banner banner banner
Край неляканих птахів
Край неляканих птахів
Оценить:
Рейтинг: 0

Полная версия:

Край неляканих птахів

скачать книгу бесплатно

Край неляканих птахiв
Микола Гончарук

Голова райдержадмiнiстрацii Олекса Дмитрович Кендюх випадково дiзнаеться вiд одного з впливових друзiв з облдержадмiнiстрацii про те, що в його районi Іван Борисович Кара збираеться провести виiзне засiдання обласноi державноi адмiнiстрацii, на котре буде запрошено голiв ще п’яти районiв. Як бувалий у бувальцях, керiвник району зразу зрозумiв, що запахло смаленим. Його знiматимуть з посади. Друг це пiдтверджуе. Але в плани Кендюха зовсiм не входило вiдсторонення вiд влади. Заручившись пiдтримкою вищого керiвництва областi, в обхiд губернатора, вiн таки утримуеться у владному крiслi. Але чи пiде це на користь району? Чи долинуть сюди свiжi вiтри перемiн? Чи змiниться життя на краще у далекiй сiльськiй глибинцi? Про це та багато iнше й розповiдаеться у повiстi «Край неляканих птахiв» Миколи Гончарука.

МИКОЛА ГОНЧАРУК

КРАЙ НЕЛЯКАНИХ ПТАХІВ

1

Час неквапом наближався до полудня. У приймальнi голови райдержадмiнiстрацii було тихо, мов у трунi: не дзеленчали настирливо телефони, не юрмились бiля дверей з табличкою «Голова районноi державноi адмiнiстрацii» численнi прохачi та скаржники. Навiть радiо, яке щодня без угаву про щось гомонiло, сьогоднi чомусь мовчало.

Може зiпсувався радiоприймач, а може його спересердя вимкнула прибиральниця. Треба зiзнатись, що за тiею таки водився такий грiшок.

Коли нiкого не було у примiщеннi райдержадмiнiстрацii, вона вiдчувала себе повноправною господаркою. Причому iй не потрiбно було нi телефонiв, нi гучного командирського голосу, що були атрибутами представникiв влади. Їй вистачало власного знаряддя – швабри та ганчiрки. А ще – кепського настрою.

Можливо, коли хтось по радiо теревенив про гарнi зарплати украiнцiв, вона спересердя й вимкнула приймач. Бо що-що, а брехню вона терпiти не могла. Зарплата у прибиральницi була найменшою. Та й ту останнiм часом видавали вряди-годи.

Цiкаво, що нi голова райдержадмiнiстрацii, нi секретарка, нi численнi вiдвiдувачi, яких у приймальнi керiвника району щодня топчеться стiльки, скiльки коней у табунi заможного господарства, не помiтив того, що радiо нiмуе.

За одним з трьох столiв, розташованих буквою «Т» сидiла секретарка Оля й наводила манiкюр на нiгтях пальцiв лiвоi руки. Вродлива бiлявка з великими голубими очима та нiжною звабливою посмiшкою була мрiею багатьох чоловiкiв – службовцiв та голiв колективних сiльськогосподарських пiдприемств, якi двiчi чи тричi на тиждень навiдувались у якихось термiнових справах до голови райдержадмiнiстрацii.

Щотижня хтось з численних залицяльникiв дарував iй коробку цукерок чи шоколадку, роблячи цим перший крок до поглиблення стосункiв. Оля охоче приймала презент, обдаровувала чергового джентльмена чарiвною звабливою посмiшкою, але коли той, пiдбадьорений цим, пропонував десь усамiтнитись, твердо вiдповiдала «нi». Щоправда, це лише розпалювало бажання чоловiкiв й вони буквально не давали секретарцi проходу.

Звичайно, Олi, як кожнiй вродливiй жiнцi, подобались залицяння заiжджих жевжикiв, але вона знала собi цiну. Для кохання у неi був чоловiк, а поплескати себе по сiдницi вона дозволяла лише пiдстаркуватому головi райдержадмiнiстрацii. Для ii подружнього життя це нiчого страшного не становило. Це був флiрт, а не подружня зрада.

Деякi вiльностi господаря п’ятиповерховоi державноi установи у стосунках з Олею, дозволяли тiй почуватися королевою й всiляко це демонструвати на роботi. Причому не тiльки у стосунках з головними спецiалiстами, а й навiть з заступниками голови райдержадмiнiстрацii. Вона могла на хвилин десять затримати вiзит тих до голови райдержадмiнiстрацii, коли останнiй був не дуже зайнятим. Просто так вона демонструвала свою значущiсть у райдержадмiнiстрацii.

