скачать книгу бесплатно
– Чому?
– Чому вiн зазвичай нормальний, Деп? – не зрозумiв я.
– Та нi, друже мiй, звiсно, я не це мав на увазi. Просто, мене цiкавить, чому вiн перед скачками став таким.
– Деп, при чому тут Рiвендел?
– Жуль, вiн чорний? – не зважив на мое питання Деп.
– Вороний, – кивнув я.
– О, тодi усе зiйшлося. Але ти скажи iще, вiн скаче?
– Нi, вiн не виявив схильностей до скачок. Надто повiльний.
– А Метеор? Чому його випускають?
– Вiн же вiд Наполеона, а це показник.
– Ага, родовiдна вирiшуе усе, – з розумiнням сказав Деп. – Чому Рiвендела тут тримають?
– Вiн пiдходить для навчання. Деп, може, поясниш, що вiдбуваеться? – я у повному нерозумiннi справи пiдiйшов до денника Рiвендела i виявив там порожнечу.
– Жуль, чому коня немае на мiсцi? – запитав Деп.
– Не знаю, – пробурмотiв я.
– Де ж вiн? – не вiдступав Деп.
Я не знав, що на це вiдповiсти.
Деп загадково усмiхнувся i показав пальцем на дверi у пiдсобку. Я невпевнено вiдчинив iх i застиг на мiсцi. На мене сумирними карими очима дивився чорний кiнь, вбраний, як Метеор.
* * *
Я не мiг чекати жодноi хвилини. Взявшись за повiд, що звисав з вуздечки, вивiв тихого i трохи повiльного Рiвендела з комiрчини. Деп задоволено усмiхався.
Не знаючи, що робити далi, я просто стояв серед коридору.
– Жуль! – погук Чарльза привiв мене до тями.
Вiн пiдiйшов до нас i втупився у коня, що спокiйно чекав наших подальших дiй.
– Ти навiщо знову спорядив Метеора? – насторожено глянув на мене.
– Чарльзе, це не вiн, – твердо сказав я.
– Як це? – не зрозумiв шурин, забираючи у мене повiд.
– Метеор у водилцi, разом з усiма.
– А це?…
– Рiвендел, – закiнчив я замiсть Чарльза.
– Жуль, навiщо його вирядили? Вiн у забiгах участi не бере, – Чарльз припнув коня до решiтки його стiйла i почав розстiбати пiдпругу. – Чому номер на сiдлi дев’ятий? Це номер Метеора у першiй скачцi.
– Рiч у тiм, що Деп знав про перемогу Метеора, – я вирiшив не затягувати з правдою.
– Як? – Чарльз застиг iз сiдлом у руках.
– Вiн сам розкаже, – вiдступив я. Менi i самому кортiло довiдатися, як мiй друг виявив пiдмiну, бо поки що вiн не розповiв про це.
Деп кахикнув у кулак i вийшов наперед.
– Я повертався сюди, коли ви з Жулем пiшли, – почав детектив дiловито. – Впустив тут запонку. Коли увiйшов, побачив, як хлопець, що скакав на Метеорi сьогоднi, завiв свого коня у комiрчину, а цього, – Деп кивнув на наполовину розсiдланого Рiвендела, – поставив бiля стiйла Метеора.
– Може, то був якраз Метеор, – заперечив я.
– Нi, Жуль, – рiшуче вiдхилив мое припущення Деп. – Метеора сiдлали при менi. Я помiтив на його ногах свiтлi мiсця, не бiлi, а якiсь нiби сивi.
– Так, вiн дiйсно мае так званi «шкарпетки», – погодився Чарльз.
– От, – продовжив Деп. – До того ж, Метеор тупцяв на мiсцi, хвилювався, а той iнший стояв як вкопаний. Коли жокей вийшов через бiчнi дверi, я наблизився до коня i розмотав бинт на однiй нозi. Нiякоi «сивини» там не було. Тодi я замотав усе назад i хутко помiняв коней. Пiсля цього у конюшнi з’явився конюх, Саймон, здаеться, разом з ним зайшов iще якийсь чоловiк. Вони вивели Пегаса i справжнього Метеора.
– Кажеш, жокей? – Чарльз стиснув губи. – Нiколи б не подумав, що Джо мiг таке вчинити. От паскудник! Ви не бачили його пiсля скачки?
– Нi, – за двох вiдповiв Деп.
– Жаль, що треба iти на третiй забiг, – промовив Чарльз. – Я з нього три шкури спущу. Невже тут якась змова… – бубонiв вiн, виходячи.
Я у задумi почухав потилицю.
