Вир

скачать книгу бесплатно

Вир
Григорiй Михайлович Тютюнник

Григорiй Михайлович Тютюнник (1920–1961) – вiдомий украiнський письменник, автор оповiдань, вiршiв, повiстей. Роман «Вир» – вершина його творчостi, за цей твiр письменник отримав Державну премiю Украiни iм. Т. Г. Шевченка.

…Героi роману мешканцi села Троянiвка – це i непокiрний та розбишакуватий Тимко, i чиста в своему коханнi Орися, i красуня Юля, i хазяйновитий дiд Йонька – мають свое уявлення про добро i зло… Коли починаеться Вiтчизняна вiйна, кожен з них поводиться по-своему, бо кожен мае свою правду – хтось беззаперечно стае на бiк радянськоi влади, хтось починае спiвпрацювати з нiмцями, а хтось не може зрозумiти, що робити далi…

Григорiй Тютюнник

Вир

Книга перша

Гомiн, гомiн по дiбровi,
туман поле покривае,
туман поле покривае,
мати сина призивае:
– Вернись, синку, додомоньку,
змию тобi головоньку…
– Менi, мамо, змиють дощi,
а розчешуть густi терни,
а висушать буйнi вiтри…

    Украiнська народна пiсня

I

Село Троянiвка гнiздиться в долинi. На пiвнiч вiд нього Беева гора, покрита лiсом, на пiвдень – заткана маревом рiвнина, по якiй в’еться полтавський шлях. Обабiч шляху то тут, то там мрiють у степу хутори, маячать на далеких обрiях, як зеленi острови по синьому морю. В центрi села тече рiчка з дивною, мабуть, татарською, назвою – Ташань. Весною вона скресае, i тодi селяни б’ють ломами кригу, щоб не знесло ветхого мiсточка; лiтом пересихае так, що в деяких мiсцях ii перебродять кури на сусiднiй хутiр Залужжя i навiть там несуться, що е досi основною причиною сварок мiж троянiвськими i залужанськими молодицями. Батькуватись жiнкам дуже зручно: вийдуть одна насупроти другоi, стануть на рiзних берегах i, гарненько поскладавши на грудях руки, починають: «Чого це ти, Мотре, мою курку на Залужжi припинаеш? Хiба вона твоя, чи що?» – «Хай тебе колючками до землi припне! Може, птиця води напитися прийшла та й перелетiла на сю сторону, так оце я вже й винна?» – «А щоб тебе кров гаряча спила, брехухо кривошия! Що ж ти ще i вiдкараскуешся, що ти моеi курки не припинала, як моя зозулястенька приволокла на лапцi шманделок твоеi спiдничаноi пiлки?» – i пiшло, i пiшло, що й до вечора не переслухаеш. Над рiчкою було дуже лунко, через те всi чули i про кожну таку чвару знали на обох берегах.

У селi е вигiн, на якому пасуться телята, свинi, гуси, вiвцi, кози, i коли голова сiльради Гнат Рева iде куди-небудь лiнiйкою по службових справах, то наказуе кучеровi, одноокому Кузьмi, розганяти iх байбарою, щоб не задавити котрогось. Є магазин, у якому продаеться вакса, хомути, горiлка, сiль, гас, вила, пiдситки, вухналi, сковороди i крам на кофточки.

На захiднiй околицi села, бiля самого байраку, живе Йосип Вихор, по-вуличному – Йонька. Велика, вкрита соломою хата притулилася бiля яру, поруч з нею хлiв, ще далi, в садку, клуня – житло для горобцiв та голубiв, що воркують пiд бантиною у солом’яних кошелях. Вiд клунi стежка круто падае в яр з холодною джерельною водою.

Сiм’я в Йоньки така: старший син Гаврило – широкоплечий, бiловусий здоровань, на одну ногу кульгавий (як був ще пастушком – бугай ногу потовк). Іде вулицею помiж тинами – голова то визирне, то заховаеться; собаки брешуть, аж з очей iскри сиплються, думають, що то вiн iх дратуе. Середульший Федот – дрiбноростий, чорненький, схожий на батька. Цей служить в Червонiй армii, добився двох кубикiв, i його портрет висить на покутi помiж рушниками. І найменший – Тимко. Цей вдався не в матiр, не в отця, а в проiжджого молодця. Високий, тонкий, з-пiд картуза чорнi кучерi пруть, очi гарячi, черкеськi, дивляться спiдлоба. Як iде селом, зустрiчнi дiвчата полум’ям займаються. Одним словом, добрячий парубок, одна печаль серце лиже: з дитинства байстрюком дражнять.

В 1920 роцi, пiсля кривавоi сiчi червоних iз махновцями, пiшла молода красива Уляна у яр по воду. Бачить – звiвся з бур’яну чоловiк, хотiв щось сказати та й знову повалився в траву. Пiдбiгла до нього Уляна, аж то червоний боець: лице в кровi – очей не видно, лiва нога шаблею порубана, видно, лежачого сiкли. Простяг до неi руки, благае: «Вiзьми мене, молодице, звiдси, загину я тут». Обняла його Уляна за спину помiцнiше та й повела геть вiд смертi…

Вiдлежувався боець на горищi. А щоб дiти про нього не довiдалися та не розтеленькали по селу, спровадила iх Уляна до своеi матерi.

Через пiвтора року повернувся додому Йосип, якого червонi брали в обоз, гульк – а в колисцi тугенький, мов гарбузик, хлопчик гойдаеться, нiжками на Йоньку свариться.

Мiсяць ходив Йонька як хмара грозова. Вночi пробирався до хатинки, де жила Уляна з байстрям, щипав ii за груди так, що капало молоко на сорочку, допитував, хто сплюндрував дiм, але вона мовчала. Тодi вiн закривав подушкою рот i люто бив кулаками пiд серце. Вiд тих побоiв поволi тьмарилася ii здорова сiльська краса, тверде тiло обм’якало i в очах згасала жага кохання. Йосип на все життя затамував на неi злобу, по-звiрячому ненавидiв Тимка. Люди це бачили, i якось найближчий сусiд Йоньки, Павло Гречаний, сказав йому на вухо: «Ти, Йонько, хлопчиська не карай i сам не печись. Чий бичок не плигав, а телятко ваше». Йонька нiби погодився, але ганьби забути не мiг, вона вiчно смоктала його за серце, як чорна п’явка, i часто вiн вибухав таким гнiвом, що всi домашнi ходили як по струнцi, чекаючи, доки перейде буря. Одному Гавриловi велося дещо спокiйнiше, бо вiн уже був чоловiком сiмейним i жив на вiддiлi по-сусiдськи з батьком.

II

– Тимку, вставай! Свiтае вже, – розштовхувала Уляна сплячого сина, стягаючи з нього рядно.

Тимко схопився i, намацавши на жердцi одежу, став хапливо зодягатися. З хатини крiзь вiдчиненi дверi тоненькою смужкою пробивалося свiтло, спалахувало на мiдних шпугах, якими була обкута скриня, що стояла у великiй хатi, де спав Тимко. Парубок вийшов умиватися в заболочених чоботях, вiйськових галiфе (подарунок вiд Федота), чистiй полотнянiй сорочцi, вишитiй хрестиком.

– Чого ви мене так пiзно збудили? – запитав вiн хрипким зi сну голосом, стурбовано глянув на малесенькi вiкна, за якими чорнiла свiтанкова пiтьма.

– Тебе добудишся! Менше б по вулицi тинявся. Ось ми пропишемо Федотовi, як ти тут розпарубкувався та розволочився.

Увiйшов Йонька в облiзлiй заячiй шапцi, теплiй сардачинi, з якоi висiло ватяне рам’я, i чоботях-бухалках, гримнув оберемком дров бiля печi.

– Куди вас сьогоднi? – запитав вiн i засмердiв люлькою так, нiби в хату ввалився цiлий табiр циган. Сухеньке личко, заросле сивою борiдкою, робило його схожим на продавця iкон.

– Їдемо орати до Вишневого хутора.

– Істика з дому не бери. В хазяйствi знадобиться.

– А я його коли брав?

– Брав чи не брав, а слухай, що тобi кажуть. І гулi менi припини, моду яку взяв, чортова погань! Станеш хлiб заробляти, тодi й волочись, а доки мiй жереш – дзуськи!

Тимко, що саме втирався пiсля вмивання, скрутив пiд рушником дулю: «Ось на, погризи. А на вулицю ходив i ходитиму, тебе не спитаю». Мати поставила на стiл ринку з товченою картоплею i миску сметани. Тимко глянув на снiданок голодним вовком, але до столу не пiдiйшов. Схопивши iз цвяшка теплий на вовнi пiджак, вискочив надвiр. Мати наздогнала його вже бiля ворiт, сунула в руки торбинку з харчами, сказала гiрко:

– Ти на батька не лютуй. Вiн тебе вигодував.

