скачать книгу бесплатно
І старий Митро, пихкаючи люлечкою, повагом, зi свiдомiстю висоти функцii говорив:
– А ци у кему вам[11 - А чи пам’ятаете.], люде добрi, та ци у памнеть – ек сми тогид[12 - Минулого року.] вам говорив: запасайте, люде, трави худобов, спiзнюйте косiне – най дзелень Божа не ростет борзо, аби не вдарили студени, плюти та й гляба тогди косити?
– Ае! ае!.. Говорили-сте, Дмитрику, дiждали би-сте.
– А ци то си не справдило?
– От iк у воко, бiгме.
– Я шош коло хати спас, а у верху, гадаю собi, най буде, бо то, ади, високо зимарки нема. Та шо думаете, газди? А не взев-сми вiдтив нi вiхтя сiна!
– О?
– Кобих так здоров! Шо брав звiдтив двое сiн, а то – нi вiхтя.
Митро слухав те нiби рiвнодушно, але зморшки весело грали у нього на лицi. Помовчавши кiлько слiд, зачинав:
– Ну, то тепер iскажу вам, газди моi славнi, шо й весна буде файна, i сапане, i по сапаню, i ек колопнi брати. Не сiйте, люде, лену, бо лен дощ полюбляе, а зорi так приповiдають, що ладне буде верем’е увес чес i на трави добре. На Юрiя й вiл си напасет, не то вiвця ци там баран.
– Ой га! А я сiно перетримав. Так було в думцi, що навеснi багачам дорого му продавати.
Гуцули смiялися. Це говорив Ілько, калай, що зроду не мав нiчого – нi сiна, нi маржини. А от iшов. Ішов слухати приповiстей Митрових, хоч йому було цiлковито однаково – «ци верем’е буде, ци сльота».
Весна, весна! Приходить!..
Маруся лiтала по проталих стежечках, весело поплюскуючи гарними своiми чобiтками. Зупиниться на хвильку, набере повнi груди гiрського чарiвного повiтря – i мов крила вiд того виростають! Летiла б до сонця, до вершкiв гiр, до хмар. І серце завмирало на саму лиш думку, що скоро настануть цiлком теплi днi, зiйде снiг з усiх зашкалубин i можна буде видряпатися на найвищу кичеру, стати там i заспiвати.
– Як же ж то гарно, як же ж то мило! – i цiлувала дiтей, дiвчат, весь свiт готова би цiлувати.
Іде весна! Мати Велика!
От уже скоро-скоро приiде на бiлiм конi свят-лицар Юрiй, i люди вiтатимуть його. То ще давно-давно, в сивiй давнинi, урочисто почали обходити цей празник оновлення тiла, празник потомства, празник будучого. Довгою зимою пiд шкiрами сховане тiло вiдбувало обов’язки, було рабом; тепер – увiльняеться i буде святкувати. На зиму припадають всi тi молiння, клячання, пристосовання душi; весна – празник тiла. Воно велить, воно веде, воно творить.
І все чекае великого Юрiя. Як молода дотримуе честi до вiнця, так все доокола, вся природа чекала приiзду кiнного лицаря. І iде вiн, пишний та годний царевич, в блискучiм лодiню сяйливiм i здалеку ще кричить: «Мечи ключi, брате Миколо, бо вiдiб’ю!..»
І старенький Микола, перелякавшись, борзо вергнет назустрiч Юрiю ключi вiд свiта, а сам тiкае у запiчок, на небесну постелю, спочивати по труднотах довгозимових.
А пишний Юр iде, коником вигравае, гострим списом леди пробивае, з гiр зиму стручуе, просiкае копитами стежки-дорiжки по убочах. Стрепенуться соннi смереки, киваючи Юрiевi назустрiч, на привiтане, напружиться бучина, березина соком наллеться. Широко зiтхнуть гори, Черемош запiниться, вийде сонце i довше постоiть над землею. Їде! Їде Юрiй! Лiси косичить, земля правиться, хором могутнiм несеться клич:
– Весна! Весна! Задзвонили гуси-ключi, поверх моря йдучи!..
Частiше зупиняються легiнi з дiвками коло перелазiв, шепочуться щось на вухо. Або йде попри хату молодець, високо затягае:
Ой напий си, бiдашечко,
До мене горiвки, —
Ти не маеш чоловiка,
Я не маю жiнки!
А з-за хати, десь з-пiд оборога, задерикувато вiдкликаеться дiвочий голос:
Ци я тобi не казала,
Не казали й люде,
Шо з нашого ба й коханя
Та нiчо не буде?
