скачать книгу бесплатно
Хвороба Лiбенкрафта. Morbus dormatorius adversus: понурий роман
Олександр В. Ірванець
У тому свiтi люди не знають творiв античноi лiтератури i дуже бояться страшноi невiдомоi хвороби. Ця хвороба зрештою вражае i головного героя. Епiдемiя поширюеться, страх наростае. Проте у фiналi багато людей виходять на берег рiчки зустрiти свiтанок i вдивляються у далечiнь. Можливо, в цьому i е спасiння?..
Олександр Ірванець
Хвороба Лiбенкрафта
Morbus dormatorius adversus: понурий роман
Частина перша
Дожидай же, кожен смертний, дня останнього в життi,
За щасливого на свiтi ти нiкого не вважай,
Поки вiн у пристань вiчну без бiди не допливе.[1 - Переклад Бориса Тена.]
Софокл. «Цар Едiп»
* * *
Це сталося саме тодi, коли трамвай переiздив рiчку. Салон був повний, проте не забитий ущерть, як то зазвичай уже години пiсля п'ятоi пополуднi. Ігор iхав на ранкове заняття з пластики, стоячи в тиснявi на задньому майданчику й спостерiгаючи, як у нерiвно вигнутому склi вiддаляються зустрiчнi вантажiвки, розхляпуючи з-пiд колiс перемiшаний з грязюкою сiрий снiг. Вiн навiть не зауважив, коли на середнi дверi увiйшов зовсiм молодий хлопчина, швидше за все iще школяр-старшокласник. Юнак мав за спиною наплiчника, i пiднятий розлогий каптур куртки закривав його обличчя. Особливоi уваги на нього нiхто не звернув – хлопчина став бiля вiкна прямо навпроти середнiх дверей, там, де не було сидiнь, лише брудне полiроване поруччя. Ігор так i не помiтив, чи то хлопець уже мав книгу в руках, а чи лише у трамваi витяг ii з рюкзака й спробував читати. Та салоном уже рухалась кондукторка, монотонно примовляючи: «Хто зайшов, компостуемо квито-очки! У кого нема, купуемо в кондуктора-а!» Хлопчина несамохiть вiдвiв очi вiд книжки й зовсiм коротко зиркнув спiдлоба у ii бiк.
Першою заверещала повна жiнка у пальтi з хутряним комiром. Вона вже пробиралась до дверей, намiряючись вийти на зупинцi. Їi крик: «Пля-ямки!!!» стрепехнув увесь салон. Хлопчина зблiд i неотямлено клiпнув. Тодi вже всi у трамваi побачили на його повiках два маленьких темно-червоних кружечки. Хлопець опустив руки з книжкою i якось покiрно закляк. Його плечi неначе обвисли, вiн увесь нiби сильно зменшився на зрiст. Очi вiн заплющив, так що двi червонi плямки майже правильноi круглоi форми дивились на людей, немов химернi невидющi зiницi. Та майже одразу вiн мiцнiше склепив повiки, i два кружечки зробилися вузькими овалами, схожими на крихiтнi веретенця.
Товстуха з хутряним комiром, тримаючись однiею рукою за поручня, другою якось примудрилась розмахнутися в неширокому просторi трамвая i своею чорною, доволi масивною сумочкою вдарила хлопчину в пах. Вiн тихо зойкнув i зiгнувся в попереку, рiзко хитнувшись уперед. Тiтка замахнулася знову, але тут ii вже випередили двое пiдпилих чоловiкiв, якi швидко протискалися через салон з боку водiйськоi кабiни. Вони вiдштовхнули ошелешену кондукторку, котра, вчепившись за спинку одного iз сидiнь, притисла до себе сумку з квитками й виручкою i закусила губу. Перший з чоловiкiв одразу вдарив хлопця ногою в голову – потужно i важко. При цьому чоловiк застогнав, трохи нiби пiдвиваючи. Другий, рiзко виступивши з-за спини першого, iз усiеi сили лiктем правоi руки по спинi остаточно звалив тiло юнака – той упав ницьма, тихо й протяжно застогнав, пiдтягнув долонi до голови, але чомусь лише закрив ними обличчя.
