скачать книгу бесплатно
– Та нi. Я не про те. – Ігор перейшов на шепiт, хоча крiм них у залi нiкого й не було. – Ви що, вивчали такi твори, коли навчалися у тому, як його, театральному?..
– …Інститутi. Так. Вивчав. Ми тодi класику штудiювали, i то ретельно… – Кушнiр кивнув головою, i пов'язка ще бiльш насунулась на обличчя. – Так що й досi, як бачите, дещо пам'ятаю.
Позаду вiдчинилися дверi до зали, й крiзь них увiрвалося благеньке свiтло з коридору та гамiр кiлькох голосiв. Режисер Метелецький у супроводi групки акторiв прямував центральним проходом помiж рядами.
– Ось! Нашi головнi героi вже тут! – вiн широким жестом вказав на Ігоря й на Кушнiра. – Два царi! Два Едiпи!
– Їх що, буде два? – запопадливим голосом запитав хтось iз акторiв, котрi супроводжували Метелецького.
– Так! Їх буде двое! Зрештою, я, як режисер, маю право на творчий пошук! – режисер говорив це, явно кокетуючи. Навряд чи хтось у театрi, та й у всьому мiстi, мiг би поставити пiд сумнiв право режисера Метелецького на творчий пошук. – До речi, щоб я потiм не забув, – вiн довiрливо схилився над Ігорем i перейшов на тихе, приватне туркотiння, – я переговорив з бухгалтерiею. Пiсля закiнчення репетицii можете пiдiйти отримати аванс…
– Дякую! – Ігор не зумiв сказати цього так само приватно. Прозвучало голосно i пафосно. Режисер довiрчо поклав йому руку на плече:
– А тепер прошу на сцену. Зараз я вас усiх розставлю так, як бачу на початку дii. Так, ви, Ігоре, ходiть сюди, ближче, ближче… Тож тут добре буде. А ви, Семене Марковичу, в першiй частинi будете не Едiпом, а тим пророком…
– Оракулом… – поправив режисера Кушнiр.
– Ну, нехай оракулом, – поморщився Метелецький.
– Де я стою? – запитав старий, повiльно пiднiмаючись на сцену.
– Ви?.. Ви зараз не стоiте, а виходите з-за лаштункiв. А ви, Ігоре, ви чуете мене?..
– Так, чую, – вiдгукнувся Ігор.
– Ви в цей час вiдтискаетеся вiд пiдлоги. Це буде символiзувати вашу втечу з дому. Тобто не вашу, а вашого героя, персонажа, розумiете?
– Розумiю… – знову вiдказав Ігор, дещо невпевнено цього разу.
– Так ось, ви тут, на краю, лежите i вiдтискаетеся, вiдтискаетеся, вiдтискаетеся… До речi, скiльки разiв ви можете вiдтиснутися?
– Не знаю. Разiв двадцять, може, тридцять.
– Мало! – Режисер трохи спантеличено замислився. – А якщо ви будете вiдтискатися не до повноi знемоги, а так, разiв по десять? Зачекайте! – раптом голосно заволав Метелецький, звертаючись уже не до Ігоря, а до всiх на сценi. – Чекайте! Пророковi потрiбен поводир! Адже вiн слiпий! Вiн же слiпий, так, Семене Марковичу?
Кушнiр кивнув з протилежного краю сцени.
– Тодi справдi потрiбен поводир! Або – поводирка! – Творче натхнення осяяло кощавувате обличчя режисера. – Ану, Ларисо, ходiть сюди! Станьте бiля Семена Марковича! Трохи спереду! Отак, отак!..
– Але ж я начебто Іокаста… – несмiливо пробурмотiла молоденька акторка, яку Ігор бачив, може, вдруге чи втрете. Та сама, що вчора, нiяковiючи, запитувала про текст п'еси.
– Будете, будете! Будете ви й Іокастою, i окастою, i бокастою! – Метелецький аж захлинувся, реготнувши вiд власного вдалого жарту. – А зараз ви хлопчик-поводир. У слiпого пророка!
– Оракула, – знову поправив його Кушнiр.
– Ну добре, оракула, – погодився з ним режисер. – Це ж не принципово. Глядач все одно рiзницi не вiдчувае. Тепер ви, Ігоре, вiдтискайтеся, давайте, давайте!..