А легiнь лиш усмiхнеться собi в усок та йде далi, в сопiлоньку вифiвкуючи, теплого вечора, темноi нiченьки дожидаючи…
От i Юрiй!.. Сонця Великого празник предвiчний!
З незнаних краiв, з-понад мiр’я невiдомого принесли гуцули честь цьому празниковi i, як грань темноi ночi, бережуть iз поколiння в поколiння. Повмирали старi боги, новi народилися, – а сонце все лишилося сонцем, а плоть плоттю. І тому – як зможет ци у силу сонiчко добре i днинка продовжит ци май-май – востра кров приливае гуцуловi до тiла, i святкують сини природи спiльне свято з матiр’ю посполу. Зиму – перебувають, лiтом – набувают ци. Юрiй лiтечковi вiдчиняе ворота – тож чолом Юрiевi!
І маржинка святкуе. Весь добуток гуцула в маржинi. Без неi гуцул нiщо, з нею – все. Заможнiсть рахуеться на голови скота або на сiна. Про газду кажуть, що вiн «у двадцятеро сiн стоiт» – i це вже повна мiра заможностi. Зустрiвшися, гуцул, по привiтанню, питае: «Єк маржинка?» Жебрак простибiг проговорюе: «За ваше здоров’е та й за маржинчине здоров’е». Пiвзими жие вiдлюдно гуцул у зимарцi – бо так на маржину лiпше; пiвлiта жие вiдлюдно гуцул у полонинi – бо так на маржину лiпше. Тисяча примiт, тисяча заговорiв, чарiв, примiвок – все то для маржини, ради неi. Як хто хоче допечи кому, то заклинае на маржину; як хто хоче приемнiсть кому сказати – бажае добра маржинi: «Аби кожда вам чинила по двое, корови та вiвцi велико манни давали, прудко множили си, пишно котили си…»
І Юрiй, цей поворотний, приворотний празник – весь у ворожiнню. З далекого загодя пам’ятають гуцули на цей день. Ще на свят-вечiр, коли пеклося й варилося до святоi вечерi дванадцять страв, брала газдиня з усiх мисок по ложцi, пекла з того всього книшик та й ховала той книшик аж до Юрiя. Ще на Благовiщення ходила газдиня до мурашковини i клала туди сiль, булки кавальчик, а вiдтак своi бовтицi, пацьорки, чепраги i присипала тото все землею аж до Юрiя.
А в Юрiйове надвечiр’е, лиш запало так май трiшки у нiч, гори в сутiнь повилися, долини поглибшали i Черемош почорнiв – дивний малюнок забачила Маруся.
Саме всi в плебанii сiли вечеряти. О. Василь оповiдав щось нудне й нецiкаве, як нараз Маруся, несподiвано глянувши у вiкно, закричала:
– Пожежа десь! Горить!
І так переразливо скрикнула, що всi посхоплювалися з мiсця. Пiдбiгли до вiкна.
Дiйсно – по тiм боцi Черемоша, у Задурекiв, горiло. Пишне зарево червоно-золотим пiвколом здiймалося угору i кидало криком у темнi небеса.
– Пху, як же ти мене налякала, – говорила стара iмость. – Та яка ж то пожежа? То Юрiя завтра.
– То що?
– Та палять гуцули ватри глоговi – вiд того маржинi, кажуть, добре.
Тим часом коло другоi оселi запалало ще бiльше огнище; далi коло третьоi, четвертоi, – i скоро всi гори, кiлько було iх доокола, засiялися вогнями, задрижали червонястими, золотими променями.
– Як у казцi… – прошепотiла Маруся.
Коло вогнiв ворушились, видко, люди. Часом якась постать заступала костер – i тодi доокола бризкали затушованi снопи. В Черемошi дрижали й ломилися золотi мечi.
– Як то красиво!.. Я побiжу, – i Маруся скочила з мiсця.
– Але куди ти? Чи не здурiла часом? Таже нiч надворi.
– Ну, то що як нiч?
– Ще зачепить хто по дорозi.
– Кого? Мене? – i в голосi Марусi було стiльки здивування, що о. Василь махнув рукою.
– Нехай бiжить. Се ж уперше вона бачить Юрiя у гуцулiв, – вступалася стара iмость.
– Я теж у перший раз буду святкувати Юрiя у гуцулiв, одначе мене анiтрiшки не кортить бiчи кудись стрiмголов. Навпаки: се треба поборювати, i я буду старатися всiма силами скасувати сi поганськi звичаi. Бо то поганство.
Маруся вже не чула дальших наук. Накинувши хустку на голову, байбарочок староi iмостi на плечi, вже бiгла царинкою коло церкви до найближчоi своеi сусiдки i найлiпшоi приятельки – Анницi Дим’янчучки.
