скачать книгу бесплатно
1 склянка пшеничного борошна
2 столовi ложки жирних вершкiв
сiль, ванiль (на кiнчику ножа)
3 столовi ложки родзинок
50 мл брендi
2 столовi ложки вершкового масла
цукрова пудра
Як готувати
Для початку родзинки промийте спочатку холодною, а потiм гарячою водою i замочiть в алкоголi на пiвгодини.
Тим часом пiдготуйте тiсто для млинцiв.
Вiддiлiть жовтки вiд бiлкiв. До жовткiв додайте цукор, ванiль, сiль, розiтрiть, допоки жовтки не побiлiють, а цукор не розчиниться. Додаемо молоко i вершки, та збиваемо. Потiм досипте борошно i замiшайте однорiдне тiсто без грудочок. Збийте бiлки, додайте в тiсто i легенько перемiшайте.
Поставте пательню на вогонь, додайте шматок масла, щоб розтопилося. Вливйте частину тiста (млинець мае бути товщиною до 1 см) i смажте, доки не зарум’яниться. Перекиньте млинець, щоб пiдсмажився другий бiк. І так само робимо з рештою тiста.
Готовi млинцi розiрвiть на шматочки за допомогою виделки i лопатки, додайте родзинки i все разом злегка пiдсмажте на маслi. Викладiть на тарiль i посипте цукровою пудрою.
Найкраще смакуе кайзершмаррн iз соусом з печених яблук, котрий приготуйте так: з кiлькох великих яблук виймiть серединку, додайте по ложечцi цукру, викладiть у вогнетривку форму i спечiть до м’якостi та карамелiзацii цукру. Перетрiть через сито, скропiть соком цитрини, додайте дрiбку цедри i цинамону.
Кайзермеланж – це мiцна чорна кава, змiшана з жовтком i медом (ну i з хляпкою брендi).
Приготуйте еспресо або просто мiцну добру каву, хляпнiть трошки брендi, якщо бажаете. Окремо розiтрiть яечний жовток з чайною ложечкою меду, i коли вони гарно поеднаються акуратно вилийте на каву. Додайте ложку збитих вершкiв i вiдразу подавайте.
Гастрономiчнi шляхи Каменяра
У Львовi е вулиця Франка, пам’ятник Франковi, парк iменi Франка, Унiверситет iменi Франка i колись ранiше Театр опери та балету називали його iменем. Бiднi гостi iз Заходу, незнайомi з украiнською лiтературою, iнколи навiть плутають його прiзвище з iспанським диктатором Франко та дивуються шаленiй популярностi генерала у Львовi. Так чи iнакше, але Львiв без Франка – як i Франко без Львова. У цьому мiстi Каменяр встиг кiлька разiв закохатись i здобути неабияку лiтературну славу. Проте початки знайомства Львова з Франком були не настiльки романтичними. Поета тут навiть заарештували i дев’ять мiсяцiв протримали у в’язницi в очiкуваннi на суд.