Трамвай тим часом доiхав до зупинки i вiдчинив дверi. Обое чоловiкiв ногами почали виштовхувати тiло хлопчини з вагона. Товстуха у пальтi терпляче дочекалась, коли вони закiнчать, а потiм дiловито вийшла, мiцно притримуючись за поручень. За нею з вагона вискочило iще чоловiкiв зо п'ять. Через переднi дверi вибiг водiй. У руках вiн тримав замашного гайкового ключа. Обступивши тiло хлопця, семеро чоловiкiв почали розмiрено й методично завдавати ударiв, переважно черевиками, намагаючись влучати у голову. Хлопець скрикнув, кiлька разiв рiзко смикнувся, але тут водiй, вiдiпхнувши котрогось iз пасажирiв, широко розмахнувся й рiзко опустив ключа йому на потилицю. Хрускiт було чути аж у вагонi. Червона бульбашкувата пляма виступила на комiрi й почала розтiкатися по брудному нерiвному асфальтi. Дехто з пасажирiв опустив голову, ще хтось вiдвернувся, але бiльшiсть з погано прихованою цiкавiстю спостерiгала крiзь вiкна й вiдчиненi дверi.
Урештi все закiнчилося. Хлопчина лежав нерухомо й розслаблено. Водiй трамвая обережно витер закривавленого ключа об його куртку й, озирнувшись на чоловiкiв, котрi захекано похитувались навколо тiла, буркнув: «Ну, ви ж повiдомите, щоб це прибрали». І, так само трохи захекано похитуючись, пiшов до переднiх дверей. Трамвай дзеленькнув i покотив собi далi. Через двi зупинки Ігор вийшов.
* * *
У театрi з'ясувалося, що заняття з пластики скасованi. Але за пiвгодини iх усiх чекало керiвництво – позачерговi збори трудового колективу. Проте цi тридцять хвилин можна було використати максимально вiльно i з користю: випалити цигарку на господарчому дворi, та ще й з кавою. Кава, щоправда, в театральному буфетi була лише розчинна, поганенька, та все ж це була кава. Бо в усьому мiстi гастрономи продавали тiльки цикорiевий напiй «Бадьорiсть», гiркий i коричневий, проте без грана кавового смаку чи навiть запаху. Та й черги по цей напiй стояли через увесь магазин.
Ігор отримав вiд буфетницi пластиковий стаканчик багаторазового використання, в якому на третину коливалася чорна рiдина з рiденькою пiною попiд обiдком, i, обережно тримаючи напiй перед собою, сходами пiднявся до господарчого виходу. Сигарети в кишенi трохи пожмакалися (м'яка пачка, що поробиш), проте одну з них вдалося без проблем розпрямити й навiть припалити. Ковток гiркуватоi рiдини, затяжка гiркуватим димом – i на серцi зробилося добре, затишно, комфортно. Навiть зимове небо над головою трохи прояснилося, здавалося, що мiж хмарами де-не-де прозирають клинцi блакитi. Для повного комфорту не вистачало тiльки Вiктора – i вiн скоро з'явився, хвилини за три-чотири, так само несучи в правiй руцi стаканчик з кавою, а лiвою випорпуючи сигарету з такоi самоi м'якоi пачки.
– Пхривiт, пхривiт! – приязно прохрипiв вiн, не розтуляючи рота, в який саме застромив тютюновий вирiб.
– Здоров! – вiдбуркнув Ігор i затягнувся якнайглибше.
– Ти якийсь не такий, – вiдчув змiни в настроi друга Вiктор. – Щось трапилося? Га?
– Епiдемiк у трамваi… – Ігор вiдсьорбнув зi скляночки. – Молодий хлопчина…
– A-a-a… – протягнув Вiктор. – Розумiю. Це завжди так важко. Нiколи не звикнеш. Чи звикнеш? Га?
Ігоря чомусь роздратувало це його друге «га» поспiль, i вiн не вiдповiв. Вiдвернувся, струсив попiл, знову вiдсьорбнув кави. Вiктор, схоже, вiдчув недоречнiсть свого питання нi про що. Вiн теж помовчав, посмоктав цигарку.
– А взагалi як справи?
Ігор насупився, але посмiшки не стримав. Так, звiсно, загалом справи нормально.
– Так, звiсно, у всьому iншому справи нормально. Ти це хотiв почути?
– Ну, перестань, не лiзь у пляшку.
