скачать книгу бесплатно
Тiтонька пригорнула мене до серця:
– Не переживай, зайчику. Робота для тебе знайдеться. Ще е городець, садочок…
5
Пiсля обiду Людмила зiбрала посуд, а тато прилiг на верандi вiдпочити.
Я обiйшов будинок. Несподiвано з кущiв до мене загорлав пiвень. А ось i вiн. Ой, як смiшно плигае. І прямо до мене. Хочеш зi мною познайомитися? Цiп-цiп-цiп, когутику.
Пiвень зупинився. Луком вигнув шию i прогорлав: ку-ку-рi-ку! Круглi, з яскраво-жовтим обiдком очi, дивилися незмигно. У них, нiби в розгорнутiй книжцi, я прочитав до себе неприязнь. На пiдтвердження негативних до мене почуттiв, пiвень зашипiв. Опустив голову i послав шию по землi. Пiр’iни на шиi розiйшлися i кожна тремтiла. Я стояв i дивився на пiвня, мов зачарований.
– Киш, забiяко. І дитинi проходу не даеш, – насварилася на пiвня Людмила.
Пiвень чкурнув у кущi смородини.
Я зробив висновок, що у пiвня кличка Забiяка.
– А чому ноги у Забiяки сплутанi?
– Коли б не сплутала, то проходу тобi не дав.
– Невже?
– Ти ще, сину, не знаеш, на що вiн здатний. На чужих кидаеться. Доганяе i мене, свою годувальницю. Аякже. Вважае у дворi себе паном i господарем. Не раз била пана вiником. Не виправився, капосний. Доведеться з ним розпрощатися. З твоiм батьком поiде до Киева.
– До Киева? Чого?
– А щоб тебе не доганяв.
– Ми живемо на сьомому поверсi. У нашiй квартирi для великого птаха немае комiрчини.
– Для нього мiсця багато не треба. У холодильнику якраз помiститься.
– У холодильнику холодно i тiсно, – нагадую тiтоньцi.
– Зате не засмердиться, – кидае вона убiк.
– Ви серйозно?
– Що, зайчику? А, ти про це… Та серйознiше не бувае, – у той самий бiк каже.
Людмилина вiдповiдь, вiрнiше ii голос, мене насторожили. Нi, вона щось не договорюе. З цiеi причини в мене вселилося невиразне побоювання за життя пiвня.
Забiяцi набридло сидiти в кущах. Вiн випiрнув iз-пiд низько опущених гiлок, а за ним вийшли курочки. Пiвень дивився на мене так само, незмигно. Ось вiн розправив крила, високо ними змахнув i прогорлав. Менi здалося, що вiн мене попередив: «Я тут пан i господар. Не боюся тебе».
У моiх грудях немовбито щось обiрвалося. Що Забiяку чекае у мiстi? Стiй. А чи не задумали дорослi вчинити йому зле? Здогадка обпекла мiй мозок. Звичайно, вони хочуть зарiзати Забiяку.
– Не вiддавайте татковi пiвня! – кричу. – Нехай у садочку ходить. Потiм, у кiнцi лiта, я його вiзьму з собою. Коли поiду додому. А поки що хай ходить у дворi.
Людмилина рiшучiсть помiтно опала. Тiтонька послала допитливий погляд на курей, якi щипали травичку. Вголос роздумувала:
– Не знаю вже, як i поступити… Цей пiвень такий дурний. Захоче – i на голову людинi вилетить. Кiгтями поранить. І дзьоб у нього, наче залiзний. Не знаю, як правильно поступити… Якщо добре подумати, то вiн ще не старий. Йому лише рiк i три мiсяцi. Доки молодi пiвники пiдростуть, то вiн курочок поводить…
Пiдiйшов тато. Тiтонька до нього:
– Хотiла, сину, впорядкувати тобi пiвня, щоб забрав iз собою. Артем, однак, дуже просить: не давайте татковi пiвника. Нехай вiн у садочку до осенi ходить.
– Правильно, залишiть пiвня. Вiн i порядок на пташиному дворi тримае, i куркам з ним веселiше. Бiльше яець зберете з гнiзд.
– Воно то так. Але ж дитину може покалiчити.
– Дитину? Артем уже парубiйко. Не жалiйте його, а давайте щодня доручення i побiльше. Вимагайте, щоб сумлiнно iх виконував.
Я затамував подих. О, мiй батько вправно, як юрист, скористався нагодою i нагадав тiтоньцi про моi обов’язки по господарству.
– З радiстю, – вiдгукнулася вона. – Уранцi поiду на роботу, а вiн i хату стерегтиме, i господарство.
– От i добре, – вирiшив за мене тато. – А ноги пiвневi розв’яжiть.
6
Прокидаюся i нiяк не второпаю: де я?
На мене згори ллеться яскраве свiтло. Воно заповнило кiмнату i здаеться золотим. Заплющую очi. Принишк. Лежу тихо-тихо. Боюся ворухнутися. Насправдi переживаю: а раптом чудова картина зникне. Крiзь зiмкнутi повiки так само пробиваються золотi нитки променiв. Усе ж наважуюсь – i розплющую очi. Ура! Картина не змiнилася. Все помешкання заповнене золотим свiтлом.
О, який чудовий ранок. Такого чудового ранку в моему життi ще нiколи не було.
Я довго лежав i не хотiв уставати. Бажав, щоб чудовий ранок продовжувався. А ще пригадував. Виходить, я дуже мiцно спав. Так мiцно, що забув про те, що приiхав до тiтоньки Людмили, що вона пiзно ввечерi постелила менi з батьком на мансандрi.
Солодко потягнувся. Хотiв гукнути до татка. Та враз згадав, що до сходу сонця вiн поiхав. Продовжую насолоджуватися чудовою картиною. Несподiвано на похилiй стелi я побачив вiкно. Фiранка його не затуляла. Засклена рама була вiдчинена. Через це сонячнi променi проникали в помешкання вiльно i без перешкод.
Ось чому в кiмнатi так багато свiтла! І не простого, а золотого!
Пiдходжу до вiкна й очима впираюся в густу крону дерев. У ii гущавинi красиво спiвали пташки. Помiж сизого листя зеленiли невеликi яблучка.
7
Спускаюся на перший поверх. На столi, пiд рушником, хлiб, варене м’ясо та яйця, мед. Вмикаю чайник. Жую бутерброд, роззираюся. Переводжу погляд за вiдчинене вiкно. Воно виходить у садочок. Я закляк. На мене незмигно дивився Забiяка.
Показую птаховi язика i удавано-погрозливо махаю до нього кулаком. Пiвневi не сподобався мiй жест i вираз обличчя. Вiн сердито кудахкав.
Наминаю бутерброд i слiдкую за пiвнем. Вiн невеликий. У пiдлiтковому вiцi, напевне, був снiжно-бiлий. Тепер пiр’я на ньому жовтувате. Але не все. На крилах i у хвостi довгi зеленi пiр’iни. Такi самi лежать на спинi та грудях когутика. Дуже симпатично. Нiби попона. Гребiнь густо-червоний i грайливо звисае на бiк. Очi теж червонi, а навколо них широкий жовтий обiдок.
Пiвень менi сподобався. Чому б менi з ним не подружити? Адже птахiв приручають. Наприклад, у цирку я бачив дресированих голубiв. А кури теж птахи. Значить, пiвня можна видресирувати. Вiн ходитиме за мною, як песик, як вiрний друг. Виконуватиме всi моi команди.
Переповнений теплими почуттями, дрiбно кришу хлiб, а крихти кидаю через вiкно. Кури швидко iх пiдiбрали. Звели голови й дивляться на мене. «Дай ще, хлопчику, хлiба», – промовляв той погляд. От тiльки Забiяка не зiйшов з мiсця. Гордо, з вiдстанi спостерiгав за мною.
Раптом згадую про своi щоденнi обов’язки. Чому я досi в будинку? Адже кури голоднi. Зерна i води у тазах нема. Дно в них свiтиться…
Та моi побоювання були марними. Турботлива тiтонька i зерна насипала для курей вдосталь, на цiлий день, i води налила у другий тазик.
Пригадую й iншi своi завдання. Згiдно з номером «Друге» належало перераховувати курей. Скiльки всього у нас курей, про те я не запитав тiтоньку. Сама вона менi теж чомусь про те не сказала. Однаково потрiбно iх перерахувати.
8
Сонечко пригрiвало все сильнiше i сильнiше. Розморенi спекою домашнi птахи залiзли в кущi жовтоi смородини. Розклавши крила, вони дрiмали.
Поки я шукаю палицю, якою вижену курей з-пiд похилих i розлогих гiлок смородини, то розкажу про цю дивовижну рослину. На Киiвщинi такi чудовi кущi не ростуть. У всякому разi, там я iх не бачив. Цiеi пори на галузках достигають ягоди. Вони дрiбнi, продовгуватi й мають довгi сухi хвостики. Спiлi ягоди на смак приемнi i солодкi. За кольором вони нагадують темний бурштин.
Пригадую, коли моя сiм’я гостювала у тiтоньки пiд час моiх весняних канiкул, то гнучкi стебла кущiв були вкритi жовтими квiточками. Тодi моя мама сперечалася з Людмилою. Мама доводила: жовтоi смородини в природi не iснуе. Правильна назва рослини – агрус. Але Людмила не погоджувалася з мамою, стояла на своему: жовта смородина i тiльки. Подумки я пiдтримав тiтоньку. По-перше, не хотiв сперечатися з мамою. Адже вона беззастережно погоджувалася лише зi своiм чоловiком, а з iншими вiдстоювала свою думку до кiнця. По-друге, я знав, що агрус колючий. А гiлки кущiв, що ростуть у тiтоньки, гладенькi. До того ж цi кущi величезнi й такi розлогi, що гiлля торкаеться землi. Але щоб вони одна однiй не доводили, а кущi – гарна схованка для курей.