Що ж утримувало його у Львовi? Де i в чому вiн знаходив свое натхнення? Бiльшiсть iз тих, хто шукав з ним контакту, знали, що поза своiм будинком Франко, як i бiльшiсть представникiв творчоi елiти, майже «жив» у кав’ярнях, кнайпах i ресторацiях. Подiбнi чимось до мiнiбiблiотек, вони були мiсцем, де завжди можна було знайти свiжу европейську пресу та почути свiжi новини. Львiвськi кнайпи наче магнiт притягували до себе бажаючих до iнтелектуальноi поживи. Кав’ярня «Монополь», що мiстилась навпроти пам’ятника Адамовi Мiцкевичу, «Центральна», «Шнайдера» чи «Рома» – ось мiсця, де варто було шукати Франка. Ближче до полудня вiн полюбляв усамiтнюватись за столиком, перечитуючи пресу та споглядаючи навколишнiй свiт. Попри усталену думку, що всi у Львовi пили i п’ють винятково каву, Франко вiддавав перевагу доброму чаевi. Узагалi вiдносно iжi цей селянський син був доволi невибагливий: на снiданок – кава з булкою, на обiд – квашенi овочi та легкий суп iз додаванням квасу чи грибiв. Жодних лягумiн i смачних надмiрностей. Видавалось, що iнтелектуальна iжа була для нього важливiшою вiд стравоспису. Вiн цурався участi у веселих вечiрнiх посиденьках богеми, але iз задоволенням i пiд добрий настрiй мiг випити пива чи чарку улюбленого вина. Щоразу, коли з Киева до Львова приiжджав черговий знаний iнтелектуал, вiн просився до Франка на розмову. Зазвичай такi перемовини вiдбувались у якомусь гарному львiвському закладi. Благо, що «впiймати музу» було де i з ким. Для прикладу, коли одного разу Іван Франко вдало виголосив перед громадою свою чергову лекцiю, вiн вирiшив разом зi своiм другом iз Надднiпрянщини, знаним ученим i громадським дiячем Сергiем Єфремовим вiдсвяткувати цю подiю. На Шевськiй вулицi, що поблизу площi Ринок, мiстився ресторан Нафтули Тепфера, у якому митець частенько бував. Його власник – великий оригiнал i творча особа – подавав смачнющi страви, помiж яких постiйнi гостi особливо вiдзначали «флячки». Якiсь 12 корон i, як то кажуть, «гемба в небi». Нiчим не поступались знаменитi ковбаски, бiгос i пiльзенське пиво, про котрi в мiстi ходили легенди. «Нафтула мае добрий мiд, ось попробуем – веселiш буде розмова», – начебто сказав тодi Іван Франко. Очевидно, посиденьки таки виявились вдалими. Важко сказати, чи народилась пiд час цього гастрономiчного перформенсу якась муза, але, за спогадами Єфремова, коли надiйшов час iти додому, вiн не змiг встояти на ногах. «А то мiд!..» – потiшався тодi над товаришем Іван Франко.
Іван Франко
Для надднiпрянцiв на кшталт Сергiя Єфремова такий спосiб проведення часу i навiть роботи на початках видавався дивним. Проте вiдчувши його переваги, коли кав’ярня перетворювалась фактично на офiс, вони iз задоволенням приеднувались до цього ритму, потопаючи в затишку львiвського свiту.
ЗАСИПАНА КАПУСТА
Засипана капуста – страва, яка народилася в рiдних мiсцях Івана Франка – на Дрогобиччинi, i найбiльшого поширення набула саме в тому ареалi, де вiн прожив майже все свое життя, – мiж Дрогобичем, Львовом i Чернiвцями.
Рецептiв засипаноi капусти е кiлька рiзновидiв – iз сумiшi свiжоi та квашеноi, лише iз свiжоi чи лише iз квашеноi, з молоком або сметаною… «Засипають» ii пшоном, товченою картоплею чи навiть квасолею. Дуже часто ii готують на весiлля, так i називаючи – «весiльна капуста».
Рецепт, який пропонуемо вашiй увазi, знайшов i вiдновив ресторатор з Івано-Франкiвська Вiталiй Качкан.
Компоненти
300—400 г свiжоi капусти
200—300 г квашеноi капусти
1 морквина
1 цибулина
100—120 г пшона
сiль, перець, олiя, горошини духмяного перцю
Як готувати
Капусту посiчiть i викладiть на пательню з невеликою кiлькiстю олii. Тушкуйте пiд закритою покришкою 5 хвилин. Додайте квашену капусту i тушкуйте ще хвилини зо три. Посолiть, поперчiть.
Моркву натрiть на дрiбну терку, цибулю порiжте тонкими пiвкiльцями i вистелiть ними дно глиняного банячка, в якому буде запiкатись капуста. Покладiть кiлька горошин духмяного перцю.
До капусти додайте 100—120 г промитого пшона, добре вимiшайте. Капусту з пшоном викладiть на моркву з цибулею, влийте зверху трiшки води та 2 столовi ложки олii. Закрийте кришкою i тушкуйте в братрурi близько години при температурi 160 ?С.
