скачать книгу бесплатно
Уся ком’ячейка вельми журилася Зiньчиною бiдою, всi ходили понурi, як у воду опущенi.
І тодi вирiшили покликати батюшку.
Батюшку?!
Якого ще батюшку?!
Ви що, комсомолята?! Отого батюшку, нечесаного, з хрестиськом на пузi, що знай лише дурить темний пролетарiят? Отямтесь!
Проте на п’ятий день таки покликали батюшку.
* * *
Отець Гервасiй, у старому потертому пiдрясниковi, прийшов негайно, бо всеньке мiстечко тiльки й гомонiло, що про Зiньчину дивну хворобу. «Ото ii Бог покарав», «Так iй i треба, гаспидському сплоду», – цокотiли молодицi. А вiн i хотiв прийти, але ж знав, що не пустять. Сидiв, чекав, молився – покликали.
Зiнька побачила отця Гервасiя – i щось нове з’явилось у величезних зiницях.
Батюшка запалив свiчi, довго читав iз засмальцьованих книжок, щось промовляв над недужою, кропив свяченою водичкою – а в дверях раз по раз появлялися цiкавi: побачити, що ж вiн там робить i як той його неiснуючий Бог мае зарадити лиху.
Урештi на Зiньчинiм бiлiм обличчi дригнув м’яз.
Потiм клiпнуло око.
Ще перегодом став помалу з’являтись рум’янець.
Вiдтак розм’якшилось усе тiло. Вона пiдвелася, знесилено сперлась на руку, вiддихалася, встала, пiдiйшла до стiни, однiею рукою зняла з кiлочка портрет бородатого Маркса, а другою почепила образок, що так цупко держала всi днi.
Знахiдка
Пам’ятi Степана Хомiка, який розповiв менi цю iсторiю.
У полi вiн був, як во храмi. Пошепки молилися мiрiади свiч – пiдходили жнива, i повнозерне колосся з дня на день дожидало серпа. На пагiрку розкинулася плащаниця маку й ромену. А ген край поля, за панським фiльварком[8 - Фiльварок – на Захiднiй Украiнi (до 1939 р.) – панський маеток iз господарчими будiвлями.], старезним iконостасом стояв лiс: за ним причащаеться сонце. А ще долинав – десь iзтамiдти – ледве вловимий спiв «Херувимськоi». Мо’ – iз душi?
Карпо з малих лiт у церквi. Парубчаком дали читати Часослова, так щовiдправи й читае; вже й голос не той. Вже й тримае лише для годиться, хiба коли-не-коли гляне: в головi зберiгае усi письмена. «Велiчiт душа моя Господа i возрадовался дух мой о Бозе, Спасе Моем… Вся земля да поклонiтся Тебе, i поет Тебе, да поет же Іменi Твоему, Вишнiй!..»
Карпо наклав хреста – Боже помагай – i взявся за косу: жжжих! жжжих! «Вся земля да поклонiтся Тебе… да поет же Іменi Твоему, Вишнiй!»
Читае-то вiн Часослова давно, гарно, як належить – нарозспiв, i титла[9 - Титла – знаки над скорочено написаними словами.] знае, i все, – а слiв усiх так i не розумiе. І що воно таке – «Вишнiй»? Або ж – «Пасий Ізраiля, вонмi»? Або ще: «Отригну сердце мое слово благо»?
Батюшки – вони знають: iх у семiнарiях мусили б навчити. Пiдiйшов би коли до отця Алiпiя, спитав, дак – ти що, все життя читаеш Писанiе i не знаеш, що таке «вонмi»?!
Бувало, брав книгу з церкви додому, на вечiр. Читав сам – читав, щось здогадувався, читав поволi, насолоджуючись звучанням, читав, як уже всi полягали, читав, доки було гасу в лампi…
Оце й учора читав допiзна. Як наранок прокинувся – iще слова не затихли в головi, так i пiшов на косовицю з вiдлунням священних слiв.
«Аще лi кто Духа Хрiстова не iмать, сей несть Єгов. Аще лi Хрiстос в вас, плоть убо мертва греха радi»… Жжжих! жжжих! «Молю же ви, братiе, Іменем Господа нашего Іiсуса Хрiста»… Жжжих! жжжих! «Пiсано бо есть: погублю премудрость премудрих i разум разумних отвергну»… Жжжих! жжжих! «Где премудр, где кнiжнiк, где совопроснiк века сего»… Купи Бiблiю! Жжжих! «Понеже бо…». Що? Що таке? Хто це??
Покинув косу – тиша, аж дзвенить. Лише лелека в блакитному небi.
Видалось, мабуть.
Жжжих! жжжих! «Премудрость же не века сего престающiх»… Жжжих! жжжих! «Но глаголем премудрость Божiю в тайне сокровенную»… Купи Бiблiю в мiстi. – Га? Знов? Хто це??
Спинивсь. Перехрестився. Випроставсь.
Нiде нiкого. Скiльки сягнути зором – нi лялечки.
Господи…
Чи не захворiв ото?…
Знову – за косу.
Купи Бiблiю.
Пiди до мiста й купи Бiблiю, украiнською мовою: е. – За вiщо, Господи? Я ж бiдний, де менi до книжок!.. – Знайдуться грошi. Купи, i читай, i розумiй. Читай, розумiй, розголошуй – i не бiйся, Дух бо Святий на тобi. – Та я ж, Господи… – Не бiйся, черiдко мала…
Карпо – вiтром з поля! Аж закурилася тепла дорога! Ідуть люди з косами: «Ти куди?». Іде батюшка вигоном: «Що сталося?». – Гай-гай, я з янголом розмовляв! «Тю-тю», – люди. «Хрестися», – батюшка. Бiжить Карпо щодуху, бiжить не чуючи нiг…
Тiльки впавши з розгону в м’який порох, охолов: отак-то. У горi надто не сумуй, у щастi надто не радiй. Об що це я все-таки перечепився? Цеглина чи що… А це?!
