього, мов оси до меду, позбавив дiвоцтва, не вибрав жодноi й не збирався зав'язувати собi свiт; хлопець не давав стриму своiй парубоцькiй сваволi, й батьки, якi пильно стерегли доньок, полегшено зiтхнули, коли заводiяки не стало видно в мiстечку – певне, улаштувався в якомусь львiвському iнститутi або й в унiверситетi, i слава Богу; Аркадiй спершу приiжджав на вихiднi додому й збирав у парку галасливу компанiю, а потiм не стало його чутно, пропав…
А вiн i насправдi пропав… Сталося це в театрi ПрикВО на виставi Всеволода Вишневського «Оптимiстична трагедiя». Жiнку-комiсара грала артистка Дiана Шерстякова: такоi жiночоi вроди, замiшаноi на чоловiчiй мужностi, взагалi не могло iснувати на бiлому свiтi – може, то було цiлковите ii перевтiлення, й коли комiсар вийняла з-за пояса нагана й вистрелила у п'яного матроса, який поривався ii гвалтувати, коли скрикнула «Хто ще хоче комiсарського тiла?!», Аркадiй притьмом зiйшов з гальорки, пробiг проходом до оркестровоi ями й, перехилившись через балюстраду, жадiбно вдивлявся в постать вродливоi актриси й мовчки благав, щоб вона його запримiтила, гiпнотизував чоловiчою жадобою, й вона нарештi уздрiла юнака, а як уже пролунали в залi оплески, коли актриса вийшла на поклон, тодi Аркадiя обпiк ii позирк, вона нахилилася й прошепотiла до нього:
– І ти возжелав комiсарського тiла?
На другий день Аркадiй зайшов до кабiнету директора театру й попросився в масовку. Директор, оцiнивши зовнiшнiсть хлопця й дiзнавшись, що вiн мае ще й музикальнi здiбностi, прийняв його без слова.
…Кожного разу, коли Аркадiй виходив у масовцi на сцену, актриса Шерстякова примiчала його, молодого красеня, та й не могла не запримiтити, вiн-бо переслiдував ii закоханим поглядом i при кожнiй нагодi намагався бути якнайближче бiля неi; вона гасила його хiть байдужим поглядом, нiби й не впiзнавала того юнака, що голодно дивився на неi, коли вона пiсля закiнчення «Оптимiстичноi трагедii» приймала овацii; знаменита артистка пiд час своеi працi в театрi звикла до уваги адораторiв – цей хлопець був одним iз багатьох, проте iй, амбiтнiй жiнцi, приемно було вiдчувати на собi його закоханий погляд, й вона завше тримала Аркадiя в полi свого зору, немовби вивчала його акторськi можливостi, й урештi ощасливила несподiваною пропозицiею: а чи б не спробував вiн у другому складi репетирувати роль Хоми Брута у виставi «Вiй»…
Лiтала пiд час репетицiй домовина понад сценою, осiдала долi, й тодi з неi виходила прекрасна Сотникiвна й простягала до Хоми руки, щоб затягнути його у вiдьомське пекло; Хома-Аркадiй описував крейдою довкруж себе кола й приговорював «хрест на менi, хрест на спинi», проте його очi не вiдтворювали смертельного жаху, вiн шепотiв закляття, не вiдводячи при тому палкого погляду вiд Дiани-вiдьми; Шерстякова переривала гру, пiдходила до Аркадiя, термосила його за оборки спудейського кафтана й говорила: «Ти телепень, а не актор, я ж не Дiана Шерстякова, й навiть не Сотникiвна, я вiдьма, й ти мусиш мене боятися, умлiвати зi страху, таж спробуй нарештi у своему поглядi вiдбити нарештi панiчний переляк – ось вдираеться до церкви нечиста сила, сам Вiй простягае до тебе кощавi руки, то хоч трохи злякайся?» – й водила розчепiреними пальцями по його обличчi, вiн тi пальцi цiлував, й вона безпорадно дивилася на нефортунного Брута. Врештi пiсля генеральноi репетицii актриса кинула зневажливо: «Вертайся в масовку, ти бездарний!» i з тими словами пiшла до своеi гримувальнi; тодi Аркадiй, схопивши зi столика букет троянд, що його завбачливо прихопив на генералку, подався за Дiаною, впав перед нею на колiна, й вона, змилосердившись, залишила його в себе на нiч.
