скачать книгу бесплатно
Камiнна душа
Гнат Мартинович Хоткевич
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Гнат Хоткевич (1877–1938) – митець небаченого в украiнськiй художнiй культурi масштабу творчостi: бандурист, письменник, мистецтвознавець, театральний дiяч, iсторик, педагог, етнограф, художник… Украiнський Леонардо да Вiнчi – таким вiн уявляеться сьогоднi. Митець украiнського розстрiляного Вiдродження, романтик у життi i провидець у творчостi, вiн був потрiбен своему народовi у найважчi для нього часи. Потрiбен вiн i нам, його нащадкам, якi вибудовують украiнську державу.
До цiеi книжки увiйшла повiсть Гната Хоткевича «Камiнна душа» (1911), яка i сьогоднi приваблюе стильовою, мистецькою самобутнiстю.
Гнат Хоткевич
Камiнна душа
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010
* * *
І
Ой Марусе, камiнная душе!
Не слухати ж було шептання моего,
Не лишати ж було попонька своего.
Отже, сьогоднi новий ксьондз служив по раз перший службу у церквi. Гуцули прислухалися, придивлялись i остаточно винесли не зле вражiння. Особливо подобалася проповiдь. Не змiстом, бо змiсту мало хто вкемував, а тим, що було ii сказано голосно i виразно.
– Вогорит, – ек вiдпечетуе! – говорили один до одного пошептом.
Взагалi вся служба пройшла дуже добре. Дяк, бажаючи показатися, вигалайкував на дух кiнський, закручував, заплутував мелодiю до того, що сам ставав як дурний у тiм усiм, i пiд кiнець служби захрип, сарака, так, що доброго ока горiвки треба було вiдтак, аби голос вернувся.
Та й ксьондз, нема що казати, голосники мав добрi, гуцулiя теж гула з охотою, хоч i невлад, а багачi кидали до скарбонки цiлими левами.
А поки тяглася служба i дим кадильний, змiшавшися з рiзними iншими гуцульськими пахощами, возносився до престолу, баби по черзi бiгали поздоровляти молоду попадю. Властиво, секретно кажучи, гадка тут була iнша: баби хотiли переконатися, чи попадя молода, чи файна, отже, чи е надiя, що пiп буде триматися жiнки. Бо попередник сього ксьондза великий був преподобник по бабськiй частi i добре дався гуцулкам узнаки.
І тут вражiння було добре: попадя виглядала, як квiточка.
– А йке-с молоденьке, Бог би те вкрив! – весело казали баби i гурмою лiзли цiлувати у руку. А iмость червонiлася, як яблучко, i не знала, чи iй тримати руку, чи сховати за спину, чи обтирати за кожним разом. Все то було для неi нове: i шлюб, i мiсце, i люди, i сама вона здавалася собi не такою, як була.
Утiшенi баби голосно прирiкали, що хто дае на нове господарство, i на цей раз дари iх були щедрi i давалися з охотою. А тим часом закiнчилася служба i ксьондз iшов царинкою, оточений гуцулами; газди топталися один одному по ногах, аби йти ближче до нового попа та хоч краем вуха чути, що там вiн таке говорить.
Ксьондз вичисляв браки, якi побачив у церквi: того немае, того немае, а те хоч i е, але в такiм видi, що краще би його й зовсiм не було.
– Презбитерiя… Та хiба ж це презбитерiя? Це, вибачайте, хлiв свинячий, а не презбитерiя! Презбитерiя – це найголовнiше мiсце в церквi.
– Ае! Ае! – пiдтакувала гуцулiя.
– То, прошу iгомостя, то та’ ек би сказати – усу путерю тото мiсце на собi держит, – говорив старший брат, бажаючи за всяку цiну сказати й свое гiдне слово.
– Яку путерiю, що за путерiю? Я ваших слiв не розумiю, але презбитерiя мусить бути упорядкована. Треба наймити маляра, аби вималював порядно. Отже, прошу позволеня менi тим зайнятися: я знайду маляра, зговорюся…
– Ае, ае! Стокмити го поренно, аби не вшахрував.