– До речi, про пляшку…
– Розумна iдея, – Вiктор пожвавiшав. – Знаеш, чого я хриплю? Голос зiрвав на озвучуваннi. Зате гонорар заплатили. Можемо збiгати.
– А що ти озвучував?
– Так, фiльм один. Можна сказати, научпоп. Інструктаж.
– Інструктаж? До чого?
– Як поводитись, коли зустрiнеш епiдемiка. Десятихвилинка.
Ігоря аж пересмикнуло. Ось знову! Щоб не показати свого стану, вiн з усiеi сили затягнувся, пiсля чого знов припав до стаканчика. Потiм, потамувавши роздратування, все ж запитав:
– А мене чого не запросили? Ти ж знаеш, як менi грошi потрiбнi…
– Там було лише два голоси. Чоловiчий i жiночий. Ти не дмися, – Вiктор, видно, теж вiдчував деяку незручнiсть. – Добре, ходiмо на тi збори. А пiсля зборiв я виставлю.
* * *
На збори i справдi зiйшлися всi актори й бiльша частина адмiнiстративного персоналу. Профорг театру, в обов'язки якого входило проведення зiбрань за вiдсутностi Парторга, не пiднявся на сцену, а просто вийшов у промiжок перед першим рядом i почав своiм високим голосом швидко зачитувати список спiвробiтникiв, не особливо прислухаючись, чи лунае у вiдповiдь на прiзвище бодай якийсь вiдгук. Дочитавши до кiнця, Профорг запхав папiрця зi списком собi кудись пiд пахву i, склавши руки на грудях, почав:
– Товаришi! Чи я й не знаю, як то тепер звертатися… Ну та добре! Отож, ми маемо з вами поговорити про таке… Як ви знаете, епiдемiя в нашiй краiнi… а особливо в нашому мiстi… тривае… продовжуе набирати обертiв. І тому треба бути особливо обережними! Втiм, про це з вами зараз поговорить спецiалiст з медицини! Будь ласка, прошу!..
За цими словами з краю першого ряду пiднялась цiлком непоказна низенька жiночка зi скрученою на потилицi дулькою волосся. Прокашлявшись, вона вiдрекомендувалась лiкарем-епiдемiологом такою-то (Ігор миттю забув i iм'я, i прiзвище), а потiм почала монотонно пережовувати вже давно вiдомi всiм факти та деталi:
– Ви, мабуть, усi вже зауважили, що на вулицях часом трапляються хворi люди. Перше, що iх вiдзначае i вiдрiзняе вiд здорових, – червонi плямки на повiках, майже iдеально круглого кольору. Плямки помiтнi тодi, коли хворий моргае чи заплющуе очi. У медицинi це називаеться хворобою Лiбенкрафта. Або, по-науковому, «Morbus dormatorius adversus». Їi першим описав такий собi Соломон Лiбенкрафт… Е-е-е… Вiн був чи то завiдувачем фельдшерського пункту, чи лiкарем. Але це не мае нiякого значення. Бо зараз вiн, здаеться, виiхав за кордон.
Залою прокотився стриманий нервовий смiх. Крихiтка-лiкарка на мить затнулася, але опанувала себе i продовжила:
– Ця хвороба… хвороба Лiбенкрафта… Вона ще мало дослiджена. На жаль… Ми навiть не знаемо, яким шляхом передаеться iнфекцiя. Проте вона дуж-же, дуж-ж-же небезпечна! Це справдi серйозно!..
Ігор опустив погляд, спробував вiдсторонитися, але побачене в трамваi наринуло, встало перед очима, i його аж перетiпнуло внутрiшньо. Майже в ту саму мить вiн почув, як Вiктор, сидячи у нього десь за спиною, промурмотiв до когось:
– Ще невiдомо, чи той Лiбенкрафт, бува, не сам запустив цю заразу мiж людей… Вiд них можна чекати всякого, – вiн захрипiв i закашлявся.
Тим часом лiкарка продовжувала:
– Тому вам усiм слiд бути дуже обережними, коли раптом матимете контакти з iнфiкованими. Нi в якому разi не можна до них торкатися, особливо вiдкритими частинами тiла, руками тощо. Найкраще взагалi уникати контакту, просто вiдiйти геть, подалi…
– А зараза нехай поширюеться? – несхвально пролунало запитання з глибини зали.