Нервово роздягалася й невдоволено бурчала, хоча в тому бурчаннi вчувалася Аркадiевi кокетлива жартiвливiсть: «Набагато легше вiддатися тобi, нiж переконати, що ти менi противний; та ходи, ходи вже швидше, чого ще там вовтузишся, чи не загудзувалися, бува, зав'язки на твоiх кальсонах?»; Аркадiй, зрештою, не барився, накинувся на неi, немов голодний звiр на жертву, м'яв iй груди, мало не трискала з них кров, вiн довго мучив ii, байдужу й холодну, аж поки вона не зм'якла, поки ii очi не затягнулися туманною паволокою – i враз Дiана ожила, обхопила хлопця руками за шию, увiп'ялася в уста й вистогнала «мiй рiдний, любий!»; Дiана знемагала, млiла, самотня артистка мала вже чимало коханцiв, але такого в неi ще не було – молодого, сильного й невтомного, вона шепотiла таке, в що важко було хлопцевi повiрити: «Ти станеш великим актором, ти зiграеш самого Гамлета й пiдкориш не тiльки Львiв, а весь наш край – так само, як здолав мене, як же менi солодко, кохай мене, кохай ще i ще…»
А коли пекельне полум'я обпалило обох, й вiд iхнiх тiл залишився лише попiлець марноти, вона пiдвелася, подала йому, знесиленому, руку, допомагаючи встати, почала його одягати – iз вдячностi за нечувану досi радiсть, дбайливо застiбала гудзики на його сорочцi, потiм тихо вiдiмкнула дверi гримувальнi й повела коридором до чорного виходу… Вже свiтало, й треба було розставатися; охололий Аркадiй покiрно й квапно йшов за нею, на схiдках Дiана його зупинила, припала до грудей i, заглядаючи йому у вiчi, просила: «Приходь увечерi, приходь щодня, я тебе кохаю», однак Аркадiя замiсть так довго очiкуваного щастя пройняла враз тупа байдужiсть – до театру, до шаленоi вроди актриси, до ii тiла; Дiана висмоктувала його губи, а вiн у той час запримiчував густi вiяльця бiля ii очей i дужки зморшок у кутиках вуст, гордовита красуня враз зблякла в його очах, стала звичайною жiнкою бальзакiвського вiку, Аркадiй поцiлував ii в чоло, вивiльнився з обiймiв i вийшов на вулицю з вiдчуттям переможця, готового до нового походу.
…Аркадiй прислуховувався до дискусii, що спалахнула мiж учасниками ще не створеного студентського драмгуртка, сам втручався у суперечку, проте до всього того, що стосувалося п'еси Корнiйчука й самого автора, було йому до чужостi байдуже, вiн ще перебував думками у гримувальнi прими Шерстяковоi, котру так несподiвано легко здобув й вiд кохання з якою залишився марнотний попiлець; а була ж вона досконала – гаряча, досвiдчена в найпотаемнiших тонкощах любовi, в секретах забав, винахiдлива й безсоромна; такоi втiхи вiн ще не зазнавав нi з однiею коханкою, а все ж трутний осад гiрчився на днi його душi: тi вiяльця бiля очей, тi дужки зморшок у кутиках уст засвiдчували перезрiлий ii жiночий вiк, в Аркадiя проколювався сором вiд усвiдомлення, що Дiана годиться йому в матерi, а стала любаскою, i як йому далi повестися – стати – на глум акторiв – пажем у поважноi й авторитетноi театральноi дами, використовувати ii впливовiсть для власноi акторськоi кар'ери й назавжди забути ii зневажливi слова «ти бездарний телепень!», а якщо це й насправдi так, то що йому всмiхаеться в майбутньому: роль слухняного поштуркача у примхливоi прими, яка в театрi стоiть вище самого режисера, а я ще такий молодий, а на свiтi стiльки красунь!
І в той момент зморних роздумiв вiн уздрiв невинне й прекрасне янголя, яке заслiпило сонце: дiвчина не могла вийти з дива, що те сонце так стрiмко наблизилося до неi: Аркадiй аж тепер побачив Оресту в усiй ii вродi, а розкiшна Шерстякова вiдсунулася в тiнь й зовсiм зникла з його пам'ятi; зваба Орести заслiпила його достоту так, як щойно сонце Валю, й не переможений ще нi разу серцеiд постановив цiеi митi: хiба лише смерть завадить йому ii здобути; вiн не вiдводив вiд дiвчини очей, студенти сперечалися, а в його серце вдерлася, як йому здалося, перша справжня любов.
