скачать книгу бесплатно
І все це – увага й неувага моiх друзiв, а ще присутнiсть непрошеного слухача в клепанi – вiдiбрало враз менi охоту читати, я склав аркушики, увiпхав iх до внутрiшньоi кишенi пiджака й довго мовчав, долаючи свою розгубленiсть, – i в той мент спливла в моiй пам'ятi добре опрацьована оповiдка про розмову князя Данила iз спiвцем Митусою. Я знав, що ця сцена менi вдалася, i почав розповiдати.
Вiдтворював епiзод доволi добре, може й артистично, бо враз сповзла з обличчя Орести сонливiсть. Аркадiй погасив цигарку, Лiда насторожила слух, Мирон вдоволено похитував головою, навiть сiрий чоловiчок у клепанi уважно прислухався. Це додало менi отухи, я нiби монолог виконував на сценi й спинився аж тодi, коли князь Данило винiс спiвцевi вирок: «Ти сам не хочеш жити, Митусо…» Лiда розвела руки, немов хотiла заплескати в долонi, вона була вельми вдоволена моею оповiдкою, очi ii захоплено блищали, та нiби бажаючи збити з мене пиху, промовила несподiвано стримано:
– Ну, якщо весь твiй роман втримаеться в такiй напрузi, то…
Тодi й Ореста защебетала:
– Ігоре, ти справжнiй письменник! А яка милозвучна мова твоеi новели!
Лiда недбало позирнула на неi й мовила, не пiдводячи голови:
– Ігоре, я вiднинi буду називати тебе милозвучним письменником!
На Лiдину реплiку Ореста хихикнула, зрадiвши, що ii оцiнка Ігоревих здiбностей належно сприйнята.
Невдоволений був тiльки Мирон, вiн спитав злегка роздратовано:
– Ти скажи спершу, Ігоре, про що твiй роман, яка його назва, бо твiр без назви – як людина без iменi, й до чого ти приклеiш свою цiкаву оповiдку про Данила й Митусу? Яка то епоха? А яка концепцiя? Я не бачу поки що романного задуму…
– Вгамуйся, Мироне, – вiдказав Ігор. – Я ще й сам не бачу цiлiсностi твору… Буде то роман про татарське лихолiття в Галичинi. В лiтописi зафiксована трагедiя, яка тут, у Страдчi, сталася: татари димом задушили в печерi ченцiв… Ну, а Митуса i Данило – то вiчний конфлiкт мiж володарем i митцем… А яка назва? Можливо, «Хресна проща» або «Антифон воскресний», а може, просто – «Страдчiвський патерик». Я ще сам не знаю…
Тодi заговорив Антон:
– Ти йдеш у руслi романтизму, Ігоре. Це не так i зле… Але чи не варто б уже хоч трохи модернiзувати стиль Чайковського, Опiльського, навiть Франкового «Захара Беркута»?
– Я ще не думав про власний стиль, – пробував я оборонятися, та Антон тут же перебив мене:
– Стиль не треба вигадувати, вiн мае народжуватися на вiстрi пера, бо художнiсть – це передовсiм стиль.
– А я думаю, – втрутився Мирон, – що iсторичним романiстам варто нарештi заговорити не про нашi поразки – тi скиглiння вже встигли набриднути, – а про перемоги… А ще: чи ти, Ігоре, багато прочитав свiтових iсторичних романiв, перш нiж взятися за свiй?
– О, знову та претензiйна розмова про начитанiсть! – пирхнув Аркадiй. – Чи то в скрипаля зменшуеться майстернiсть вiд того, що вiн не знайомий з творчiстю Гете? Або архiтектор краще накреслить проект будинку, коли перед тим побувае на концертi органноi музики i послухае Баха?
Менi здалося, що Аркадiй сам не переконаний в тому, про що говорить, – хоче тiльки звернути на себе увагу. Однак я побачив, як Лiда пiдвела голову й почала зацiкавлено слухати: з ii вигляду видно було, що Аркадiй цiеi митi iй подобаеться; вiн, мабуть, це вiдчув й продовжував розвивати свою думку:
– Поетовi з Божоi ласки не треба тлумачити, що таке поетика, бо вiн не видумуе образ, а бачить його. А в що той образ вкладаеться – у сонет чи в октаву, йому байдуже. Та й композитор не видумуе музики, вiн ii чуе…
– Маеш рацiю, Аркадiю, – сказала Лiда, i в ii очах зблисло вдоволення, гейби аж захоплення мовою Молодина: таж вiн зовсiм не глупий! Однак у цю саму мить нiби бiсик вскочив у неi й нагадав iй, що вона з першого погляду не терпить цього франта з трикутними бакенбардами i хворобливою хтивiстю в очах, коли поглядае на Оресту, – й немов згадавши враз про свое ставлення до нього, мовила глузливо:
– Без науки в попередникiв, яку ти називаеш наслiдуванням, не було б поступу… А хiба ти не наслiдуеш: ось обклався бакенбардами, немов Франц Йосиф, хоча часи Австрii давно минули.
Усi дружно засмiялися, й Аркадiй теж, та я помiтив його злий позирк на Лiду й подумав, що цього жарту вiн iй нiколи не пробачить. Мирон схопився з колоди й перекричав смiх:
– Товариство, шановнi домороси, ми вже збилися з дороги, чей не про iмператорськi бакенбарди наша нинiшня мова, а про перший iсторичний твiр новоспеченого Геродота! Я уважно слухав i вловив у оповiданнi Ігоря зовсiм нове. І скажу вам – перспективне. Власне той модерн, до якого закликав Антон. Є в оповiданнi прецiкава iдея – домiнанта майбутнього роману: коли народовi в нерiвнiй битвi ворог вибивае меча з рук, народ одразу витворюе нову незнищенну зброю – мисль. Й вiн стае непереможним, здатним зберегти свою iдентичнiсть i в неволi…
Цi його слова допомогли менi виборсатися iз пригнiчення, в яке я запав пiд час дискусii.
– Слухайте, – сказав я, – це ж тiльки спроба. Мое оповiдання – то ядро бiльшого твору – повiстi або роману – про Страдчiвський печерний монастир.
– Щасливоi дороги, Ігоре, – сказала Лiда. – Пиши й надалi про нашi поразки: болючий шок пробуджуе до життя, а втiшання перемогами, яких у нас було зовсiм мало, заспокоюють й не викликають потреби реваншу. Пиши, як задумав, ще не настав час для спокою.
Перед вечором, набувшись на пленерi, ми подалися лiсовою стежкою до тракту, й нам перейшов дорогу чоловiчок у клепанi.
– Хто ви такi будете, що лазите по печерi, нiби то ваша комора? – спитав вiн владно, придивляючись до нас пiдозрiливим поглядом. – Я бачу вас тут вдруге…
– А ви хто такий? – пiдiйшов до чоловiчка наiжачений Мирон.
– Не твого розуму справа, – вiдбуркнув чоловiчок. – Я питаю, чого ви тут шукаете?
– Вчорашнього дня, – вiдказав Антон, i ми, злегка стривоженi, полишили посеред стежки загадкового чоловiчка.
– Це нишпорка, – сказала Лiда.
Антон, зневажливо махнувши рукою, мовив:
– Та ну його… Яка там нишпорка – звичайний мiсцевий алкоголiк.
Проте настрiй у нас був зiпсований, ми мовчки доiхали до Львова, й коли Ореста на своiй Пiсковiй вийшла з автобуса, я навiть не зрушився з мiсця, щоб провести ii.
V
У тi часи нашого студентського гуртування й боязкого вiльнодумства пiслясталiнське потеплiння, яке Еренбург назвав «хрущовською вiдлигою», жорстко охолоджувалось фанфарно-помпезним святкуванням трьохсотрiччя возз'еднання Украiни з Росiею.
Усi, хто дихав, – вiд пiонерiв до найавторитетнiших партiйних босiв – день у день на зборах, концертах, на сценах, стадiонах, на вулицях i в парках, збиралися, промовляли, танцювали i спiвали, iмiтуючи всенародну радiсть з приводу злуки двох народiв, з яких один, украiнський, протягом усього iсторичного часу нi про що iнше не мрiяв – лише про те, як би швидше, мiцнiше й безповоротно встромити свою голову в московське ярмо й запевнити при тому весь свiт, що такий упряжений стан йому найпотрiбнiший, найзручнiший i наймилiший; хохлушка у вiночку й кацап у косоворотцi й кепцi з гудзиком на тiм'i, побравшись за руки, млiли вiд неймовiрного щастя – на плакатах, картинах, паркових фiгурах; погруддя вусатого мудрого й щасливого за свiй вибiр гетьмана Хмельницького забовванiли посеред паркових майданчикiв, на перехрестях дорiг, на горбах та лiсових галявинах, – кожна клiтина украiнського краю просякла сукровицею вiрнопiдданства, й навiть крапля живоi кровi не пульсувала в тiлi замордованого колись голодом, депортацiями, розстрiлами й тюрмами, а теж показушною й фальшивою втiхою уярмленого народу.
