скачать книгу бесплатно
Цiна перемоги
Катерина Ічiтовкiна
На iподромi «Квiнтер-Блю» пануе атмосфера свята. Здавалося б, нiчого не передбачае бiди: навколо лунае музика, веселий гамiр, на бiговiй дорiжцi змагаються за першiсть кращi скакуни. У розпал веселощiв зникае жокей, що скакав на конi, який був мало не останнiм у списку претендентiв на перемогу. Невдовзi детектив Джерi Деп i його вiрний друг Жуль, якi приiхали насолодитися святковим дiйством, знаходять у вiддаленому загонi бездиханне тiло жокея. Деп зiзнаеться, що хлопець загинув з його вини i залишае iподром. Жуль не може пiти за ним, бо на кону стоiть репутацiя власника iподрому, який доводиться Жулю шурином. Чоловiк опиняеться на шляху небезпечноi банди, за що мало не платить життям. Що чекае Жуля на дорозi до розгадки таемничоi смертi жокея? Чи повернеться Деп, щоб врятувати друга?
Катерина Ічiтовкiна
Цiна перемоги
Роздiл 1
Моею найбiльшою пристрастю були конi. Звiсно, переважну частину свого теперiшнього часу я присвячую Депу. Пригоди, сповненi таемниць, загадок, iнодi небезпеки запаморочили менi голову. Усi своi навички, отриманi за час навчання на факультетi журналiстики, я використовую при написаннi iсторiй про мого найкращого друга i неперевершеного детектива Джерi Депа.
Але забути коней я не змiг. Мама бачила мою прив’язанiсть до цих грацiозних тварин i всяк пiдтримувала сина. Вона записала мене у школу верховоi iзди. Я навiть певний час мрiяв про професiю жокея. Але так склалося, що прiоритети змiнилися i я вирiшив стати письменником або журналiстом. Тiльки забути справу, якiй було присвячено бiльшу частину дитинства i юностi – вчинок, рiвносильний злочину.
Довгий час доводилося вiдкладати веселковi мрii на потiм. Деп не давав менi навiть присiсти. Круговерть розслiдувань i злочинiв захопила мене з головою. Але потiм життя круто змiнилося. Я зустрiв ii!
Пiд час однiеi зi справ Депа я зустрiв неймовiрно гарну рудоволосу дiвчину iз смарагдовими проникливими очима. Рубi стала коханням усього життя. Зараз, у моi 28 рокiв, я мав те, про що навiть не мрiяв якийсь десяток рокiв тому – мiцний шлюб, улюблену роботу, вiрних друзiв, сповнене пригод життя. До того ж, уже 2 мiсяцi ми з Рубi чекаемо первiстка.
Уже через певний час пiсля знайомства з майбутньою дружиною я дiзнався, що ii батько – власник iподрому «Квiнтер-Блю», названого на честь першого жеребця, який прославив iм’я мiстера Пейджа i став родоначальником багатьох вiдмiнних жеребцiв i кобил чистокровноi англiйськоi породи. Пiсля смертi мiстера Пейджа iподром вiдiйшов його дiтям – Рубi i Чарльзу. Так як Рубi живе зi мною в Лондонi, Чарльз взяв на себе усi справи.
Ми з Рубi частенько навiдуемося туди. Моя душа тягнеться до коней. Я допомагаю доглядати за ними, катаюся верхи, просто броджу конюшнями.
Про коней можу говорити вiчно. Але цього разу моя iсторiя про цих дивовижних створiнь буде лише доповненням до новоi пригоди разом з Депом.
* * *
6 серпня 2015 року – це наша з Депом кругла дата. Рiвно 6 рокiв тому я втратив маму. Менi було 23. Здавалося б, уже досить багато для початку самостiйного життя, але без людини, яка завжди зрозумiла б i пiдтримала, я практично здався i почав потрапляти у поганi компанii, запив, не зважав на вмовляння тiтки Летицii, яка була для мене единою рiдною людиною, зупинитися i спробувати прийняти мамину смерть i продовжити жити так, як вона навчала. Тiльки на мене усе це не дiяло. Дiйшло до того, що через п’яну бiйку мене забрали у полiцiю. Там я i зустрiв 25-рiчного Джерi Депа, у життi якого також тяглася суцiльна чорна смуга. Його вигнали з полiцii, дружина покинула через постiйнi затримки на роботi, забравши з собою 2-рiчну доньку.
Ми випадково зiштовхнулися у коридорi Скотланд-Ярду. Обое були у паскудному настроi. Нiби якийсь енергетичний мiст поеднав двох невдах. переглянувшись, ми обмiнялися похмурими поглядами i вiдразу вiдчули, що такий викрутас долi не випадковий. Деп випросив у начальника останню послугу i вмовив випустити мене на свободу. Вiдтодi ми не розлучнi протягом останнiх 5 рокiв. Ця дружба стала для обох спасiнням. Ми навчилися жити новим життям, змирилися з втратами. Не можна сказати, що бiль вiд них повнiстю вгамувався. Але тепер ми мали пiдтримку i плече друга, на яке можна обпертися у скрутну мить.
Цього разу наша рiчниця спiвпала з грандiозним дiйством, яке вiдбувалося на iподромi «Квiнтер-Блю».
Щороку Чарльз влаштовуе великi iгри, якi проходять протягом 3 днiв. З усiеi Англii, Європи, навiть, Америки сюди стiкаються власники скакунiв, жокеi, спортсмени i просто любителi коней.
Першого дня на бiговiй дорiжцi проходять традицiйнi скачки: гладкi, бар’ернi, стипль-чез. Тут можна побачити забутi англiйцями забiги на колiсницях. Я невiдривно стежу за ходом скачок, згадуючи той час, коли 17-рiчним парубком мав змогу осiдлати норовливого скакуна i рвонути назустрiч вiтру, то поринаючи у гурт запальних чистокровок, то вириваючись з хмари пилу, здiйнятою пiд десятками копит.
На другий день фестивалю глядачi поспiшають зайняти мiсця у манежi, де спостерiгатимуть за енергiйними стрибунами i вишуканими рухами коней, загартованих вищою школою верховоi iзди. Кажучи мовою кiнних термiнiв, там вiдбуваються змагання з конкуру i виiздки.
Третiй день – день видовищ, захвату, запалу. Концертна програма, облаштована сцена, пiснi, танцi – це лише мiзерна частина розваг. Всюди можна побачити запряжених коней рiзних порiд, на яких охочi можуть кататися по територii iподрому верхи або у повозцi. У загонах проходять майстер-класи по догляду за кiньми, галаслива юрба атакуе прилавки ярмарку, аукцiон пропонуе купити особливий сувенiр – справжнього коника. І це iще не всi пропозицii для вiдпочинку цього дня.
Одним словом, кращого вiдпочинку не можу для себе уявити.
Вранцi 6 серпня я прокинувся у пiднесеному настроi. Деп взяв з собою 7-рiчну доньку Емiлi. Дiвчинка була у захватi вiд такоi подорожi.
Скачки починалися рiвно о 9:00. Гостi почали стiкатися ранiше, вони снували по iподрому, скуповували рiзнi дрiбницi, робили ставки на тоталiзаторi. Близькiсть Лондона сприяе великiй популярностi iподрому Чарльза. Рубi з Емiлi пiшли купити солодкоi вати, а ми з Депом i Чарльзом були в конюшнi. Тут готували скакунiв для першоi скачки.
Я стояв як зачарований, не в змозi вiдвести очей вiд неперевершених коней. Скачок сьогоднi повинно бути 10 i фiнал, де вiзьмуть участь переможцi попереднiх забiгiв. У кожному з них неодмiнно мав виступати скакун, який належав суто iподрому i не мав окремого власника.
У коридорi конюшнi уже стояли кiлька коней. Ми наблизилися до бiлого Пегаса. Цей кiнь був потомком Квiнтера-Блю, його онуком. 23-рiчний Наполеон – батько Пегаса, теж чемпiон – був виведений зi стiйла. Цей уже немолодий (за мiрками скакунiв) велетень стояв бiля свого стiйла з виразом спокою i задоволення життям у виразних карих очах. Часи слави для Наполеона давно у минулому, тепер вiн лише злегка поводить вухами, прислухаючись до розпоряджень колишнiх тренерiв. Вiн повинен знаходитися у загонi чемпiонiв у вiдставцi. Люди могли споглядати коней, якi принесли колись чимало перемог i слави iподрому.
Скакунiв перед скачкою приводили в порядок, розчiсували, чистили пiдкови, сiдлали. Бiля Пегаса крутився маленький проворний конюх. Вiн бiлявий, з великими карими очима, що робило його схожим на коня, якого вiн чепурив. Його пальцi вправно заплiтали гриву Пегаса в тугi «гульки».
– Який же вiн чудовий! – Чарльз провiв рукою по гладенькiй спинi Пегаса. – Жаль, що батько подарував його тим Сандерсам.
Деп, який походжав по коридору, зупинився бiля чорного коня, що нетерпляче тупцяв на мiсцi. Це був Метеор, вiн бив копитом пiдлогу, переминався з ноги на ногу i час вiд часу iржав. Деп стояв бiля нього, заклавши руки за спину, не зводячи з нього очей.
– Хто це? – запитав вiн.
– Метеор, брат Пегаса i син великого Наполеона, – сумно вiдповiв Чарльз. – На жаль, вiн не виправдав наших надiй. Це чи не единий син Наполеона, не здатний до скачок. Постiйно приходить в кiнцi.
– А цей? – Деп перевiв погляд на Пегаса.
– О, Пегас у нас – легенда! Вiн перемагав не лише у Англii, на скачках Дербi, а i у Америцi, Францii, Іспанii. Вiн сьогоднi фаворит, – коли Чарльз говорив про цього коня, його очi блищали.
– Дiйсно? – Деп обхопив двома пальцями пiдборiддя i замислено пробурмотiв: – Можна iще зробити ставки?
– Можна, – кивнув Чарльз. – Саймоне, що це таке? – вiн невдоволено показав пальцем на «гульку» з гриви, яка була трохи бiльшою за iнших.
– Зараз перероблю, – послужливо сказав Саймон.
Деп уже вийшов. Закiнчивши з Пегасом, Саймон перейшов до Метеора. Його грива була коротко стрижена, не потребувала заплiтання. Взагалi, я не розумiю, навiщо Сандерсу забаглося заплiтати Пегаса. Зазвичай гриви скакунiв стрижуть, але не пiдбирають, щоб жокеям було зручнiше керувати конем. Конюх натягнув на морду Метеора спецiальна маску з прорiзями для очей i спецiальними шорами. Кiнь сiпнув повiд i труснув головою.
– Ну-ну, не брикайся, – лагiдно промовив Саймон i поплескав жеребця по шиi.
– Чарльзе, навiщо ти його випускаеш? – менi було цiкаво, чому ганяють коня, який живе не заради швидкостi.
– Тут немае коней, якi нiчого не роблять, – сухо вiдповiв Чарльз. – Батько завжди казав, що кожен виходець нашого iподрому повинен щось робити. Метеор не умiе стрибати, для виiздки вiн занадто норовливий, так само не пiдходить для верхового туризму, навчання. На виставках екстер’еру вiн отримував вiдмiннi оцiнки. Навiть кращi, нiж Пегас. Якби ж ноги мав спритнiшi, його лошата користувалися б популярнiстю.
У цей час у конюшню зайшов низенький неповороткий чоловiк, галантно вклонився i сказав:
– Доброго ранку, мiстер Пейдж! Ну, мiй чемпiон готовий перемогти?
– Добридень, мiстер Сандерс, Пегас готовий. Його зараз виведуть до публiки. Демонстрацiя – i перша скачка.
Саймон делiкатно кахикнув:
– Мiстер Пейдж, учасники першоi сачки готовi.
– Добре, Саймоне. Веди Венецiю i Рейкявiка до демонстрацiйного поля. Потiм повернешся. До наступноi скачки пiдготувати Метеора i Пегаса. Я пiду до гостьовоi конюшнi. Подивлюся, як там справи.
Я не став iти туди, де тимчасово тримають коней, яких привозять з iнших iподромiв на час змагань. Менi хотiлося подивитися на початок скачки.
* * *
Ми сидiли на найкращих мiсцях, поруч з власниками учасникiв скачок i почесними гостями. Чарльз, чисто виголений, акуратно зачесаний, у сiрому костюмi виглядав, як прем’ер-мiнiстр. Учасникiв першоi скачки вивели урочисто на дорiжку у супроводi вершникiв на прикрашених стрiчками i квiтами конях. Служителi iподрому по командi вiдвели iх до стартових ворiт. Пiсля сигналу ворота разом вiдчинилися i десять скакунiв вирвалися з тiсноти i гайнули уперед.
Диктор повiдомляв усе, що вiдбуваеться на бiговiй дорiжцi. Я знайшов Пегаса, який видiлявся серед одноманiтноi гнiдо-рудоi маси чистокровних скакунiв свiтло-сiрою стрiмкою плямою. Метеор теж виокремлювався завдяки чорнiй мастi. Менi навiть здалося, що вiн швидко наближаеться до перших коней. Не вiрячи своiм очам, я спостерiгав, як Метеор, зробивши ривок, обiгнав двох жеребцiв i вирвався до лiдерiв у гонцi.
Рiвний голос диктора сповiстив:
– Дивовижно! Метеор обiйшов Шелдона i Лiнделла – i вiн уже у трiйцi перших. Кiлька секунд – i Джамбо теж лишився позаду. Попереду тiльки Пегас.
Я навiть пiднявся з мiсця i напружено не зводив очей з пари лiдируючих коней, придивляючись у маленький бiнокль. Конi вийшли на фiнiшну пряму. Глядачi застигли у нiмому чеканнi.
Фiнiшну лiнiю Пегас i Метеор перетнули майже одночасно. Метеор випередив суперника усього на одну голову.
Трибуни заревли… Я спантеличено зиркнув на Депа, але його обличчя було, на мiй подив, усмiхнене.
– Деп, чому ти радiеш? – спробував перекричати я схвильовану публiку. – Ти ж на тоталiзаторi ставив?
– Ставив, – його вiдповiдь майже потонула у хорi голосiв.
– Тим паче не бачу приводу для радостi. Пегас же програв. Ставки втраченi.
– А Метеор виграв, – звучав задоволений голос Депа.
Роздiл 2
Пiсля скачки учасникiв розсiдлали i накрили попонами. Деп був у пiднесеному настроi i подумки перераховував свiй виграш. Я рiшуче не розумiв, як йому це вдалося. Чарльзу можна було дише поспiвчувати. Адже якось так безглуздо мiй друг втрапив у не дуже приемну iсторiю. Вiн сидiв на своему мiсцi iще якусь мить пiсля фiнiшу, а в очах читалася цiлковита розгубленiсть. Можна припустити, що у його головi на той час боролися два почуття: нестримна радiсть i гнiтюче розчарування. Метеор став вiдкриттям, скакуном, який перевершив усi сподiвання i колишнi мрii. А з iншого боку стояла загроза втратити коня, на якого покладалися великi надii отримати дорогоцiнне потомство. Навряд Сандерс пробачить таку поразку…
Зрештою, Чарльз покинув свое крiсло i швидко побiг з трибуни, перескакуючи через схiдцi, намагаючись надолужити згаяний на роздуми час. Лишивши Рубi i Емiлi на трибунi, ми з Депом пiшли до конюшнi. Чарльз з’явився там ранiше за нас. Вiн розмовляв з мiстером Сандерсом. Але розмовою це не назвеш. Маленький лисий Санедерс кричав i лив на Чарльза потiк лайки. З етичних мiркувань я не можу дослiвно переказати усе, але суть розмови спробую викласти досить прозоро.
– Пейдж, ти хоч на долю секунди задумувався про наслiдки тiеi чортiвнi, яку ти допустив на iподромi? – голос Сандерса аж тремтiв вiд лютi. – Пегас повинен був виграти, ти ж сам хвалив свого бiсового тренера! Те чорне непорозумiння i половини копита Пегаса не варте!
– Мiстер Сандерс, я ж не мiг змусити Метеора програти, – виправдовувався Чарльз.
– Не мiг?! – гаркнув коротун. – Але ж ти казав, що виграе мiй кiнь. Де гарантii?
– Тут не може бути гарантiй, мiстер Сандерс. У нас чеснi змагання. Усе залежить вiд самого коня.
– Треба було заплатити жокею, тренеру, пiдмiнити коня, що завгодно!
– Це було неможливо, мiстер Сандерс, я не мiг дозволити собi таке.
– Не мимри, Пейдж! – Сандерс глибоко вдихнув i промовив металевим голосом: – Я забираю Пегаса, ноги його не буде у твоему звiринцi. Кiмберлi злучай з ким хочеш. Хоч з тим вискочкою, хоч з вiслюком. А ти ж знаеш, що без мого Пегаса розоришся, нiхто i не гляне у твiй бiк, Пейдж.
– У мене тепер е Метеор, – з тiнню насмiшки сказав Чарльз.
– Твiй Метеор годиться на мило, а не для кiнного бiзнесу.
Сандерс кинув останнiй злiсний погляд на Чарльза i протупотiв повз мене на своiх коротких нiжках. Я пiдiйшов до шурина i поклав йому руку на плече.
– Не засмучуйся, Чарльзе, таких, як Сандерс, повно. Через одного негiдника iподром не розвалиться.
– Жуль, я не засмучувався б, якби не Пегас… – зiтхнув вiн. – Дорогий менi цей кiнь. Батько подарував його Сандерсу прямо перед своею смертю. Це останне, що тато залишив пiсля себе. Не розумiю, навiщо вiн так вчинив iз сином Наполеона.
У цей момент знову Чарльза покликали на скачку. Вiн мусив iти, не закiнчивши свою розповiдь. Я вирiшив не повертатися на трибуну. Щось мучило мене. Не знаю як це назвати, але якесь вiдчуття загрози прокралося у свiдомiсть. Деп мовчав, слiдуючи за мною.
Ми стримiли бiля спецiального пристосування для тренування коней. Учасникiв першоi скачки, за яких вiдповiдае сам Чарльз, помiщають у так звану «водилку», де втомленi конi повiльним кроком iдуть пiд дiею механiзму, що крутиться i змушуе iх крокувати. Так вони вiдпочивають пiсля забiгу.
– Жуль, ти засмутився? – нарештi подав голос Деп.
– Нi, – але вiдповiдь моя прозвучала так нещиро, що детектив, звiсно, зрозумiв, як я себе насправдi почуваю.
– Хiба погано, що такий скакун здобув перемогу? – Деп став передi мною, затуливши вид на коней.
– Вiн виграв вперше за 3 роки, – сумно мовив я. – Метеор завжди приходив мало не в кiнцi. Як так виходить?
– Ну, Жуль, так i виходить. Життя таке передбачуване, – потис плечима Деп.
– Ти хотiв сказати «непередбачуване»? – виправив я його.
– Я рiдко помиляюся, – похитав головою Деп. – Усе правильно.
– Але чому? – не второпав я.
– Я передбачив, що так вийде. Щось пiдказало менi, що кiнь цей, Метеор, ну не може прийти в кiнцi з таким темпераментом.
– Що ж тодi з ним сталося?
– Йому влаштували перемогу.
– Хто? – моi брови ковзнули вгору.
– Я, – скромно опустив очi мiй друг.
– Деп! – скрикнув я, уже не в змозi себе стримувати. – Що ти верзеш?! Як це?
– Жуль, нiчого кримiнального, – хитро схилив голову Деп. – Я просто повернув усе на своi мiсця.
– Та що? – вiд його незворушностi мене брала злiсть.
– Коней, Жуль. Я повернув iх на мiсця. Де вони мали бути.
– Деп, – видихнув я, i слiв менi забракло.
– Друже мiй, не ламай голови, я тобi усе розповiм, – вiн заклав руки за спину i покрокував до конюшнi.
Я поплентався слiдом.
Людей у конюшнi було мало. Пара конюхiв виводили останнiх учасникiв сьогоднiшнiх скачок. Повз нас пройшов Саймон, тримаючи на поводi пару гнiдих жеребцiв.
Деп спинився бiля сусiднiх денникiв Метеора i Пегаса. Я не знав, що саме замислив мiй друг. Вiн прослiдував до переходу з цiеi частина конюшнi в iншу. Конюшнi на iподромi «Квiнтер-Блю» роздiленi i стоять окремо одна вiд одноi. Конi, що беруть участь у скачках, знаходяться у спецiальнiй конюшнi, де не тримають тих, що призначенi для розведення. Сюди ми i прийшли. Деп прийшов до одного з примiщень, що виконують роль пiдсобки. Там зберiгаються сiдла, вуздечки, iнвентар.
Бiля пiдсобок знаходиться стiйло, повнiстю вiдокремлене вiд iнших. Тiльки над дверцятами вбудована невеличка решiтка, яка зачинялася дерев’яною заслонкою, i е вiконце, що виходить на вулицю. Таких стiйл було декiлька. Вони призначенi для коней, якi не можуть знаходитися поруч з iншими, бо надмiрно буйнi чи боязкi. Деп став бiля одного з таких денникiв i кивнув на нього головою.
– Жуль, хто тут мае стояти?
– Тут вчора поставили Рiвендела. Вiн раптом став некерованим. Хоча таке бувае рiдко.