Тимко мовчки взяв торбинку, пiшов, не озираючись. Весняний свiтанок народжувався повiльно. В провулках, помiж тинами, клубочилася темрява, але небо було свiтле i зоряне. Над Беевою горою бочком висiв молодик. За Ташанню по ярах шумiли, спадаючи, веснянi води. Сива паморозь блищала на землi, як сiль. Троянiвка ще спала, хоч по деяких хатах уже свiтилося. Дорогою Тимко зустрiв Павла Гречаного, що повертався iз сторожування вiд магазину. У шапцi, в сiряку, з берданкою за плечима, вiн виринув iз-за верб, як махновець, випросив у Тимка закурити.

– Повiриш, беру на нiч повний кисет i не вистачае, – поскаржився вiн, згортаючи цигарку завтовшки з гвинтiвочний патрон. – А ти на роботу? Зустрiчав я Марка. Пiшов уже…

Давши дядьковi прикурити, Тимко швидко попрямував до артiлi. «Дотягну до осенi, а там подамся на шахти або на заводи. Все рiвно дома життя не буде. А там армiя пiдскочить – i почнеться моя самостiйна житуха», – роздумував вiн, збуджений домашньою сваркою i свiжим весняним повiтрям, що охолоджувало його розпашiлi щоки.

В артiльному дворi бiля волярнi Тимко побачив розлиганих бикiв, що чорнiли в темрявi, i низеньку людську постать, яка метушилася бiля них. Коли вiн пiдiйшов ближче, то пiзнав Марка, свого однолiтка. Пiдперезаний налигачем, у гостроверхiй старiй шапуринi, вiн, побрязкуючи занозами, поволеньки збирався на оранку, як той чумак по сiль.

– Го-го! Чого це ти так пiзно? Не Орися приспала? Я вже й бичкiв напоiв, i фураж одержав, а тебе все нема та й нема.

– Роби свое дiло.

– О, чого це ти такий сердитий? Цигани приснились?

– Моняйся швидше, бо, доки ми цими рисаками до Вишневого доплуганимося, сонце впiвдуба стане.

– Стiй! Крутиш головою, як баба Дрецарка, – лаяв Марко рябого вола, що не хотiв давати шиi в ярмо.

– Вчора був на мосту на вулицi. – Голос у Марка зробився змовницьким, з хитринкою. – Орися крутилася бiля Сергiя Золотаренка, як тiчкуюча лисиця. Так очима на нього i стриже. Їй-право. Я питаю: «А де ж Тимко? Чого це ви нарiзно?» А вона каже…

Тимко вирвав iз ярма занозу, в два стрибки опинився бiля Марка. Той шустро вiдскочив убiк i, знявши гостроверху шапчину, низенько поклонився:

– Спасибi батьковi та матерi, що викохали такого дурнопупа. Щирий товариш йому правду говорить, а вiн як той черкес, що за кинджал хапаеться.

– Вони кудись ходили вдвох?

– Кинь занозу, тодi скажу.

Тимко швиргонув занозу на землю, вона вдарилася об вiйя i глухо дзенькнула.

– Нiкуди вони не ходили, це я тобi набрехав. От свята правда. А те, що Орися на вулицi була, то хоч i хлопцiв поспитай. Цiлий день на мiсяць вила з нудьги. Тебе там шукала. Істинно.

– Годi брехати. Рушаймо. У тебе е батiг? Бо це такi верблюди, що, доки доженемо, – похрипнемо.

Марко, щоб не нести всю дорогу торбину з харчами, примотузив ii биковi до рога.

Ще було зовсiм темно, коли вони вибралися за Троянiвку. В Заячiй балцi крокiв за сто попереду гострозорий Марко помiтив бикiв, що стояли прип’ятi до телеграфного стовпа.

– Це Денис, вiн погнав ранiше мене, – зашепотiв Марко. – Ану, цить…

Звiдкiлясь, нiби з-пiд землi, чулося могутне хропiння.

– Спить, – засмiявся Марко. – Он вiн. Бачиш? – показав кудись у темряву i звернув на рiллю. У глибокiй борознi, вкрившись кожухом, спав Денис. Бiля нього, примотаний мотузкою до руки, лежав дробовик.

– Іч, на дичину взяв. Давай украдемо. Хай пошукае, – зашепотiв Марко.

– Чекай. Я його iнакше.

Тимко поплював у руку, встюжив Дениса по спинi так батогом, що кожух аж свиснув.

– Хочеш, щоб у пику дав? – обiзвався з-пiд кожуха Денис.

– Вставай! Чого хропеш посеред поля?

Денис звiвся на ноги, почепив на плече дробовика.

– Зайцiв не бачили? – запитав вiн, обзираючи поле сонними очима.

– Бачили. Набурили тобi на кожух i побiгли далi, – зареготав Марко.

Денис на те кепкування не звернув уваги. Для того щоб його розгнiвати, треба ширяти розпеченим дроттям у живiт.

До Вишневого хутора прибули, як зiйшло сонце. Марко кинувся запрягати до плуга бикiв, заохкав, як бублешниця на ярмарку:

– Торбу з харчами загубили! А бий тебе сила божа! Що менi мати скажуть? Новiсiнька торба з материного рукава вiд сорочки, ще й калиною вишита. Що його робити?

– Задери пiджак та постьобай себе батогом, – смiючись, радив Тимко. – Ну, гони бикiв, чого рота роззявив? До пiвдня з тобою тут монятися буду, чи що?

Орали двома парами бикiв. Першою – Тимко з Марком, а другою – Охрiм Горобець iз Денисом. Тимко iз своiм погоничем першу борозну пройшов спокiйно. Охрiм iз Денисом нiяк не могли спрацюватися. Бички були молодi, нетямущi. Денис iх тяг «соб», а вони вернули «цабе». До того ж Денис поганяв iх у вивернутому наверх вовною кожусi (бризкав якраз невеличкий дощик) i з дробовиком за плечима. Глянеш на нього, не тiльки бикам, а й людинi страшно. За плугом дрiботiв маленький, хирлявий Охрiм з обмотаною рушником шиею, хрипiв, повиснувши на чепiгах:

– Скинь оте руззо, ради бога. Хiба з ти не бацис, со бицки тебе бояться, як зарiзяки?

– А куди я його подiну?

– Давай узе я носитиму, хай ти сказишся!

Охрiм чiпляе гакiвницю за спину, i вони знову рушають степом з погейкуванням та покрикуванням.

Зранку захмарило i довго сiяло на землю холодну, дрiбну мжу, потiм повiяв з Акерманщини вiтер, розчистив небо, i на поля бризнуло сонце. Запарувала рiлля, тьмяно заблищали на сонцi одвернутi лемешами скиби землi. З дощовоi мряки виринув Вишневий хутiр – з два десятки мазанок iз зеленими вiд моху стрiхами. Сонце пригрiвало сильнiше, земля дихала вiльготнiше, iз голубого неба долiтав повний жалю журавлиний трубний клич, який то гучнiв, то завмирав, танучи в голубiй безвiстi. Тимко, налягаючи руками на чепiги, часто задирав голову, проводжав даленiючi косинцi журавлiв, i тихий смуток облягав його серце. Вiн часто курив i майже не розмовляв з Марком, який, проте, не зважав на замрiю свого товариша, а витриндикував та винашувався бiля бичкiв, як на весiллi або якому грищi. Тимко, журливо посмiхаючись, з любов’ю дивився на свого веселого товариша, пiдганяв його незлостиво:

– Давай, давай, а то прийде дядько Прокiп, вiн нам за таку оранку наламае хвоста.

– А чого нам його боятися? Вiн трохи зрiднi, – не падав духом Марко, натякаючи на те, що Прокiп – майбутнiй Тимкiв тесть.

Так пережартовуючись, пройшли ще декiлька гiн. На останньому заходi перед обiдом Марко тпрукнув на воли, показав вишневим пужалном на дорогу i так розвеселився, що ноги аж затрусилися до танцю.

– Глянь! Дiвчат цiла кагала.

На шляху стояла машина, i з неi з гамором та смiхом виплигували дiвчата, що приiхали розкидати гнiй на бурячищi.

– По-сусiдськи з такими цесарками небагато напрацюеш, – горював Марко. – Будеш крутитися сюди та туди, як бляшаний пiвень на хатi.

Тимко нiчого не вiдповiв. Швидко пробiг очима по строкатiй юрбi дiвчат, когось шукаючи; раптом густi брови його, над якими блищали крапельки поту, майнули вгору i так застигли на деяку мить, потiм вiн опустив iх, одвернувся i став дивитися собi пiд ноги, iдучи за плугом. Дiвчата наближалися, i все яснiше та голоснiше чулися iхнi голоси та смiх, шелест сухого бадилля. Вони пiдiйшли вже зовсiм близько, i Тимко не мiг дивитися тiльки собi пiд ноги, а пiдвiв очi i зараз же побачив запнуту в теплу шаль дiвчину, котра пройшла мимо своею швидкою i широкою ходою, не сказавши навiть «здрастуйте».

В ii пружинистих рухах вiдчувалося щось нервове i пристрасне. Лице було сумним i зосередженим. Пiд припухлими вiями блищали синi, як мiдний купорос, очi. Пройшовши мимо Тимка, дiвчина зупинилася i стала розмовляти iз своею подругою i, мабуть, сказала iй щось дошкульне й смiшне, i це сказане, безсумнiвно, вiдносилося до Тимка, бо та глянула на парубка i зареготала на все горло, вiд чого кругловиде обличчя ii зробилося червоним i тугим, мов редька. Потiм вона схопила грудку i шпурнула на орачiв.

– Свого батька по лисинi! – порадив Марко, ховаючись за воли.

– Знай свое дiло. Чого зв’язуешся? – похмуро буркнув вiд плуга Тимко.

– Не можу я, брате, коли отакi товстонiжечки поряд.

– Подрочись по степу, може, втихомиришся.

– Хай йому грець! Ще iржати стану.

Опiвднi зробилося зовсiм тепло. Дiвчата палили торiшне бур’яниння, i пахучий димок слався степом. Вiд борозни повiяло гiркими корiнцями i розпареним душком землi. Тимко роздягся i ходив за плугом у однiй сорочцi та босий, на козирку його вiйськового кашкета виблискувало сонце, iнодi вiн пiдводив од борозни очi i дивився на Орисю, що розкидала вилами гнiй, i серце його неспокiйно стискувалося. Чого це вона надулася? Позавчора сидiли пiд вербами, все було добре, а сьогоднi полум’ям дихае. Може, справдi iз Сергiем знюхалася? При цiй думцi кров ударила йому в голову, i вiн, не знаючи, куди подiти зло, що поволi заливае його, напався на Марка, що той буцiмто погано ганяе волiв. Коли ж Тимко побачив, що Орися i Ганна, взявши вiдро, пiшли до степового озеречка по воду, то зупинився i наказав Марковi випрягати бикiв, хоч до обiду ще можна було разiв зо два обiйти гони.

– Чого так рано? – здивувався Марко. – Охрiм з Денисом ще орють.

– Не твое дiло.

Марко зняв з волiв ярмо, хитрувато посмiхнувся:

– Може, i мене iз собою вiзьмеш? Ганнуся ж iз нею пiшла.

– Двох котiв у мiшок саджати не можна – покусаються.

Тимко взяв у руки батiг i, топкаючись по рiллi босими сильними ногами, що бiля щиколоток були перев’язанi поворозками вiд галiфе, погнав волiв до водопою. Спускаючись по схилу в яр, зустрiв дiвчат, що несли вiдро води, збив на потилицю картуз; смолистi кучерi вивалилися на високий лоб.

– Може, пiдсобити? Га?

– Самi справимось.

Дiвчата пройшли, не зупиняючись, вони теж були пороздяганi, i товста, туго заплетена коса Орисi непорушно лежала в спинному рiвчаку, червону ситцеву блузку ворушив вiтерець, вузенька боса ступня залишала на рiллi глибокi слiди.

– Орисю! Пожди трохи.

Вона зупинилася, щось, мабуть, сказала Ганнусi, i та, взявши вiдро, пiшла далi, не озираючись. Орися обернулася до Тимка i стала чекати його, опустивши в землю очi. Нижня губа ii, налита соком вишнi, неспокiйно ковзала по верхнiй, i було таке враження, нiби вона смокче соску. Це надавало ii обличчю вигляду дитячоi вередливостi.

– Чого ти мене десятою дорогою обходиш? – запитав Тимко, обпалюючи Орисю своiми чорними черкеськими очима i намагаючись обняти дiвчину. Вона вирвалась i суворо глянула на Тимка.