скачать книгу бесплатно
Дилогiя. Серед темноi ночi
Борис Грiнченко
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Серед темноi ночi» Бориса Грiнченка – перша частина дилогii, повiсть, у якiй поеднуються морально-фiлософськi та соцiальнi проблеми***. Перу автора належать й iншi твори, зокрема, «Батько та дочка», «На розпуттi», «Пан Коцький», «Без хлiба», «Каторжна», «Сам собi пан» тощо. Борис Грiнченко вiдомий як талановитий письменник, який працював у жанрах прози, поезii та драматургii.
Борис Грiнченко
СЕРЕД ТЕМНОЇ НОЧІ
Роман
Частина перша
ЧУЖЕНИЦЯ
І
У хатi в Пилипа Сиваша за столом сидiла бесiда: брат Охрiм iз жiнкою, сват Манойло з свахою Килиною, кум Терешко Тонконоженко, сусiда Струк iз своею сердитою Стручихою, дядько – старий Корнiй Грабенко та своя сiм'я. Не того Пилип бесiду завiв до себе, що сьогоднi недiля, а того, що вернувся додому з солдата середульший син його Роман. Дочок у Сивашiв не було, але трое синiв, як соколiв: найстарший. Денце, уже давно жонатий, добрий хазяiн, – удався в батька; середульший – отож Роман; а найменший – Зiнько. Роман знав, що йому йти в солдати, i не схотiв женитися, щоб жiнки самоi дома не кидати, сказав, що як вернеться, тодi; Зiньковi ж давно треба було одружитися, бо i в солдати йому не припадало йти, та й жеребок вiн уже брав, дак що ж, коли не хоче? Нема, – каже, – йому пари. Батько сердився: десь у своiх книжках начитав, мабуть, такого. Мати хоч i гнiвалась, що нема iй помочi, та не дуже, бо працьовита й тиха Денисова Домаха – он та бiлява молодиця, що тепер пораеться бiля печi,– годила свекрусi. А так докорити Зiньковi нiчим не можна було: i тихий, i працьовитий парубок, i непитущий… не такий запальний хазяiн, як Денис, але ж таки хазяйновитий. Та найдужче мати любила оцього Романа: таке воно змалечку було моторне та цiкаве i з себе гарне, – то вже було мазунчиком у матерi. А далi на службу пiшов, на чужинi поневiрявся, – хiба ж i не жалко? І стара Параска, забуваючи, що iй треба взяти з припiчка та й поставити на стiл миску з варениками, спинялася бiля печi, дивилась закоханими материними очима на сина i думала: «Боже, яке ж гарне! Брови як на шнурочку, вус чорненький, ще й угору трохи закручений. Панич, та й годi!»
І батьки радiв, що син вернувся. Сам вiн прожив уже пiвсотнi й шiсть лiт, але сивина ледве починала проблискувати в нього у темному волосi, а оцi три сини – такi косарi, що й трава перед ними горить. Хазяйство в нього добре було, а тепер ще покращае. За такими синами й забагатiти можна. Пилип уже трохи випив i тепер, частуючи гостей, радiсний та добрий, розказував:
– Випийте, люде добрi, за здоровля моiх синiв!.. Вони в мене – як золото!.. Хоч старших бог забрав, дак же сими щедро надiлив, спасибi iм!..
– Що правда, то правда, сусiде, – дай, боже, щоб усе було гоже! – твоi сини такi, що в кожного батька серце росло б, на iх дивлячись, – так проказував довгий i сухий Струк, беручи в Пилипа чарку.
Іншi гостi, потакуючи, кивали головами, а сини сидiли гордi тiею хвалою. Старший – уже поважний, з бородою, здоровий, як робочий вiл; менший – ще молодий парубок з невеличкими чорними вусами й задуманими ясними очима; тi очi дуже нагадували батьковi, тiльки що в батька вони вже пригасли за довгi лiта клопоту й працi, а в сина сяли цiлим сяевом молодого вогню. Але найбiльше дивилися люди на Романа. Вiн сидiв на покутi пишний, у пiджаку, обстрижений i розчесаний набiк по-городянському; повне обличчя було бiле, а гарний вус аж блищав на ньому. Тепер цей чепурний вид почервонiв, бо парубок випив не одну чарку горiлки; та вiн мiг пити побагато i ще не був п'яний, а так – тiльки починав хмiль голову розбирати, i Роман дедалi ставав усе веселiший та хвалькiший на язик.