Бiльше того, секретарка могла на добрячi пiвгодини, а то й цiлу годину запiзнитись на роботу, або о десятiй годинi ранку, коли у райдержадмiнiстрацii якраз був найгарячiший час, пiти швендятись по крамницях райцентру.

Та й на обiд Оля часто – густо вiдправлялась ранiше керiвника району, що було нечуваним зухвальством. І все це iй легко сходило з рук. Але сьогоднi секретарка, перш нiж пiти додому на обiд, вирiшила надати iмпозантного вигляду своiм пальцям. Працювала вона з натхненням. Наведення краси на нiгтях, здаеться, було важливiше за всiляку iншу роботу. І головне – iй нiхто не заважав.

Закiнчивши наводити манiкюр на пальцях лiвоi руки, вона прискiпливо подивилась на результати своеi роботи. Манiкюр приемно вабив око.

От тiльки для кого вона оце стараеться?

Для власного чоловiка? Так той навiть не помiтить, що у неi змiнився манiкюр. Його у першу чергу цiкавитиме вечеря. Чи встигла вона приготувати ii? Чи буде щось смачне на вечерю?

Словом, подружне життя у неi з нiжноi й чарiвноi романтики давно вже перетворилось у сiру та пiсну прозу. А iй, молодiй та ще вродливiй, хочеться ж таки романтики.

Таку тендiтну гарну рученьку повинен би цiлувати не якийсь задрипаний селюк, а неодмiнно мiльйонер. Але де ти iх вiзьмеш у провiнцii? Тут не життя, а суцiльне нидiння. Щодня бачиш однi й тi ж обличчя, чуеш однi й тi ж розмови та розумування. Словом, вiд сiростi буднiв можна якщо не збожеволiти, то очманiти.

До обiдньоi перерви залишалось хвилин вiсiм-десять. Зазвичай у цей час у приймальню нiхто не заходив й не набридав теревенями. Тут всевладно панувала передобiдня тиша. Щоправда, час вiд часу ii стала порушувати дебела зелена муха, яка набридливо дзижчала й настирливо билась у скло.

Оля, яка ранiше, не помiчала дзижчання мухи всерединi вiкна, почала дратуватись.

«Звiдки у серединi жовтня з’явилась ця муха? – здивувалась секретарка. – Мабуть, лежала десь внизу догори лапами, а як почали опалювати примiщення – вона, падлюка, й ожила.

Лишенько яке! Якщо хто-небудь з голiв СВК побачить ту кляту муху у вiкнi, точно засмiе. Ще й в’iдливо спитае, чим, мовляв, у вас займаеться прибиральниця? За що iй грошi платять?

Нi, з тiею старою каргою треба термiново розiбратись й дати iй добрячоi прочуханки. Що це за ставлення до виконання службових обов’язкiв у поважнiй державнiй установi району? Влiтку, мабуть, взагалi не вiдчиняла вiкон й не провiтрювала примiщення. Он скiльки павутиння розвелось!».

Секретарка, мабуть, ще довго би подумки шпетила прибиральницю, але дверi приймальнi вiдчинились й на порозi з’явився чоловiк з неголеним обличчям, в обiрваних брюках та брудних черевиках.

«А це що за чмо?» – подумала секретарка.

– Здрастуйте! – привiтався вiдвiдувач.

– Доброго дня! – вiдповiла вона сердито.

– Голова райдержадмiнiстрацii у себе? – знявши з голови картуз й нервово мнучи того в руках, спитав чоловiк.

– У себе, але вiн сьогоднi нiкого не приймае, – завершуючи наводити манiкюр на пальцях правоi руки, вiдповiла секретарка.

– А чому? – почав доскiпуватись вiдвiдувач.

– Тому що неприйомний день! – вийшовши з себе, вiдповiла Оля.

– А якщо у мене вдома кусня хлiба немае, а в сiм’i семеро голодних ротiв?

Питання було з розряду риторичних. У приймальнi нависла лячна гнiтюча тиша. Вiдвiдувач висловив найболючiше, а гострiй на язик секретарцi нiби зацiпило й вона нiчого не могла вдiяти з собою. А треба ж було щось робити: поспiвчувати бiдоласi чи ввiчливо випхати того з приймальнi.