Ігор лiг на пiдлогу i зробив кiлька вiдтискань. У животi смоктало й крутило. А режисер у цей час перебував у вирi творчого пошуку, шугав i ширяв у ньому, намагаючись використати мить натхнення по максимуму. Вiн спустився зi сцени до зали, вiдбiг десь на рiвень п'ятого чи шостого ряду i звiдти продовжував давати своi вказiвки:
– Ларисо, iдiть повiльно! Ви ж слiпого ведете! А ви, Семене Марковичу, не одну руку iй на плече покладiть, а обидвi. Отак i йдiть за нею слiдом. Ігоре, ви в цей час вiдтискаетеся! Скiльки зможете, Ігоре, якнайбiльше.
Ігор напружився й почав вiдтискання: одне, два, три, чотири… Вiд напруги знову на мить привидiлося, нiби вiн бачить там, пiд сценою, переплетення труб, але бруднi дошки тут-таки заступили видиво.
* * *
Коли Ігор отримував аванс, його руки тремтiли. Вiдтиснутися за час репетицii довелося разiв, мабуть, зо двiстi – не пiдряд, звичайно ж. Нiчого вiн iз задуму режисера не розумiв – зрештою, i сам Метелецький, мабуть, не дуже знав, чого вiн хоче вiд акторiв. Крiм проходiв по сценi Кушнiра з Ларисою та вiдтискань Ігоря вiд пiдлоги, жодних свiжих iдей йому цього дня до голови так i не прийшло. Тому вiн пiсля години занять вiдпустив усiх, крiм Кушнiра, в якого намагався випитати якнайбiльше реплiк з тексту древнього й малознаного автора Софоклеса.
Ігор же притьмом помчав до заповiтного вiконця. Передплiччя натомлено бринiли. Одночасно хотiлося пити, iсти, курити i в туалет за малою потребою. Касирка ж як на зло почала вимагати посвiдку особи – на щастя, документ знайшовся у внутрiшнiй кишенi куртки. Врештi жадана вiдомiсть була подана йому у вiконечко – трафарет затуляв усi iншi прiзвища, крiм його власного. Ігор поставив закарлючку наприкiнцi рядка й перерахував банкноти. Сума була не бозна-якою, та все ж це було краще, нiж нiчого. Подiливши грошi на двi частини – бiльшу i меншу, – вiн подався до буфету. Дорогою навiдав туалет, i в момент випорожнення знову здалося, нiби за змивним бачком унiтаза вiн бачить iзсередини буфет, стiйку з кавовим апаратом, пластмасовi стаканчики, серед яких самотньо стояла порцелянова чашка з вiдбитим вушком. Посуд стояв пiд кавовим апаратом, з боку буфетницi, його затулила чиясь спина, – та видiння знову щезло. Бiльшу частину грошей Ігор заховав разом з посвiдкою до внутрiшньоi кишенi, а меншу затис у кулацi й звернув до буфету. Пирiжок з лiвером, варене яйце i кава (розчинна, як завжди) мали його порятувати. Пирiжок був перепечений, яйце трiснуло, коли його варили, i добра частина бiлка витекла, натомiсть пiд шкаралупою була холодна, каламутна i брудна вода. А от каву йому дали у порцеляновiй чашцi, з вiдбитим вушком. Ігор чомусь навiть не здивувався цьому, швидко втамувавши голод, вiн просто випив гiркуватий, не вельми мiцний напiй, утер губи й пiшов на службовий вихiд курити.
Сигарет також не було. Вирiшивши купити курива дорогою додому, вiн стрельнув сигарету в робiтникiв сцени i, розминаючи ii тугi овальнi боки, попрямував до трамвайноi зупинки.
