скачать книгу бесплатно
– Оце так козак! – вигукнула вона, насмiшкувато оглядаючи мотузяну збрую, що прикрашала коня. Тимко ворухнув босими ногами, що були запетльованi в посторонки, проiхав, не вiдповiдаючи на ii регiт.
У кузнi Василь Кир, чорний таранкуватий чоловiк рокiв сорока, бив молотком розпечену залiзяку так, що вiд неi розпирскувалися iскри, як золотий дощ. Тимко виклав перед ним лемешi, присiв на пустий ящик.
Призвичаiвшись до напiвтемряви, що затопляла кузню, Тимко розгледiв ще одну людину, що сидiла в куточку, примостившись на купi залiзяччя. Тимко вiдвернувся, аж шия хруснула: то був його ворог по парубоцтву Сергiй Золотаренко. Тепер iхнi стежечки сходилися бiля Орисиного двору, i хлопцi не здоровкалися i не говорили один з одним. Але сьогоднi в Тимка був такий настрiй, що йому хотiлося придиратися за дрiбницi, i вiн вирiшив зачепити Сергiя, щоб зiгнати на ньому свое зло.
– О, та у вас тут i помiчники е! Правда ж, дядьку Кир? Тiльки чого це вiн сидить як пеньок? Узяв би молот, грюкнув раз та два – все б легше було на руки ковалевi. Та, правда, як вiн тим молотом грюкатиме, коли в нього сили, як у горобця?
Сергiй заворушився в темрявi, кинув цигарку, але промовчав.
– Дядьку! Чого це вiн ворушиться, а не встае? Може, в нього штани до залiза прикипiли? То я вiзьму жигало та одлiплю?
– Звiсне дiло – баришник… Звик на крадених конях тавра випiкати i до людей лiзе, – обiзвався Сергiй.
– Е, стручки! Замовчiть, а то вас обох угомоню.
На деякий час запала мовчанка, яка обiцяла ще бiльшу сварку. Тимко сидiв згорбившись, пiдшукував ущипливi слова.
– Ходи, Серьожко, я тебе раз по шиi лясну.
– Ти своею силою не задавайся, а то був один такий, та без печiнок залишився.
– Ану, геть з кузнi! – визвiрився на них Кир.
– Нi, так ви, дядьку, послухайте, що вiн каже, – не зважав нi на якi гальма Тимко. – Отаке миршаве, як зiнське щеня, а й воно нахваляеться. Ну, от ми з тобою один на один. Засукуй рукава. Пiдходь ближче.
Тимко встав, розправив плечi, мiцно вперся ногами в землю. Сергiй застебнув пiджачок, ступнув до дверей.
– Тiкаеш? Трясучка напала?
– Нi, пiду в луг хорошого бича шукати, – вiджартувався Сергiй i вийшов iз кузнi. Тiлькино вiн вийшов, як у дверях появилася Лукерка.
– Здрастуйте, ковалики, – проспiвала вона, розiп’явшись у двернiй рамi. – Чи не допоможе менi хто-небудь iз вас сепаратор покрутити? Молока навезли, а крутити нiкому.
– А що нам за те буде? – торгувався Кир.
– Уже куплю вам четвертушку.
– Та й годi?
– А чого ж вам ще треба?
– Здорова дiвка, а не догадуеться.
– Ги, отакi старi, i вони до молодих! Ходiмо, Тимусю, бо з дядьком добалакаешся…
– Ти б Сергiя взяла в придачу…
– Нiчого, Тимко й за нього справиться, – зареготала за кузнею Лукерка.
Тимко обняв дiвчину, притяг до себе, зашептав на вухо:
– Менi четвертушечки не треба, натурою хочу…
Дiвчина вирвалася з обiймiв, вiдштовхнула вiд себе парубка.
– Ну, ти не дуже! Такого уговору не було.
Тимко ще раз хотiв обняти дiвчину, озирнувся, чи нiхто не бачить. Бiля кузнi чорним привидом стояв Сергiй. «Побiжить зараз, усе Орисi роздзвонить. Ну й що ж. То не парубок, що лише одну дiвчину мае», – вирiшив Тимко, iдучи вслiд за Лукеркою.