А все ж таки, незабаром пiсля возз'еднавчоi ейфорii, одна-едина щiлина прокреслила суцiльну попону благоденствiя, й було це для власть iмущих цiлковитою несподiванкою, бо що таке ювiлей письменника, хай i видатного, супроти примусового всенародного радiння неволею, чей i Шевченковi свята використовувались для прославлення радянськоi сiм'i вольноi i новоi, а про сторiччя Івана Франка, зовсiм непопулярного на Сходi, гейбито чисто забули партiйнi гайдуки…
І ось 28 серпня 1956 року пiсля вечiрнього вельми скромного вiдзначення Франкового дня народження в Оперному театрi за участю Олеся Гончара й московського гостя – посереднього поета Михайла Дудiна, про якого у Львовi нiхто нiколи й не чув, стався в Галичинi несподiваний зрив: нiким не кликаний, не вигнаний на майдани й вулицi, добровiльно й не змовляючись, вийшов, наче з-пiд землi, на видноту святковий люд. До Дрогобича з усiх кiнцiв краю, незважаючи на зливнi дощi, стiкався народ пiд парасолями – i едина нерозчленована суцiльна колона рушила до Нагуевичiв. Обочинами по калюжах пробиралися автами гостi й мiлiцiонери, й дивувався Дудiн перед Гончарем: «Кто iх вигнал у такую непогодь?», на що коротко вiдказав Гончар: «Франко».
Була то перша лояльна перемога галичан над бiльшовицьким вертепом. Ми тодi ще не знали, що це початок великого нашого походу на Киiв. Однак уже впевнились: маемо вождя. Ним став Іван Франко.
…Навпроти Унiверситету вирiс важкий багатотонний пам'ятник Каменяревi: партiйним знавцям пластики здавалося, що чим бiльше гранiтних брил накладуть одна на одну, тим бiльше припаде слави Франковi; кам'яна подоба, чимось схожа на Сталiна, – а iншого образу величi не iснувало в уявi творцiв скульптури – забовванiла на тлi старого парку, проте львiв'яни, а особливо студенти, вельми радiли, що нарештi з'явився у Львовi рiдний знак нашоi слави, – й стояв нехарапутний пам'ятник Франковi символом протесту проти заяложеноi пропаганди братерства украiнського й росiйського народiв.
По мiстах, мiстечках, а навiть в селах виростали пам'ятнi знаки великого поета, iх ставало бiльше, нiж фiгур Хмельницького та скульптурних груп щасливих дiвчаток у вiночках, що обнiмаються iз бравими культуристами в косоворотках; Франковим iм'ям названо вищi навчальнi заклади, видавництва, Оперний театр, до якого Франко не мав нiякого стосунку, навiть село Нагуевичi стало називатися «Іван Франко» – i як то треба було розумiти: Іван Франко народився в селi Іван Франко?
Й нарештi прийшла черга до мого рiдного мiстечка: третьоi недiлi жовтня мало вiдбутися свято перейменування Янова в Івано-Франково, оскiльки хтось iз франкознавцiв згадав, що поет деколи ходив ловити рибу до Янiвського озера…
Пiд час вiдкриття пам'ятника Франковi перед Унiверситетом я побачив серед розгойданого тлуму студентiв, яких зняли з лекцiй i вивели на майдан, маленьку й наче безпорадну Оресту: ii голiвка то зринала з людськоi повенi, то губилася в нiй, я пантрував, коли й де засвiтиться ii золота коса, й тодi проштовхувався помiж студентами, за когось зачiпався, хтось сердився на мене й бурчав, та я, нi на що не зважаючи, таки допав до Орести, спiймав ii за руку й, здивовану, аж злякану, притягнув до себе так близько, що вiдчув ii гарячий подих; ii голубi очi швидко забiгали, немов дiвчина не могла мене впiзнати, та ось ii розгублений погляд почав поволi теплiти, i я примлiвав вiд щастя, що маю ii так близько бiля себе; натовп вирував, нiхто не звертав на нас уваги, i серед цього людного безлюддя я, забувши про все на свiтi, обхопив долонями голiвку Орести i впився в ii уста; вона не вивiльнялася, я чув, як ii губи рухалися, вiдповiдаючи на мiй поцiлунок, однак з-пiд вiй дiвчини, якi дотикалися до моiх, визирнули два свiтелка – виразнi й холоднi, немов святвечiрнi зорi; Ореста врештi вiдхилила голову, поступилася назад i, взявши мене за руку, почала вибиратися з натовпу; ми вийшли на вулицю Костюшка, й тодi я з надiею i впевненiстю, здобутою своiм смiливим вчинком, поклав iй руку на плече, та вона легко зсунула ii й поглянула на мене так, нiби нiчого щойно й не трапилося.