Антона Доленка вже не було в залi, недойшлi актори теж почали розходитися, Мирон Синютка в чомусь переконував Ігоря Романюка, та вiн не слухав, його очi прикипiли до Орести, й вiн випередив Аркадiя: взяв дiвчину за руку й вийшов з нею iз зали; Аркадiй пас iх ревнивим поглядом, на його обличчi малювалася злiсть, змiшана iз впевненiстю в перемозi, й тiеi митi вiн вiдчув на собi чийсь пронизливий погляд, оглянувся й зустрiвся з насмiшливими очима Лiди. Та насмiшка була така сама, як тодi, коли вона поглузувала з Аркадiевих затоптаних штанiв, i вiн втямив, що за ним стежить недруг…
ІІІ
У страдчiвськiй пущi щойно починае розпаношуватися осiнь: кольористi клени, тихо засинаючи, струшують iз себе лапате листя, встелюють ними жухле моховиння, заквiтчують золотистими узорами кущi глоду й ожини, якi стають схожими на святково одягнутих охайних бабусь, що он, обтяженi вiком, повагом прямують зусiбiч до церкви на храмову вiдправу; притишенi спiви, нiбито в храмi правиться молебень за упокiй природи, ледве долинають до загратованого отвору печери, бiля якоi на зваленому бурею буковому стовбурi сиджу я, Ігор Романюк; прихожани, такi ж урочистi, як i дерева у страдчiвському лiсi, стоять пiвколом перед папертю маленькоi й тiсноi, критоi замохнатiлим гонтом церковцi; на дзвiницi бемкае самотнiй дзвiн, рунтаючи осiнню тишу; луна дзвону колотиться помiж деревами, струшуючи червоне листя з букiв, й нечутний подих втомленого лiтнiми бурями вiтру несе його на голубу стрiчку Верещицi, що вливаеться у круглу видолину, мов у чашу, й, обважнiле вiд листяного покриву, зупиняеться бiля крутих берегiв, зацвiтае бiлими iз жовтими сердечками лiлями й, непомiтно просочуючись у iзворину, прямуе до Днiстра, – i над усiм цим спокоем повисае елегiйний спiв «Пресвятая Богородице, спаси нас!»; пелену благальних тренiв рунтае дзвiн благовiсту й кришить ii, кремсае, нiби переконуе прихожан, що марно благати в Господа милосердя, адже пiсля осенi неминуче прийде зима.
Я слухаю празнешну лiтургiю, що ii так само, як i тридцять рокiв тому, вiдправляють тут люди i природа, й менi дивно й любо, що вiдтодi у страдчiвському свiтi нiчого не змiнилося, тiльки й того, що отвiр печери перехрещено залiзними штабами й прихожан бiля церкви набагато менше, нiж колись, i я знаю, чому так сталося: нiхто ж уже не забороняе молитися за добру долю своiх рiдних i за легку зиму, немае бiльше причин для протесту, що колись примушував людей валом валити до церкви й благати Богородицю про порятунок вiд неволi – ii не стало.
Помiнялися тiльки люди, iх я не знаю, й вони не знають мене теж, крiм, можливо, того чоловiчка в клепанi, що, здаеться, впiзнав мене й раптом зник кудись, – тож марно менi дошукуватись мiж мирянами знайомих облич; я теж не вiрю, що колишнi друзi прийдуть сюди, як обiцяли, хоч теплиться-таки в душi надiя, що хоча б хтось прийде – ну бодай один!.. А кого найбiльше хотiв би побачити? Антона Доленка й близько немае, Мирон Синютка, ставши пiсля арешту народним депутатом Верховноi Ради Украiни, по вуха влiз у полiтику; Ореста… вона нi на мить не вступаеться з-перед очей, але ii немае, немае!; Аркадiй iз того провалля, в якому опинився, нiколи, мабуть, вже не вибереться, – не iснуе на свiтi бiльше доморосiв, як я колись назвав наше товариство, залишилася у Львовi тiльки Лiда, i я хочу вiрити, що вона, нехай лише одна з усiх, таки прийде, i дивно менi стае, що нестерпно жду саме ii…
Та бачиться менi, що марно жду. Святковий люд уже розходиться з церкви празникувати, однак у менi ще теплиться пломiнчик надii, що хтось таки з'явиться, я вирiшую чекати до смерку й настирливо кличу друзiв… І ось вони в моiй уявi прямують вiд залiзничноi станцii лiсовою дорiжкою, здалеку вiтаються, й нарештi оточуе мене той самий гурт романтичних доморосiв, якi колись уперше тут зiйшлися – в день страдчiвського престольного празника 21 вересня 1956 року.