На зупинцi стояло з пiвтора десятка люду. Трамвая не було, тiльки з боку мосту показався зустрiчний. Вiн пригальмував, i з нього почали виходити пасажири. Ігор нарештi розкурив тугу й вологу сигарету, пустив дим, затягнувся й перевiв погляд на людей, котрi переходили трамвайну колiю в рiдкiй iмлi вологоi зимовоi сльоти…
Попереду всiх у сiрому демiсезонному пальтi, високо пiдiймаючи ноги у бурках, iшла стара жiнка, майже бабця. Ігор упiзнав ii – вона працювала гардеробницею в театрi i, здаеться, ще на пiвставки прибиральницею. Принаймнi з вiдром i зi шваброю вiн ii теж бачив. Жiнка вже перейшла колiю, коли ii обiгнав високий тип у куцiй спортивнiй куртцi. Тут стара послизнулась, автоматично вхопилася за рукав спортивноi куртки, чоловiк обернувся, простягнув руку, щоб пiдтримати жiнку пiд лiкоть, принагiдно зиркнув iй в обличчя i…
– Ах ти сука! Плямки! Всi сюди! Плямки! Чуете? – загорлав здоровило, висмикуючи свого рукава з пальцiв староi. Жiнка заточилась i сiла на брудну, просмолену землю одразу бiля колii. Вона гепнулась, аж пiдскочила, ii зуби клацнули, а голова закинулася назад. Смикнувшись, жiнка остаточно впала на спину, горiлиць. Здоровань розмахнувся ногою i з усiеi сили вдарив ii в голову, десь над вухом.
Вiд зупинки, на якiй стояв Ігор, до них уже бiгли трое чоловiкiв i молода жiнка чи, може, дiвчина. Вони усi з розгону приеднались до побоiща. Тiсно оточивши стару, почали методично завдавати ударiв ногами. Товкли хвилини зо двi. Нарештi один з чоловiкiв просто вистрибнув на тiло, яке вже лежало нерухомо, i, пiднiмаючи високо ноги в колiнах, каблуками почав гостро топтати шию, голову i груди. Решта стояла довкола, вiдхекуючись.
Ігор вiдвернувся, затягнувся сигаретою, аж вона зашкварчала. Краем ока, боковим зором, зауважив, що iншi люди на зупинцi, з тих, хто не кинувся добивати, також вiдводять або опускають погляди. Було гiрко, в шлунку знову засмоктало.
Четверо вбивць повернулись на зупинку, iхнi очi горiли, вони розмовляли мiж собою нервово, уривчастими фразами. Слух вихоплював з iхньоi балачки переважно вигуки – «ну ти й дав!», «а вiн ii!», «а вона ще й дригалася!».
Пiдiйшов трамвай, i вся четвiрка, повна власноi значущостi, попхалася на переднi дверi. Ігор за звичкою пiшов у хвiст вагона, та в останню мить вирiшив не сiдати у трамвай. Вiн застебнув куртку пiд саме горло, запхав руки до кишень i пiшов пiшки. Перейшов мiст, на якому з верхiв'iв рiки сильнiше вiяв студений вiтер, та проминув iще двi зупинки, доки аж на третiй його наздогнав наступний трамвай.
Додому знову дiстався, як уже стемнiло. Лiда зустрiла його у вузенькому коридорi в тому самому халатi, з розпущеним волоссям. Слабенька лампочка пiд стелею висвiтлювала тiнi в неi пiд очима, запалi, ледь обвислi щоки, ямку в глибинi довгоi худоi шиi. Ігор упiймав себе на сумiшi жалю й вiдрази, яка терпким гiрчичником обгорнула чи то серце, чи то шлунок.
– Я грошi принiс… – почав вiн з приемноi звiстки. Проте Лiда радостi не виявила.
– А я малу до батькiв вiдiслала. Бо ж невiдомо було, дадуть тобi платню чи нi.
Ігор витяг з внутрiшньоi кишенi заздалегiдь вiдкладенi крупнi банкноти i простягнув дружинi. Вона взяла жмут папiрцiв i, навiть не глянувши на них, заховала до кишенi халата.
– Їсти будеш?
– Якщо е…
– Я позичилась у сусiдки, то трохи купила. Яець, хлiба, картоплi.
– Добре зробила. Тепер можна й борг вiддати.
– То вже, мабуть, завтра. Бо, кажуть, як стемнiе, то грошей вiддавати не можна.
– Якi ми забобоннi. Але я й мав на увазi – завтра.
Ігор раптом упiймав себе на думцi, що сприймае розмову з дружиною цiлком вiдсторонено, немов радiопостановку, котра звучить собi пласким i монотонним дзижчанням iз радiоточки на стiнi. Вiн неспiшно роздягнувся i пройшов до кухнi.
Лiда зайшла за ним, почала гримiти посудом. За вiкном було темно i бридко, бруднi сiрi краплi сповзали вниз по склу. Тьмяна лампочка пiд стелею раптом на мить спалахнула яскраво i згасла. Не промовивши й слова, дружина вийняла з настiнноi шафки свiчку, запалила ii, поставила на край столу.
