скачать книгу бесплатно
– Доброго дня, Іване Петровичу!
– Олексо Дмитровичу, ви самi в кабiнетi?
– Сам, – глипнувши для надiйностi на щiльно зачиненi вхiднi дверi свого службового кабiнету, пiдтвердив вiн.
– Неприемна новина, Олексо Дмитровичу. Не знаю, як i сказати вам…
– Та кажiть вже, Іване Петровичу, як е.
– Розумiете, Олексо Дмитровичу, губернатор думае провести у вашому районi виiзне засiдання облдержадмiнiстрацii. Ви ж розумiете, що це означае?
Кендюх аж сполотнiв вiд почутоi новини. Як правило, такi заходи проводять у кращих районах, щоб показати вiдстаючим сусiднiм, як треба господарювати. Коли ж для проведення виiзного засiдання обласноi державноi адмiнiстрацii вибираеться найслабший з чотирьох чи шiстьох сусiднiх районiв, то нiчого доброго це не вiщуе.
– Мене знiматимуть з посади?
– Скорiше за все. В усякому разi губернатор налаштований щодо вас, Олексо Дмитровичу, дуже й дуже серйозно.
– Зрозумiло, – важко зiтхнув Кендюх. – Щось змiнити можна?
– Як сказати, – вiдповiв Іван Петрович й засопiв. Очевидно, мiркував, як не образити спiвбесiдника, який не розумiе, що кадрове питання вже майже вирiшене. Губернатор навiть цiкавився перспективними кадрами з району.
– А все ж, може якось можна вплинути на рiшення губернатора.
– Важко, але спробувати можна. Керуючий справами облдержадмiнiстрацii пам’ятав хлiбосольнiсть Кендюха й не хотiв його образити.
– Іване Петровичу, то замовте за мене добре слiвце. Ви ж маете великий вплив в облдержадмiнiстрацii.
– Слiвце я неодмiнно замовлю, але чи допоможе це?
– Іване Петровичу, дорогесенький! Ви ж маете вплив на самого. Постарайтесь вже, будь ласка, а я вам обов’язково вiддячу добром. Ви ж мене знаете!
– Звичайно, знаю. Скiльки ж ми знайомi з вами!
– Я, Іване Петровичу, буду вашим боржником до кiнця життя! Допоможiть, будь ласка!
– Домовились, Олексо Дмитровичу, я зроблю все, що зможу, але стовiдсотковоi гарантii, що губернатор змiнить свое рiшення щодо вас, я дати не можу. До побачення!
– До побачення…
У слухавцi почулись короткi гудки.
«Ну й «деньочок» сьогоднi, – розмiрковував Кендюх. – Неприемнiсть за неприемнiстю. То ротатi вчителi гарлапанили, як навiженi, то якийсь смердючий бомж грошi канючив. І всiх треба уважно вислухати й чимось допомогти чи пообiцяти, хоча обiцянкам вже нiхто не вiрить. Зараз всiм лише грошi подавай! А iх у районi катма».
Й ось до всiх цих неприемностей додалась ще одна – у районi пройде виiзне засiдання облдержадмiнiстрацii. А це ж не смiшки тобi! Кендюх вже двадцять рокiв сидiв у керiвному крiслi й добряче знав, чим зазвичай закiнчуються такi виiзнi засiдання.
Але кому хочеться залишитись без керiвноi посади за п’ять рокiв до виходу на пенсiю? Нi, цього не можна допустити, бо тебе ж розчавлять тi ж самi пiдлабузники. Сьогоднi вони заглядають тобi до рота, ловлячи кожне твое слово, i улесливо всмiхаються, а завтра, якщо тебе, борони Боже, звiльнять з посади керiвника району, вони ж першими почнуть тебе паскудити й топтати.
Та ще й як! З ненавистю!
О, цей пiдлий капосний народець вмiе зводити рахунки! Все йому пригадають! Нiчого не забудуть, нiякоi дрiбницi. Ще й, чого доброго, у в’язницю можуть запроторити!
Хоча нинi, у час хваленоi демократii, це не робиться. Нова влада дiе iнакше. Пiдлiше. Вона просто залишае колишнього керiвника напризволяще. І це, треба сказати, дуже страшна кара. Адже колишнiй керiвник, якому ще вчора з усiх усюд везли свинячi та курячi тушки, давали хабарi, в один нiчим особливо непримiтний день перетворюеться у звичайного громадянина й повинен, як й переважна бiльшiсть мешканцiв райцентру, все купувати за власнi грошi.
А за якi? За мiзерну заробiтну плату дружини? Так тих грошей не вистачить навiть на те, щоб прогодувати добермана. Що вже казати про себе та дружину?
Словом, хвалених принад демократii, про якi Кендюх заповзято терендiв на всiляких апаратних народах та зустрiчах з трудовими колективами, сам вiн боявся як чорт ладану. Голова райдержадмiнiстрацii не хотiв перетворюватись у звичайного громадянина й стикатись з безлiччю малих та великих проблем. Це для нього було подiбно смертi.
Завчасно ж лягати у труну, навiть дуже дорогу, йому не хотiлось. Олекса Дмитрович Кендюх був страшенним життелюбом. Вiн не хотiв вiдмовлятись вiд усього, що мав зараз, – влади, пiдлабузництва пiдлеглих, гарного та ситного життя.
Але що ж робити? Як залишитись при владi?
Треба дiяти! Перш за все слiд звернутись по допомогу до впливових друзяк. Кендюх вже попросив замовити про нього добре словечко керуючого справами облдержадмiнiстрацii. Але що важить слово людини, в обов’язки якоi входить звичайне пiднесення паперiв на пiдпис та перекладання iх з однiеi папки в iншу? Нiчого. Треба обов’язково заручитись пiдтримкою бiльш впливовоi фiгури.
Такою людиною був перший заступник голови облдержадмiнiстрацii Вiктор Степанович Чорний та ще кiлька заступникiв голови облдержадмiнiстрацii. Всi вони добре знали його, бо Кендюх, на вiдмiну вiд молодих колег з сусiднiх районiв, вiдзначався неабиякою гостиннiстю. Вiн не тiльки щедро пригощав iх у районi, а ще й возив iм щедрi продуктовi дарунки в область.