…Наш задум, що виник пiд час дискусii з приводу Корнiйчуковоi п'еси – для подальших розмов збиратися у Страдчi, – був по-юнацьки романтичний i вельми ризиковний: подих полiтичноi вiдлиги в Союзi марно здавався нам справжньою весною.
Був то час суспiльного вiдпруження пiсля розвiнчання культу Сталiна на XX з'iздi комунiстичноi партii: закритий лист про сталiнськi злочини читав студентам унiверситету в тому ж kolegium maximum секретар парткому; ми спершу сидiли тихо – розгубленi й здивованi, зляканi, чей за одне зневажливе слово на адресу вождя ще так недавно можна було зазнати тяжкоi кари, а тут нам повiдають, що Сталiн злочинець! Ми крадькома переглядалися, озиралися й водночас поволi смiливiшали, i врештi зловiсний гул сповнив актову залу; нiхто студентiв не втихомирював, тiльки голос секретаря парткому вряди-годи набирав металевоi тональностi, в якiй вчувалася погроза; вона вже нас не лякала – нам здавалося, то партбос зачитуе манiфест свободи: в залi почулися то схвальнi, то обуренi вигуки – у студентiв уже бракувало стриму, та нiхто з нас не запримiчував, що з балкона пильно стежить за нашою поведiнкою секретар комiтету комсомолу Черепов i бере на мушку найсмiливiших.
Тiеi митi ми забули, що в советськiй системi свобода взагалi неможлива, що влада лише випускае надмiр пари з котла, аби не розiрвався: ми ще не знали, що за кiлька мiсяцiв за крихiтний подих свободи Угорщину стратують танки й потече кров вулицями Будапешта; ми зривали кляпи iз своiх уст, забуваючи про обережнiсть, в гуртожитках студенти шельмували радянську владу й, надриваючись, спiвали спародiйовану пiсню про Сталiна «Із-за гiр та з-за високих налетiла сарана»; жадоба волi була дужчою за страх, та й страху не було: ми навiть у думках не допускали, що за нами й досi стежить недремне око тих самих гебiстiв, якi так несподiвано заблазнювали перед народом у фальшивому розкаяннi.
…Ігор прийшов до печери перший, йому недалеко: ночував у батькiв – потомствених янiвських столярiв. Пильно, аж до болю в очах, вдивлявся у глибину темного тунелю помiж буками, в який шугнула вузька дорiжка до залiзничноi станцii, нарештi в сутiннiй глибинi заворушилися три чоловiчi постатi, а попереду них дрiботiла, просто-таки бiгла золотоволоса дiвчина, туга коса спадала iй на груди, вона притримувала ii лiвою рукою, а правою помахувала Ігоревi, i йому солодко защемiло в серцi вiд думки, що Ореста до нього квапиться, що не образилася за його поцiлунок, яким вiн обпiк ii щоку, коли вони пiсля репетицii в актовiй залi прощалися бiля пiд’iзду на Пiсковiй, – видно, пам’ятае, видно, слiд його шаленства грiе ii й досi; дiвчина стрiмко наближалася, й Ігоревi здалося, що вона хоче втопитися в його обiймах, однак Ореста рiзко зупинилася перед хлопцем, нiби iй стало соромно за невтримнiсть, хвильку стояла непорушно, приглядаючись до Ігоря, враз безпричинно засмiялася, знiяковiння згасило гримасу усмiшки на ii устах, й вона промовила:
– Ти такий дивний… Що з тобою?
– Смiшний? – витиснув Ігор з горла одне слово й бiльше нiчого не зумiв сказати, тiльки рвучко подався вперед з простягнутими руками й так застиг, наче спiйманий на крадiжцi: з лiсового тунелю виринули на свiтло три постатi, й тiнi враз ожили: Доленко, пiдкручуючи вуса, лукаво посмiхався до Ігоря, Молодин вiдвiв убiк погляд i, як це здалося Ігоревi, вмисне не дивився на нього й Оресту, й вигляд його був надто поважний, гейби аж сердитий; Синютка, виставивши вперед вказiвного пальця, щось лепетав крiзь смiх, певне, розказував свiжий анекдот, бо всi враз голосно засмiялися, однак Ігор того дотепу не почув: вiн цiеi митi зустрiвся з поглядом Лiди, яка досi ховалася за спинами хлопцiв i врештi протиснулася промiж них уперед; обличчя панни було ясне й вiдкрите, нiби висвiтлене чарiвним лiхтарем iзсередини, вона розпростерла руки й вигукнула, дивлячись при цьому на Ігоря, немов хотiла подiлитися своiм захопленням тiльки з ним:
