Ворог народу

Фру Стокман(киває до нього). Ну, ви цього, звісно, не кажете, пане Білінгу?

Білінг. Щоб я так жив. Я поганин, і пишаюсь цим. Почекайте, незабаром усі ми станемо поганами.

Мартен. І тоді можна буде робити все, що захочемо?

Білінг. Ну, бач, Мартене…

Фру Стокман. Хлопці, ідіть-но ви до себе. Вам ще, мабуть, треба вчити щось на завтра?

Ейліф. Я ще міг би на годину лишитись.

Фру Стокман. Ні, ти також. Ідіть обидва.

Хлопці прощаються й виходять у кімнату ліворуч.

Говстад. Ви гадаєте, що хлопцям не варто слухати таких речей?

Фру Стокман. Не знаю. Мені це не подобається.

Петра. Але ж, мамо, мені здається, що це просто дико з твого боку.

Фру Стокман. Так, дуже може бути… Тільки мені не подобається. Принаймні, не в мене вдома.

Петра. І вдома, і в школі стільки неправди. Удома треба мовчати, а в школі – брехати дітям.

Капітан Горстер. Ви примушені брехати?

Петра. А ви що думали? Доводиться ж учити їх багато дечого такого, у що самі ми не віримо.

Білінг. Так, це безперечно.

Петра. Коли б я мала засоби, то я відкрила б свою власну школу, і в мене все було б інакше.

Білінг. Та що там засоби…

Капітан Горстер. Слухайте, фрекен Стокман, коли ви справді про це думаєте, то ви легко могли б це зробити в мене. Старий, великий будинок мого батька стоїть майже порожній. У нижньому поверсі дуже велика їдальня…

Петра(сміється). Дуже, дуже вам дякую, але з цього нічого не вийде.

Говстад. О, ні! Фрекен Петра, я гадаю, ймовірніше, перейде до нас, до тих, що працюють у газеті. А, до речі, чи встигли ви переглянути те англійське оповідання, що ви обіцяли перекласти для нас?

Петра. Ще ні, але ви отримаєте його, коли треба.

Лікар Стокман виходить зі своєї кімнати з розкритим листом у руках.

Лікар Стокман(розмахуючи листом). Ну, можете мені повірити, коли я скажу, що в нас у місті буде новина.

Білінг. Новина?

Фру Стокман. Яка це новина?

Лікар Стокман. Видатне відкриття, Катрін.

Говстад. Відкриття?

Фру Стокман. І ти його зробив?

Лікар Стокман(ходить по кімнаті). Авжеж, я. Ну, нехай тепер приходять, як вони роблять, і кричать, що це все вигадки божевільної й безглуздої людини. О, коли б це Петер був тут! Так, от тепер бачиш, що ми, люди, ходимо й міркуємо часом, як справжні сліпі кроти.

Говстад. Що ви цим хочете сказати, пане лікарю?

Лікар Стокман. Здається, усі ми тої думки, що наше місто – дуже здорова місцевість?

Говстад. Так, це відома річ.

Лікар Стокман. Навіть надзвичайно здорове місце – таке, що його цілком щиро можна рекомендувати й хворим, і здоровим людям.

Фру Стокман. Але, любий Томасе…

Лікар Стокман. Ми так і рекомендували й розхвалювали його. Я й сам писав і у «Народному Віснику», і у брошурах.

Говстад. Авжеж. Ну й що?

Лікар Стокман. Цю водолікарню називають головною артерією міста, його життєвим нервом, і біс його знає, як ще.

Білінг. Тріпотливим серцем міста, в урочисту хвилину дозволив я собі…

Лікар Стокман. Авжеж, і ще всяково. А чи знаєте ви, що направду являє собою ця величезна, розкішна, розхвалена лікарня, що коштувала таку силу грошей, – чи ви не знаєте?

Говстад. Ні, що ж вона таке?

Фру Стокман. Що ж вона?

Лікар Стокман. Увесь курорт – одна зачумлена яма.

Петра. Тату!

Фру Стокман(одночасно). Наш курорт?

Говстад. Але, пане лікарю…

Білінг. Зовсім неймовірно!

Лікар Стокман. Водолікарня – це потинькована, отруйна гробниця, кажу я. Дуже небезпечна для здоров’я. Уся гидота з млина, ця смердюча мерзота, просякає у воду, що йде по водогінних трубах до будівлі, де п’ють цю воду. Те саме отруйне кляте багно просякає і в море.

Капітан Горстер. Там, де морські купальні?

Лікар Стокман. Еге, саме там!

Говстад. Але звідки ви це все знаєте, що говорите з такою певністю, пане лікарю?

Лікар Стокман. Я дослідив усі умови так старанно й так совісно, як тільки можна собі уявити. У мене давно вже зароїлись такі підозріння. Торік у нас були з’явились надзвичайні хвороби серед курортників – і тиф, і гастрит.

Фру Стокман. Так, так, були й такі.

Лікар Стокман. Ми тоді думали, що гості привезли з собою заразу. Але потім, зимою, я прийшов до іншої думки й заходився досліджувати воду, скільки це було можливо.

Фру Стокман. То ось над чим ти так працював!

Лікар Стокман. Еге, можу сказати, Катрін, що я справді попрацював таки. Але мені бракувало потрібного приладдя, і я послав зразки і питної, і морської води до університету, щоб мати хімічний аналіз.

Говстад. І оце ви його отримали?

Лікар Стокман(показує лист). Ось він. Констатовано присутність у воді гнилявих речовин і бактерій у величезній кількості. Вона абсолютно шкодить на здоров’ю і якщо всередину вживати, і зовні.

Фру Стокман. Яке щастя, що ти вчасно дійшов цього!

Лікар Стокман. Еге, ти цілком справедливо це можеш сказати.

Говстад. Що ж ви тепер маєте робити, пане лікарю?

Лікар Стокман. Рятувати, видима річ.

Говстад. То це ще можливо?

Лікар Стокман. Треба. А ні – то водолікарня не буде працювати й загине. Але боятися цього немає потреби. Для мене цілком ясно, що треба зробити.

Фру Стокман. Любий Томасе, і ти все це таїв від нас?

Лікар Стокман. А то як же? Бігти містом і всім розголошувати про те, чого я й сам ще не був певен? Дуже дякую. Я не божевільний.

Фру Стокман. Але навіть нам тут удома…

Лікар Стокман. Ні одній живій душі. Завтра вже можеш забігти до борсука…

Фру Стокман. Ну, Томасе…

Лікар Стокман. Добре, добре… нехай буде – до дідуня. Тепер старий матиме з чого дивуватися. Він думає, що в мене з головою не все гаразд. Та й не один він так думає, я вже помітив це. Ну, тепер добрі люди побачать… Так, побачать… (Ходить і тре руки). І що тоді здійметься в місті, Катрін! Ти собі й уявити не можеш. Адже доведеться переробляти всю водогінну сітку.

Говстад(підводиться). Усю водогінну сітку?

Лікар Стокман. Авжеж. Зрозуміло. Приймач лежить занадто низько. Його треба перенести й поставити далеко вище.

Петра. Отже, ти мав рацію!

Лікар Стокман. Еге, ти пам’ятаєш це, Петро? Я їм писав, коли вони заходжувались коло будівлі. Але тоді ніхто не хотів і слухати мене. Ну, й покажу ж я їм тепер, нехай начуваються! Я вже написав доповідь у Курортну Управу. Вона в мене лежить уже готова цілий тиждень… Я сидів і чекав тільки на це. (Показує на лист). Тепер я її відішлю. (Іде до себе в кабінет і вертається з паперовим пакунком). Подивіться, аж чотири дрібно списані аркуші. Листа прикладено також. Газету, Катрін. Знайди у що загорнути. Гаразд… а тепер віддай це їй… (тупає ногою)… ну, їй, ну, як її там, чорт знає. Віддай дівчині, нехай зараз же занесе до бурмістра.

Фру Стокман бере пакунок і виходить через їдальню.

Петра. Як ти думаєш, тату, що скаже дядько Петер?

Лікар Стокман. Що він скаже? У всякому разі він повинен тільки радіти, що така важлива істина випливла наверх.

Говстад. Дозвольте мені пустити в «Народному Віснику» маленьку замітку про ваше відкриття?

Лікар Стокман. Буду тільки дуже вдячний.

Говстад. Бажано, щоб людність була поінформована про це, і що швидше, то краще.

Лікар Стокман. Безперечно.

Фру Стокман(повертається). Вона вже пішла.

Білінг. Ну побачите, коли ви не будете першою людиною в місті, пане лікарю.

Лікар Стокман(задоволений ходить по кімнаті). Ну, що там… Власне я нічого не зробив, тільки виконав свій обов’язок. Мені пощастило натрапити на скарб… от і все. Хоч, звісно…

Білінг. Як ви гадаєте, Говстаде, чи не повинно місто влаштувати Лікарові процесію з прапорами.

Говстад. У всякому разі я порушу про це мову.

Білінг. А я поговорю з Аслаксеном.

Лікар Стокман. Ні, любі друзі, покиньте ви це все. Я не хочу ніяких таких вигадок. Коли б Курортній Управі спало на думку надбавити мені за це утримання, та й то б я відмовився. Катрін, я кажу тобі, що не взяв би.

Фру Стокман. І цілком мав би слушність, Томасе.

Петра(підіймаючи склянку). За твоє здоров’я, тату!

Говстад і Білінг. За ваше здоров’я, за ваше здоров’я, пане лікарю!

Капітан Горстер(цокається з лікарем). Щоб це принесло вам тільки радість!

Лікар Стокман. Дякую, дякую, друзі мої… Душею радий… О, як утішно бути свідомим, що зробив щось корисне своєму рідному місту й своїм землякам. Ура, Катрін!

Обіймає її обома руками за шию й крутиться з нею по кімнаті. Фру Стокман кричить і відбивається. Сміх, оплески й крики: «Ура!» на честь лікаря. З дверей висуваються голови хлопчиків.

Дія друга

Вітальня в лікаря. Двері до їдальні зачинені. Ранок.

Фру Стокман(виходить з їдальні з нерозкритим листом, іде до дверей праворуч, що ближче до авансцени, і заглядає). Ти вдома, Томасе?

Лікар Стокман. Я щойно прийшов. (Заходить). Щось є?

Фру Стокман. Лист від твого брата. (Простягає йому лист).

Лікар Стокман. А подивимось. (Розриває конверта й читає). Присланий манускрипт при цьому повертається. (Читає невиразно). Гм…

Фру Стокман. Що він там пише?

Лікар Стокман(кладе лист в кишеню). Нічого, тільки каже, що зайде сюди десь опівдні.

Фру Стокман. Ти вже не забудь і нікуди не йди.

Лікар Стокман. Так, я можу лишитись удома, я вже закінчив усі вранішні візити.

Фру Стокман. Мені страшенно цікаво, як він до цього поставився?

Лікар Стокман. Бачиш, йому, звісно, не може подобатись, що це я, а не він зробив це відкриття.

Фру Стокман. То значить, і ти цього побоюєшся?

Лікар Стокман. Ну, суттю, він, звісно, буде радий, ти це сама можеш зрозуміти… Проте… У Петера ще й повсякчасний, проклятий страх, що хтось інший, а не він зробить щось в інтересах міста.

Фру Стокман. Знаєш що, Томасе, будь великодушний і розділи з ним цю честь відкриття. Хіба не може бути так, що це він навернув тебе на слід?

Лікар Стокман. Мені це, звісно, однаково, якщо мені пощастить полагодити справу, то…

Старий Мартен Кийл(висуває голову з дверей у передпокій, допитливо озирається й промовляє з хитрим виглядом і прихованим сміхом). Це… це правда?

Фру Стокман(іде до нього). Батьку… ви?.

Лікар Стокман. А… тесть! Здорові були, здорові були.

Фру Стокман. Заходьте!

Мартен Кийл. Якщо це правда – увійду, а ні – піду собі.

Лікар Стокман. Та що таке правда?

Мартен Кийл. Та ця дурниця з водогоном. Правда це?

Лікар Стокман. Звісно, правда. А ви звідки вже знаєте?

Мартен Кийл. Петра забігала, ідучи до школи.

Лікар Стокман. Невже забігала?

Мартен Кийл. А… як же!. Вона й розповіла. Я спочатку подумав, що вона хоче обдурити мене. Але цього від неї не можна сподіватись.

Лікар Стокман. Як ви це могли навіть подумали?

Мартен Кийл. Ніколи не можна звіряти ні на кого. Обдурять раніше, ніж здогадаєтесь про це. Ну, то це, виходить, правда?

Лікар Стокман. Розуміється, правда. Сідайте ж, тестю. (Показує йому на канапу). Хіба ж це не справжнє щастя для міста?

Мартен Кийл(намагається стримати сміх). Щастя для міста?

Лікар Стокман. Що так вчасно я зробив це відкриття.

Мартен Кийл(як і перше, стримуючи сміх). Так, так, так. От ніколи 6 я не подумав, що ви можете утнути таку штуку зі своїм рідним братом.

Лікар Стокман. Штуку?

Фру Стокман. Любий тату…

Мартен Кийл(спирається руками й підборіддям на головку своєї палиці й хитро підморгує до лікаря). То як же тепер? У водопровідних трубах з’явилися якісь звірі? Так?

Лікар Стокман. Еге, бактерії.

Мартен Кийл. І їх, отих звірів, там дуже багато, сказала Петра. Сила-силенна!

Лікар Стокман. Звісно. Може цілі сотні тисяч.

Мартен Кийл. І немає нікого, хто міг би бачити їх? Так?

Лікар Стокман. Ні, їх бачити не можна.

Мартен Кийл(з тихим клекотливим сміхом). Краще за це, чорт мене забирай, я ще зроду не чув від вас.

Лікар Стокман. Як? Що ви думаєте?

Мартен Кийл. Тільки, нізащо у світі ви не переконаєте бурмістра, що це правда.

Лікар Стокман. Ну, це ми ще побачимо!

Мартен Кийл. Невже ви гадаєте, що він може стати божевільним?

Лікар Стокман. Я сподіваюсь, що все місто стане таке божевільне.

Мартен Кийл. Усе місто – так! Дуже навіть легко. Так їм і треба. Вони розумніші за нас, старих. Вони мене викинули з Управи, як собаку, забалотували, кажу вам. Ну ось тепер і маєте! Утніть їм таки цю штуку, Стокмане.

Лікар Стокман. Але послухайте но, тестю…

Мартен Кийл. Утніть штуку, кажу я вам. Якщо вам пощастить, і бурмістр зі своїми приятелями тикнуться носом у стіну, то я зараз же даю сто корон на бідних.

Лікар Стокман. О, це дуже добрий вчинок!*

Мартен Кийл. Я – людина маленька, мені нема звідки розкидатись грішми, проте якщо вам пощастить – півсотні корон на бідних на Різдво.

З передпокою входить редактор Говстад.

Говстад. Добридень. (Спиняється). Вибачте.

Лікар Стокман. Заходьте, заходьте.

Мартен Кийл(знову сміється). Як, і він? І він заодно з вами?

Говстад. Що ви хочете сказати?

Лікар Стокман. А звісно, заодно.

Мартен Кийл. Як це я зразу не догадався? Звісно, мусить бути в газетах. А, правда, хитра ви людина, Стокмане. Ну, влаштовуйте, а я піду.

Лікар Стокман. Куди ви, тестю? Ще посидьте трохи.

Мартен Кийл. Ні, піду. А ви гарненько обміркуйте цю штуку. Побачите, вам це не пошкодить.

Виходить. Фру Стокман проводжає його.

Лікар Стокман(сміючись). Ні, ви тільки подумайте, вони, ці старі люди, жодному слову не вірять щодо водогінної сітки.

Говстад. То ось у якій справі…

Лікар Стокман. Так, ми говорили з ним про це. Може, й ви в тій самій справі?

Говстад. Еге, я прийшов у тій самій справі. Чи знайдеться у вас вільна хвилина для мене, пане лікарю?

Лікар Стокман. Скільки хочете, мій любий.

Говстад. Чули ви будь-що від бурмістра?

Лікар Стокман. Ще ні. Він потім сюди прийде.

Говстад. З учорашнього вечора я знову думав трохи про цю справу.

Лікар Стокман. І що надумали?

Говстад. Для вас, як лікаря і людини науки, цей випадок стоїть, так би мовити, сам собою, тобто вам і на думку не спадає, що він тісно пов’язаний з іншим.

Лікар Стокман. Так? У який же спосіб? Сідайте, мій друже. Ні, сюди на канапу.

Говстад сідає на канапу, а лікар – у крісло по другий бік столу.

Лікар Стокман. Ну? То ви гадаєте?

Говстад. Ви вчора казали, що отруєна вода іде з бруду, що в ґрунті.

Лікар Стокман. Абсолютно немає сумніву, що вона йде з цього зараженого болота в Млиновій Долині.

Говстад. Вибачте, лікарю, але я гадаю, що вона йде зовсім з іншого болота.

Лікар Стокман. Яке ж тут ще болото?

Говстад. А те, в якому мерзіє й гниє все наше комунальне життя.

Лікар Стокман. О, хай йому біс, пане Говстаде, ви он про що.

Говстад. Усі міські справи потроху перейшли до рук урядовців.

Лікар Стокман. Ну, не всі ж вони урядовці.

Говстад. Ні, але ті, що не урядовці, то у будь-якому разі їхні приятелі або прибічники. Усі вони заможні люди з давніми, відомими в місті прізвищами. І ці пани панують і керують нами.

Лікар Стокман. Але всі вони справді здатні й тямущі люди.

Говстад. А багато вони виявили здатности й розуміння, коли проводили були водогін там, де він тепер?

Лікар Стокман. Ні, звісно, це було дуже нерозумно з їхнього боку. Але це виправлять.

Говстад. І ви гадаєте, що все піде спокійно?

Лікар Стокман. Чи спокійно, чи не спокійно – а мусить піти.

Говстад. Так, коли до цього візьметься преса.

Лікар Стокман. Не буде потреби, любий мій. Я певен, що мій брат…

Говстад. Вибачте, пане лікарю, але мушу сказати, що хочу взяти це діло до своїх рук.

Лікар Стокман. У газеті?

Говстад. Авжеж. Коли я брав на себе «Народний Вісник», то брав його з думкою, що я повинен пробити мур тих старих упертих мумій, що тримають у руках усю владу.

Лікар Стокман. Але ж ви самі розповідали, чим це все кінчилось. Ви ледве не втратили зовсім газети.

Говстад. Так, той раз довелось, як то кажуть, засунути люльку в торбу… ніде правди діти. Була небезпека, що якщо ті люди впадуть, то лікарня може залишитися незакінченою. Але тепер вона в нас є, і ми можемо обійтись, без «шляхетних осіб».

Лікар Стокман. Обійтись без них можна, але ми багато чим повинні їм завдячувати.

Говстад. Усе за ними буде визнано, по всіх пунктах. Але публіцист із демократичним ухилом, такий, як я, не може пропускати такої нагоди. Треба покласти край цій байці про непохитність наших керівників, треба викоренити її, як і всякий інший забобон.

Лікар Стокман. Усім серцем погоджуюся з вами, пане Говстаде. Якщо забобон – то геть його!

Говстад. Бурмістра, тим що він вам брат, мені дуже не хотілось би займати, але ви, мабуть, так само, як і я, вважаєте, що правда – найперше.

Лікар Стокман. Це саме собою зрозуміло… (Несподівано запалившися). А проте… проте!

Говстад. Не думайте про мене кепсько. Бажання для себе користі й шанолюбства у мене не більше, як у більшости людей.

Лікар Стокман. Любий мій, кому ж це може спливти на думку?

Говстад. Я належу до нижчого стану, як ви знаєте. Я мав нагоду бачити, у чому почувають найбільшу потребу нижчі верстви суспільства. Їх конче треба пустити до керування громадськими справами. Це те, що розгортає здібність, знання та почуття власної гідности.

Лікар Стокман. Я розумію це дуже добре.

Говстад. Так… і мене здається, що журналіст бере на себе тяжку відповідальність, коли проминає без уваги якийсь випадок, сприятливий для діла визволення цих нижчих і пригнічених верств. Я знаю, у таборі дужих це називають підбурюванням і всякими такими назвами. Але нехай вони собі роблять те, що їм подобається. Якщо тільки моя совість чиста, то…

Лікар Стокман. Так, правда! Саме так, любий мій пане Говстаде. А проте… а чорт… (Стукають у двері). Прошу!

На порозі з передпокою з’являється друкар Аслаксен. Він бідно, але чисто вдягнений в чорне з білою, трохи пом’ятою краваткою, в рукавичках. У руках тримає м’якого капелюха.

Аслаксен(уклоняється). Прошу вибачити, пане лікарю, що я насмілився…

Лікар Стокман(підводиться). Так, так. Це ж сам друкар.

Аслаксен. Авжеж, це я самий, пане лікарю.

Говстад. Ви не до мене, Аслаксене?

Аслаксен. Ні, я навіть не знав, що побачу вас тут. Я до самого лікаря.

Лікар Стокман. Чим можу вам допомогти?

Аслаксен. Чи правда те, що я чув від Білінга, ніби лікар має нам дати кращий водогін?

Лікар Стокман. Так, для водолікарні.

Аслаксен. Дуже добре. Я так і розумію. Я прийшов сказати вам, що буду підтримувати цю справу всіма своїми силами.

Говстад(до лікаря). Ви бачите?

Лікар Стокман. За це вам щира моя подяка. Тільки…

Аслаксен. Через те, що вам, може, треба буде мати за собою дрібних міських обивателів. Тут у місті ми являємо собою об’єднану більшість, якщо ми цього хочемо, звісно. А ніколи не пошкодить мати за собою більшість, пане лікарю.

Лікар Стокман. Безперечно, це так. Тільки я не можу собі уявити, щоб були потрібні якісь особливі заходи. Мені ця справа видається такою простою і зрозумілою.

Аслаксен. Так, а проте це, звісно, буде не погано. Я добре знаю міською владу. Ті люди, що мають силу, не дуже то охоче здаються на пропозиції, що йдуть від інших людей. Тим-то, я гадаю, що не погано було б улаштувати маленьку демонстрацію.

Говстад. Авжеж.

Лікар Стокман. Демонстрацію, кажете? Яку ж таку демонстрацію ви хотіли б?

Аслаксен. Природно, дуже помірковану, пане лікарю. Я завжди стою за поміркованість. Це перша чеснота громадянина – на мою думку, принаймні.

Лікар Стокман. Так, так. Вас із цього боку й знають, пане Аслаксене.

Аслаксен. Мені здається, що я можу собі дозволити це сказати. Справа з водогоном має величезну вагу для нас, дрібних обивателів. Водолікарня з усіх ознак має стати ніби маленькою золотою копальнею для міста. Усі ми будемо з неї жити, а надто ми, домовласники. Через те ми будемо підтримувати її всім, чим тільки можемо. Я тепер старшина в спілці домовласників.

Лікар Стокман. Так?

Аслаксен. І, крім того, член Товариства друзів поміркованості! Лікарові ж, мабуть, відомо, що я служу справі поміркованості?

Лікар Стокман. Так, природно.

Аслаксен. Розуміється, мені доводиться здибатися з силою людей. А що мене мають за добродумного громадянина, який визнає закони, то я й маю деякий вплив і деяку вагу в місті, якщо можу так висловитися.

Лікар Стокман. Це я добре знаю, пане Аслаксене.

Аслаксен. Отже, для мене було б зовсім легкою справою облагодити адресу, якщо б це в крайньому разі треба було.

Лікар Стокман. Адресу, кажете?

Аслаксен. Ніби подяку від міських обивателів за те, що ви зняли цю справу громадської ваги. Розуміється, адресу треба скласти в пристойних поміркованих висловах, так, щоб не зачепити начальства і взагалі урядових осіб. Якщо цього дотриматись, то ніхто не зможе до нас причепитись. Так чи ні?