– Це, електрику вимкнули чи лампочка перегорiла?
– Може, й одне, й друге заразом. Не знаю…
Помовчали. Ігор дивився, як у кухонному присмерку рухаеться постать дружини, рiжучи хлiб, розiгрiваючи на плитi картопляний суп, переливаючи його до глибокоi тарiлки. На мить привидiлось, нiби десь там, у глибинах ii халата, клубочиться темно-брунатна безформна п'явка, здiймаючись догори, трохи не просуваючи своеi голови крiзь щiлину-запах над грудьми. Чи, може, в сутiнку це так метушилась тiнь вiд свiчки на столi? Голова трохи гула якимсь дрiбним електричним дзижчанням, згадка про побачене на зупинцi саднила в глибинi пам'ятi. У напiвтемрявi перед очима все мерехтiли якiсь сiро-райдужнi кола й овали.
Один з таких овалiв якось зовсiм непомiтно трансформувався в обiд глибокоi тарiлки, у якiй парувала жовтувата, трiшки каламутна рiдина з терпкуватим, не вельми свiжим запахом. Ігор занурив ложку, трохи побовтав i почав сьорбати, майже не вiдчуваючи смаку страви. Черствуватий сiрий хлiб теж кутулявся у ротi, як вата.
«Чому з вiком усе в життi так втрачае смак?»
Думка знову прийшла рiзко, ословеснено. Не вiдчуття, а саме думка, чiтка i стисла, як конспект. Ігор стрепенувся, усвiдомивши це – думку про думку чи, ще сказати б, усвiдомлення думки. Так уже з ним бувало, але давно, рокiв у одинадцять-дванадцять, на межi дитинства й ранньоi юностi, коли починаеш замислюватись над собою: хто я, що я, чим я вiдрiзняюся вiд iнших. У тi роки Ігоревi подобалось думати про те, як саме вiн думае. Інколи такi роздуми наринали на нього просто в школi пiд час урокiв. Тодi вiн цiлковито губив нитку оповiдi вчителя й отямлювався пiд регiт однокласникiв – викладач, запримiтивши його вiдстороненiсть, звертав на це увагу й називав його на iм'я, на прiзвище двiчi, тричi. Тодi Ігор шарiвся, нiяковiв, i разом з нiяковiстю в серце приходила образа – на вчителя, на учнiв у класi, на батькiв, на всiх, хто не був у ту мить ним, не розумiв, що дiеться у нього всерединi. Шкiру обсипало дрiбним, неприемним приском, вiн щулився, пiдвiвшися з-за парти, впирався поглядом у носаки черевикiв i так само, як зараз, чiтко, словесно думав: «Я не такий! Я iнакший! Вони не розумiють!»
За кiлька рокiв, ближче до закiнчення школи, вiн вже навчився опановувати себе в такi моменти. Приск по шкiрi нiде не подiвся, проте Ігор уже звик до цього вiдчуття i майже не щулився, – тiльки поза комiром, там, де шия переходить у хребет, неймовiрно чухалося, свербiло. Вiн зводив докупи лопатки, через що випростувався, розгортав плечi, смикав догори пiдборiддям, i спiврозмовникам iнколи видавалося, що юнак поводиться зверхньо.
В дорослому життi цi вiдчуття заглухли – тiльки iнколи, в митi прикрих побутових незручностей, доводилося, не змiнюючи виразу обличчя, з усiеi сили пiдтискати пальцi на ногах. Це здебiльшого допомагало – вся енергiя напруги конденсувалась там, де нiхто не мiг ii зауважити. Тiльки робити це було зручнiше не стоячи, а сидячи за столом у кабiнетi начальства чи за столиком у буфетi. Чи на лавцi в парку або на госпдворi.
Але зараз, удома, на кухнi, перед Лiдою соромитися не було чого. Та, власне, вiн i не соромився – пригадав Ігор, з чого розпочався ланцюжок його асоцiацiй, – просто чiткiсть думки раптом вразила тiею вже призабутою яскравiстю раннього пiдлiткового вiку.
Ложка шкрябнула по дну тарiлки. Звук був не рiзким, проте неприемним: тертя металу об керамiку. Ігор вiдклав ложку.
