скачать книгу бесплатно
– Ну, мне теперь некогда… У меня дело есть…
Роман почервонiв i встав ображений.
– Как завгодно…
Вiн простяг був знову руку, але тепер уже учитель не дав йому своеi. Зовсiм збентежений, Роман швидше пiшов з хати i чув, як слiдком за iм учитель пробубонiв:
– Всякий тебе хамлюга лезет знакомиться!
Поки вийшов Роман на вулицю, його збентеження минулося, i вiн тiльки був страшенно лютий на вчителя за образу. «До кого ж би менi ще пiти?» – думав вiн i побачив зараз же бiля школи волость. Повернув до неi.
Тут уже йому пощастило, бо виявилось, що писар був його колишнiй товариш. Батько його ще хлопцем оддав до школи аж у мiстечко, там вiн i вивчився на писарi. Цей сам добре вмiв «по-образованому» i радий був Романовi.
– Сiдай, брат, сiдай! У нас у волостi нiкого нема: старшина, староста i всяке начальство подалося снопи возить, – дак я сам тут i старшина, i староста, i все.
Роман сiв бiля столу, покритого зеленим, старим, скрiзь чорнилом заляпаним сукном. Писар, Григорiй Павлович Копаниця, був таких лiт, як i Роман, але вже добре вiдпасся на волосному хлiбi, i його заялозений пiджачок був вузький на гладкi плечi. Вiн крутив свою руденьку борiдку i залюбки розказував Романовi, який йому великий клопiт у волостi, що старшина дурний, вiн сам усе мусить робити, i за себе, i за старшину справлятися, а плата мала, а «так собi постороннiй доход тоже не значительно большой». На домик так-сяк збився, а бiльше й нi з чого…
Тодi почав розказувати Роман, як вiн жив у городi – спершу в солдатах, а тодi на службi в палатi; тiльки вiн уже не казав тепер, що був швейцаром, а говорив, що був «таким служащим, што, знаеш, надзираеть за изданiем».
Тодi збалакались за мужикiв, i писар iх лаяв, що народ став неслухняний i все хоче, щоб на дурничку йому роблено, мов i не тямить, що, хоч такси й нема, ну а всякому звiсно, що опрiч годовоi плати, треба писаревi i за кожну роботу – чи за пашпорт, чи за розписку, чи ще за що – окремо заплатити… а мужик коли й скаже, що принесе мiрку картоплi, то пришле тiльки пiвмiрки, i отак усе…
Гомонiли довгенько, аж поки писар сказав:
– Ну, знаеш шо, Романе Пилиповичу? Хадьом до мене обiдать! Пошаную тебе для нового знакомства!
Роман тому був дуже радий. Вже виходячи, стрiли на порозi врядника Івана Іллiча, трохи старiшого за iх обох чоловiка, непоганого з себе, з пiдстриженою гострим клинцем борiдкою. Писар зазнайомив його з Романом та й теж покликав до себе обiдати. Цей хоч i пообiдав, та не мав зараз чого робити, то пiшов.
Писар жив у гарненькому домику, прибраному по-мiщанському, з стiльцями, з топчаном, з комодом та стареньким буфетом, поставленим у найпараднiвну хату, з яснофарбованими малюнками пiд склом по стiнах. Видко було, що добродiй Копаниця даремне звав «так собi постороннiй доход» «не значительно большим». Гостей стрiла писарка – молода, обгодована i свiжа молодиця-моргуха.
– Улясю, – сказав весело писар, – давай нам обiдать, та ще й швидко! Та ще й доброго!
– Буде й добре, буде й швидко! – смiючися привiтно, вiдказала молодиця i побiгла в пекарню.
Незабаром справдi сидiли за столом. Писар витяг з кишенi пляшку горiлки i поставив на стiл.
– Доброхотное даянiе? – спитав, пiдморгнувши, врядник.
– З капосного Омелька, – вiдказав господар, – нада було б больш, та вже хай буде й стольки.
– Всяко даямiе благо, а надолужити можна не тепер, то в четвер, – порадив урядник.
– Істинноi – згодився писар.
Випили но чарцi, i хазяйка чарочку хильнула, i тiльки взялись до борщу, аж у сiнях щось затупотiло.
– А чи дома хазяiн? – почувся звiдти товстий голос.
– А, Михайло Григорович? – Сказав писар. – Ідiть! – Ідiть! Дома! – І вiн одчинив дверi.
У свiтлицю ввiйшов невисокий, але товстий рудий чоловiк, убраний у гарну чумарку, з картзом у руках. Цього Роман знав: це був крамар Сучок. Хазяi почапли садовити його за стiл. Вiн повагом, з протягом вимовляючи кожне слово, упеняв спершу, що вже пообiдав i зайшов за дiлом, але таки сiв. Винили знову й почали iсти смачний борщ, Поки пiд'iли, то мало розмовляли, але потiм уже, по четвертiй видивши (i писарка Уляся щоразу по пiвчарочки), зробилися всi веселi й гомiнкi. Роман бачив, як Уляся все моргала на врядника та припрохувала його. Сучка не припрохувала, але той i сам добре iв, важко сопучи. Пообiдавши, позакурювали i пiшли в садок – господар iз Сучком попереду, за iми Роман, а позад усiх урядник з писаркою. Озирнувшись випадком, Роман побачив, як урядник займае Улясю за стан, а вона, смiючися, свариться на нього пальцем, показуючи, що побачать переднi, i Романовi одразу стало заздро й шкода, що не вiн займае червонощоку, веселооку писарку.
В садку полягали й посiдали на травi i знов почали розмовляти, кожен здебiльшого про своi дiла, i всi якось чiплялися за мужикiв: одному мужики тим не догодили, другому iншим. Сучок казав, що мужик хитрiший за чорта, а врядник доводив, що хоч вiн i хитрий, але дурний, i розказав, щоб пiдперти свою думку, про дурного Хому, як вiн мило поiв. Усi страшенно реготалися, а заохочений оповiдач докидав одну по однiй ще й iншi брехеньки про мужикiв: про те, як мужиковi перемiнили його хахлацьку голову на чортову; про те, як солдат i хахол кипiли в пеклi в казанi; чорт сказав: «Салдат!» А салдат: «Ась?» – «Ну, вилазь!» – Тодi до хахла: «Хахол!» – «Шшчо-о?» – «Ну, сiдi iщо! Вот тiбе за хахлацький язик – у пеклi сиди!»
Всi знову реготалися, а писарка навiть кричала тоненько:
– Ах, прелiсть! Ах, прелiсть!
Вона служила в панiв за покоiвку i там навчилася так кричати.
Потiм повернулися в хату, i пили чай, i знову весело гомонiли…
Сучок пiшов, бо йому треба було в крамницю, але Роман з урядником досидiли аж до вечора.
В хатах уже посвiтилося, як Роман вертався додому. Як увiйшов у хату, сiм'я саме вечеряла.
– Бач, от де й наш приблуда! – озвавсь, ласкаво смiючися, батько. – Де це ввесь день швендяв?
От, хiба в його нема тут добрих людей, знайомих! – І Роман почав розказувати, що вiн ходив до вчителя i так гарно з iм познайомився; а тодi був у писаря, i як добре його там приймано… Мати радiла, слухаючи, як ii сина гарно вiтають; iншi мовчали.
– Та сiдай уже, синку, ближче до столу та вечеряй! – припрохувала мати.
– Вот, я таких страв наевся у писаря, што вже мине вашоi вечерi не хочеться.
Матерi це трохи не сподобалося, що син понижае ii страви, але вiн того не помiтив i знов почав розказувати про писаря: як вiн добре живе та як добре бути писарем.
– Та воно добре, – озвався Зiнько, – та тiльки ще краще було б, якби писарi бiльше по правдi робили, а то… он i цей такий, що примiв би – двi шкури з тебе драв би.
– Ну, це, братуха, пустяк дело, – одказав Роман, – на то щука в морi, штоб карась не дрiмал. Кажен з свово ремесла можить сiбе бариш брать.
– Нехай i бариш, та не здирство, – озвався батько, – а то цей був такий харпак, що сiряк на хребтi не держався, а тепер уже бач у якi достатки з тих баришiв убився. Ти б, Романе, краще не водився з ним: вiн тебе на добро не напутить, а люди про тебе погане казатимуть.
– А какое мине внiманiе до людей? – одказав Роман, здвигнувши плечима. – У нас своя кунпанiя. Ну, што там розбалакувать: врем'я спать.
Забрав одежу i пiшов спати в клуню. Умощуючись на соломi, згадав, якi високi й м'якi подушки, квiтчастою ковдрою застеленi, вiн у писаря бачив. І йому стало заздро, i схотiлося такоi саме гарноi свiтлицi, м'яких подушок, доброi страви з горiлкою i червонощокоi жiнки… А хата батькова здалася йому такою негарною й чужою… та й люди в тiй хатi… Велика штука, що вони йому своi. Коли ж вони такi…мужики! І по правдi врядник та писар з мужикiв смiються, бо вони живуть так, зовсiм «без понятiя, как настоящая необразованная животная». Хiба ж вiн може так жити? Коли ж вiн тепер зовсiм iнший чоловiк став.