– Ну, чому ж? – Лiкарка трохи знiяковiла. – На боротьбу з хворобою в нас мобiлiзовано всi кращi сили. Нашi медики проводять профiлактичнi роботи практично по всiй територii краiни… І ми… ми… Зрештою, ми… наша медицина знайде способи лiкування цiеi недуги.
– Ага! Тобто зараз ця хвороба ще не лiкуеться? – вже конкретно злорадно запитали з iншого кiнця зали. Ігор повернув голову й побачив, що запитуе котрийсь iз робiтникiв сцени, присадкуватий русявий тип, вiчно напiдпитку й готовий поскандалити через найменший дрiб'язок. – Вона ж не лiкуеться, про це всi знають!
Лiкарка стала нiби зовсiм маленькою, опустила очi долу i промимрила щось цiлком нерозбiрливе. Їй на допомогу поквапився Профорг.
– Зачекайте, зачекайте, не робiть поспiшних висновкiв! – Вiн говорив гучно i трохи налякано, видно, хвилювання лiкарки передалося i йому. – Думаю, насправдi все виглядае не так страшно. Адже потрiбно що? – директор зиркнув на лiкарку. – Потрiбно мити руки, дотримуватись правил гiгiени, правда ж?
Лiкарка кивнула, i залом знову прокотився не дуже гучний, проте вже вiдвертий смiх.
– А ще зуби чистити i вiтамiни пхриймати, – прохрипiв за спиною Вiктор. – І регулярно калорiйно харчуватися!..
Почулося рипiння крiсел. Актори й спiвробiтники пiдводилися, наостанок змiрюючи маленьку лiкарку насмiшкуватими недобрими поглядами.
Проте i це ще не був кiнець зiбрання. Профорг, подякувавши лiкарцi, знову дiстав з-пiд пахви список колективу й попросив залишитися в залi близько десятка чоловiк. Серед названих Ігор почув i свое прiзвище. Вiктор пiдвiвся i, спершись на передне крiсло, хрипко шепнув йому з-за спини:
– Я чекатиму в хр-римерцi…
* * *
Пiсля того, як зала майже спорожнiла, оголошенi актори пiдтяглись у першi ряди, й режисер Метелецький, вийшовши наперед, обвiв iх своiм гострим поглядом крiзь окуляри.
Метелецький був добрим режисером, одним з кращих у iхньому мiстi. Якщо взагалi не найкращим. Вiн ставив багато i плiдно, його спектаклi часом здобували нагороди на конкурсах i оглядах, та й у начальства вiн теж мав добру репутацiю. Вiн умiв дошукуватись компромiсу, цей режисер Метелецький, i цим своiм вмiнням трохи навiть пишався.
– Шановнi!.. – Метелецький саме так i звертався до всiх людей: i до акторiв, i до керiвництва, i до випадкових зустрiчних. – Шановнi! Ми з вами маемо нове, надзвичайно цiкаве творче завдання. І я сподiваюсь, ми з цим завданням впораемося… впораемося з гiднiстю, отримавши насолоду вiд нашоi творчоi працi. А також, я не сумнiваюсь у цьому, ми з вами зумiемо принести вiдповiдну насолоду нашим майбутнiм глядачам!
За цими словами режисер зняв окуляри й протер iх краечком трикотажного светра невизначеного кольору. Ця пауза означала: ви все-таки мусите вислухати те, що я вам скажу.
Врештi погляди акторiв таки скупчились на постатi режисера i нерозбiрливий гамiр трохи вщух. Іще зовсiм молода актриса, цьогорiчна випускниця театрального технiкуму, навiть не втрималася i запитала, нiяковiючи:
– То що ми ставитимемо? Вибачте?
Метелецький пiднiс окуляри до обличчя, проте не насадив iх на носа, а затримав перед собою i, мружачись, придивлявся до якостi вiдчищення скелець. Мовчання в залi зробилось майже цiлковитим, тiльки хтось один на протилежному вiд Ігоря краю другого ряду все ще бубонiв собi щось.
– Так, резонне питання! – Метелецький нарештi повернув окуляри на верхню частину обличчя. – Але е декiлька «але»…
Бубонiння трохи втихло.
