скачать книгу бесплатно
Тетрамерон
Вiктор Гребенюк
Пам’ятаете зi школи: «як стисло, сильно i страшно пише ця людина»? То слова Максима Горького про Василя Стефаника, та сучаснi читачi повторюють iх, згадуючи новели Вiктора Гребенюка. Тут життя – як воно е, але без вульгаризмiв i грубих сцен, зi свiтлим поглядом у майбутне. Дiйовi особи iз рiзних часiв, проте вони – це ми, i маемо змогу багато в чому розiбратися. Творить Вiктор Гребенюк тонко, соковито, просто, у жанрi класичноi новели. Для широкого кола читачiв.
Вiктор Гребенюк
Тетрамерон
Новели
Передмова
Коли ваш покiрний слуга писав розлогий епос «Дiяння небожителiв»[1 - Брат Вiктор. Дiяння небожителiв: мiстерiя-епос / Брат Вiктор. – Луцьк: Ключi; Волин. обл. друк., 2011. – 256 с.] i друкував частини, – а це забирало трохи не цiле життя, – чимало читачiв казали: «Пишiть-но щось коротке i жваве, наприклад, про такий-то випадок». І розповiдали менi, хто що знав. Коли я це почув у котрийсь раз – то створив i видав збiрочку новел «Хрещате»[2 - Брат Вiктор. Хрещате: новели й образки / Брат Вiктор. – 1-ше вид. – Луцьк: Вежа, 2001. – 60 с.; 2-ге вид. – Львiв: Свiчадо, 2002. – 44 с.].
Але невдовзi все почалося спочатку, а часу все так само не було. Тодi попросив: замуруйте мене чи принаймнi замкнiть на яких чотири днi – я з Божою помiччю скомпоную сорок новел, по десять за день, хоч би в чернетцi, такий собi «Тетрамерон»[3 - «Тетрамерон» – вiд грецьких слiв «тетрас» (чотири) i «мерос» (день; частина). Найвiдомiшi в цьому родi збiрки новел – «Декамерон» Боккаччо («дека» – десять, бо всi оповiдi вмiщено в десять днiв), «Гептамерон» Маргарити Наваррськоi («гепта» – сiм). Перше видання нашоi книги: Брат Вiктор. Тетрамерон: новели / Брат Вiктор. – Луцьк: Ключi; Волин. обл. друк., 2012. – 158 с.].
Як на те, у мiстi лютувала епiдемiя грипу, i я став писати, не виходячи на вулицю та щоразу дякуючи всiм, хто розповiв менi цi iсторii.
День перший
Рiздво разом
У Першiй свiтовiй вiйнi сини Украiни, роздiленоi мiж Австро-Угорською та Росiйською iмперiями, воювали у двох ворожих армiях.
– За царя! За отечество! Ур-р-р-а-а!!
– Вперед! За цiсаря! Слава!
Цi кличi виривались остервенiлим ревом iз тисяч розгарячiлих горлянок, перемiшувалися з кров’ю й вихаркувалися на снiг.
Із цими кличами падали – убитi, пошматованi, а наступнi ряди напирали на них, бездумно, осатанiло, щоб трохи далi померти з тими ж кличами в горлi:
– За царя! За отечество!
– За цiсаря! Слава!
І якби день тривав рiк, це тривало б рiк, i якби вiк – люди без упину вбивали б людей цiлий вiк.
Але стало сутенiти й бойовi дii пригасали, а коли вже стемнiло, згасли дотла – i на поле битви з височини осiла тиша, i незгаснi янгольськi очi з подивом i жалем дивилися на це мiсиво трупiв, майже трупiв i ще не трупiв.
Рядового Василенка з офiцером Бруснiциним оглушило вибухом гарматня[4 - Гарматень – артилерiйський снаряд.], i вони лишилися неподалiк австрiяцьких шанцiв[5 - Шанцi – окопи.], коли росiйська атака захлинулась i вiдступила.
Поночi вони очуняли, Бруснiцин був поранений i крiзь тихий стогiн прошепотiв:
– Помоги, браток, помоги, солдатик.
– Зараз… щас… вашскородь[6 - Вашскородь. – Так солдати вимовляли звертання «ваше високоблагородiе».]… Рад стараться… – І Василенко заходився перебинтовувати офiцера. Невдовзi, видко, бiль утамувався й Бруснiцин замовк.
Тiльки огром незглибимого неба мiрiадами очей пильно й мовчки вдивлявся у свiт.
– Тиха нiч, свята нiч!.. – вихопився у Василенка спiв колядки.
– Гей, зiтри сльози з вiч!.. – раптом почулось десь знедалеку.
«Господи! – раптом згадав Василенко. – Се ж сьогоднi Святвечiр».
А колядка з австрiяцького боку, на хвильку змовкнувши, звучала далi:
– Бо Син Божий йде до нас,
Цiлий свiт любов’ю спас.
Василенко пiдвiв голову.
Диво, але з окопу теж визирнула голова, визирнула спiваючи: либонь, не боялася стати мiшенню росiйськоi гвинтiвки.
Так вони обое доспiвали колядку. Потiм той, з австрiйського боку, завiв «Спи, Ісусе, спи».
Доспiвали i ii.
Тодi зачулося:
– Христос ся раждае!
Василенко нiколи не чув такого вiтання й одповiв як знав:
– З Рiздвом Христовим будь крепкий!
Тодi вони разом стали i – пiшли один одному назустрiч. Посерединi спинилися, обнялись, поцiлувалися на три боки i той, з австрiйських шанцiв, спитав:
– Ну, брате, якоi будемо спiвали?
– А хоч би оцiеi: «В Вифлеемi новина». Знаеш?
– Чом не!
Вони проспiвали цю, потiм «Ангел Божий iз небес», вiдтак «Коли ясна зв?зда», опiсля «Гей високо в темнiм небi»:
– Гей високо в темнiм небi
Зiрка засiяла,
Плила, плила мiж горами,
Над вертепом стала.
Мати Сина породила,
В ясла положила,
Чистим сiном притрусила,
Господнього Сина…
Василенко почув, як пролунав пострiл, як вигукнув Бруснiцин: «Проклятый хохол! Предатель!». Вiдчув, як його обпекло бiля серця, але доспiвав колядку:
– Нехай Божому Дитятi
Честь i слава буде,
Нехай Його прославляють
В цiлiм свiтi люде!
Доспiвав – i вже аж тодi осунувся на руки побратимовi й той, пiдтримавши, поклав його собi на колiна.
– Гнатишак! Гнатишак! Schnell in den Sch?tzengraben! Негайно в окоп! – почулося нiмецькою, а потiм украiнською.
Але Гнатишак, обнявши тiло Василенка, все спiвав i спiвав колядок, наче удвох, нi – таки удвох, i, либонь, вони удвох отак i на небi спiватимуть: довго, довго, бо знають же силу-силенну тих колядок, i не перестануть спiвати, доки не згадають останньоi, а там буде знову Рiздво, i вони спiватимуть – без числа, без числа, без мiри…
Вiчно.
Рецидивiст
«Нiколи. Бiльше нiколи. Обiцяю Боговi перед тобою, владико», – зi щирим почуттям сказав ведмежатник Азарт.
«Господь i Бог наш Іiсус Хрiстос благодатiю i щедротамi Своего человеколюбiя да простiт тi, чадо Азарiе, вся согрешенiя твоя…» – прорiк як належить владика Ігнатiй.
Чудно й дивно звучали слова сповiдi пiд низенькими склепiннями далекого пiвнiчного монастиря, де тепер безбожники влаштували концтабiр. Чудно й дивно, бо один в’язень сповiдував другого. Один – архiепископ, якого запроторили сюди, бо не спiвпрацював iз владою, другий – злочинець, який зламуе сейфи. Вiн удруге за свое довге кримiнальне життя попався й «мотав строк» разом з полiтичними.
«Коли сповiдався востанне?» – спитав його владика. Востанне Азарт сповiдався, коли мотав строк попереднього разу, ще за царя, в тюремнiй каплицi, бо так було треба, бо перед Великоднем усi тюрмiяни тодi мусили посповiдатись.
Але тепер – усе iнакше. Азарта кiлька ночей мучили тяжкi сновидiння: мовби падае на нього все, що коли вкрав, падае, падае без кiнця, вiн уже весь покритий тим барвистим, яскравим мотлохом, сиплються грошi, сиплються дiаманти, вiн уже задихаеться, а гора все бiльшае й бiльшае, вiн кричить, волае по допомогу, але його крик одразу гасне в тiй купi коштовного лахмiття й дорогоцiнноi ламанi. І щоразу, коли вiдчував, що вже ось-ось помре, задихнувшись, долинае звiдкись голос: «Є надiя. Кайся!»
Тому-то Азарт вирiшив попросити владику Ігнатiя про сповiдь. Завтра Великдень, тож тим краще. Владика не мав анi облачення, анi хреста, проте вiдвiв Азарта в куток каземату й посповiдав. Сталася, щоправда, кумедна прикрiсть: коли сповiдник спитав – «Як твое iм’я?», каянник зопалу вiдповiв – «Азарт». – «Як-як?» – здивувався владика. – «Азарт… Чи то пак… Азарiй». Вiн так давно не чув свого iменi, а тiльки кличку, що вже й сам не раз забував, з яким iм’ям його хрестили.
Архiерей посповiдав, але не причастив. Не було нi чашi, нi вина, нi хлiба. Проте все це мало бути. Невдовзi.
Владика Ігнатiй кiлька разiв щиро просив начальника табору, а вся христобратiя ревно молилась, аби раз, один-единий раз – на Великдень – iм видали i чашу, i корогви, i хрести, що зберiгаються у сховищi табору як музейнi цiнностi, й одмикнули церкву – один-единий разочок! – та дозволили вiдслужити всенiчну, а всiм охочим ув’язненим взяти участь. І, певне, такою щирою була молитва владики, i такою ревною – христобратii, а ще, мабуть, якiсь тонкощi полiтичного моменту, що все це iм урештi-решт дозволили. Тепер владика Ігнатiй, та кiлька священикiв усiх рангiв, та декiлька дияконiв, i чималий хор обговорювали деталi такоi незвичайноi пасхальноi всенiчноi – на далекiй околицi безбожноi краiни, де вiють хуртовини i не вiдступають морози.
Азарт блаженно розтягнувся збоку й на душi було так святково прибрано, заметено, випрано. І якось аж трiшки порожньо в головi, як бува часом вiд ковтка легенького хмiльного. Вiн солодко уявляв собi цей хресний хiд навколо церкви посерединi табору, як не раз iз батьком ходив ще пiдлiтком: розтинае темряву лiхтар попереду, колишуться корогви, «Воскресенiе Твое, Христе Боже…» спiвае слiдом за панотцем уся процесiя, та й хороше так!.. Далебi, й цього разу буде хороше, ще навiть краще, бо яка ж це велика Божа милiсть на них: пасхальну всенiчну дозволили червонi комiсари, та й не де-небудь – у таборi. А на тiй всенiчнiй владика причастить його, прощеного, i вже не мучитимуть його лихi сни, i взагалi – вже бiльше нiколи, нiколи… Зав’язав.
Обговорили, що мали обговорити, i пiшли до хранилища по все, чого просили i що iм пообiцяли. Незабаром повернулися з радiсним гомоном: таки не обманув начальник табору, слава Тобi, Господи! Буде, буде, буде в них великодня служба! Вернулися з кiлькома лантухами «музейних експонатiв»: тут ось i лiхтар, i чаша для причастя, тут, гляньте, браття, i корогви, i…
– Владико, а де ж ризи??
Замовк ураз радiсний гомiн.
– Де ризи, владико?
Риз не було. Перетрусили ще раз усе – нема.
– Владико?
Архiепископ Ігнатiй сiв i заплакав. Так… Так… Вiн сам в усьому винен: вiн сказав начальниковi табору про все – i про лiхтар, i про корогви, i про потир, i про антим?нс, той записував за ним слiдом, а сказати про ризи – забув. Яка ж вiдправа без риз, тим бiльше великодня?…
Владика схлипував, а всi надломлено мовчали.
Врештi хтось несмiливо:
– А мо’, ще раз пiти… попросити?…
Нi, марно й сподiватись. Удруге вони нас не послухають. Та й порозходились вони вже всi: i начальник, i зам – лишилась тiльки охорона.
Що ж, не сталось…
Нiхто iз зажуреноi братii не помiтив, як iз каземату вислизнув Азарт.
Так само тихо за якийсь не вельми довгий час вiн з’явився перед ними i висипав лантух червоних парчевих риз.
Кадриль зi святителем
Антирелiгiйний карнавал удався на славу. Секретар ком’ячейки був перевдягнутий у попа, у такого пописька, як то все малюють у «Войовничому безбожниковi»: товстий, нечесаний, iз хрестищем на пузi, в однiй руцi кадило, у другiй – сулiя[7 - Сулiя – велика пляшка, бутиль.] сивухи. А вони, комсомолята, перевдягненi в чортiв, стрибали навколо й на попове «Христос воскрес!» верещали: «Брешеш як пес!» – i реготали.
Так вони пройшли цiлим мiстечком, жахаючи перехожих: однi отетерiло стояли, iншi ж, дрiбно хрестячись, ховалися за ворiтьми, – сказано, вiдсталий елемент. Та вже хоч мовчать, а як недавнечко мiсцева комсомолiя хрести виривала на гробках i скидала на одну купу – ото наслухались «елементу»: i плачiв, i прокльонiв. Аж мусили в ЧК зводити декого, так що вони звiдтiля й не вернулись. Тож тепер тихо сидять, жують своi паски.
А вже як пройшли й проскакали усiм мiстечком, вернулися знов до клубу – на танцi. Клуб – донедавна церква була, ще iкон усiх не порубали, ще лежать купою в кутку. Розлили сулiю сивухи (це щоб ii вигнати, хрести iз гробкiв палили), Сенька вже й гармошку розтяга, вже бiгають пальцi по клавiшах.
Танцi! Хто ж iз молодих, та ще й пiд чарчину, вiдмовиться потанцювать! Що то за радiсть! Що то за втiха! Що то за дiло молоде! Аби лише було до пари.
– Кадриль! – вигукнув хтось – i всi хутко стали, пара до пари, хлопець iз дiвчиною.
І тут найменшенька серед них, Зiнька, лишилась сама. Їi ще рiдко беруть до танцю, i тут усi попарувались, лишилась сама.
Та Зiнька – метка дiвчина, пальця в рот не клади: роззирилась туди-сюди – i прожогом до купи образiв. Схопила того, що нагорi, – хто це? мужик? Мужик! І стала з iконою до кадрилi, наче з кавалером, попiдручки.
Всi реготнули: ну Зiнька! ну бой-дiвка! Настояща комсомолочка! – i в танець.
Та щось усi танцюють, здiймають куряву, перебирае кнопки Сенька-гармонiст, а Зiнька стоiть як укопана. Пари обминають ii, штовхають у танцi – а Зiнька стоiть. Кiнчилась кадриль, усi порозходились – а Зiнька стоiть.
Рипнула гармонь. Усi – кружком Зiньки:
– Гей, гей, ти що?
– Зiнь, Зiнь, що з тобою?
– Зi-ню! Ти що, як статуя, Зiнь?
Але комсомолочка з «кавалером»-iконою стояла незрушно, дивлячись великими очима в нiкуди, зблiдла, i ii справдi можна було сприйняти за статую, якби не легенький подих.
Хтiли забрати iкону – та вона мiцно-мiцно тримала ii, наче зрослась з нею.
Хтось побiг по фельдшера.
Фельдшер прийшов, оглянув i наказав покласти Зiньку на носилки. Не було носилок, поклали на ряднину – усе, як статую, i наче статую, занесли додому, через мiстечко.
…Немов статуя, вона лежала вже кiлька день. Не говорила, не iла, не пила – навiть не розтуляла вуст. Не клiпала, тiльки все дивилась невiдь-куди широко розплющеними очима, страшним, дивовижним поглядом. Часами здавалося, що мертва, лишень ледь-ледь помiтний подих виказував життя в цьому скам’янiлому тiлi. Та мiцно-мiцно тримала iкону того бородатого святого. Мiцно-мiцно, що годi було й порушити, не те що забрати з ii маленьких, тендiтних рук.
Лiкарi не знали, що вдiяти. Приiхав один, другий, ще цiлий консилiум. Дивилися й розводили руками: медицина безсила.