– А що, газди, думкуете? Таже воно все може бути.
Ксьондз вичисляв далi.
– Воздухи – як шмати. Сорочка на престолi – мов у смолi купана. Ризи – сором убрати на себе. Чи вже ви, люди, такi бiднi, що у вас храм святий у такiм порядку?
Гуцули не признавалися до вини i все валили на попереднього попа.
– Прошу, iгомостику любенький, ми у тiм анi сине за нiхтем не виннi. Єк пiп за церкву не дбае – хто ме дбати? Ци я, ци сусiда?
– Ае, то таки так. Тот пiп бирше за молодицi дбав, iк за церкву.
Ксьондз старався повернути бесiду на iнше поле, бо йому неприемно було чути нарiкання на члена корпорацii, але гуцули попали на свое болюче мiсце, як муха на садно, i не легко iх було звiдти збити.
– Вiн замiсть «Господи помилой» спiвав: «А хто любить гриби-гриби, а я й печерицi, а хто любить дiвки-дiвки, а я й молодицi».
– Вiн i файнiшоi ше вмiв.
І тут же одвертими формами оповiдали досить нескромнi деталi приватного життя свого духовного наставника, як рiвно й деталi подii, що привела до змiни старого попа на нового.
Речi стояли дуже просто. Один газда, переконавшися, що таки дiйсно пiп ходить до його жiнки, ужив звичайного средства прозрiваючих рогоносцiв – сказав, що йде до Жебйого за орудов, а сам заховався в смерiче так, що мiг бачити одразу i плебанiю, i Черемош, i свою хату.
Чекав недовго, бо пiп, задравши одiянiе, уже перебрiдав Черемош, а перебрiвши, не пiшов нiде, лиш просто до тоi хати. Газда облазчиком-облазчиком прийшов верх своеi хати, зайшов у тiль, двома колами добре припер дверi, а сам, взявши третiй, улiз у хату вiкном.
І що там уже була за бесiда, не знати, а лиш егомость, прийшовши додому, впав на лiжко та так уже й не вставав, аж доки не прийшло епископське розпорядження про перенесення до другоi парафii, а нiм[1 - Поки.] така знайдеться – з чеканням при консисторii.
Таким чином очистилося мiсце в Криворiвнi для молодого о. Василiя. Вiн лише-лише вискочив з семiнарii – як тут дають самостiйну парохiю. Оженися – i самi печенi гриби до рота полiзуть.
Властиво о. Василiй давно вже намiтив собi жiнку. Правда, була бiдна, як миша, виховалася в кляшторi[2 - Монастирi.] на кинений кревними грiш, але зате була гарненька i як на смак новоукiнченого семiнариста, то навiть дуже гарненька, отже, цiлком на добре зачiпала естетичнi струни душi о. Василiя.
Очевидно, опiкуни на освiдчення о. Василiя вiдповiли цiлковитою згодою. Болiли, правда, душею, нарiкаючи на померлих родичiв Марусi, котрi буцiмто не лишили бiднiй сиротi нiчого; вiд себе подарували двi перини i ще надзвичайноi роботи хрест у флящинi, але о. Василь якось не дуже пiклувався про вiно: перспектива одразу, впрост зi шкiльноi лави сiсти на багату гiрську парохiю, де за похорон дають вола, а за шлюб i пару – ця перспектива вносила деякi компенсацii в питання о грiш.
Ну, i от привiз на парохiю молоду жiнку, почалося нове життя.
Для Марусi мусило би бути таки геть цiлком нове в усiх значiннях. З дитини-пiдлiтка вона нараз стала женщиною, хоч це якось… мало вiдбилося на нiй, не зробивши жадних надзвичайних змiн: мабуть, занадто ще була дитиною i по-дитинячому пережила чи, скорше сказати, перебула цей факт.
Нова обстанова домашня також не зробила на Марусю надзвичайного вражiння. Мати чоловiка, стара господиня, що з’iла зуби на веденню домашнiм, любовно, але рiшучо вiдсунула молоду невiстку вiд усякого господарювання й життевих дрiбниць.