Вслухавшись у мовчання акторiв, режисер задоволено продовжив:
– Утiм, про це – пiзнiш. А зараз я просто маю повiдомити вам, що ми з вами працюватимемо над п'есою древнього грецького драматурга Софоклеса «Цар Едiп».
Отут уже нарештi запанувала повна мовчанка. Дехто з акторiв перезирнувся, iншi здивовано витрiщились на режисера. Молода актриса аж пiднеслася зi свого мiсця й так, напiвпiдвiвшись, приголомшено запитала:
– А як?.. А коли… коли ви роздасте нам тексти ролей?
– Отут i полягае непроста, сказати б, суть нашого завдання, – з легенькою, трiшки нiби нiяковою усмiшкою режисер Метелецький тягнув фразу, нiяк не зважуючись ii завершити. – Рiч у тiм, що ми з вами працюватимемо… працюватимемо над постановкою… без тексту!
Ігоревi здалося, нiби режисер навiть трохи знiяковiв. Хоча нi, це просто неможливо. Режисер не може нiяковiти, особливо Метелецький. Ось вiн i справдi опанував себе й продовжив:
– Ви ж знаете, наше мiсто на карантинi у зв'язку з епiдемiею. Це по-перше. А по-друге, згiдно з вказiвками Ідеологiчного Управлiння, твори давнiх епох вилученi з усiх без винятку бiблiотек. Отож…
Напружена тиша в залi не спадала.
– Отож ми з вами працюватимемо над спектаклем, базуючись, так би мовити… на iнформацii, яку ми маемо про п'есу. Адже ви напевно знаете цей твiр? Хiба нi? Нi?
Питання впало у порожнечу тишi й нiби аж iще бiльше поглибило ii. Ігор озирнувся на колег – бiльшiсть iз них опустила очi й замислено роздивлялася щось на пiдлозi. Проте режисера Метелецького навiть це не дуже стурбувало.
– На щастя, шановнi, у нас е Семен Маркович! – переможно повiдомив вiн усiм присутнiм.
Семен Маркович Кушнiр був найстаршим i найстарiшим актором театру. Вже кiлька разiв його збиралися вiдпроваджувати на пенсiю, проте увесь час поставало питання, ким же його замiнити. Оскiльки гiдноi кандидатури все не знаходилось, Семен Маркович, крекчучи, й далi працював, виходячи на сцену майже щовечора i втiлюючи в життя образи добрих керiвникiв у виробничих драмах, якими i славився iхнiй Державний театр Зарiчного району. Якось пiд час пiсляпрем'ерного застiлля Семен Маркович, вийшовши з Ігорем покурити на господарчому дворi, закашлявся пiсля мiцноi затяжки i, втерши сльозу, що набiгла на око, пробурмотiв, вдивляючись у сiрий морок: «А я ж мав короля Лiра грати…» Ігоревi тодi дуже кортiло запитати, що ж це за роль така – король Лiр, та вiн стримався: нiяково було лiзти старому в душу. Тож вiн тiльки мовчки кивнув. Але в пам'ятi залишилась понуро схилена масивна голова старого актора з русявим, ще доволi густим волоссям.
Згадавши про це, Ігор зауважив, що самого Семена Марковича в залi немае. Роззирнувся, витягаючи шию, – нi, таки справдi нема. І, нiби зрозумiвши його погляд, режисер Метелецький пояснив:
– Семен Маркович зараз у медпунктi. Вiн отримав, так би мовити, виробничу травму. Йому швидко нададуть потрiбну допомогу, i вiн приеднаеться до нас.
Саме пiсля цих слiв Метелецького у дверях з'явився Семен Маркович. Ігор першим помiтив його, бо так i сидiв далi впiвоберта. У старого була забинтована голова й уся верхня половина обличчя густо замащена йодом – чоло, перенiсся, над i пiд очима. Притримуючись рукою за спинки крайнiх крiсел у рядах, Кушнiр повiльно йшов до сцени, високо задерши голову: бiла пов'язка налазила йому на очi. Тепер уже не тiльки Ігор, а й усi в залi повернули голови назустрiч старому. А вiн, повiльно дотупцявши до першого ряду, пiдiйшов i став поруч iз Метелецьким, при цьому роззираючись iз-пiд пов'язки у бiк колег водночас зверхньо i якось аж нiби трохи винувато.