«…Але чому ти так похолоднiла?» – «А я зовсiм i не теплiла, це тобi здалося». – «Але ж ми цiлувалися!» – «А я люблю цiлуватися…» – «З кожним?» – «З тим, хто вмiе…»
Й на тому наша перемовка зчахла, я вiдчув, що в цiй хвилинi не маю про що говорити з Орестою, й спало менi на думку рятiвне:
– Може, поiдемо в недiлю до Янова на церемонiю перейменування мiста в Івано-Франково.
Ореста знеохочено посмiхнулась й вiдказала:
– Ще трохи – i нiщо iнакше не буде називатися, тiльки Хмельницьким i Франком… І все те конче потрiбно вiдсвятковувати? Ще дiйде до того, що кожен потiчок, кожне озерце називатиметься як не Франком, то Хмельницьким. Дуб Хмельницького, липа Франка… Як ото печери в наших Карпатах – кожна Довбушева. Що це за мана, ти мiг би менi пояснити?
– Приiдь в недiлю до Янова, поговоримо й про це.
– Не приiду, не хочу… Хiба що ти написав щось нове – менi приемно слухати твоi оповiдки. Але тi вашi дискусii!.. Ви такi смiшнi, коли вдаете мудрих…
На розi Костюшка й Коперника Ореста зупинилася й подала менi по-хлоп'ячому руку, нiби дала зрозумiти, що ми маемо перебувати лише в товариських стосунках. Я стояв пригнiчений ii холодком, не вiдходив, й вона, пожалiвши мене, промовила:
– Приходь колись на Пiскову. Два довгi дзвiнки у дверi…
…З-помiж прибережних тополь прозирало голубе дзеркало Янiвського озера й брижилося вiд потужних звукiв духового оркестру, що вряди-годи вибухав маршем, коли голова селищноi ради вручав почеснi грамоти заслуженим громадянам перейменованого Янова; люд сприймав нове ймення мiстечка без ентузiазму, мовляв, не маемо нiчого проти великого Франка, його iм'я робить нам честь, проте, як собi хочете, а Янiв залишиться й надалi Яновом, бо так було споконвiкiв; нагородженi перечитували адреснi тексти на грамотах й поблажливо усмiхалися: а куди iх в хатi причепити, та певне, що помiж образи – на пам'ять про свято, якого в Яновi ще не було…
На майданi стояли Ігор, Антон, Мирон i Лiда; Антон щось говорив до Ігоря, показуючи очима на чоловiчка в клепанi, що стояв обiч трибуни, немов охоронець селищного начальства, й шепотiв: «Це той самий, що чiплявся нас бiля печери». – «Хто вiн такий?» – спитав Ігор в жiнки, що стояла поруч. – «А то посильний, служка, без якого голова нiчогiсiнько не знав би, що дiеться в мiстi, така собi паскуда з довгим язиком…» Жiнка ще щось додавала до характеристики чоловiчка у клепанi, однак Ігор вже ii не слухав, а Лiда хмикнула: «Я ж вам казала»; свято закiнчилося, люди почали розходитися, й домороси подалися стежкою до Страдча.