В кiмнатi, куди вiн зайшов, пахло молоком, на вiкнах висiли марлевi занавiски; на столi горiла лампа, кидаючи вiдсвiти на блискучий сепаратор.
– Ти крути, а я буду наливати, – розпорядилася Лукерка. Залишившись iз Тимком наодинцi, дiвчина вiдразу перемiнилася: iз балакучоi та веселоi зробилася мовчазна i насторожена, ходила з опущеними очима, нi разу не глянула на Тимка. Тимко уважно слiдкував за дiвчиною i кiлька раз ловив дивний блиск ii очей, який вона вiдразу ж гасила своiми вiями. Цей блиск збуджував Тимка, i парубок ясно вiдчував, як це збудження щохвилi наростае. Лукерка не пiднiмала на парубка очей, але вiдчувала, що вiн дивиться на неi, i палахкотiла лицем. Закiнчивши роботу, Лукерка, не говорячи нi слова, повела Тимка в свою комiрчину, де вона iнодi, як було багато роботи, залишалася спати, i, завiсивши вiкна та поставивши на стiл лампу, вийшла в сепараторну. Тимко сiв на стiлець, горiв, як у вогнi. «Сама заманила. Оце дiвчина!» – било йому в гарячий мозок. Лукерка внесла шматок хлiба i бляшаний кухоль сметани, подала Тимковi.
– Ти, мабуть, втомився. Поiж трохи. Бач, як тебе в пiт кинуло!
Вона смiло пiдiйшла до нього i, закотивши фартушок, який пах молоком i ii тiлом, витерла йому з лоба рясний пiт. Потiм сiла на лiжко, зняла кофточку i повiсила на бильце.
– Чогось менi жарко зробилося, – пошепки сказала вона i знiчено посмiхнулася.
Тимко вiдсунув бляшаний кухоль iз сметаною, дихнув на лампу.
– Лукерко, ягiдко моя!..
Запах ii сильного тiла туманив йому голову. Вона давалася себе пестити, благала тихим шепотом:
– Заспокойся, Тимко. Не треба.
Їi сильнi руки перечили настирливо i непiдкупно.
– Тимоньку, хороший, слухай, що я тобi скажу. Слухай же!
Але вiн не хотiв слухати. Тодi вона з силою вiдштовхнула його вiд себе, вiн глухо вдарився об стiну головою, притих.
Вона пiдiйшла до нього, трохи не плачучи, стала мацати за голову:
– Дуже вдарився? Ну, прости. Прости.
– Нецiлованою прикидаешся? – Тимко тихо, але злорадно засмiявся. – А цноту, мабуть, ще пастушкою загубила?
Лукерка кинула на плечi хустку i деяку мить стояла, посiпуючи плечима, так, нiби по нiй раптом вдарив струмiнь холоду, потiм ривком вiдкрила дверi:
– Іди спати, Тимоньку!..
Не сказавши бiльше нi слова, вийшла надвiр, пiд зоряне небо. Тимко, посидiвши ще деякий час один, теж вийшов. Чорна, загорнута в шаль постать Лукерки бовванiла пiд берестом. Вiн пiдiйшов до неi, взяв за руку. Вона не виривала руки, але обличчя вiдвернула i закрила шаллю очi.
– Лукерко…
Вона мовчала. Тодi вiн узяв ii грубi, негнучкi пальцi, тихо стис у своiй долонi i, спотикаючись, пiшов до коня, що був прив’язаний бiля кузнi. «Як по-дурному все вийшло», – подумав вiн, неслухняними пальцями розмотуючи вуздечку. «Стiй, чорт!» – впiвголоса лаяв Тимко коня. Потiм чiпко схопив за гриву, вiдштовхнувся сильними ногами вiд землi, сiв на теплу кiнську спину i озирнувся назад.
Пiд берестом, як i ранiше, стояла Лукерка. Вона стояла, повернувши голову до лугiв, вiд яких несло вологою, потiм не то схлипнула, не то зiтхнула i тихою ходою пiшла в хату. Тимко ще трохи чекав, гадаючи, що, може, вона вийде, але вона не виходила. Тодi вiн розiбрав повiддя i також тихо, повiльно поiхав до конюшнi. Здавши коня конюхам, вийшов за ворота артiлi i довго стояв пiд парканом, думаючи, що йому тепер робити i куди йти.
Спочатку в нього була думка йти додому i добре виспатися, але чим довше вiн стояв i чим довше дивився на чудову весняну нiч, що моргала до нього зорями i вiяла свiжiстю лук i лугiв, тим бiльше i тим швидше починала шумувати в ньому парубоцька кров, забиваючи навiть те тяжке почуття, яке вiн винiс пiсля зустрiчi з Лукеркою, – почуття сорому i парубоцькоi невдачi. Йому було якось не по собi, i Тимко знав, що коли вiн ляже спати, то це тяжке почуття буде мучити його ще дуже довго, i тому вiн хотiв зараз якнайшвидше заглушити його, хоча й не знав чим. Найбiльше в нього надii було на те, що вiн зустрiнеться з кимось iз сiльських хлопцiв, пiдуть балачки, смiхи-пересмiхи, i все забудеться, тому вiн нiкуди не йшов i пильно прислухався, чи не обiзветься де-небудь парубочий голос, чи не почуеться парубоцька пiсня, хай хоч i на Залужжi, кат його бери. Вiн ладен був зараз тюпашити куди завгодно, аби розвiяти свою нудьгу i неприемне смокчуче почуття, що давило його за серце.
Але всюди було тихо. З Ташанi валувала пара, заволiкаючи придорожнi верби, що здаля були схожi на величезнi ожереди сiна, криючи дорогу, ташанський мiст. Десь за рiчкою гув болотяний бугай, в осоках покахкувала час вiд часу дика качка, в сазi одноманiтно, безконечно кричали деркачi. І раптом хтось тюгукнув, та так тюгукнув, що аж по водi ляснуло, аж в очеретах шелеснуло – i покотилося левадами, лугами та байраками, i загубилося десь у глибоких ярах.
«Еге!» – зрадiв Тимко i щодуху побiг на той окрик i незабаром зустрiв на мосту Гараська Сича, якого вважали в селi трохи придуркуватим.
– Ти тюгукав?
– Я.
– Хлопцiв або дiвчат нiде не бачив?
– На картинi всi вони.
«І справдi, сьогоднi ж кiно! Як же я про це забув?»
Кiно в життi села було видатною подiею, до неi готувалися ще загодя, особливо молодь. Хлопцi, тi говорили один одному на роботi: «Не забувай же. Пiслязавтрього картина». А дiвчата вимивали коси в ташанськiй водi, прали блузочки, пахтилися одеколоном «Сирень» i приходили до хати-читальнi чистiсiнькi, напахченi, соромливi i настороженi: а може, й проведе ii який-небудь кучерявий тракторист iз кiно додому, поцiлуе пiд вербами в пахучi коси, пригорне, приголубить, найкращою в свiтi назве, – i тодi вона йому серце, мов квiтку, розкрие, бо iй уже давно хочеться любити…
Кiно показували в хатi-читальнi тiльки зимою, а лiтом крутили прямо надворi, в садку. Глядачi розлягалися прямiсiнько на травi, а подii всi розгорталися на бiлiй стiнi: там билися, вмирали, цiлувалися, спiвали, витанцьовували, а раз, коли демонструвався кiнофiльм «Путевка в жизнь», то таке виробляли, що дiльничний мiлiцiонер не витримав i кричав, щоб припинили картину.
Оскiльки електромотора не було, то динамку крутили руками. Найчастiше це робив Денис, для загального добра вiн сили не шкодував i викручував сам по п’ять, а то й шiсть частин. Але це траплялося тiльки тодi, коли йшли фiльми любовнi або революцiйнi, в противному разi Денис кидав ручку, свiтло гасло, i збудженi глядачi кричали: «Давайте крутiя!» Довго торгувалися, бо нiхто крутити не хотiв, а дивитися хотiли всi, i розшукували Дениса, але вiн на iх крики не зважав, i розшукати його було не так-то легко: садок великий, дiвчат багато, попробуй знайди його серед темноi ночi. Раз виявив бажання ближче познайомитися iз технiкою Павло. Поплював у руки i крутонув так, що динамка заскреготiла як скажена i поперегорали лампочки. Павла висварили i бiльше до технiки не пускали.
Тимко спочатку був розiгнався до хати-читальнi, але потiм вiдкинув свiй замiр, бо вже було пiзненько i кiно, мабуть, уже давно закiнчилося. Мовчки вiн пiшов пустою сiльською вулицею.
– Ги-ги, – засмiявся Гарасько, показуючи кудись у темряву рукою. – Диви, як прижимаються.
Пiд чорним стовбуром верби заворушилися двi постатi.
– Матвiю, не лiзь, бо вдарю. Матвiю! Ну, що тобi за iнтерес? – тихо гомонiла дiвчина.
– А що я роблю? – дивувався парубок.
Тимко, не збавляючи кроку, пiшов далi. Але Гарасько йти не хотiв i все просив Тимка залишитися, щоб пiдслiдити, що воно буде далi пiд тихими вербами.
– Я одного разу пiдзирав за одною парою, так цiлувалися, – хихикаючи, розповiдав вiн. – А я як закричу: «Ай-я, як вам не соромно», – а вони й порозбiгалися…
– І нiхто тебе не трiснув по гамалику?
– Нi… Ги-ги.
– Не нарвався ти на мене. Я б тебе вiдсупонив…
Гарасько урвав смiх, мовчки плуганився за Тимком, загрiбаючи пiсок своiми босими клешнюватими ногами. Так вони ще трохи пройшли селом i завернули на Притулiвку – бiчну вулицю, що йшла пiсками понад Ташанню. Незабаром вони натрапили на громаду хлопцiв, що сидiли в соснi на пiску.
– От i каже капiтан Немо, – чулося звiдти. – Поховайте мене на золотому морському днi разом iз моiм човном. Прийшли до нього матроси, стали на колiна i присяглися на вiчну вiрнiсть. І не було нi одного з них, щоб не плакав: так iм було жаль розлучатися iз своiм капiтаном. Зодягли вони скафандри, випливли на поверхню моря, глянули, а з морського дна, з чорноi прiрви жеврiе свiтло – то блисне, то згасне. То блисне, то згасне. То капiтан Немо шле своiй бойовiй командi останне «прощай».
– Хомутенкiв студент бреше, – зашепотiв Гарасько. – З унiверситету вигнали, так вiн тепер хлопцiв туманить.
– Мовчи, довбня.
Пiдiйшли до гурту. Улас продовжував далi:
– Так що в кожнiй фантазii е доля iстини. І настане такий час, що зроблять такого човна, а може, вже й зробили, що вiн буде i плавати, i лiтати.
– А правда, що на Марсi живуть також люди, тiльки не такi, як у нас, а з двома головами? – обiзвався з гурту хлопець, i Тимко пiзнав по голосу Марка.
– Наука доводить, що життя на Марсi iснуе, але чи есть там люди i якi вони, поки що невiдомо. Але прийде такий час, що таемницi всесвiту, – Улас показав рукою в небо, – будуть розгаданi.
– Писалося ж у Бiблii, що лiтатимуть птицi i залiзними носами клюватимуть людей, – от i е лiтаки. Нам колись на толоцi дiд Інокеша розказував.
– Тепер, коли наука так швидко пiшла вперед i довела закони, на яких тримаеться всесвiт, Бiблiя – це просто збiрник казок, розрахованих на старих дiдiв, яких мучить безсоння. Бiблiя давно вмерла, i коли б ви, хлопцi, бiльше читали книжок, ви б не слухали дiда Інокешу i розумiли б, що життя – дуже цiкава штука i що жити – це значить учитися.
– Еге, навчишся, – вставив свое слово Марко. – Вiд рання й до ночi на рiллi так ухоркаешся, що не тiльки за книжку, а й за ложку не вiзьмешся. А е трохи вiльного часу – мати ганяе, як цуцика. Дров нарубай, води принеси, в корови повичищай. Я так з дому тiкаю. Оце хоч на вулицi вiдпочину та послухаю, що розумнi люди говорять.
– Навчiться розподiляти час, i вам вистачить його i на працю, i на читання книжок. Бувають такi днi, коли ви працюете менше, наприклад, зимою, отодi берiть у руки книжки i читайте. Великий пролетарський письменник Горький говорив, що все те, що в нього е найкращого, вiн одержав завдяки книжкам.
– Коли всi будуть дуже вченi, хто в землi порпатиметься? – сказав Тимко. – Всi в бiлих капелюхах ходити не будемо, треба комусь i в картузах.
– У тебе зовсiм невiрне уявлення про iнтелiгенцiю. Ти дивишся на неi очима дореволюцiйного мужика. Ти нiяк не можеш зрозумiти, що без iнтелiгенцii, без науки неможливий розвиток суспiльства. Люди розумовоi працi винайшли трактор. Ти на ньому ореш, радiеш, що тобi полегшено працю, одначе забуваеш подякувати вченим, що вигадали цю машину.
– Говори, як хочеш, а я знаю свое. Ти от поiхав у мiсто, краватки носиш, а гнойку понюхати боiшся, хоч сало любиш трiскати. Кожного разу, як у Харкiв iдеш, такого сидора шнуруеш, що конякою не пiдвезеш. А вивчишся, то яка нам з того користь буде? Адже тебе в село i цiпом не наженеш. Ти будеш тертися бiля вчених, де-небудь у великому мiстi, та грошi в кишенi гребтимеш, а побачиш у трамваi дядька з мiшком – сахатимешся, як вiд чуми, щоб вiн тобi чистенькоi сорочечки не замазав.
– Ти помиляешся. Я мрiю працювати на селi.
– Не бреши! Багато з вас таких, що повивчалися, а на селi працюють? Порозбiгалися, що й чорт iз свiчкою не знайде. Інтелiгенцiя. Приiхав он Микола Шкурупiй до рiдноi матерi в гостi. Насипала вона борщу всiм в одну миску, а вiн носом крутить, уже не хоче з одноi миски iсти. А мати перед усiма вихваляеться: «Слава Богу, вивчився мiй Микола на лiкаря. Все ж таки не в колгоспi робити». Так що ж тодi по-вашому, по-iнтелiгентному, виходить? Що в колгоспi роблять однi дурнi?
– У суспiльствi iснуе розподiл працi. Однi працюють лiкарями, iншi роблять у колгоспi, i нiхто з iнтелiгенцii ще нiколи не дивився з презирством на людей фiзичноi працi. Це твоя вигадка.
– Вигадка не вигадка, а я розумiю так: будь ти вчений чи сто раз професор, а вiд простого народу не верни, раз вiн тебе в люди вивiв.
– Цiлком вiрно…
– А коли так, то чого ти не прийдеш до нас на поле та не скажеш: «Хлопцi, я зараз у вiдпустцi, давайте я разом iз вами в степу попрацюю, понюхаю, як земелька пахне». Адже ти бачиш, як мало в артiлi робочих рук.
– Я думав… Я… навiть хотiв. І, чесне слово, я мав такий намiр.
– Що нам з того намiру? Ти на дiлi покажи… Був у нашому селi, розказують люди, один дядько, Федiр Смик: двiстi колодок пасiки, п’ять пар волiв, п’ятнадцять десятин землi. Одне слово – багач. А сам тихий такий, смирний, iде селом i перед малою дитиною шапку здiймае. Прийдуть до нього селяни – зерна позичить, меду на кутю дасть, а прийдеться до вiддачi – десяту шкуру здере…
– Ти що мене iз Смиком рiвняеш?
– Я приклад наводжу, що в нього, може, теж добрi намiри були, та яке нам до них дiло? Ось ти тiльки що про небо говорив, про зорi. Воно, звичайно, наука. Але ти до неба лiзь, але й про землю не забувай. Ех, оце б тут i спав, – закiнчив свою балачку Тимко i простягся на пiску.
– Денис он уже давно хропе.
– Його голим на терниння поклади – i то спатиме. Воляча шкура.
– Хлопцi, в кого е закурить? У мене на цей раз табак вийшов, – зациганив Марко.