– Деп, треба вiдшукати Джо, – я вiдв’язав Рiвендела i завiв його у свiй законний денник, де вiн стояв до того, як за погану поведiнку потрапив у стiйло для покарання.
Я вирiшив будь-що знайти Джо. Деп, не вiдрiзняючись особливою цiкавiстю до дiйства, що проходило на бiговiй дорiжцi, виявив бажання супроводжувати мене. В очах детектива загорiвся ледве помiтний сiрий вогник, добре менi вiдомий. Мiй друг явно передчував щось цiкаве. Я ж про це i думати не хотiв, бо для Депа цiкавiсть представляли убивства або справи, що неодмiнно з ними пов’язанi. Для мене такi «веселощi» хоч i стали звичними, але я завжди чекав на них з осторогою.
Пошуки я вирiшив почати з ваговоi. Це була невеличка кiмната у будiвлi iподрому, досить похмура i тiсна, де стояло кiлька приладiв для визначення ваги жокеiв, але тiльки 2 мали придатний для використання стан. Свiтло потрапляло до маленького примiщення через едине вiкно. Там сидiв тiльки повний надутий зважувач i пiдкручував один iз працюючих пристроiв, настроюючи його перед зважуванням жокеiв.
– Мiстер Таллер, – покликав я його, – ви не бачили Джо?
Вiн повернувся. Це був неприемний суворий чоловiк, з круглим червоним обличчям i вiчно насупленою фiзiономiею. Його тут не особливо любили, але Чарльз поважав Таллера через добросовiснiсть i абсолютну несхильнiсть до iнтриг i шахрайства.
– Бачив, – буркнув вiн. – Пiсля першоi скачки зважився i зник.
– До нього нiхто не пiдходив?
– Не чiпляйся зi своiми дурницями, – вiдмахнувся червонолиций зважувач i знову нахилився над вагами.
Вiд нього добитися iнформацii було важко, практично, неможливо. Деп мовчки усмiхався одними куточками рота. Вiн нiби глузував з моеi незграбностi у веденнi дiалогiв, а сам навiть словом не обмовився. Здавалося, мiй друг раптом вирiшив просто подивитися, на що я здатен. Без сумнiвiв, Деп так просто не вiдступиться вiд справи, бо чудово знае, що менi добре вдаеться тiльки описувати його подвиги.
Менi раптом захотiлося побути у шкурi Депа i я iз задоволенням тримав шефство над пошуками зниклого жокея.
Пiсля ваговоi я повiв Депа у роздягальню. Там вертiлися трое жокеiв, якi були явно не з нашого iподрому. «Своiх» я знав дуже добре, так як часто приiздив сюди. Джо серед них ми не знайшли. Пошуки у буфетi i конюшнi виявилися марними. Нiде не промайнула його вишнева форма. Хлопець нiби пiд землю провалився.
Пiсля третього забiгу Чарльз знайшов нас iз Депом бiля стiйл для приiжджих коней.
– Жуль, де Джо? Ви не знайшли його? – Чарльз був занепокоений.
– Нi, наче у повiтрi розчинився, – розвiв я руками.
– Його негайно потрiбно знайти. Джо мусить виступати у 5 i 7 скачках. Усе заплановано, без нього не можна.
– Джо нiде нема, – повторив я. – Схоже, вiн утiк. Ми з Депом уже усе обнишпорили.
– Жуль, знайдiть його, прошу, – у очах Чарльза промайнула безпораднiсть. – Якщо у простих забiгах жокея можна замiнити, то у фiналi на Метеорi мусить iхати саме Джо.
– Ми спробуемо, – пiдбадьорююче сказав я.
Довелося продовжувати пошуки.
Деп, на мiй подив, досi не проявляв особливого iнтересу до справи. Здавалося, що йому нудно. Але я не хотiв звертати на це увагу. З iншого боку, вiн не мае стосунку до iподрому.
Коли ми вийшли з конюшнi, я оглядiвся. Мiй погляд зупинився на скупченнi дерев вдалинi. Там, пiд вербами, у кiлькох загонах розмiщувалися штучнi ставки, де конi полюбляли прохолоджуватися у лiтню спеку. Бiльше того, я знав, що Джо часто бував там. Вiн казав, що там пiд тихий шелест листя можна вiдпочити i поринути у гармонiю. Нiхто не звертав уваги на усамiтнення жокея у тихому куточку iподрому. Джо належав до тiеi групи жокеiв, якi працювали на iподромi не лише пiд час скачок i ранкових тренуваннях чистокровок, а i для виiздки iнших коней. Вiн часто перебував на роботi цiлий день, тому мав можливiсть поiздити верхи i вiдпочити бiля ставкiв, куди я тепер мав намiр вiдправитися.