– Воно ще молоде. Нехай побавиться, аби не нарiкала потiм, що запрягли ii до роботи, – говорила «бабця», як уже заранi величали усi стару iмость, i дiйсно зумiла цiлковито ухоронити Марусю вiд усяких буденних турбот. Навiть каву приносила до лiжка пестiйцi, i Маруся, нiжачися та щулячися, як кiтка[3 - Кiшка.], випивала запашний трунок i знов шурхала пiд ковдру.
Та вже егомость якось запротестував:
– Де то видано, де то чувано? Замiсть того щоб самiй раненько устати та старiй женщинi подати до лiжка каву, вона – дивiться, люди добрi! – сама вилежуеться, аж поки iй принесуть.
Говорив вiн це не злобно, а от просто так собi, для порядку: просто це порушувало якусь там гармонiю його понять про обов’язки жiнки.
Маруся кривилася потiм два днi на чоловiка, але каву з того часу варила вже сама. Єгомость пiдкпивав[4 - Пiдсмiювався.] собi:
– Що то, мамо, нинi кава так нiби… чи то недоварена, чи то переварена?
Бабця посмiхалася, говорячи:
– Ну, ну… Буде вже тобi.
– Та нi, таки справдi щось кава менi не смакуе. Чи то, може, не ви самi варили?
– Прошу не пити, коли не подобаеться! – з обуренням виривалася Маруся, схоплюючися. На початках вона брала ще то все за чисту монету.
О. Василь робив великi очi.
– А-а-а!.. Так то, може, ви варили?
– Я. Але вже по раз останнiй.
– Ну, то так би ви й казали. Я би тодi почав хвалити, – i пив далi, наче розсмаковуючи. – Гм… Воно й справдi кава нiчого собi. Гм… Але ж таки й зовсiм добра кава. Гм… Я би навiть сказав, що зроду не пив такоi доброi кави.
Маруся розцвiтала.
– Направду?
– А бiгме направду. Так що навiть прошу позволеня поцiлувати ручку.
Згодом, коли така кумедiя повторялася регулярно за кожним питтям кави, Маруся призвичаiлася i вже не звертала уваги на слова мужа, а свiй обов’язок варення кави повнила вже без сердечноi тривоги: вставала заспана, з позiханнями мiшала, колотила там щось, чаклуючи над сметанкою. І все те пiд безперестанний шепiт бабцi:
– Але йди… Йди, я сама… Та вiн не дiзнаеться… Йди-бо…
Маруся ще смачнiше позiхала i пiвсвiдомо бовтала ложечкою.
Решта господарства цiлком оминула плечi Марусi – бабця сама несла весь тягар на собi, не допускаючи Марусю навiть до дрiбниць.
Взагалi родинне життя надзвичайно якось скоро увiйшло в свою колiю. О. Василь мав щось iз флегматика в собi: все, чого лиш вiн дiткнув рукою, набиралося якоiсь сiростi, як в дощову годину. Впору з’iсти, впору лягти спати, з нудотою вiдробити свiй обов’язок, положене число разiв на тиждень приголубити жiнку – в тiм замикалося все. І не дивно, що завдяки такому регулямiновi[5 - Розпорядку дня.] якось занадто вже скоро осiв о. Василь: в швидкiм темпi почало вiдростати йому черево, звисало молоде воло, рухи ставали лiнивими i число iх все зменшалося.
І в усiм тiм новiм життю, в усiй тiй розмiренiй пристосованостi, i в соннiй любовi мужа, i в нiжних пiклуваннях свекрухи – в усiм тiм Маруся вiдчула би, певне, дуже скоро величезну нуду, якби… якби не було… гiр.
Гори!..
Спочатку не зробили вони на неi вражiння. Навпаки: першi днi, як лиш молодi сюди приiхали, Маруся вiдчула, що гори давлять ii.
– Але бiйтеся Бога, отче! Де це ви мене завезли? Та тут страшно жити!