Лiда йшла поруч з Мироном, й видно було, що iй незручно вiд того, що вона на голову вища за Синютку, – волiла б iти поруч iз струнким Ігорем, та вiн сьогоднi наче вiдсутнiй, й Лiда знае причину такого його стану: немае Орести й, може, то не весь клопiт – не прийшов теж i Аркадiй, тож хотiлося Лiдi пiдiйти до хлопця, взяти його пiд руку й заговорити з ним не про те, що зараз його мучить, – зовсiм про щось iнше: хай би розповiв, чи працюе вже над другим роздiлом повiстi про Страдчiвський монастир, або ж про останню прочитану книжку; iй з Ігорем цiкаво, вiн умiе пiдхопити ii думку й розвинути, незважаючи на те – погоджуеться з нею чи нi… Та не насмiлюеться Лiда пiдiйти до хлопця цiеi митi: вiн не тут, вiн далеко вiд товариства…
Ігор слухае, що говорить Доленко: ти не думай, Ігоре, що я ортодокс, який тiльки мрiе про те, як змiцнити советську систему, або ж боягуз; я, брате, давно вже живу в станi безнадii: цю страшну бiльшовицьку силу нiхто нiколи не здолае, а треба якось жити, виживати, бо якщо ми тепер загубимось, зiтлiемо по тюрмах, зiп'емося, звироднiемо, то нашi далекi нащадки навiть не захочуть знати, хто i ким були iхнi батьки; я тобi колись розкажу, звiдки в мене взялася ця зневiра i чому я хапаюся, немов утопленик за стебелинку, хоча б за незначний позитив у нашому полiтичному життi; я хотiв би тому позитиву дати повноправне iснування i втриматись на ньому…
Ігор неуважно слухав – колись, iншим разом вiн про все розпитае Антона й вислухае, та нинi йому не до того; товариство дiйшло до печери, складених квадратом колод нiхто не чiпав, лише сидiв скраечку чоловiчок у клепанi, й спитав його Антон:
– Ви на нас чекаете?
– Йо, – без надуми вiдказав чоловiчок. – Хотiв би-м знати, хто ви такi, що завше тут збираетеся, бо всяке бувае: час на часi не стоiть, i нiхто не знае, хто що задумав…
– Якщо ви, вуйку, такi вже пильнi, то можу вас заспокоiти: ми спелеологи, печери дослiджуемо, – пояснив Мирон.
– А що там дослiджувати – однi костi, – пирхнув чоловiчок.
– Нам того й треба, – вiдказав Антон. – Так що ви, газдо, йдiть собi, а ми будемо працювати…
– Ну-ну, – похитав головою чоловiчок i пiшов, раз у раз оглядаючись, нiби хотiв запам'ятати нашi обличчя.
А менi кортiло присiсти бiля Лiди, яка сидiла на колодi, закривши долонями обличчя; про що вона думае, я здогадувався – мабуть, про мене; менi хотiлося сiсти впритул бiля неi i щось iй сказати, проте не зробив цього, бо знав: нiякоi розради вiд неi не почую…
Я попрощався з товариством, мовляв, треба менi провiдати батькiв, вийшов на трасу й сiв у перший львiвський автобус.
…На два довгi дзвiнки почулися в коридорi скрадливi кроки, потiм тихо прочинилися дверi, й крiзь пройму я побачив тiльки двое великих голубих очей, обличчя Орести ховалося в тiнi, ii очi iснували нiби окремо вiд неi, були сполоханi, i я подумав, що дiвчина дома не сама; Ореста спитала невдоволеним тоном:
– Ти чого прийшов?
– Ти ж казала… – ковтнув я спазму i вмовк. Якусь хвилину чекав на вiдповiдь i врештi почув:
– Який ти нетерплячий… Почекай, я зараз вийду.
Вона була мiнiатюрна й легка, достоту, як Метелик iз «Сну лiтньоi ночi»; голуба шаль, накинута на плечi, гармонiювала з кольором Орестиних очей – здавалось, надмiр синяви вихлюпувався з них й стiкав двома потоками долу, чоло обрамилося дiадемою свiтлих кучерикiв, а золота коса хижо виповзла з-пiд шалi, немов вуж; я з подивом дивився на неi, не маючи сил збагнути, як ця маленька iстота зумiла увiбрати в себе таку досконалу гаму дiвочоi вроди, проте ii зграбнiсть й тi живi очi, що прудко бiгали в орбiтах й ховалися вiд мого погляду пiд довгими вiями, нагадували менi каучкову ляльку, що ii моiй сестричцi принiс пiд подушку святий Миколай: в ляльки залежно вiд пози то вiдкривалися, то закривалися очi, а губи розтулялися й пищали «мама».