У Дим’янчукiв саме запалювали ватру. Штефан принiс давини з-пiд маржини, пiдкладав пiд глiг, а жiнка тримала скiпку з вогнем. Побачивши Марусю, закричала:
– Ой iмостечку, Бiг би вас укрив вiд усекоi прички! Ану-ко пiдкладайте цесу ватру своев ручков: маете руку шесливу, та й через вас Бiг нам маржинки, ади, при-множит.
Штефан, присiвши, кивав привiтливо головою. Маруся взяла з рук Анницi скiпку з вогнем.
– Де маю класти?
– Усуда та утсуда, iмостечку, – з чотирьох усiх бокiв. Казав бих «синку», та не вiльно, – i Штефан пiдiймав топорищем глiг.
З якимось священним трепетом пiдкладала Маруся вогонь. Таiнство обряду захоплювало.
Суха трава спалахнула. Затрiщали, закрутилися на вогнi дрiбоцькi галузочки, закурився дим. Штефан з Анницею шепотiли:
– Аби тiлько було маржини, кiлько мае бути попелу з цего курища… аби жеднi уроки маржинки нашоi не ловили си, ек сего глогу нiчого си не ловит…
І iх голоси сплiталися з димом, iскрами приоздоблювалися i летiли високо-високо, в чорне небо, до старого гуцульського бога. Марусю обхоплювала урочистiсть хвилi, солодка близькiсть до таемного ритуалу; здавалося, що може вiрити i вiрить, як цi гуцули.
Ватра палала, розкидаючи фантастично вирiзаними плямами доокола, щохвилi iх мiняючи, творячи новi. Хлопчик-пастушок зiп’явся на ворине i з якоюсь не то радiстю пiвсвiдомою, не то острахом дивився, застигши очима, в саму глибiнь таемноi, чарiвноi ватри. З переляком, осадивши глибоко в толуб голови, дивилася на вогонь маржина i не вимахувала хвостами. А серед тоi всеi незвичноi обстанови тонесенька, гей гаджучка, чомусь радiсна, чомусь усмiхнена стояла молода iмость. І мiнилася лицем в цiлуючих, червоно-золотих смугах. Скакала би через цей вогонь, спiвала би, жертву би приносила!
Штефан вiдiйшов трохи i уважно стежив – в який бiк бiльше хилиться дим з курища. Стовп вiявся в усi боки, але так, здавалося, що навертае от iк би бирше на Волощину. Кемував собi з того Штефан, що на там-тiм боцi, за рiков, тра пробувати.
«У кого ж би? З кого ж би то маржина на нас мала переходити?» – розкидав головою i не мiг дорахуватися.
Все в першу весiнню цю нiч мало значiння, було насичене чарiвною силою вiщування. Той, хто установив цей обряд i вшанував, не хотiв i думати, щоби хоч щось могло пропасти дурно. Все говорило, все давало знаки, все ворожило – треба лиш було розумiти цю мову.
Спалахнувши високо, мов одразу пожерши, вогонь почав поволi пригасати; десь в однiм мiсцi, на сухiй гiллячцi зможеться, лизне жвавiше – а потiм жовкне, золотiе, поникае. Пишна грань мов ворушилася, мiнячися блисками й свiтлами.
Уважно приглядався Штефан до ватри, i як лиш пригасла вона стiльки, що не було поломенi, кивнув на хлопця:
– Ану!
Хлопчик скочив з вориння, борзо розiклав i, гейкаючи, погнав худобу через грань. Корови жахалися, виставляючи вперед ноги та дужим рухом мотаючи з сопiнням головою, але потiм, широко переступаючи ногами, бiгли через грань до загороди.
– Напаслася! Напаслася! – радiсно пiдкрикувала Анна.
А ватра тим часом гасла, мертвiла грань, темнота ставала смiлiшою. Та Штефан, як тiльки перейшла остання скотина, набрав iз купи оберемок глогу i кинув у мертвiючий жар. Пригасла на хвильку ватра нараз з новою силою залопотiла, заборюкалася, веселими зигзагами просвердлюючи тьму.
– Пiдкидай, – коротко сказав Штефан жiнцi.
– Нiчо, нiчо. Мемо з iмостечков пiдкладати вбi[13 - Обидвi.]. Сiдайте, прошу. Не дуже сiдець файний, але най буде, – i змахувала запаскою ковбочок, що лежав збоку, i просила Марусю сiсти.
– Тра пiдкладати цесу ватру, аж докив когут не запiет, бо то, ади, проти чередiнниць, проти вiдьмий тотих.
– І то всюда будуть вогнi тримати аж до пiвнiв?