Що-що, а все це вона вмiла робити з милою та чарiвною посмiшкою. Навiть коли Оля таким чином когось випроваджувала з приймальнi, той не ображався. Розумiв, коли секретарка просить чоловiка вийти з такою чарiвною посмiшкою, значить, у голови районноi державноi адмiнiстрацii проходить дуже важлива нарада. Нiчого його вiдволiкати рiзними дрiбницями вiд вирiшення важливих справ не тiльки мiсцевоi, а й державноi ваги.

Але сьогоднi секретарка не знала, що вдiяти. Багатодiтний батько, дiти якого не мають що iсти, повнiстю вибив ii з колii. Вона стала не схожа сама на себе. Почута вiд чоловiка скарга здалась iй жахом.

«Невже у нашому мiстi е ще люди, якi не мають за що купити навiть хлiб?» – подумала вона.

Їй стало зле вiд однiеi такоi думки.

«А я ще скаржусь на свое життя! – подумала вона. – На чоловiка ображаюсь. Як наiвне дiвчисько мрiю про принца на чорному «мерседесi»!

А люди ж не знають, як звести кiнцi з кiнцями. Оце лихо!».

Позаду секретарки рипнули дверi й зi свого кабiнету, здаеться, не вийшов, а виповз голова райдержадмiнiстрацii Олекса Дмитрович Кендюх. Так вiн, бiдолаха, втомився вiд перекладання з мiсця на мiсце нiкчемних паперiв та усних розпоряджень по телефону деяким керiвникам, якi чомусь стали вважати себе мiсцевими князьками.

– Доброго дня! – привiтався з ним неголений чоловiк.

– Доброго-доброго, – за звичкою вiдповiв Кендюх.

– До вас можна? – запитав чоловiк.

– До мене? – перепитав Кендюх.

Бiльше за все на свiтi голова райдержадмiнiстрацii не любив, коли його хтось затримував по дорозi на обiд.

Обiдня перерва гарантуеться всiм працюючим. А керiвникам району – тим паче. Адже вони не просто працюють за скромну заробiтну плату, а ще й думають про весь район. Тож хто-хто, а вiн мав право на годинну перерву вiд роботи, якiй, чесно кажучи, не було нi кiнця нi краю.

Обiд був святою справою для Олекси Дмитровича Кендюха. Скiльки б у нього не було справ, якими б вони не були термiновими, але об 11 годинi 50 хвилин чи у крайньому разi за п’ять хвилин до полудня, вiн облишав усе й прямував у двiр, де на нього у будь-яку погоду завжди чекала чорна «Волга». А хвилин за десять пiсля цього вiн вже сидiв за столом й починав трапезувати.

Обiд у нього завжди був як у ресторанi: печена качка чи курка, картопля зi свинячим м’ясом, чорна або червона iкра, червоне вино чи вiрменський коньяк. Інколи обiднiй стiл був ще багатшим, але бiднiшим – нiколи.

Кендюх любив обiдати у колi своеi дружини. Думками вiн вже був за столом. Тож позбавляти себе насолоди смачно пообiдати просто не мав права.

Про чоловiка, який так невчасно завiтав у приймальню, Кендюх колись краем вуха щось чув. У того було шестеро чи семеро дiтей. А може й бiльше, бо його дружина щороку ходила череватою.

Про все це Кендюх згадав мiж iншим. Вiн хотiв швидше спекатись вiдвiдувача, але ще не знав, як це зробити. Інтелiгентно й без образ.

– То ви, вельмишановний, до мене? – замикаючи дверi свого службового кабiнету на ключ, знову запитав Кендюх.

– До вас, аякже, менi бiльше нiкуди звертатись по допомогу, – заторохтiв чоловiк. – Життя зараз, знаете, яке складне?

– Знаю, – знаю, – безцеремонно перебив його Кендюх. – Що у вас там за проблема?

– У мене грошей на хлiб немае, а вдома ж п’ятеро голодних дiтей.

– Зараз скрiзь немае грошей, – важко зiтхнув Кендюх. – Я просто дивуюсь, як тi нещаснi люди сьогоднi виживають.