Режисер знову зняв своi окуляри, подивився на старого актора згори вниз i продовжив:
– Розумiете, шановнi, наш Семен Маркович здобував свою освiту в тi далекi часи, хе-хе… коли цей твiр, я маю на увазi «Цар Едiп», iще вивчався в курсi театрального технiкуму…
– Взагалi-то я закiнчив театральний iнститут… – неголосно, швидше собi пiд нiс, нiж на публiку, промурмотiв Семен Маркович.
– Семене Марковичу, шановний! Ну яке це тепер мае значення? – Метелецький повернув окуляри на належне iм мiсце й аж розвiв руками в запалi. – Ми всi, тут присутнi, маемо вiдповiдну закiнчену театральну освiту.
І ми тут усi професiонали й однодумцi. Тому будьте такi ласкавi, розкажiть нам коротко змiст цiеi п'еси, ii, так би мовити, генеральну фабулу. Адже ви це все пам'ятаете, я не сумнiваюся!
– Не так воно просто… – Кушнiр говорив зовсiм тихо, видно було, що вiн не дуже добре почуваеться. – П'еса ця справдi дуже вiдома… була свого часу. Але я в нiй не грав, тому навряд чи з мене буде велика користь. Ролей я не знаю, а генеральна, як то ви сказали, фабула, вона там досить проста…
– Ну так тим краще! Семене Марковичу, – режисер аж запроменився дещо нещирою приязню. Вiн розставив руки назустрiч старому акторовi, нiби хотiв стиснути його в обiймах. – Якщо вона така проста, то нам не буде складно поставити ii на сценi. Колектив у нас молодий, здоровий, нам ще й не такi завдання по плечу! Розповiдайте, шановний, розповiдайте!
– Отож… – Було помiтно, що Семен Маркович напружуе пам'ять, пригадуючи щось давно i надiйно забуте. – Отож… там е… Едiп, ясна рiч, Едiп. А ще там е той пророк, точнiш оракул, його звати… звати його – а! Тересiй. Чи, може, Тiресiй… Точно – Тiресiй! Потiм там ще фiгурують… Як же ж iх?.. – Старий почухав голову пiд пов'язкою, котра знову збилася набакир.
– Може, Семене Марковичу, може, ви нам спершу розповiсте, так би мовити, сюжет п'еси, перебiг дii? А вже потiм пригадаете всiх дiйових осiб? – режисера вiдверто дратувала манера викладу, що ii обрав Кушнiр.
– Зараз-зараз. Дайте менi, будь ласка, зосередитися!.. – Старий актор iще раз пiднiс руку до голови.
Метелецький перевiв свiй погляд на акторiв у залi, знову зняв окуляри, протер iх:
– Я, може, вам тим часом поясню, в чому причина. Там, у цiй п'есi, в самому ii фiналi, е така сцена, коли Едiп, головний герой, втямивши увесь жах, всю трагiчнiсть ситуацii, в якiй вiн опинився, приймае рiшення покарати самого себе. І вiн ослiплюе сам себе, виймае собi очi металевою пряжкою… чи брошкою… Пряжкою чи брошкою, Семене Марковичу? – Режисер знову повернув голову до Кушнiра, але той все ще чухав собi десь пiд пов'язкою i, здавалося, перебував у глибокiй задумi. – Ну, та несуттево. І ось наш шановний Семен Маркович, розiгруючи передi мною цю сцену, так би мовити, iмпровiзуючи, настiльки захопився, що справдi почав бити себе по обличчю, по очах якимсь гострим металевим предметом. – Метелецький насторожено всмiхнувся. – Що то було, Семене Марковичу?
– Там ще е Креонт. Чи Креант? – Старий, видно, все ще не чув, що у нього запитують. Режисер махнув рукою.
– Семене Марковичу! Чуете мене, Семене Марковичу, шановний! Вам, напевно, i справдi треба пiти i ще трохи вiдпочити! Добре?
Старий актор кивнув i, все ще чухаючи собi чоло пiд низько насунутою пов'язкою, повiльно почвалав до виходу iз зали. Незрозумiло було, чи чув вiн слова режисера, а чи просто так сам собi вирiшив, що свою частину роботи виконав i може бути вiльним.
Метелецький подивився йому вслiд, iще раз протер окуляри, насадив iх на носа i розвiв руками.
