скачать книгу бесплатно
– Виходить, понедiлок – зовсiм не тяжкий день, – вголос роздумував Дмитрик. – Але чому про понедiлок стiльки забобонних приповiдок склали?
– Це тому, що в давнину понедiлок уявляли дiдусем-перевiзником. Вiн перевозить людськi душi у краiну померлих, – пояснив онуковi дiдусь. – А то дуже важка праця. Вiдтодi й i пiшло: «Понедiлок – тяжкий день».
– Люди завжди щось вигадують, – усмiхнулася бабуся, наче мальва з рушника. – Адже немае краю без звичаю.
13.08.2003
Якщо кiт перескочить дiжку з тiстом, то…
1
Чепуруха Варка вибрала сонячне мiсце i ретельно вилизувала себе. Лапкою терла смугасту мордочку, шорстким язичком порозчiсувала шерстинки на хвостi.
На вiдмiну вiд кiшки Марiйка безцiльно никала подвiр’ям i файно не виглядала. На нiй рванi шорти i закоротка майка. Волосся розтрiпане, некрасиво стирчить.
Ось Марiйка зупинилася пiд липою. Про щось свое думала. Задумливий погляд юнки ненароком зачепився за волохату чепуруху. І чим довше перебував на нiй, тим веселiшав. Несподiвано Марiйка скрикнула. Крутнулася у в’етнамках i побiгла до хати.
2
Сiльське подвiр’я пустувало не довго. З вулицi прибiгла галаслива компанiя: Дмитрик, Ілько та кучерява Оленка. Набурмосений Ілько тримав за шкiрку чорного кота.
Варка вигнула горбком спинку i страшно шипiла на непроханого гостя. Чорний кiт озвався жалiсним голосом.
– Не треба котика карати, – стиха мовила Оленка.
Ілько насупив червонястi брови.
– Через нього ми не купили фанти i не втамували спраги.
– Котик приблудний. Вiн голодний. Через це перебiг дорогу. А тiтка Наталка щодня о цiй порi зачиняе крамницю. Вона поспiшае на леваду, щоб здоiти корову, – несмiливо заперечила дiвчинка.
У розмову втрутився Дмитрик.
– Оленко, ти що, слiпа? Котяра чорний. А вiд чорних котiв однi неприемностi.
– Чула? – випалив, утiшений пiдтримкою товариша, Ілько. – Не захищай кота, бо з тобою не будемо дружити. Сама ходитимеш.
Оленка схилила кучеряву голiвку.
Ілько дiловито розпорядився:
– Дiмоне, шукай мотузку. Будемо його душити.
Дмитрика мовби вiтром здуло. Вiн знав, що у хлiвi, на крючку, висять рiзноi довжини шворки. Хлопчик вибрав недовгу, але мiцну мотузку. На нiй бабуся сушила випранi ганчiрки.
Ілько примостив кота на господарський столик. Дiловитим голосом наказав:
– Тримайте його. Я сам задушу.
Дмитрик з Оленкою покiрно притиснули долонями тремтячу спинку. Ілько обвив навколо тонкоi шиi мотузку.
Кiт вiдчув небезпеку. Вiн пручався i пробував утекти. Набурмосений Ілько рiзко смикнув мотузку за кiнцi в рiзнi боки. Кiт пронизливо заверещав. Вiн вiдчайдушно пручався i не затихав.
Нажахана Варка чкурнула в кущi. Оленка затулила долонями вуха. Дмитриковi ноги тремтiли, а руки зробилися кволими. Кiт вивернувся i вкусив Ілька за палець. Хлопчисько верескнув.
3
З лiтньоi кухнi вийшла розтривожена голосами i звуками бабуся.
Кiт, що звалився на землю, стрiлою полетiв до паркану. На його шляху трапилася дiжка з тiстом, яку бабуся розмiстила на осоннi. Схарапуджена тварина зметнулася вгору. Легко перелетiла через дiжку, а далi – через паркан.
Бабуся лементувала:
– Ой, лишенько! Чорний кiт перескочив тiсто, яке вранцi вчинила. Моя праця зiйшла нанiвець.
Старенька опустилася на ослiн i хитала тулубом з боку на бiк. Марiйка втiшала зажурену бабусю:
– Котик не впав у тiсто. Вiн усього-на-всього перескочив дiжку. А дiжка прикрита рушником.
– То так. Але народ давно пiдмiтив: як кiт перескочить дiжку, то не вдасться хлiб.
Ілько додав:
– А ще кажуть: як чорний кiт перебiжить дорогу перед тобою – буде невдача. Так, бабусю?
Старенька кивнула головою.
– Чому ми чорного кота не добили? – розсердися Ілько. – Проте йому городами довго не гасати. Задушимо або повiшаемо у садку на гiлцi.
– Дiти, ви кота мордували? – скрикнула бабуся. – А я про себе гадаю: чий кiт волае?
– Я жалiла котика, – повiдомила Марiйка. – Це Ілько його душив.
– Кiт чорний. Вiн навмисно дорогу людям перебiгае, – виправдовувався бешкетник.
– Грiх над твариною знущатися, – насварилася на Ілька бабуся.
– Бабусю, ви щойно пiдтвердили: коли чорний кiт перебiжить дорогу – то чекай невдачi, – заступився за товариша Дмитрик.
Бабуся опустила очi. За хвилину сказала:
– Кiшка створена Богом. Кiшка добра iстота, вона друг людини. Кiшка охороняе людину вiд злого.
– І що? Розвернутися i йти додому? Але ж кiт перебiг дорогу, – дивуеться Дмитрик.
– Ситуацiю легко повернути собi на користь. Старi люди мене вчили. Тепер я вас, дiтки, навчу: коли кiт перейде дорогу, то вiзьмися за гудзик. Тодi все, що задумав зробити, вдасться.
– Це добре, – вигукнув утiшений Дмитрик. – Попрошу Марiйку пришити на всi моi футболки гудзики.
– І станеш схожий на клоуна, – пирхнула Оленка.
Дмитрику не сподобалися нi Оленчинi слова, нi смiх. Вiн нишком штурхнув Оленку ногою. Вона притихла. Дмитрик запитав:
– Бабусю, що ще поганого вiд котiв для людини?
– Ну, хоча б таке. Пiсля кiшки як нап’ешся, то буде нежить.
– Ось чому в мене з носа постiйно тече, – зойкнув Ілько (вiн вийняв з рота пораненого пальця). – Котяра, виходить, хлистав воду з кухлика, з якого я пив.
Бабуся згадувала:
– Бувало я, маленька, гладжу котика. Мати менi кажуть: не гладь кота проти шерстi, бо в хатi буде марево.
– Це правда. Якщо Марiйка проти ночi погладить Варку, то у снi розмовляе з домовиком, – кивае круглою головкою Дмитрик.
Але бабуся вела своеi:
– У бiблiйнiй книжцi я прочитала цiкаву iсторiю.
Вона поправила хустину, що збилася набiк. Провела пальцями по сухих вустах i почала розповiдати:
– Перед всесвiтнiм потопом Ной, простий, але праведний чоловiк, зiбрав у свiй ковчег по парi всiх тварин. Чорт, що хотiв нашкодити чоловiковi, таемно пустив на судно мишу. Сподiвався нечистий: миша прогризе в ковчезi дiрку i вiн затоне. Але кiшка вислiдила мишу, схопила ii i задушила. Таким чином, лихi плани диявола не здiйснилися. Вiдтодi кiшки завжди винищують мишей. Бо мишi створенi чортом на зло людям. Ось така iсторiя.
Дiти притихли. Носаками сандалiв мовчки копирсала землю. Вони соромилися свого вчинку.
4
До гурту пiдiйшла Марiйка. У Дмитрика вiд здивування розтулився ротик. Бабуся, не менше за внука здивована, спитала.
– Доню, хiба сьогоднi свято? Чому ти в святковiй сукнi?
Із хати вийшла нiби то iнша Марiйка. На цiй червона сукня i рожевi на каблуках черевики. А в старанно зачесаному волоссi – блакитна квiтка.
– От i не вгадали, – з викликом вiдповiла Марiйка. – Так, сьогоднi не свято. Але чомусь Варка чепуриться. Я згадала народну прикмету: як кiт умиваеться лапкою, то будуть сьогоднi гостi. Через це сама причепурилася. Оце сяду й чекатиму гостей.
Марiйка опустилася на краечок ослона. Вона старанно розправила складки на сукнi. Дмитрик здогадався: сестра сподiваеться, що в iхнiй двiр зайде Петро. Вiн учора повернувся з вiйська. Але вголос хлопчик цього не сказав. Вiн перевiв погляд на бабусю. У старенькоi загадково смикалися кутики вуст.
Ілько з Оленкою запитально дивилися одне на одного. Про що мова?
– Пора братися до тiста, – сказала бабуся. – Завiтають гостi. Треба, щоб було чим пригостити. Вироблю паляницi та пирiжки.
– Менi з вишневим варенням, – замовив Дмитрик.
Бабуся ходою качечки попрямувала до дiжки, що п’янко дихала на все подвiр’я.
Дiти випурхнули на вулицю. Тiльки Марiйка не зрушила з мiсця. З-пiд довгих вiй вуглинками сяяли очi. Дiвчина прислухалася до шорохiв та звукiв. Вона чекала. Бодай скрипнула хвiртка.
5
Увечерi мама помила Дмитрика i провела до лiжка. Хлопчик довго крутився. Лiжко пiд ним рипiло, а очi зирили в пiтьму i не хотiли стулятися.
Раптом вiдхилилися дверi. Дмитрик звiвся на лiктi. У осяяному електричним свiтлом промiжку побачив зiгнуту постать. Покликав:
– Дiдусю, то ви?
– Прислуховуюсь: лiжко скрипотить. «Чому Дмитрик досi не спить? – гадаю. – Мабуть, совiсть не дае дитинi заснути.» Через це i заглянув у кiмнату…
– Дiдусю, менi, справдi, соромно. Я допомагав Ільковi душити бездомного кота. Оленка пожалiла його i забрала до себе. Бабуся нам пояснила: коти добрi помiчники для людини. Котiв потрiбно захищати.
Дiдусь, що сiв бiля онука, втiшав його:
– Добре, що соромишся поганого вчинку. Значить, не мучитимеш котiв. Дитинко, зручно лягай, а я розкажу тобi про цих дивних тварин. Понад тисячу рокiв тому вважали, що коти – нечиста сила. Начебто чарiвники i вiдьми вночi перетворювалися на котiв i собак. Про це е багато казок, легенд. Люди вiрили в рiзнi прикмети. Наприклад, якщо кiт шкребе пiдлогу, мiшок або драбину – буде вiтер, тулиться до тепла – похолоднiшае. Ще багато подiбних вигадок придумали. Позаминулого столiття на бельгiйське мiсто Іпр посунула хмара мишей. Гризуни всi продукти з‘iдали або паскудили. А коти врятували мiсто. Вони безстрашно кинулися на зубату армiю i всiх мишей передушили. Тепер щороку в цьому мiстi вiдбуваеться фестиваль. На ньому три години вулицями несуть величезнi фiгури котiв, маски з iхнiми зображеннями. В них можна взнати героiв-котiв з фiльмiв, книжок, казок, легенд рiзних народiв свiту. А вкiнцi свята з високоi мiськоi вежi скидають плюшевих мишей: на згадку про те, як коти врятували мiсто.
…Дмитриковi повiки зробилися таким важкими, що й не сила iх пiдняти. Хлопчик бачить себе на фестивалi, в далекому Іпрi. Грае приемна музика, лунае веселий смiх. Кругом, куди вiн, Дмитрик, не гляне, коти. Великi й маленькi. Рiзношерстi, рiзнокольоровi, усяких порiд. Сам вiн у масцi чорного кота. Кучерява Оленка лагiдно до нього усмiхаеться.
21.06.2003
Петрушка
Андрiйко знiмав iз плечей шкiльний ранець, перезувався в хатнi капцi та прислухався до голосiв, що линули з вiтальнi. Кутиком ока помiтив бабусин кошик, мiсткий, з однiею плетеною ручкою. У кошику капустина, червонi яблука i целофанова торба, з якоi вистромилось ажурне листя петрушки.
Бабуся жила у селi з кумедною назвою Мала Бугаiвка. Але приiжджала до них часто i завжди з оцим кошиком. З порогу, зазвичай. голосно казала: «Привезла гостинцi, щоб ви тут не пропали». Насправдi, вона шпигала словами свого зятя, Андрiйкового батька, що працював вiльним журналiстом. Тобто писав статтi вдома, а потiм, як вiн сам розказував, «гасав по редакцiях i прилаштовував матерiал». Батько у вiдповiдь пiд нiс буркотiв: «На тобi, Боже, що менi негоже». Бабуся, звичайно, ображалась, але виду не подавала. Андрiйко знав, що вона, вийшовши з електрички, стоiть бiля метро, де з тротуару продае городину. А ту, що не в неi не куплять, вона привозить до них, як гостинцi.
Хлопчик вибрав найкраще яблуко i вiдчинив дверi.
– Добрий день, бабусю, – привiтався.
Бабуся вдала iз себе страшенно здивовану. Звернулася до дочки, Андрiйковоi мами:
– Ми так голосно балакали, що й не чули, коли дитина прийшла. – Вона змiнила голос на солоденький: – Ходи, дитинко, до мене. Поцiлую.
Андрiйко дозволив себе поцiлувати i приголубити. Щасливий, примостився бiля бабусi, котра сидiла трохи боком до зятя, що працював за комп’ютером.
Хлопчик хрумкав яблуко i роззирався. Тато, не пiднiмаючи голови, клацав клавiшами. Половину обличчя йому закривали затемненi окуляри, якi вiн час вiд часу поправляв. Хлопчик про себе зауважив, що у тата зручне мiсце – навпроти дивана, у кутку, та ще й бiля вiкна. Хоч вiн i супив брови та мовчав, але однаково все бачив i чув.
Хвилину-двi нiхто не зронив нi слова. Бабуся випростала ноги й уважно оглянула в’язанi з рудоi шерстi шкарпетки. Зазирнула на п’ятки, чи не дiрявi. Вона обiйняла Андрiйка i безтурботно-радiсним голосом запитала:
– Що новенького в школi?
Андрiйко перестав жувати i часто-часто клiпав, пригадуючи оте «новеньке». Усе ж помiтив, що тато занiс палець над клавiшею i не опускав його. Мiркував над фразою чи хотiв почути вiдповiдь?
Розказувати про своi успiхи та оцiнки хлопчик не мав бажання. Вiн проковтнув жованку й бадьоро вiдповiв:
– Сьогоднi в нашому класi виступав музейник.
– Хто? Хто? – перепитала бабуся з кумедно зморщеним носом.
– Так називають наукових спiвробiтникiв музею, – тихо, але з притиском пояснив тато. Вiн поправив окуляри.