– Олексо Дмитровичу, допоможiть! – помiтивши, що Кендюх вже сховав ключа у кишеню, попросив вiдвiдувач. – Видiлiть хоч маленьку матерiальну допомогу…

– Та де ж я тобi, голубчику, ii вiзьму? – розвiв той руками. – Он зранку вчителi мiтингували, зарплату за останнiх п’ять мiсяцiв вимагали.

А звiдки ж у районi вiзьмуться грошi, коли пiдприемства не працюють, колгоспи давно вже на ладан дихають?

– Та я розумiю…

– Та що ви, дорогесенький, розумiете? Одному лише Боговi вiдомо, скiльки менi сьогоднi коштувало нервiв, щоб вгамувати тих розлючених вчителiв! Чого я iм тiльки не обiцяв!

А ми ж самi, бiднесенькi, вже три мiсяцi не отримуемо зарплати, але не мiтингуемо й не галасуемо, а ходимо на роботу. Виявляемо, так би мовити, високий громадянський обов’язок, вiрою й правдою служимо державi.

– А тут i роботи не маеш!

– Що поробиш, дорогесенький? У нашому районi з роботою дуже сутужно.

– Та я розумiю, але може у вас знайдеться хоч гривень двадцять? Адже дiтей нiчим годувати, – став бити на почуття чоловiк.

– Немае у мене грошей, рiднесенький. Я сам сьогоднi у дружини п’ять гривень на хлiб вициганив, – вiдповiв голова райдержадмiнiстрацii i, для пiдтвердження достовiрностi своiх слiв, вийняв з кишенi п’ятигривенну купюру.

– То позичте хоч цю «п’ятiрку» на хлiб!

У прохача був такий жалiсливий вигляд, що Кендюх вiддав йому тi злощаснi п’ять гривень.

Взявши грошi, чоловiк хутко зник. Про його вiзит нагадувало лише смердiння. У секретарки аж дух забило вiд запаху часнику, цибулi, тютюну та гною. Вона рвучко встала й вiдчинила кватирку, щоб з приймальнi вивiтрився неприемний запах.

– От люди! – зiтхнув Кендюх, клянучи себе за мимовiльну слабкiсть та жалкуючи за вiддану якомусь бомжу «п’ятiрку». – Ви гадаете, Оленько, вiн вдома кусня хлiба немае?

– Мабуть…

– Як би не так! Йому на горiлку грошей бракувало,

– А голоднi дiти?

– А iх у них немае.

– Як це немае?

– Всiх своiх дiтей ця сiмейка здала у дитячий будинок, – згадав Кендюх.

– Он як! А навiщо ж вони iх роблять?

– А спитай iх!..

Секретарка лише стенула плечима.

– До речi, Оленько, знаеш, як прiзвище цього чоловiка?

– Нi, не встигла дiзнатись, Олексо Дмитровичу.

– Нещасний.

– Нiчого собi прiзвище!

– А як його звуть?

– Як можуть зватися люди з таким прiзвищем? Звичайно, Іванами.

– Легко запам’ятовуеться.

– Яке прiзвище у людини, така у нього й доля.

– З цим вiдвiдувачем все точно. Нещасний е нещасним.

– Значить, Оленько, я йду на обiд, – сказав Кендюх. – Повернусь сюди о п’ятнадцятiй.

– Добре, Олексо Дмитровичу.

Голова райдержадмiнiстрацii попрямував у двiр, де на нього вже явно зачекалась службова «Волга». Оскiльки сьогоднi нiяких районних нарад не передбачалось, грошi у район не надходили й Кендюху не довелось ламати голову над тим, кому видiлити кiлька тисяч гривень, а кому – нi, обiдню перерву вiн вирiшив затягнути не на годину чи пiвтори, як зазвичай, а навiть на цiлих три.

2

О п’ятнадцятiй годинi Олекса Дмитрович Кендюх пiсля гарного обiду у колi власноi жiнки повернувся до свого робочого кабiнету. Тiльки-но вiн всiвся у крiсло, як настирливо задзеленчав телефон.

– Алло, – приклавши слухавку до вуха, вiдгукнувся вiн.

– Олексо Дмитровичу? – перепитав знайомий голос.

– Так, Іване Петровичу, – вiдразу впiзнавши голос керуючого справами облдержадмiнiстрацii, вiдповiв Кендюх i, мов по командi, пiднявся з крiсла й виструнчився, мов новоспечений лейтенант перед генералом.

– Доброго дня, Олексо Дмитровичу!