І все те – ii слiпуча врода, схожiсть з лялькою й те, що вона – жива – йде попереду мене Пiсковою вузьким тротуаром i що я цiлував ii, i що зараз, хай-но тiльки вляжеться хвилювання, признаюся iй у коханнi, – здалося менi нереальним, чей до такоi краси не можна дотикатися не то руками, а й грiшними помислами, та все-таки вона земна й призначена для кохання, для пестощiв, для материнства; менi важко було навiть припустити, що я хочу нею заволодiти, а ще страшнiше – уявляти, що хтось iнший, а не я, жорстоко, грубо i владно розхлюпае цей келих хмiльного дiвочого вина…
Ореста, видно, вiдчула мiй погляд, можливо, вона вже й вiдчитала тайнопис моiх молитовних i грiшних думок, й коли ми наблизилися до Личакiвського цвинтаря, вона зупинилася, глянула на мене, й менi здалося, що хоче заговорити, проте не вимовила й слова i, немов розсерджена, рiзко звернула з вулицi Мечникова на стежку, що вела до квадратового поля, на якому рядом поставали медальйонноi форми хрести на запалих гробах; там бульдозер розривав могили й вивергав на поверхню бiлi костi – може, це вразило Оресту, й коли вона знову зупинилася й повернулася до мене, я чекав вiд неi розпитувань, що ж це робиться, однак ii обличчя являло тiльки нехiть до мене, й вона спитала, не приховуючи свого роздратування:
– Ти хотiв щось менi сказати?
– Так, але не тут, – вiдказав я майже з гнiвом, й вона здивувалася з тону моеi мови.
– А чому не тут?
– Цвинтар – то розлука, Оресто.
– А менi байдуже.
– Але менi не однаково… Тим бiльше, коли тут таке дiеться.
– А чому розривають цi гроби?
– Це нечуваний вандалiзм… Тут похованi Сiчовi Стрiльцi.
– Вони воювали проти нас?
– Не проти нас, а за самостiйну Украiну!
– Послухай, Ігоре… Я вже знаю вашi настроi, чула… Тобi погано жити в нашiй державi?
– Це не наша держава, Оресто…
– А хiба е iнша?.. Звичайно, я згодна з Антоном: наше суспiльство потрiбно ще вдосконалювати, але…
– Я мiг би тобi розповiсти iсторiю цих могил.
– Не хочу, Ігоре. У нас на Закарпаттi iншим духом дихають, нiж тут…
– Й це дуже мене дивуе: пiвтора десятка рокiв тому у вашому Хустi пролилася кров за незалежну Карпатську Украiну. Ти нiчого не чула про Августина Волошина?
– Чому нi – чула, це був фашистський агент.
– Брехня, брехня! – вигукнув я й вiдчув, як мене огортае ненависть до Орести.
– Облишмо суперечку, – примирливо мовила дiвчина. – Я iнакше думаю… Однак, коли по правдi: менi цiкаво слухати розмови ваших доморосiв, як ви себе назвали. Аби тiльки не надималися, як це робить ваш премудрий Синютка.
– Вiн справдi мудрий…
– Кожен чимось надолужуе своi вади: Мирон фiлософствуванням компенсуе брак високого зросту… Ну добре, вертаймося, якщо ти побоявся ворожби… Тож говори, чому ти мене покликав, що хотiв менi сказати?
У мене враз пропала охота розмовляти з Орестою. Й цiеi митi майнула в моiй тямi абсурдна думка: а може, я зовсiм i не люблю Орести, може, це хвилеве наслання?.. Такоi думки я смертельно злякався, й поки вона не посiла в моiй душi владного мiсця, поки не витiснила з неi мого почуття до Орести, я зважився тут же признатися iй у коханнi. Однак Ореста випередила мене.
– Нi, не кажи нiчого, я все знаю… До освiдчень звикла ще з четвертого класу: кожен горобчик цвiрiнькав менi до очей, що хоче дружити зi мною. Така вже моя доля: я звикла до адорацiй, i вони перестали мене хвилювати. Я жду… Розумiеш – жду… Ти добрий, мудрий, гарний, Ігоре, але я чекаю iншого, який примусить мене забути себе саму. Вiн мае прийти до мене. Але – не ти.
Я мовчки допровадив Оресту по початку Пiсковоi. Менi вiдхотiлося жити… Цвинтар поквапився розлучити нас ще далеко до поеднання.
І тут я побачив його. Вiн проходжувався бiля пiд'iзду Орестиного будинку, нервово поглядаючи на годинник. То був Аркадiй.
Не попрощавшись з Орестою, я подався вниз Личакiвською, вiдчуваючи, як дерев'янiють моi ноги. Я здерев'янiв увесь: Ігоря Романюка не стало. В мою квартиру на Некрасова заходила вже зовсiм iнша людина. Або лише ii частка, яка мусить якимось чином компенсувати болiсну втрату.