Якщо ви хочете подати пiсну страву (наприклад, до Святвечора), при подачi скропiть ii соком цитрини i посипте зеленою цибулькою. В iншому разi, практично обов’язковим вважаеться густо полити страву розтопленим смальцем iз хрумкими, м’ясними шкварками i засмаженою цибулькою. Що важливiший гiсть у домi – то бiльше мае бути шкварок.
Кредитна iсторiя Юзефа Пiлсудського
Юзеф Пiлсудський увiйшов до полiтичноi iсторii як рятiвник Європи вiд росiйсько-бiльшовицькоi навали, маршал i «диктатор». Принаймнi так офiцiйно було визначено його державну посаду в мiжвоеннiй польськiй державi. Проте у свiтi знайдеться порiвняно небагато держав, де б власний народ так реально шанував «свого диктатора», як вiдзначають i пам’ятають Юзефа Пiлсудського поляки. У Львовi йому доводилось бувати порiвняно не часто. Попри те, що пiд час одного з вiзитiв до Львова на нього навiть було здiйснено замах, вiн любив це мiсто, знав i вiдзначав його звичаi та особливу атмосферу. Найдовший «львiвський перiод» Юзефа Пiлсудського тривав з 1908 року до 1914-го, коли, мешкаючи у Львовi на вул. Кадетськiй, 6, вiн намагався розбудувати органiзацiю, котра в майбутньому мала боротись за незалежнiсть Польщi. Проте, попри конспiративну зайнятiсть, майбутнiй маршал Польщi таки встигав учащати до рiзних львiвських середовищ.
Якщо загаловi людей бiльш-менш вiдомо про його полiтичнi та мистецькi вподобання, то про гастрономiчнi маемо значно менше iнформацii. Тим часом дружина Пiлсудського – панi Александра – згадувала, що в iжi вiн не мав особливих переваг i iв те, що йому смакувало. Через свое походження з Вiленського краю Литви вiн любив ласувати мiсцевими солодощами. У родинi була традицiя приготування десертiв на вихiднi. А отже, можна бути певним, що у Львовi з усiма його кондитерськими спокусами Пiлсудський не вiдмовляв собi в цiй приемностi. Львiв, власне, тим i вiдрiзняеться вiд iнших мiст свiту, що кожного мiг перетворити на гастрономiчного гедонiста i поцiновувача доброго смаку. «Дiдусь» – як неофiцiйно називали його громадяни, – уже пiсля того, як Польща виборола свою незалежнiсть, полюбляв затриматись у кнайпi «Sanssouci», яка була на теперiшнiй Банковiй вулицi (тодi – Шайнохи). Традицiйний львiвський набiр: кава, тiстечка, обов’язкова свiжа преса. Можна курити цигарки i дискутувати на полiтичнi теми. Щоправда, сам Пiлсудський в основному вiддавав перевагу доброму чаевi над кавою.
Юзеф Пiлсудський
До слова, очевидцi того часу стверджували, що власне недостатнiй перелiк преси був однiею з причин, чому в цiй кнайпi не громадились представники iнтелектуальних кiл. Насправдi таемниця крилась в iншому. У кав’ярнi збирались переважно представники Польськоi соцiалiстичноi партii. Чужакiв тут сприймали як iмовiрних шпигунiв. Помiж емоцiйними дискусiями i чаем iз перекусками Юзеф Пiлсудський полюбляв ще й розiграти партiю у шахи з власником закладу паном Куфманом.
Пiсля закiнчення зiбрання все товариство частенько перемандровувало до невеликоi ресторацii «Литвинка» на вулицю Св. Миколая (зараз О. Фредра. — І. Л.), де споживали обiд. Часи перебування Пiлсудського у Львовi були доволi важкими з огляду на його матерiальне становище. Непоодинокими були випадки, коли вiн просив у власника закладу кредит на iжу. Інколи обiд узагалi складався з невеликоi канапки, такого собi шнiцлика i пива. Проте нiколи не знаеш, де знайдеш, де втратиш.
Чи мiг тодi здогадуватись власник ресторанчику пан Яггер, що найкращу рекламу для свого закладу вiн отримае тодi, коли пiд час наступного вiзиту Пiлсудського до Львова вже як керiвника краiни, той не омине нагоди завiтати до улюбленого ресторанчику. У передчуттi подii там наготували пишну учту. Екзальтований народ згромадився на навколишнiй територii, щоб побачити знаменитiсть i його улюблену гастрономiчну мiсцину. Проте Юзеф Пiлсудський, зайшовши усередину, за звичаем попросив лише малу канапку i пиво, а при виходi, нахилившись до вуха власника, вчергове прошепотiв: «Запишiть на кредит, будь ласка».
Схоже, його обiд мiг би складатися й з гарячих канапок.
ГАРЯЧІ КАНАПКИ
Гарячi канапки, або ж накладанцi, – одна з улюблених перекусок для галичан. Народна любов до них така сильна, що навiть «за советiв» мала свое втiлення – Кафе «Гарячi Бутерброди» на Жовтневiй (тепер це вул. Дорошенка). Тут готували канапки на половинках чайних булочок, з м’ясним i рибним фаршем, а запiкали iх у дивовижнiй, як на той час, кiлькаповерховiй печi.
Але поговорiмо про час, коли гарячi канапки були елегантною окрасою столу. Найвiдомiша галицька кулiнарка довоенного часу, невiстка Івана Франка – Ольга Франко – радила робити гарячi канапки зi скибок хлiба без скоринки i не шкодувати компонентiв.
На хлiб, змащений розтертим вершковим маслом iз сардинами чи бринзою з дрiбкою паприки, можна накладати, наприклад, шматки яйця i вареного буряка, шинку i зелень.
Ось лише два iз безлiчi рецептiв iз книжки Ольги Франко «1-ша украiнська загально-практична кухня» 1929 року.
ТЕПЛІ НАКЛАДАНЦІ
Змолоти печене або варене м’ясо, дати присмаженоi цибулi, двi ложки тертого швайцарського сиру, змеленi сардинки, 2 жовтки, пiну з двох бiлкiв, дрiбку солi, 2—3 ложки сметани або вершкiв, вимiшати добре, намастити скибки булки i запекти у братрурi впродовж 10—15 хвилин; подаемо гарячими.
ГРІНКИ
Ту саму булку, що на накладанцi, порiзати тонко, легко пiдсмажити на маслi, посипати тертим пармезаном, швайцарським або голландським сиром, дрiбно посiченою шинкою, кракiвською ковбасою. Викласти шматочки сирих помiдорiв, посипаних сиром, шматочки оселедця, вимоченого в молоцi, пiдсмаженi свiжi печерички, смаженi рижики i т. д. Грiнки подаемо гарячими.
Батько всiх мазохiстiв
До кiнця свого життя австрiйський письменник Леопольд фон Захер- Мазох болiсно переживав факт, що його прiзвищем назвали психiчне захворювання. Очевидно, йому, як i iншим людям, було б значно приемнiше, коли б його увiковiчнили в назвах вулиць, островiв чи – у найгiршому разi – назвали б один з елементiв у таблицi Менделеева. Хоча варто зазначити, що нащадки таки вповнi скористалися залишеною ним епiстолярною спадщиною. Не всi пригадають, наприклад, його «Жiночi образки з Галичини», а от на «пiкантно-полуничну» тему творiв Леопольда Мазоха знiматимуть фiльми, напишуть купу дослiджень i навiть встановлять дуже контроверсiйну скульптуру-«пам’ятник».
Леопольд народився в дуже пристойнiй родинi директора львiвськоi полiцii Леопольда Захера i доньки професора й ректора Львiвського унiверситету Франца фон Мазоха. Батько Леопольда був вiдданим i ретельним служакою. Вiн справно ловив бандитiв i слiдкував за полiтично неблагонадiйними громадянами. Порався з цим настiльки добре, що пiсля революцiйних подiй 1848 року мiстяни криком вимагали, щоб його усунули зi Львова. Отож, часу займатися вихованням сина в нього було небагато. На додаток, хлопець народився хворобливим, i тому на сiмейнiй радi ухвалили вiдправити його на виховання в село Винники, що поряд зi Львовом.
Чисте повiтря, спокiй, правильний догляд та якiсна селянська iжа таки зробили свою справу – Леопольд ожив. Пiсля закiнчення школи вiн почав шукати власний шлях у життi. Як письменник вiн став вiдомим лише 1872 року, коли опублiкував у популярному паризькому журналi «Ревю дю дьо монд» повiсть «Дон Жуан з Коломиi». Твiр одразу помiтили критики i читачi. «Смачнi» описи iз життя мiсцевого населення, особливiсть таемничоi европейськоi провiнцii викликали в читачiв великий iнтерес. Слава i шанувальники, якi прагнули наблизитись до променiв «зiрки», одразу ж оточили письменника. Особливо наполегливими були жiнки. Однiй iз них – авантюрнiй, марнославнiй i жадiбнiй до грошей, Аврорi фон Рюмслiн таки вдалося запаморочити голову Леопольда. Бурхливий роман, i, як наслiдок, шлюб не були вельми щасливими. Розповiдають, що Аврора насамперед прагнула через чоловiка пробратися до аристократичних кiл i навiть почала писати лiтературнi твори пiд псевдонiмом. Заради реалiзацii матерiальних забаганок дружини Леопольд усе частiше пише популярнi твори, розрахованi на масового читача. Проте лiтературнi критики можуть скiльки завгодно нарiкати на це. Адже саме завдяки його простим образкам свiт все бiльше дiзнавався про особливостi життя простого люду.
Леопольд фон Захер-Мазох
Галицькi гуцули, поляки, евреi та вiрмени за допомогою Леопольда промовляли до читача, показуючи свiй строкатий i суперечливий свiт. Однак iз часом у творах Мазоха таки проявилась одна характерна особливiсть: багато з них мали еротичний характер, а деякi взагалi перебували на межi порнографii.
Саме твори на кшталт «Венери в хутрi» призведуть до того, що у свiтовiй лiтературi та особливо у медицинi з часом з’явиться термiн «мазохiзм». Прикро, утiм, на «суцiльний мазохiзм» перетворилось i життя самого письменника. Його покине дружина, опублiкувавши на згадку твiр, у якому вона винесла на загальну публiку багато таемниць iхнього шлюбу. Переживши розчарування, Леопольд ще раз спробував знайти родинне щастя та одружився iз значно молодшою за нього жiнкою, проте i тут йому не пощастило. Його смерть буде тихою i непомiтною для свiтовоi лiтератури.
Але в медицинi прiзвище Мазоха зробить значно фееричнiшу кар’еру.
Вернiмося на хвилю до «Дон Жуана з Коломиi», сповненого добiрними образами Галичини. Ось як описуе герой вечiр у шинку, куди потрапляе через дорожнi клопоти з паперами i змушений нудитися в очiкуваннi:
Тут усюди панував зеленкуватий колiр мiдноi патини. Економно скрученi гноти гасових ламп наповнювали шинок зеленавим свiтлом. Зелене мерехтiння на стiнах, велика зелена квадратова пiч, наче покрита патиною, зелений мох проростав крiзь камiння-долiвку Ізраелю. Зеленi денця чарок, справжня патина на маленьких мiдних пугарчиках, з яких пили селяни; вони пiдходили до шинквасу й клали своi мiднi монети. Зеленава плiснява покривала сир, що його поставив передi мною Мошко. Мошкова жiнка у жовтому шляфроку з великими кольору патини квiтами сидiла за пiччю й присипляла свое зеленаво-блiде маля. Зеленава патина на скрушному обличчi еврея, зеленава патина довкола його маленьких неспокiйних очиць, навколо його тонких, рухливих нiздрiв, навколо його гiрких, насмiшливо скривлених кутикiв уст.
Цiкаво, яким сиром мiг би частувати шинкар Мошко свого гостя… якi трунки наливалися до мiдних погарчикiв? Хто зна.
Ми ж хочемо розповiсти про торт «Захер» (Sachertorte), i одразу розвiяти часту помилку про те, що Леопольд фон Захер-Мазох мае до нього щось спiльного, бо насправдi вiн до створення цiеi кондитерськоi класики не мае жодного стосунку.
ТОРТ «ЗАХЕР»
Ще коли Леопольд був зовсiм маленьким, однофамiлець його батька – австрiйський кухар Франц Захер – уже випiкав свiй знаменитий торт у Вiднi. «Захер-торт – це винахiд мого батька. Вiн придумав i спiк його, ще будучи в учнях, i торт цей подавався ще до столу старого князя Меттернiха, на палацовоi кухнi якого батько навчався кондитерському мистецтву. […] До Парижа, Берлiну, Лондону i навiть за море вiдсилаються торти Захера…» – так писав син Едвард Захер у травнi 1888 року про торт свого батька, який з 1836 року був включений у стравоспис австрiйского iмператора.
Утiм, е всi пiдстави вважати, що Леопольд фон Захер-Мазох неодноразово смакував «Захером». Із середини ХІХ столiття торт став дуже популярним у всiх великих мiстах iмперii, i Львiв не був винятком. Бiльше того, i зараз правдивий «Захер» подають у кiлькох львiвських ресторацiях, та й домашнi господинi готують його до родинних свят.
Подаемо рецепт у його львiвськiй варiацii, записанiй багато рокiв тому вiдомою дослiдницею галицькоi кухнi Ольгою Вербенець.
Компоненти
Тiсто
125 г борошна
125 г масла
10 яець
140 г цукровоi пудри
200 г чорного шоколаду
Полива
150 г чорного шоколаду
1 склянка солодких вершкiв
15 г ванiльного цукру
1 яйце
Також потрiбно склянку абрикосового конфiтюру i кiлька свiжих абрикосiв.
Як готувати
На водянiй банi розтопiть шоколад i масло. Збийте жовтки i старанно з’еднайте iх iз шоколадом i маслом. Окремо збийте бiлки зi щiпкою солi на штивну пiну, досипте цукрову пудру i ще хвилинку збивайте. До шоколадноi сумiшi всипте поступово борошно, старанно вимiшуючи, потiм додайте пiну i вже розмiшуйте делiкатно, зграбними рухами знизу вгору. Роздiлiть тiсто на двi частини, розливаючи iх до двох однакових, змащених маслом i посипаних тертою булкою тортiвниць. Печiть у розiгрiтiй до 180 градусiв братрурi.
Тим часом приготуйте поливу.
Для неi розтопiть 150 г чорного шоколаду, з’еднайте зi склянкою солодких вершкiв i 15 г ванiльного цукру. Нехай покипить на малому вогнi 5 хвилин, а потiм знiмiть банячок, додайте 1 яйце, дуже старанно розмiшайте i ще 4 хвилини проварiть. Охолодiть. Спеченi та охолодженi коржi перемастiть абрикосовим конфiтюром. Зверху торт полийте шоколадною поливою. Через пiвгодини, коли застигне полива, прикрасьте вiдцiдженими вiд сиропу шматочками абрикосiв або скибками свiжих.
Смакуватиме цей смачний торт, традицiйно, iз запашним чорним чаем чи львiвською кавою. Але ми наважимося запропонувати вам невеличкий гастрономiчний експеримент: спробуйте поеднати шматочок «Захера» iз склянкою темного львiвського пива. Сподiваемося, вам засмакуе таке несподiване парування, чи, як його називають, food pairing.
Пригоди «червоного графа» у Львовi
Навеснi 1941 року, кружляючи навколо львiвських пагорбiв через Пiдзамче до Львова, котив поiзд з Москви. Посвистуючи парою, вiн поволi пiдповзав до залiзничного двiрця. У вагонi першого класу, споглядаючи у вiкно та попиваючи чай, розмiстився незвичний пасажир. Так починалось вiдрядження у Львiв фаворита Йосифа Сталiна та одного з лiдерiв совецького лiтературного агiтпрому Алексея Толстого. То був його другий вiзит до Львова. Уперше вiн побував тут 1914 року пiд час Першоi свiтовоi вiйни – тодi ще як кореспондент однiеi з газет. Йому запам’ятався незвичний, не росiйський характер цього мiста. Толстому було цiкаво, як усе змiнилось? Як його зустрiнуть на цих нових, «визволених» територiях СРСР? Алексея скерували до мiста в межах програми, яка передбачала ознайомлення мiсцевих лiтераторiв iз найголовнiшими перевагами «пролетарського мистецтва». Одразу пiсля першого захоплення советами Захiдноi Украiни сюди масово завозили рiзних передовикiв i пропагандистiв. Лише художникiв в одну мить перемiстили аж чотири десятки. Усi вони мали швидко перемалювати мiсто в «iдеологiчно правильнi кольори». Їхали всi цi товаришi в «нацiоналiстичнi» краi легко i навiть з великим бажанням. Адже для багатьох iз них це була можливiсть побувати в «майже Парижi». І роботу виконували, i додому тягнули все, що вдавалось прихопити на залишках недограбованого «гнилого капiталiстичного матерiалiзму». Особливо популярними тодi були годинники, велосипеди i вiдрiзи якiсноi тканини.
Алексей Толстой
На Алексея чекала цiла група мiсцевих письменникiв. Переважали серед них тутешнi украiнцi. Поляки дивились на советiв як на окупантiв i в переважнiй бiльшостi намагались уникати з ними спiвпрацi.
Попри обов’язковi зустрiчi, вiдбувалось i чимало неформальних контактiв. Мiсцевi намагались показати майстрам соцiалiстичного мистецтва свiт Львова через… кнайпи. Саме там найчастiше переховувались потривоженi вiйною i здирством новоi влади музи. Галицький митець без доброi кави й атмосфери у «власнiй» кнайпi не почувався комфортно. На щастя, таких «точок» залишалось ще доволi багато. Не всiх розлякали загони НКВС, а львiвськi передвоеннi пивницi ще не були вичерпанi до сухого дна спраглими гегемонами.
Отак Алексей Толстой i потрапив у товариство львiвських лiтераторiв до знаменитого ресторану «Атляс». Вiн вiддавна працював на площi Ринок, 45. Тут у затишних невеликих залах полюбляла збиратись «сметанка» львiвського мистецького товариства.
Спочатку власник пан Атляс, а згодом його зять Едмунд (Едзьо), перетворили ресторан у культове мiсце, котре мало свiй «регламент»: примiром, не можна було використовувати тарiлок, склянок та стiльцiв як аргументи до своiх полiтичних i релiгiйних переконань.
Усе це творче неподобство контролювала знаменита «бабця кльозетова». Їi поява i спроби брати з вiдвiдувачiв грошi за користування туалетом свого часу викликали такий iнтерес, що народ просто прагнув потрапити в заклад хоча б «на келiшок».
Саме тут виробляли i пропонували клiентам власний оригiнальний алкоголь. На цю пропозицiю i спокусили Алексея Толстого. Столична зiрка вирiшила похизуватись перед львiв’янами вмiстом московського гаманця. Замовили всього i багато. Проте львiвська медiвка виявилась вельми пiдступною субстанцiею. Пилась легко, залишаючи голову «червоного графа» у притомному станi. Алексей кепкував, що, мовляв, мiсцевий алкоголь не такоi якостi, як у Москвi. Забава тривала до аж того моменту, поки Толстой не спробував пiднятись на ноги. І тут виявилось, що мед таки був «добрим».
Щоб доставити хвалька до готелю «Жорж», довелось навiть викликати фiакр. Важкi вiдчуття наступного дня письменник змiг «пiдлiкувати» в кав’ярнi готелю.
Загалом, його спогади про перебування у Львовi залишились дуже позитивними.
Зрештою, з мiста вiн поiхав не з порожнiми руками. Ще й зараз ходять суперечливi чутки, що, крiм рiзноманiтних подарункiв, вiн повiз до Москви ще й кiльканадцять ящикiв рiзноманiтних львiвських трункiв.