О. Василь лиш блимав очима. Вiн був з Подiлля, i йому самому якось було… «омкно» серед тих мовчазливих велетiв. І лиш стара iмость, уроджена в горах, одразу почула себе на мiсцi i дихала, як риба в водi.
– Нiчого, дiтоньки, нiчого! Буде все добре. Я виросла i весь вiк свiй прожила на долах, але люблю гори понад усе.
І справдi: вона вiдразу вжилася в гiрську атмосферу i ввела в неi дiтей. Та й о. Василь скоро пристосувався: потребував лиш вигiдного хлiва, а де вiн, цей хлiв, буде стояти, у горах чи на долах, – це йому було цiлковито однаково.
Але зате Маруся згодом вiдчула гори цiлою душею i полюбила iх.
– Чекай, чекай, доню, – часто говорила стара iмость у вiдповiдь на захоплення Марусi. – Це ж iще зима. А от як прийде весна, як укриються верхи зеленню новою, позацвiтають трави, як вилiзуть гуцули зi своiх кожухiв та розсиплються маком червоним по узгiр’ях – от коли нашi гори краснi! Узимi якось… тiсно в горах: усе пов’язане, поплутане стежечками, вiд стежки анi руш. А влiтi – куди оком глянути, туди й ногою ступити. Пташечкою будеш лiтати кичерами, коли…
– Коли що, бабцю?
Бабця усмiхалася.
– Але, бабцю, – коли що, ну?
– Коли… коли я… не буду бабцею. А як буду або сподiватимуся – о, тодi обережненько будеш ходити, на паличку опиратися, а я тобi буду смачнi страви варити, i тодi вже кава йтиме до лiжка, хоч би там що. А вiдтак… вiдтак винесемо його сюди, на ганок, i буде на него сонечко свiтити, буде його вiтрець полонинський обвiвати. І буде рости вiн здоровий, красний та розумний.
– Хто се, бабцю?
– Вiн, мiй унук. Отже, бiгай, ходи, щебечи, набирайся сил та здоровля, щоб легко, Господь дав, пiшло, щоб було покорму багато, щоб свобiдно перетерпiла.
– «Аби-с легко зносила та й мирно злегала…»
– Дивись! А ти звiдки знаеш гуцульськi приговiрки?
– Таже я завше мiж гуцулками, бабцю!
Справдi, Маруся одразу стала загальною улюбленицею. Гуцулки ii пестили, як малу дитину, i, здавалося, не мали жадноi пошани для такоi високоi гiдностi, як iмость. Навiть називали просто «Муха», бо чули, що iнодi ксьондз так ii називав.
– Ей ти, Мухо! А йди суда! – кликали, мовби яку сусiдку, але по сутi речi любили свою iмостечку, як лялечку, i зробили би для неi все.
Марусi, наприклад, дуже подобалася «уберя» гуцульська, i якось в недiлю вона, для жарту, перебралася по-гуцульськи: вiд одноi баби взяла запаску, вiд другоi постоли, вiд третьоi фустку, сорочку свою побiгла принесла. Молодицi убирали свою iмостечку, як вильце, зi смiхом та жартами.
– На всi гори молодичка!
– Ае! Нема ношi понад гуцульську! Красит, панит, кольору додае.
А третя вже пiдспiвуе:
Ци то, люде, чучурина,
Ци то горошина?
А ци то ми, добрi газди,
Файна йка дiвчина?
– Та ци ти, Мухо, дiвка, ци таки молодица? Бо шош не вигледаш ми на молодицу.
– Ае! То би тi в уплiтках було файно та в згардi.
– Ей де! – смiялася Маруся. – У вас молодицi краще ходять, як дiвчата.
– Бо то так i треба. Дiвка шо? В дiвцi смаку нема, – i баби реготали.
Тим часом скiнчилася служба в церквi. О. Василь, оточений, як завше, гуцулами, iшов до хати, наскоро полагоджуючи всi справи i щохвилини повторяючи:
– Люди добрi! На Бога, дайте менi чистий спокiй. Бо ви сте харчували, як зiходили до церкви, а у мене ще й горобець у ротi не наслiдив.