– А всюда. Бо то вiдьма ласа сеi ночi ходити за молоком та й гет би зопсувала корову анiнащо. Ото Штефан пiшов також проти чередiнниць кидати кецков. Бо вна, вiдьма тота, страхат ци, ади, того та й гляба iй приступити.
Штефан вiдiйшов убiк. Брав заготовленi «кецки», обвивав iх сухим сiном, запалював i кидав, кiлько було сили, вниз по царинцi.
– І-i-i-хха!.. – кричав при тiм таким голосом, що не треба було бути й вiдьмою, аби перелякатися.
Кецки скакали, як невиданi вогненнi звiрi, i, здавалося, свистiли проразливим свистом. Наскочивши в польотi на купу зiкладеного камiння, пiдлiтали догори i вiдразу гасли, розбризкуючися тисячами iскор доокола. Маруся плескала в долонi, як дитина, i тупотiла ногами, регочучи, тiшачися й скачучи вiд радостi.
І довго сидiла потiм, час вiд часу пiдкладаючи патики в огонь, задумчиво слухаючи, як Анниця оповiдае усяке ворожiння на Юрiя.
– …А витак попiл, що то, ади, з сего курища позiстане, тра розсiвати царинками. Маржинi добре си робит ви’[14 - Вiд.] того на усеке. Сира така буде, йк глина, а вiвцi мут обростати, йк земня травов.
Маруся двоiлася, слухаючи й дивлячися. Виростали таемнi образи нерозгаданi з вогняних язикiв, трiщало i гiлля, оповiдаючи казку передсмертну, i билися лицарi, кривавi королi поблискували скiпетрами, i мiнилася звiзда на безцiннiм уборi молодоi царицi. А з-за костра, прориваючися через гостре полум’я, доносилися слова:
– …Треба ще перед сонцем, бо то би не файно було, екби хто завидiв. Голiська меш бiчи, от iк мати породила. Назбирати зiлля Юрочка, а витак до мурашковиня до того, шо то на Благовiщене закопует ци усечiна. Тото си вибирае i дает ци сiль з тов булков маржинi, а до того ше дрiбоцько посiчет ци тот цвiт. Та й си примов’ее при тiм: «Даю тi манну з усего свiта, шо мурашок наробив, шо тут наносив – та й би моя голубаня так ми з усiх свiкiв молока носила та й так аби старала, ек мурашок си старав». А витак доiти тра корову через тот пацьорок, що си викегне з мурашiня, та й так видоiти, шоб анi-нi молока не позiстало. Бо то е така ворожка, що ме корова цiлий рiк давати тiлько молока, кiлько го’ дасть на Юрiя самого. Та й тому маржинi пiдкладат ци перед цим днем сiна побагато найлiпшого, та й живит си добре, та й все.
Вже на плебанii почали непокоiтися, що так довго нема iмостi. Стара панi казала Оришцi пiти пошукати, але та не фатигувалася йти далеко: стала на перелазi та й загукала, як на черево:
– Ї-мо-стеч-ку, го-о-ов!
Та так старанно, що старша панi аж знетерпливилися й вийшли до перелазу.
– Та що це ти гукаеш на iмость, як на корову? Посоромила би ся. Не пiти та не пошукати!
– Та вони у Анницi – де би iм ше бути.
– Ну то що з того? Треба пiти гречно попросити, а не так галайкати на все село.
Оришка побiгла, ляпаючи босими ногами.
– Їмостечку, любi! Там старi iмость такi лю-ютi-i, шо аж пудно си дивити, бiгме. Ідiт скорiше, бо вже кiв тримают, мут бити.
– Ти не лякай, а сiдай лiпше пiдкладати.
Оришка не давала себе довго просити, присiла перед ватрою i, ломлячи дрiбно гiлочки, любувалася, як вони спалахують. Потiм зскакувала i, щезаючи в тьмi, кричала:
– Чкайте! Я знаю, де ше е глiг. Бага-ато-багато! – i за кiлька хвиль тягла оберемок нового пруття, сикаючи, як залiзе котра колючка у тiло.
В тихiй бесiдi, в гляданню мовчазливiм тайн неговорених серед царства вогню минула ще яка година, аж сама Маруся згадала нарештi, що таки треба йти додому. Напустилася на Оришку:
– Ти пощо прийшла? Пощо тебе пiслано, га? Аби iмость до хати вести? А ти сама бавишся?
Оришка реготала.
Ішли потiм вузенькою стежечкою, лiзли через ворине. Дим’янчучка кричала Оришцi услiд:
– Прийди завтра будза iсти!
– Не требую!.. Я газдiвська дитина! – вiдгукуеться Оришка, i голос ii, дзвiнкий, гострий, свердлуе вухо.