Лiда мовчки постелила. Вони роздяглися, задмухнули свiчку й лягли. У темрявi Ігор намацав плече дружини, ковзнув рукою на груди. Почав iх гладити – так само без жодного слова, тамуючи дихання. Невдовзi ii смочки ствердли й завiбрували пiд пальцями. Хвилини близькостi були швидкими й механiчними. Коли все було скiнчено, Ігор перевернувся обличчям до стелi й глибоко вiдiтхнув. Хотiлося курити, проте вставати з лiжка було лiньки. Лiда ж, повернувшись обличчям до стiни, тихо-тихо прошепотiла: «Дякую. Добранiч». За кiлька хвилин ii дихання стало рiвномiрним i спокiйним. Ігор заснув, слухаючи вiддих дружини. Рожевi кола концентрично розiйшлися перед очима, широко, ще ширше, i вiн провалився у iхню конусоподiбно-спiральну глибiнь з чiткою, намальованою на темному тлi свiтлими лiтерами думкою: «Чому все у життi з часом так втрачае смак?»
Прокинувся вiн вiд усвiдомлення, що вже давно лежить з розплющеними очима й дивиться у стелю. Годинник показував шосту з хвилинами. Встав тихо, навшпиньках пробрався в кухню й заварив собi чаю. Посьорбав його з окрайцем хлiба, вiддмухуючи на край кухля твердi стеблинки заварки. Повернувся до кiмнати, знайшов свiй одяг на стiльцi в кутку. З дому вийшов теж нечутно: Лiда ще спала. Ранкове мiсто неквапно копошилося слабо органiзованим мурашником, люди в темних куртках i пальтах сунули по вулицях у напрямку автобусних i трамвайних зупинок – хто повiльнiше, хто швидше. Сiявся дрiбний колючий снiжок. За нiч грунт пiдмерз, проте було помiтно, що удень все мусить вiдтанути й перетворитися на щоденне брудне мiсиво, яке вже кiлька мiсяцiв чвакало пiд ногами й колесами.
«А до весни ще далеко…» – подумалося, i знову чiтко, реально, словесно.
Трамвай пiдповз повiльно, задрижав, роззявив до половини роздовбанi дверi. Ігор увiйшов, за звичкою пробрався у хвiст вагона. Салоном, розпихаючи пасажирiв, рухалася жiноча постать, але це була не кондукторка. Стара сива жiнка в чорнiй хустцi, чорнiй куфайчинi й чорнiй спiдницi (взуття ii Ігор не бачив), рiвномiрно похитуючись усiм тiлом з боку в бiк, закотивши очi пiд лоба, мандрувала в його бiк, рипучим голосом примовляючи:
– А ще у Книзi було сказано, що перед кiнцем свiту з'являться новi болiстi у свiтi i числом iх буде сiм. То вже з'явився СПІД, з'явилася болiсть Ебола, з'явився Альценгеймер, а тепер ось i п'ятнишки на очах появляються! І не буде вам нiкому прощення, i нiкому раю не побачити, якщо не покаетеся й не увiруете, якщо вiд грiхiв своiх не вiдмовитесь! Горе грiшникам! Горе нечестивим! Покриються струпом тiла iхнi, i очi iм вигниють, i слiпi блудитимуть у темрявi й гинутимуть цiлими мiстами! Покайтеся, нечестивцi!
Ігор повернувся обличчям до заднього скла, втупився в сто разiв бачений краевид: бруднi вантажiвки, якi, розбризкуючи грязюку, перетинають трамвайнi колii i в'iжджають до розкритих ворiт якихось баз, цементних заводiв, сталеливарних майстерень та iнших важливих пiдприемств, на яких щодня виробляли продукцiю i здобували хлiб насущний трударi його мiста.
Тим часом баба у чорному вже стояла просто в нього за спиною. Ігор озирнувся, ковзнув по нiй поглядом (хустка, голова, обличчя) – i тiльки й зауважив, що кiлька довгих сивих волосин на гострому поморщеному пiдборiддi. Трамвай зупинився. «Завод упаковочноi тари!» – оголосив водiй. Стара востанне вигукнула свое «покайтеся!» i несподiвано спритно, майже грацiозно збiгла сходами у вологий, промерзлий простiр зупинки. Коли трамвай рушив, Ігор встиг побачити, як баба, пiднявши майже до очей чорного комiра й заховавши долонi до кишень куфайки, всiею скоцюрбленою постаттю рiзко пiрнула у вiдхилену iржаву браму заводу.