– Чого ж це ти, небоже, – питав його дядько Охрiм, – не зараз додому вернувся, як службу вiдбув? Адже замалим не год iще прогаявсь.
– Такое дело случилось, – одказував Роман. – Как вишол я з служби, зараз должность мине предложили, очинь даже хорошую: триста рублей жалування.
– О, це добра служба, – триста рублiв! – озвався свят Манойло. – А яка ж то служба?
– А така – швейцаром при палатi. Ну, я там почал служить, а потом затосковался по свому роду. Неужелi – думаю – я в свойой родине не могу приличной для себе должности получить? Бросив усьо i прийшов.
– І добре зробив, синку, – сказала мати, – бо й нас iзвеселив.
– Тепер тiльки одружиш, свате, дiтей та й забувай горе! – сказав до Пилипа Манойло.
– Та я з дорогою душею, – всмiхнувся Пилип, – аби сини!
– Пождiть, батюшка, будемо й жениться; вот тольки должность получим, – одказав Роман.
– Образований чоловiк може завсегда собi должность получить, – озвався Денисiв кум Терешко. Вiн колись, ще за панського права, був бiля панiв у дворi, то iнодi й сам любив закидати «по-образованому». Йому дуже подобалось, як говорить Роман, i самому хотiлося докинути слiвце, щоб знати було, що й вiн не абихто. Батько й iншi гостi думали: «Ач, як набрався Роман, науки! Так i рiже по-панському!» Їм здавалося, що Роман дуже добре потрапляе на панську мову. Тiльки сивому мовчазному Корнiевi Грабенковi та Зiньковi не подобалось, що солдат ламае язика.
А Пилип iз Пилипихою все припрохували та частували. Обличчя в гостей почервонiли й спiтнiли, язики починали чiплятися за зуби, хоч голоси дедалi ставали все гучнiшi та гучнiшi. Тiльки Зiнько був зовсiм тверезий, бо вiн не вживав горiлки; та Роман бадьорився. Але й йому вже так ударило в голову, що аж млосно стало, i вiн пiшов з хати на прохолоду. Зiнько й собi вийшов мовби за ним, а просто того, що не любив дивитися на п'яних. Обидва вийшли в двiр.
Була недiля, i на вулицi вешталось чимало народу. Ішли парубки в святкових чумарках i добрих поясах, смiялися й погукували на дiвчат, а тi, хихикаючи й щебечучи, проходили вулицею, маючи ясноколiрними стрiчками. Попiд хатами, на призьбах та на колодах скрiзь сидiли баби, лузаючи насiння, часом i чоловiки з люльками в зубах i розмовляли про всякi новини та про хазяйськi й хатнi справи. І пiд Сивашевим двором лежали колоди, – добрий хазяiн, Пилип давно вже стягав деревню на нову хату синовi,– i чути було звiдтiля гомiн. Через низенький тин. цiкаво зазирало на нового солдата кiлька дитячих i дiвочих, бiлих i заквiтчаних по-святному голiв. А в дворi у сусiда Струка стояло бiля тину i дивилося двое дiвчат: Струкова дочка з його наймичкою Левантином.
– А, дiвчата! – гукнув Роман. – Нада й iм празник устроiть. Брат Зiновiй! Получай рубля i бiгай у лавочку! На всього рубля купуй канхветов, пряников, орехов – для наслажденiя девушкам. А ти, мальчик, – кивнув вiн на хлопця, що зазирав через тин, – получиш п'ятак: катай до музики Матвея, пущай iде сюда. Пущай дiвчата знають, когда вернувся со служби Роман Пилипович Сивашов!
Хлопець метнувся по музику, а Зiнько якось нехотя пiшов до крамницi.
– Дiвчатка! Хадеть сюда, веселиться будем! – закликав Роман.
Дiвчата соромились увiходити, хоча Струкова дочка вже вибiгла з свого двору на вулицю, витягши за собою й Левантину. Роман вийшов з двору. Мiж дiвчатами було кiлька й парубкiв. Роман покликав i iх:
– Хадеть, щоб дiвчатам веселей було! Парубки не хотiли йти без дiвчат, а дiвчата соромились без парубкiв. Врештi бiлява Химка, жвава й моторна, схопила подругу за рукав i потягла до Сивашiв у двiр:
– Коли йти, так уже ходiм! Що там ще трихи-мнихи мняти!
За нею посунули й iншi дiвчата й парубки. Незабаром прийшли музики – двi скрипки й бубон. Зiнько принiс ласощi. Романовi хотiлося сьогоднi показати себе. Метнувсь у хату, винiс пляшку горiлки, почастував музик, хотiв частувати й дiвчат. Вони пишались, одвертались i казали:
– Оце ж таки! Хiба ж таки ми ii п'емо? Таку гiрку!
І не схотiли пити.
На складках деякi таки ласувалися на чарку, але тут було сором.
– Не хочуть горкого, дамо iм сладкого! – гукнув Роман, беручи цукерки, пряники та горiхи.. – Получайте, дiвчата!
Дiвчата й досi соромились, i нi одна не хотiла брати перша.
– Ех, ви! Какii несмелi! – посмiявся Роман. Побачивши бiля себе Левантину, вiн силомiць упхнув iй у руки торбинку з ласощами й промовив:
– Роздавай подругам!
Делiкатне довгеньке Левантинине обличчя вiдразу взялося полум'ям. Вона держала в руках ласощi i не знала, як би iх збутися. А Роман стояв перед нею, смiючися: до неi з-пiд вусiв, блискаючи на неi смiлими очима. Левантина спустила своi темнi очi, довгi вii виразно зачорнiли на рожевому личку. Роман зареготався й одiйшов, а Левантинi зробилося ще дужче нiяково. Дiвчата почала штовхати ii, шепочучи:
– Ну, чого стоiш? Роздавай.
Та вона мов не чула того i все стояла нерухома, а дiвчата смiялися.
– Оця ще!.. Моняеться! – скрикнула Химка i вхопила в неi з рук ласощi. – Ось я, дiвчата, роздам!
І почала роздавати. Кожнiй хотiлося взяти бiльше, але всi брали потроху, бо соромлялись. Тим часом озвалася скрипка, вдарив бубон. Танцюриста Химка кинула й ласощi:
– Отже не видержу!.. Ой, танцювати хочу!
Парубки вже тим часом випили з Романом по чарцi. З-межи них зараз iзнайшовся один до пари Химцi.
– Ех, гуляй душа! – скрикнув вiн i вдарив ногами об землю. Химка танцювала гарно и легенько, парубок силкувався не податися перед нею. Молодiж оточила iх колом. Дедалi пара танцювала все палкiше й палкiше, запалюючи до танцю й iнших. Незабаром з натовпу вирвалася й друга пара. Перший парубок, натомлений, скоро кинув танень, але Химка не вгавала, Вона крутнулася, аж стрiчки високо замаяли в повiтрi, вхопила Романа й потягла його в швидкому танцi, смiючись й моргаючи на нього веселив очима. Але Роман, проходячи проз Левантину, що стояла не танцуючи, вхопив ii та й закрутив у тому нанцюристому крутенi. Збентежена з такоi несподiванки, дiвчина спершу нiяк не могла потрапити в лад, але згодом якось утрапила, i самi ноги, слухаючись музики, робили що треба. А iй чогось було так сором, i вона ие глядiла нi на кого i вce думала про те, що Роман танцюе перед нею i дивиться на неi своiми смiлими, аж незвичайними очима, i не могла звести на його погляду. Їй ставало все бiльше та бiльше нiяково, здавалося, що всi ii саму тiльки й пильнують, дивуючися, що вона так довго танцюе з Романом. Вона вихопилася з танцю и покрилася в гуртi. Не зосталася й з дiвчатьми, а зараз же нишком подалася через перелаз у двiр до свого хазяiна.
А музики тяли тим часом з усiеi сили, парубки й дiвчата танцювади, аж подвiр'я гуло, ясноколiрнi стрiчки маяли в повiтрi, брязкало намисто на задиханих грудях, а з заквiтчаних голiв падали на землю Квiтки, i дiвчата й парубки топтали iх ногами.
Почувши музики й танцi, вся бесiда давно вже вийшла з хати подивиться на молодiж. Старий Сиваш забурчав епершу, що не слiд було вулицi робити в дворi, але мати оступилася за Романа:
– І-i, старий! Мовчи вже! Тiльки сьогоднi дитина прийшла, повеселиться схотiлося, а ти вже й гнiваешся! Може, вiн собi тут пару знаходе. Давай краще сядемо на призьбi та подивимось, як молодi веселяться, то, може, й ми помолодшаемо.
Пилип тiльки рукою махнув. Старi гостi подивилися на молодiж i почали прощатися, бо вже вечорiло. Молодiж iще трохи потанцювала та й подалася з Двору на вигiн – кiнчати там свято. Дома матiрки й батьки сварилися, що вже вечiр, а дочки й сини не йдуть корiв доiти та товар напувати. Але тим було не до того: Роман послав ще по горiлку, попочастував сього разу й дiвчат, i довго чути було на вигонi музику й спiви, танцi й голосний молодий смiх.
Але Зiнька там не було. Побачивши, як Левантина втекла з танцiв, i знаючи, що в неi в дворi нiкого немае, вiн пiшов до себе на тiк, з току перескочив у свiй садок, а з свого садка в Струкiв, – чи не побачить там дiвчину.
Мати нападаеться на його, що вiн досi не одружився. А коли ж вiн i справдi собi пари не може знайти? Є й гарнi дiвчата, i роботящi… навiть е й багатi… та все йому не пiд мислi. Йому треба таку жiнку, щоб вiн про все з нею мiг говорити, щоб усю свою душу мiг iй одкривати… А то вiн тут так живе, що нi з ким i поговорити по щиростi. Щоправда, про хазяйство i про все таке можна i з батьком, i з матiр'ю, i з братом розмовляти, так цього йому мало. Йому хочеться все знати, все розiбрати: як воно, i через вiщо, i нащо робиться. Колись заманулося йому вивчитися читати. Так схотiлося, що не мав упокою, аж поки вивчився. Школи в iх тодi ще не було, дак вiн оддав дяковi рублiв iз десять, мабуть, аж поки той навчив його. Тепер Зiнько читав, та тiльки якось не дуже розбира тii книжки. А хотiлось би йому розiбрати i знати багато… про все… От хоч би й про те – чого так люди живуть? Тут тобi такий убогий, що нiчого iсти, а там такий багач, що грошi мiркою мiряе. Один кривавим потом умиваеться, та робить, та дбае, а другий, ледащо, лiнуеться… або ще п'е… а то й красти пiде… Невже не можна кращого порядку завести? Мабуть, про це в книжках пишуть, та тiльки вiн не знае тих книжок. Де ж таки, щоб вони в таке мале село та подоходили? Тут про iх нiхто й не чув. Хотiв Зiнько про це кого розпитатися, дак кого ж? Дяк саме божественне знае; писар – самi волоснi дiла; крамар усе на щотах кидае та записуе грошi… до батюшки Зiнько не посмiе пiти, а до вчителя ходив, дак i вчитель же… хоч по книгах знае i всяку науку, а як Зiнько попитався його про свое— як би кращий порядок завести, – то вiн тiльки рукою махнув. «Це, – каже, – не твоеi голови дiло. За порядком начальство доглядае. А ти коли хочеш добре жити – роби, не пияч, – от i все!» Це Зiнько й сам знае, та тiльки що цього мало…
Де ж це Левантина? Чи не в хатi заховалась? А вiн хотiв би погомонiти з нею. Тиха, роботяща, добра дiвчина… І з себе гарна… Якби йому таку жiнку, та тiльки щоб не таку вже… просту… Колись вiн заговорив з нею про дощ, що вiн бувае з пари, а вона тiльки засмiялася та й утекла… Як же вiн розмовлятиме з нею про те, що йому душу займае? А втiм… вона ще молода… сиротою по наймах iзросла, нiякоi науки iй нiхто не давав. Ще й дивно, що вона такою доброю дiвчиною зросла!.. А якби Зiнько з нею одружився, то, може б, ii й читати можна навчити… i до своiх думок прихилити… Так думав Зiнько про Левантину i почав придивлятися до неi, зачiпав ii розмовами. Дiвчина червонiла, але розмовляла з ним залюбки. Та Зiнько був дуже несмiливий з дiвчатами i все боявся зайняти Левантину так, як парубки займають тих дiвчат, що люблять.
Тепер йому дуже схотiлося погомонiти з нею… От, щоб хоч забути ту п'яну бесiду!.. Не любить того Зiнько… Але дiвчини нема нiде – нi в садку, нi в дворi. Може, куди пiшла… Зiнько перескочив назад через тин у свiй садок.
Незабаром мати загукала його. Упоравшись по хазяйству, Зiнько пiшов спати в садок, – берiг садовину. Та же тiльки заснути не мiг: все тii думи його не покидали. Роман… вiн чудний якийсь… не подобалося Зiньковi, що вiн так величаеться i язик ламае… А про те, мабуть, вiн багато бачив, багато знае. Бо й справдi – по великих городах бував, письма в солдатах навчився. Мабуть, вiн зможе розказати Зiньковi про таке, чого Зiнько сам не здолiе розiбрати. Треба з ним поговорити… Не сьогоднi, бо сьогоднi, мабуть, вiн iще не скоро з вулицi вернеться, а колись…
Небо давно вже сяло над землею своiми зоряними шатами, а Зiнько все не спав. Дума за думою снувалася в головi, iшли одна по однiй, як хвиля за хвилею… По хатах давно вже сплять, затихли вже й дiвчата, й парубки на вулицi… i дерева дрiмали, схилившись над ним, i дрiмала зелена трава i ввi снi лоскотала йому обличчя, як вiн доторкався до неi, ворушачись… А високе й глибоке-глибоке небо жахтiло й тремтiло живим свiтом, i зорi здавалися великими й розумними очима блискучими… Вони дивляться так ясно, мов хочуть зазирнути Зiньковi в душу, подивитися, що там е. Дивляться такими великими-великими очима… Як у Левантини… тодi, як вона спiвае сумноi пiснi… Вона дивиться й спiвае… i любо, любо стае… i хиляться вiти… i всмiхаються зорi…
І Зiнько заснув пiд Левантинин спiв, не знаючи, що Левантина справдi вийшла в свiй садок i спiвала, приваблена сяевом безкрайого неба, напоена солодкими пахощами чарiвноi ночi – тихоi, як сон маленькоi дитини, ласкавоi, як погляд матерi…
II
Другого дня Роман устав пiзно. У його болiла голова, бо вчора таки добре випив. Вiн почав згадувати минулий день, лежачи на соломi в стодолi, i гнiвався сам на себе, що «завiв кумпанiю» з парубками й з дiвчатами. З дiвчатами воно ще нiчого, до дiвчат Роман охочий, а от на вулицю не треба було з iми ходити. Йому не годиться запанiбрата з iми бути, а вiн учора, хильнувши, це й забув. Ну, да це ще не бiда, вiн зараз покаже, що вiн не те, що вони, а бери вище.
Роман устав i пiшов у хату. Батько з Денисом та з Зiньком уже поснiдали й поiхали на поле – останнi копи забирати. Мати метушилась бiля печi.
– Виспався, синку? – ласкаво озвалася вона. – Сiдай же та будеш снiдати.
– А от умиюся.
Умився, розчесався i сiв за стiл. Мати подала галушки з салом. Роман ще нiчого не робив, то й не виголодався, а галушки були з простого гречаного борошна i здались йому несмачнi. Із'iв галушку, двi та й положив ложку.
– А що ж це ти, синку, вже й не хочеш? – здивувалася мати.
– Штось iсти не хочеться, – одказав Роман i встав iз-за стола. – Треба пойтiть проведать старих знакомих, – додав.
– Пiди, синку, пiди одвiдай! Роман надiв пiджака й картуза з бiлим верхом, тодi глянув на чоботи:
– Ех, вакси просють!.. Ну, нехай другим разом! – І пiшов з хати.
Вийшовши Роман з двору, спинився, не знаючи, куди йти. У нього були колись товаришi парубки, – тепер уже всi жонатi хазяiни, – та йому не хотiлося до iх iти: що там од iх вiн цiкавого почуе? Хiба пiти, щоб побачили, який вiн тепер став? Дак же нiкого дома нема – всi на роботi. Ну, та вже вийшов з двору, то пройдеться селом, а там, може, й надумае, куди пiти. І вiн подався вулицею. Ішов помалу, мов туди-сюди роззираючись на село, а справдi дивився, чи хто його бачить, чи нi. Та всi люди поiхали на поле, тiльки деякi баби поралися по хатах. На вулицi бiгали самi дiти. Один маленький хлопець, побачивши Романiв пiджак i чоботи з блискучими рiвними халявами, гукнув через вулицю до трохи старшенькоi дiвчинки:
– Дивись! Дивись! Пан iде.
Роман усмiхнувся, – йому це сподобалося. Але дiвчинка глянула на його i вiдказала своему товаришевi:
– Дурний! Co ти казес? То не пан, а салдат Сивасенко, менi мати казали.
«Еч, чортова патяка! – подумав Роман. – Слова не вмiе сказати, а ще й пащекуе». Вiн сердито глянув на дiвчинку, крикнув: «Ну, ти тут!» – i пiшов далi, а та, перелякана, спершу мовчала, аж поки Роман одiйшов геть-геть, а тодi, подбiгши до хлопця, сказала:
– Людоцки, який страсний!..
А «страшний» iшов далi. Йому по дорозi була крамничка, а бiля неi стояло двое-трое чоловiкiв i жiнка. Роман знав, що треба поздоровкатися, проз iх проходячи, але подумав собi: «От iще чортзна-кому куражку скидать!» – i поминув людей так, мовби iх i не помiтив.
– Що це воно пiшло? – спитав один дядько.
– Та це Сивашiв солдат.
– Чи ба, яке пишне: iде i не здоровкаеться. – І дядьки з жiнкою почали промiж себе судити Романа, що незвичайний; але вiй того не чув, а чимчикував далi i звернув на другу вулицю. Там побачив серед солом'яних покрiвель залiзний дах на невеличкому будинковi. Вгорi над дверима прибито було дошку з написом «Народное училище».
«А зайду до вчителя!» – подумав Роман, хоч зовсiм учителя не знав.
Увiйшов у чималi сiни з кiлочками й гвiздками по стiнах задля школярськоi одежi. Став, не знаючи, в якi дверi йти, бо перед iм було iх двое. Однi буля трохи вiдхиленi, i крiзь них чути було розмову. Сердитий голос, говорячи «по-панському», кричав:
– Почему ты мне сапог не почистил?
– Двiр чистив, – одповiдав другий, мужицький старечий голос. – Хiба я вам лакей? Я – сторож.
– Нанялся сторожем – должен быть учителю лакеем. Каждый день сапоги чисть!
– Та що це таке справдi? Я громадi пожалiюсь.
– Плевать мне на твою громаду! Иди сейчас до Сучка и купи мне две колоды карт!
3 дверей вийшов, бурчачи собi щось, сивий сторож.
– Чи дома вчитель? – спитав Роман.
– А он! – показав сторож на дверi i пiшов з школи.
– Кто там? – почувся з-за дверей голос. – Верно, опять кто-нибудь притырил мальчика! Ну й идиоты! Хоть не говори им, что еще рано!
Дверi вiдчинились вiд штурханця ногою, i на порозi став молодий хлопець з закрученими вгору вусиками, без пiджака й жилета, в самiй сорочцi, позакладавши руки в кишенi в штани.
– Тебе чего? – спитав вiн, але, побачивши на Романi не мужицьку одежу, повернув iнакше: – Вам чего нужно?
– Мое поштенiе! – сказав Роман, простягуючи руку. – Сивашов.
Учитель дав йому й свою руку i покликав у хату. В невеличкiй свiтличцi, з лiжком, столом i кiлькома стiльцями, був нелад, порозкидувана одежа, недокурки з цигарок, на стiнi гiтара й рушниця, на столi стояв недопитий чай i пляшечка з написом: «Ром»; пiд столом спала собака. Учитель попрохав гостя сiдати i надiв пiджак.
Роман сiв, закинув ногу за ногу, витяг коробочку з цигарками, вiдчинив i простяг до вчителя:
– Не вгодно ли, – хорошое разлiченiе.
Учитель узяв цигарку, i вони закурили. Роман, ламаючи свою мову ще дужче перед «образованим чоловiком», почав виясняти, чого вiн прийшов. Вернувся з города, ну, а на селi «скучно», бо скрiзь сама мужва i нема такого чоловiка, щоб iз ним можна було про «образованi» речi розмовитися, – тiльки й е, що вчитель та врядник, та ще писар… Дак от вiн i прийшов.
Учитель почав уже розумiти, кого вiн перед себе мае,– спершу вiн подумав, що це щось iнше. Сам учитель був з таких, як i Роман: через двокласову сiльську школу потрапив до вчительськоi семiнарii. Як довчився в нiй, то його мали настановити за вчителя в його рiдному селi, але вiн сам того не схотiв, бо там з ним усi будуть запанiбрата. Був з тих учителiв, що, вилiзши з «мужикiв» у «пани», силкуються якомога дужче вiдрiзнитися вiд мужика, сахаються, як нечистоi сили, знатися з ним i виглядають собi якоi багатоi управителiвни, чи дочки грошовитого глитая з мужикiв, чи хоч удови якого полупанка, щоб, оженившися, покинути нелюбе й нудне вчителювання та й перейти зовсiм на «панську лiнiю». Роман був перед ним уже занадто низький, бо вчитель нижче писаря, врядника та крамаря Сучка i не дивився. Тiльки вiн iще не певний був, чи справдi Роман мужик. От i прiзвище його… Сивашов… Сивашов… Не чуть у нашому селi Сивашова… Але враз iзгадав:
– Та вы должно Пилипа Сиваша сын?
Роман трохи почервонiв i почав виясняти, що хоч сьому й правда, але всi його на службi звали «Сивашов», бо як простий чоловiк, то буде Сиваш, а як «образований», то – Сивашов.
Тепер учитель уже знав, що нема чого йому знатися з Романом, – це тiльки пошкодить йому, принизить його перед його «панськими» знайомими. Надто вiн був сьогоднi сердитий: учора звечора вiн мало не до свiту гуляв у карти у батюшки i програв сiм рублiв. А в його саме не було тепер грошей, бо влiтку на грошi скрутнiше: взимку школярi (вони в його муштрованi) раз у раз носять йому всякi ковбаси, сало, а то так i сахар навiть, то менше доводиться витрачати. А тепер усе з готовеньких грошей! Добре ж, як вiн сьогоднi (мае покликати всю компанiю до себе) та одiграе, верне свое, а як же нi? Все це гнiвало вчителя, i вiн сердито сказав Романовi:
