Степовий вовк

скачать книгу бесплатно

Степовий вовк
Hermann Hesse

Вiдчуження людини, яка живе «не як усi», пошуки свого «я» там, де це «я» знайти неможливо, психоаналiз, Фройд i Юнг, фантасмагорiя, еротика i джаз, роздвоення особистостi – все це «Степовий вовк», роман видатного нiмецько-швейцарського письменника, лауреата Нобелiвськоi премii Германа Гессе (1877–1962). Гарi Галер – головний герой роману – називае себе «степовим вовком, який заблукав у тенетах цивiлiзацii». Вiн книжник-одинак, який зовсiм не пристосований до життя i тому думае про те, щоб це життя покинути. Але декiлька незвичайних подiй вимушують його переглянути своi погляди…

Герман Гессе

Степовий вовк

Hermann Hesse

DER STEPPENWOLF

Roman

VOM STEPPENWOLF

© 1927 by Hermann Hesse All rights reserved by and controlled through Suhrkamp Verlag Berlin

© Є. О. Попович, переклад украiнською, 2007

© І. П. Мегела переклад украiнською, примiтки, 2020

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020

Степовий вовк

Вступне слово видавця

Ця книжка мiстить записки, що лишилися пiсля чоловiка, якого ми прозивали Степовим Вовком, – а втiм, вiн i сам не раз уживав це iм’я. Хтозна, чи слiд давати до них вступне слово; принаймнi сам я вважаю, що воно потрiбне. Я спробую в ньому викласти своi спогади про Степового Вовка. Моi вiдомостi про нього дуже скупi, а про його минуле, про його походження я й зовсiм нiчого не знаю. А проте його особа справила на мене сильне i, незважаючи нi на що, приемне враження.

То був чоловiк десь рокiв п’ятдесяти. Одного дня кiлька рокiв тому вiн зайшов до будинку моеi тiтки й сказав, що напитуе собi кiмнату. Вiн найняв мансарду нагорi й невеличку спальню бiля неi, а через кiлька днiв з’явився з двома валiзами та великою скринею, повною книжок, i пробув у нас дев’ять чи десять мiсяцiв. Жив вiн дуже тихо й замкнуто, i якби нашi спальнi не були поряд, через що нам доводилось випадково зустрiчатися на сходах i в коридорi, ми, певне, нiколи не познайомилися б, бо вдача в нього була не товариська, навпаки: такого запеклого вiдлюдька менi ще нiколи не доводилось бачити. То був справдi степовий вовк, як вiн часом називав себе: чужа, дика й воднораз несмiлива, навiть дуже несмiлива iстота з iншого свiту, не схожого на мiй. До якоi страхiтливоi самоти призвели нашого пожильця його нахили та його доля i як глибоко вiн усвiдомлював ту самоту своею долею, я, правда, довiдався аж iз цих записок, що лишилися вiд нього; але все ж таки я трохи пiзнав його вже й ранiше з численних, хоч i побiжних зустрiчей та розмов, i образ, який постав передi мною з записок, загалом збiгався з тим – звичайно, нечiтким i неостаточним, – що його я склав iз своiх власних спостережень.

Випадково я був саме вдома, коли Степовий Вовк завiтав до нас уперше, щоб домовитися з тiткою про кiмнату. Вiн прийшов в обiдню пору. Ми щойно попоiли, на столi ще стояли тарiлки, i я аж за пiвгодини мав iти до контори. Нiколи не забуду того дивного, суперечливого враження, яке вiн справив на мене пiд час першоi зустрiчi. Вiн подзвонив, вiдчинив заскленi дверi, i тiтка спитала його в напiвтемному передпокоi, що йому потрiбно. Але Степовий Вовк чуйно пiдвiв угору довгасту, коротко пiдстрижену голову, принюхався – нiздрi його нервово здригнулися – i, ще не назвавшись i не вiдповiвши на тiтчине запитання, сказав:

– О, тут гарно пахне.

Вiн усмiхнувся, моя добросерда тiтка також усмiхнулась, але менi таке вiтання здалося кумедним, i в моiй душi ворухнулося неприязне почуття до гостя.

– Я прийшов з приводу кiмнати, яку ви здаете, – мовив вiн.

Аж як ми всi трое рушили сходами нагору, я змiг добре роздивитися на нього. Вiн був не дуже високий, проте ходив i тримав голову, як високi люди. Вiн носив модне, зручне зимове пальто i взагалi був одягнений пристойно, але недбало. Обличчя в нього було чисто виголене, а коротко пiдстрижене волосся подекуди поблискувало сивиною. Хода його спершу зовсiм не сподобалась менi: в нiй було щось силуване й нерiшуче, що аж нiяк не пасувало до його чiткого, нервового профiлю, а також до його тону й швидкоi мови. Тiльки пiзнiше я довiдався, що вiн хворий i ходити йому важко. З якоюсь чудною усмiшкою, що тодi здалася менi неприемною, оглядав вiн сходи, вiкна, стiни та старi високi шафи попiд ними. Все це, видно, йому подобалось, але й немовби смiшило його. Взагалi враження було таке, наче вiн прибув до нас iз iншого свiту, з якихось заморських краiв, i все тут здаеться йому хоч i гарним, але трохи кумедним. Не можу заперечити, Степовий Вовк був ввiчливий, навiть привiтний, зразу ж уподобав дiм i кiмнату, без жодного слова погодився на визначену йому плату за помешкання, снiданки тощо, а все ж таки вiн немовби випромiнював щось чуже i, здавалось менi, недобре чи й просто вороже. Вiн найняв кiмнату, а тодi ще й спальню, уважно й привiтно вислухав усе, що йому сказали про опалення, воду, обслуговування й звичаi в домi, з усiм погодився, зразу запропонував завдаток – а проте здавалося, що все це його мало обходило, що вiн сам вважав свою роль смiшною i хотiв швидше збутися ii, що для нього було дивно й незвично наймати кiмнату й розмовляти з людьми по-нiмецькому, коли насправдi його хвилювало щось iнше. Десь таке було мое перше враження вiд того знайомства, i воно б лишилося не дуже приемним, якби деякi риси гостя не змiнили й не виправили його. Це насамперед обличчя – воно вiд першоi хвилини сподобалось менi, хоч вираз його був надто незвичайний. Дивне якесь обличчя, може, трохи сумне, але виразне, витончене, ясне, з печаттю думки на чолi. А ще мое перше враження злагiднювала та обставина, щодо привiтностi гостя, хоч наче й ледь силуваноi, не домiшувалось анi крихти зарозумiлостi – навпаки, в його поведiнцi вiдчувалося щось зворушливе, майже благальне. Пояснення цiеi його риси я знайшов аж пiзнiше, проте вона ще тодi трохи змирила мене з ним.

Не встиг iще гiсть оглянути обидвi кiмнати й про все домовитись, як моя обiдня перерва скiнчилася й менi довелося йти до контори. Я попрощався й залишив його на тiтку. Коли я ввечерi повернувся, тiтка розповiла менi, що вiн найняв у нас помешкання й цими днями переiде, тiльки просив не заявляти про його вселення полiцii, бо вiн, мовляв, хвороблива людина й не витримав би всiх формальностей, вистоювання в полiцiйних приймальнях тощо. Я ще й досi добре пам’ятаю, як мене вразило його прохання i як я вмовляв тiтку не приставати на такi умови. Той страх перед полiцiею, здавалось менi, надто узгоджувався з усiм чудним i незвичайним в особi нашого гостя, щоб не викликати до себе пiдозри. Я почав переконувати тiтку, щоб вона нiзащо не погоджувалась на дивнi забаганки незнайомця, коли не хоче мати неприемностей через зовсiм чужу людину. Та виявилося, що тiтка вже дала згоду й що вiн уже встиг полонити й зачарувати ii. Бо вона завжди брала на квартиру тiльки тих, до кого вiдчувала якусь чисто людську, дружню, родинну чи, швидше, навiть материнську прихильнiсть, i багато попереднiх пожильцiв умiло користалися з цього. Отож вийшло, що першi тижнi я ганив нового пожильця, а тiтка кожного разу добродушно боронила його.

Оскiльки менi не сподобалося це бажання обминути полiцiю, я хотiв бодай з’ясувати, що вона знае про чужинця, про його походження й намiри. І виявилося, що тiтка вже дещо встигла дiзнатися, хоч новий пожилець пiшов вiд нас опiвднi, майже зразу пiсля мене. Вiн сказав iй, що думае пробути в нашому мiстi кiлька мiсяцiв, посидiти в бiблiотеках i оглянути старовиннi пам’ятки. Властиво, мою тiтку не дуже влаштовувало те, що чужинець наймав помешкання на такий короткий час, але вiн, видно, вже здобув ii прихильнiсть, незважаючи на свою трохи дивну поведiнку. Одне слово, кiмната була найнята, i я зi своiми застереженнями спiзнився.

– А чому вiн сказав, що тут так гарно пахне? – спитав я.

– Я знаю чому, – вiдповiла тiтка, що часом бувала навдивовижу здогадлива. – У нас тут пахне чистотою, ладом, мирним порядним життям, i йому це сподобалося. По ньому видно, що вiн уже вiдвик вiд такого життя й тужить за ним.

«Ну що ж, про мене», – подумав я i сказав:

– Але якщо вiн вiдвик вiд чистоти й ладу, то де в нього знов вiзьметься така звичка? Що ви робитимете, якщо вiн буде неохайний i все бруднитиме або приходитиме щовечора додому п’яний?

– Побачимо, – засмiялась тiтка, i я замовк – хай буде, що буде.

І справдi, моi побоювання виявилися даремними. Хоч життя чужинця було не таке, до якого ми звикли, вiн нам не завдавав нiякоi мороки чи шкоди, ми й досi згадуемо про нього з приемнiстю. Але душу обом нам, i тiтцi, й менi, той чоловiк дуже скаламутив, i, щиро сказати, вона в мене ще й тепер не встоялася пiсля спiлкування з ним. Степовий Вовк часом сниться менi вночi, i я вiдчуваю, що мене бентежить i непокоiть уже саме те, що на свiтi iснуе така людина, як вiн, хоч я його просто полюбив.

Через два днi вiзник привiз речi пожильця. Дуже гарна шкiряна валiза справила на мене добре враження, а чималий плаский саквояж начебто свiдчив про колишнi далекi мандри, в кожному разi, вiн був облiплений побляклими етикетками готелiв i транспортних агентств рiзних краiн, серед них i заморських.

Потiм з’явився i сам дивний пожилець – звався вiн Гарi Галер, – i я почав потроху знайомитися з ним. Спершу я зi свого боку не робив нiяких крокiв для знайомства. Хоч я зацiкавився Галером, вiдколи побачив його, але першi тижнi не намагався зустрiчатися чи вести розмову з ним. Зате, мушу визнати, я з самого початку приглядався до нього, а часом, коли його не було вдома, заходив до його кiмнати i взагалi з цiкавостi трохи шпигував за ним.

Про його зовнiшнiсть я вже дещо сказав. З першого ж погляду вiн, безперечно, справляв враження небуденноi, рiдкiсноi, щедро обдарованоi людини. Обличчя його свiтилося iнтелектом, а напрочуд тонка, жвава мiмiка свiдчила про цiкаве, iнтенсивне, надзвичайно емоцiйне духовне життя. Коли хтось починав з ним розмову i вiн – хоч це бувало не завжди – переступав межi узвичаеного й казав щось свое, iндивiдуальне, що походило з його власного, дивного свiту, спiврозмовник зразу визнавав його перевагу. Думка його сягала глибше, нiж в iнших людей, i в духовнiй царинi вiн виказував майже холодну об’ективнiсть, впевнену розважливiсть i обiзнанiсть, що властива тiльки справжнiм iнтелектуалам, яким не закинеш марнославства i якi нiколи не прагнуть когось вражати, не прагнуть переконувати iнших чи доводити справедливiсть своiх слiв.

Пригадую один приклад такоi його розважливостi i об’ективностi, хоч Галер тодi навiть не висловив своеi думки – я ii тiльки прочитав у його очах. То були останнi днi його перебування в нас. У мiстi з’явилися оголошення, що в актовiй залi унiверситету прочитае лекцiю вiдомий iсторик культури й фiлософ, людина з европейським iм’ям, i менi пощастило намовити Степового Вовка пiти на ту лекцiю, хоч спершу вiн не мав такого бажання. Ми разом зайшли до зали й сiли поруч. Коли фiлософ став за кафедру й почав лекцiю, багатьох слухачiв, що чекали вiд нього мало не пророцтва, розчарували його пишнi, порожнi фрази. Вiн почав з того, що спробував пiдлеститись до слухачiв, подякував за те, що вони прийшли на його лекцiю. Почувши це, Степовий Вовк глянув на мене, i в його поглядi я прочитав оцiнку i самого лектора, i його слiв. О, що то був за погляд! Нiколи не забуду його. Про те, що вiн означав, можна було б написати цiлу книжку. І не тому, що своею нищiвною, хоч i лагiдною iронiею вiн розвiнчував славнозвiсного фiлософа, – це важило найменше. Той погляд був швидше сумний, нiж iронiчний, невимовно, безнадiйно сумний; у ньому свiтився тихий вiдчай, що став уже до певноi мiри звичкою, формою буття. Породжена тим вiдчаем прозiрливiсть не тiльки давала йому змогу побачити наскрiзь марнославного лектора, оцiнити ситуацiю в залi, сподiвання й настрiй публiки i трохи претензiйну тему лекцii – нi, сповнений гiркоi iронii погляд Степового Вовка охоплював усю нашу добу з ii кар’еризмом, дрiб’язковою метушнею, марнославством, з показним блиском i самозакоханою поверховiстю ii духовного життя; ох, на жаль, його погляд сягав ще глибше, бачив не тiльки вади й безвихiдь нашоi доби, нашого духовного життя, нашоi культури. Вiн проник у саме серце людськостi, за ту едину мить промовисто висловив глибокий сумнiв мислителя, може, навiть всезнавця, в гiдностi, в сенсi людського iснування взагалi. Той погляд казав: «Дивись, якi ми блазнi! Дивись, що таке людина!» – i вся слава, вся мудрiсть, усi здобутки духу, всi пориви до високого, до великого й вiчного в людськiй душi втратили свiй ореол, стали просто блазнюванням!

Я забiг далеко наперед i, власне, всупереч своiм планам i намiрам, сказав уже найiстотнiше про Галера, хоч спершу хотiв розкрити його образ поступово, розповiдаючи, як ми поволi познайомилися ближче.

Та коли вже в мене так вийшло, то зайве ще й далi говорити про загадкову «химернiсть» Галера й докладно змальовувати, як я помалу вiдчув i пiзнав причину й значення тiеi химерностi, тiеi незвичайноi, страхiтливоi самоти. Це й на краще, бо я хотiв би вiдсунути якомога далi на заднiй план свою власну особу. Я не збираюся сповiдатись, чи писати повiсть, чи вдаватися в психологiю, хочу тiльки додати деякi подробицi до портрета Степового Вовка, незвичайноi людини, автора цих записок, як той, хто знав його особисто.

Зразу ж, коли вiн переступив тiтчин порiг, витягнув голову, наче птах, i похвалив запахи в нашому будинку, я помiтив щось незвичайне в цьому чоловiковi, i моею першою наiвною реакцiею на ту незвичайнiсть була антипатiя. Я вiдчув (i моя тiтка, яка зовсiм не була iнтелектуалкою, вiдчула те саме), що вiн хворий, мае якусь психiчну недугу чи ваду, i мiй здоровий iнстинкт змусив мене остерiгатися його. З часом обережнiсть моя пригасла, поступившись мiсцем симпатii, що виникла з великого спiвчуття до його глибоких, постiйних страждань, до його самоти i внутрiшнього згасання, яке вiдбувалося в мене на очах. Я тодi все бiльше усвiдомлював, що хвороба цього страдника походить не вiд якихось вад його натури, а навпаки – вiд великого багатства сил i здiбностей, що не склалися в гармонiю. Я переконався, що Галер – генiй у царинi страждання, що вiн, у дусi великих висловлювань Нiцше, виховав у собi генiальну, безмежну, страхiтливу здатнiсть страждати. А ще я переконався, що пiдстава його песимiзму – не зневага до свiту, а зневага до себе, бо хоч як немилосердно, хоч як нищiвно Галер мiг нападати на якiсь установи чи на якихось людей, вiн нiколи не вигороджував себе, завжди спрямовував своi стрiли насамперед проти себе, ненавидiв i заперечував насамперед себе…

Тут я мушу навести одне свое психологiчне спостереження. Хоч я дуже мало знаю про життя Степового Вовка, все ж таки маю всi пiдстави вважати, що прихильнi до нього, але суворi й дуже побожнi батьки i вчителi виховували його на засадах «ламання волi». Але стерти iндивiдуальнiсть i зламати волю цього учня не вдалося, надто вiн був сильний i твердий, надто гордий i розумний. Замiсть знищити iндивiдуальнiсть хлопця, iм тiльки пощастило навчити його ненавидiти самого себе. Якраз проти себе самого, проти цього невинного, шляхетного об’екта вiн спрямував усю генiальнiсть своеi уяви, всю силу iнтелекту. І тут, незважаючи нi на що, вiн був справжнiм християнином, справжнiм мучеником, бо всю гостру прискiпливiсть, усю в’iдливiсть, усю ненависть, на яку тiльки був здатен, виливав насамперед i переважно на себе. Що ж стосуеться iнших, тих, що його оточували, то вiн завжди робив героiчнi, вiдчайдушнi спроби полюбити iх, бути до них справедливим, не робити iм кривди, бо заповiдь «полюби ближнього свого» так само глибоко вкоренилася в його душi, як i ненависть до самого себе, а тому все його життя було прикладом того, що без любовi до себе неможлива й любов до ближнього, що ненависть до себе – те саме, що й кричущий егоiзм, вона врештi призводить до такоi самоi страхiтливоi iзоляцii i до такого самого вiдчаю.

Але час менi вже облишити своi мiркування й перейти до фактiв. Отже, я найперше – трохи завдяки своему шпигуванню, а трохи з тiтчиних зауважень – дiзнався дещо про побут Галера. Дуже швидко стало видно, що вiн не мае нiякоi практичноi, конкретноi роботи, а весь свiй час вiддае роздумам i книжкам. Вiн щодня довго лежав у лiжку, часто вставав аж перед самим обiдом i в халатi ходив зi спальнi до кiмнати й назад. Та кiмната, велика, зручна мансарда з двома вiкнами, вже через кiлька днiв пiсля його вселення набула зовсiм iншого вигляду, анiж мала за iнших пожильцiв. У нiй з’явилося багато речей, i з часом iх ставало дедалi бiльше. На стiнах були порозвiшуванi картини, попришпилюванi малюнки, деякi вирiзанi з журналiв, i Галер iх часто мiняв. Там були пiвденнi краевиди, знiмки якогось нiмецького провiнцiйного мiстечка, мабуть, Галеровоi батькiвщини, а помiж ними – барвистi, яскравi акварелi (згодом ми дiзналися, що вiн сам iх i малював) i фотографiя вродливоi молодоi жiнки чи, може, дiвчини. Якийсь час на стiнi висiло зображення сiамського Будди, потiм його змiнила репродукцiя «Ночi» Мiкеланджело, а ще пiзнiше – портрет Махатми Гандi. Книжки не тiльки заповнювали велику полицю, а й лежали всюди – на столi, на гарному старовинному секретерi, на канапi, на стiльцях, на пiдлозi. Вони були з закладками, що весь час мiняли свое мiсце. Книжок чимдалi бiльшало, бо Галер не лише приносив iх цiлими паками з бiблiотек, а й дуже часто отримував поштою. Складалося враження, що в цiй кiмнатi живе вчений, тим паче що в нiй вiчно хмарою стояв цигарковий дим i всюди виднiли недокурки й попiл. Проте книжки здебiльшого були не науковi, а художнi – твори письменникiв усiх часiв i народiв. Якийсь тиждень на канапi, де вiн, бувало, пролежував цiлi днi, я бачив усi шiсть грубих томiв одного твору кiнця вiсiмнадцятого сторiччя пiд назвою «Софiiна подорож з Мемеля до Саксонii». Повнi збiрки творiв Гете й Жан-Поля були добре зачитанi, так само як i Новалiс, Лессiнг, Якобi й Лiхтенберг. Кiлька томiв Достоевського були повнi списаних карток. На великому столi мiж книжками й паперами часто красувався букет квiток, там же серед попiльничок лежала коробка з акварельними фарбами, завжди вкрита порохом, i – це теж треба сказати – стояли пляшки з рiзними напоями. Обплетена соломою пляшка була майже завжди повна iталiйського червоного вина, купованого в сусiднiй крамничцi, iнколи я там бачив також пляшку бургундського чи малаги. Бутель вишневоi наливки Галер за недовгий час випив мало не весь, потiм поставив його в куток кiмнати, де вiн i припав порохом, бiльше не торканий. Не буду виправдовувати свого шпигування i вiдверто признаюся, що цi ознаки хоч наче й сповненого духовних запитiв, але все-таки досить безладного, розгнузданого життя першi днi викликали в мене недовiру й вiдразу. Я не тiльки людина з мiщанськими звичками, не тiльки люблю впорядковане життя, а й не п’ю та не курю, i тi пляшки не подобались менi ще дужче, нiж мальовничий нелад у Галеровiй кiмнатi.

Не лише сон i праця чужинця залежали вiд примхи й настрою – iв i пив вiн також без ладу. Не раз вiн узагалi не виходив з дому i, крiм чашки кави на снiданок, цiлий день нiчого в рот не брав; iнколи тiтка знаходила в кiмнатi лушпиння вiд банана – то була вся його iжа, але бували й такi днi, коли вiн харчувався в ресторанах: то в дорогих i вишуканих, то в звичайних пивничках на передмiстi. Здоров’я в нього, видно, було погане. Крiм того, що вiн мав хворi ноги й насилу пiдiймався сходами нагору, його, мабуть, мучили ще й iншi недуги. Якось вiн проговорився, що вже багато рокiв хворiе на шлунок i на безсоння. Я його хвороби пояснював насамперед тим, що вiн пив. Згодом, коли я проводив його до якогось ресторану, то не раз був свiдком, як вiн швидко, нiби граючись, випивав вино, але нi я, нi хтось iнший не бачив його справдi п’яним.

Нiколи не забуду нашого першого знайомства. Доти ми знали одне одного лише так, як знають сусiди, що винаймають поряд кiмнати. Аж ось одного вечора, повертаючись додому з контори, я, на свiй подив, побачив, що пан Галер сидить на помiстку мiж другим i третiм поверхом. Вiн сидiв на верхнiй сходинцi й вiдсунувся вбiк, щоб пропустити мене.

– Вам недобре? – спитав я. – То я проведу вас нагору.

Галер пiдвiв на мене очi, i я помiтив, що нiби збудив його зi сну. Поволi на обличчi в нього проступила усмiшка, та гарна, жалiслива усмiшка, вiд якоi в мене так часто ставало тяжко на серцi, i вiн запросив мене сiсти бiля нього. Я подякував i сказав, що не звик сидiти на сходах перед чужими дверима.

– Ну так, ви маете рацiю, – мовив вiн, i усмiшка осяяла все його обличчя. – Але почекайте хвилинку, я вам покажу, чого менi захотiлось тут трохи посидiти.

І вiн показав помiсток перед помешканням на другому поверсi, де жила якась удова. На невеличкiй, викладенiй паркетом латочцi мiж сходами, вiкном i заскленими дверима стояла пiд стiною висока шафа з червоного дерева зi старовинними олов’яними оздобами, а перед шафою на маленьких, низеньких пiдставках – два вазони у великих горщиках, азалiя й араукарiя. Вазони були гарнi i завжди дуже чистi й доглянутi, на що я вже також з приемнiстю звертав увагу.

– Гляньте на цей помiсток з араукарiею, що так чудесно пахне, – сказав Галер. – Я часто не можу пройти, щоб хоч на хвилину не спинитися бiля неi. У вашоi тiтки також гарно пахне, теж усюди лад i велика чистота, але тут, у цьому куточку з араукарiею, все так витерто й вимито, знято кожну порошинку, так недоторканно чисто, що вiн просто свiтиться. Я завжди, коли проходжу повз нього, вдихаю на повнi груди його запах. А ви хiба нi? Цей дух натертоi пiдлоги, що ледь вiдгонить скипидаром, разом з духом червоного дерева, вимитого листя вазонiв i всього iншого утворюе новий запах, найвищий вияв мiщанськоi чистоти, дбайливостi й акуратностi, почуття обов’язку й сумлiнностi навiть у дрiбницях. Я не знаю, хто тут мешкае, але менi за цими заскленими дверима ввижаеться райська оселя чистоти, мiщанськоi охайностi, ладу i зворушливоi, покiрноi вiдданостi повсякденним звичкам та обов’язкам.

Оскiльки я мовчав, вiн повiв далi:

– Тiльки прошу вас, не подумайте, що я глузую! Любий мiй, я навiть не подумав би смiятися з цього мiщанського ладу. Щоправда, сам я живу в iншому свiтi, нiж цей, i, мабуть, у такому помешканнi з араукарiями не змiг би витримати жодного дня. Та хоч я й старий, трохи вже облiзлий степовий вовк, а все ж таки я теж син своеi матерi, а моя мати була мiщанкою, плекала вазони, прибирала кiмнати й сходи, витирала меблi, витрушувала завiси й намагалася привнести у свое житло i в свое життя якнайбiльше охайностi, чистоти й ладу. Про все це нагадуе менi запах скипидару та араукарii, тому я час вiд часу сiдаю тут, милуюся цим тихим, малесеньким острiвцем ладу й радiю, що вiн ще й досi iснуе.

Вiн спробував пiдвестися. Я побачив, як йому було важко, i трохи пiдтримав його; вiн прийняв мою допомогу. Я мовчав, але, так само, як ранiше моя тiтка, пiддався чарам, що iх часом наче випромiнював цей дивний чоловiк. Ми поволi рушили сходами вгору, а коли дiйшли до його дверей, вiн, уже з ключем у руках, ще раз глянув менi у вiчi i приязно сказав:

– Ви йдете з контори? Ну звичайно. Я, бачите, мало що знаю про таку роботу, як ваша, бо живу якось осторонь вiд людей, на узбiччi. Але думаю, що вас також цiкавлять книжки й таке iнше. Тiтка якось казала менi, що ви скiнчили гiмназiю i добре знали грецьку мову. Показати вам один вислiв Новалiса, на який я натрапив сьогоднi вранцi? Я певен, що вiн i вам сподобаеться.

Вiн завiв мене до своеi кiмнати, де дуже тхнуло тютюном, витяг з купи книжок томик i заходився гортати його, шукаючи вислову, який хотiв менi показати.

– А це теж добра думка, дуже добра, ось послухайте, – мовив вiн. – «Людина повинна пишатися стражданням. Кожне страждання нагадуе нам, що ми високорозвиненi iстоти». Гарно! І це за вiсiмдесят рокiв до Нiцше! Але я мав на думцi не цей вислiв. Хвилиночку… Ось вiн. Слухайте: «Бiльшiсть людей не хочуть плавати, поки не навчаться». Правда ж, дотепно? Звичайно, вони не хочуть плавати! Вони ж бо народженi для суходолу, а не для води. І певна рiч, вони не хочуть мислити, бо створенi для того, щоб жити, а не щоб мислити! А хто мислить, хто вбачае в мисленнi свое покликання, той, хоч i може далеко зайти в цьому напрямку, все-таки плутае суходiл з водою й колись потоне.

Тепер Степовий Вовк справдi зацiкавив мене, i я трохи посидiв у нього. А пiсля цього ми часто розмовляли, коли зустрiчалися на сходах чи на вулицi. Спершу пiд час цих коротких розмов, так само як пiд час розмови про араукарiю, менi здавалося, що вiн трохи глузуе з мене. Але я помилявся: вiн вiдчував до мене справжню пошану, як i до араукарii. Вiн був твердо переконаний у тому, що попав iз суходолу у воду, вiдiрвався вiд свого корiння, i його справдi часом могла захопити звичайна, найбуденнiша рiч, наприклад пунктуальнiсть, з якою я ходжу до контори, якась фраза служника чи трамвайного кондуктора. Спочатку це здавалося менi кумедним перебiльшенням, таким собi дивацтвом освiченого нероби, грайливою сентиментальнiстю. Але я дедалi бiльше впевнювався, що зi свого порожнього свiту, позбавленого живого повiтря, свiту вовчоi самоти й вiдчуженостi, вiн справдi дивився на наш тiсний мiщанський свiт з любов’ю i захватом, як на щось мiцне й надiйне, а для нього далеке й недосяжне, як на мирний домашнiй затишок, куди йому нема дороги. Вiн кожного разу, коли зустрiчався зi служницею, що приходила до нас прибирати, доброю порядною жiнкою, шанобливо скидав перед нею капелюха, а коли моя тiтка приходила трохи побалакати з ним чи казала, що треба полагодити бiлизну або що в нього на пальтi вiдриваеться гудзик, вiн слухав ii на диво уважно й зосереджено, наче йому було невимовно, безмежно важко бодай на часину проникнути крiзь якусь щiлину в цей маленький мирний свiт.

Уже пiд час нашоi першоi розмови там, бiля араукарii, вiн назвав себе Степовим Вовком, i це також трохи здивувало i спантеличило мене. Що за химерне прiзвисько? Але скоро я не тiльки звик до нього, а й сам подумки почав називати нашого пожильця тiльки Степовим Вовком, та й досi не мiг би знайти кращого означення для нього. Степовий Вовк, що заблукав i прибився до нас, до мiста з його стадним життям, – годi знайти образ, що дужче пасував би до нього, до його несмiливоi вiдчуженостi, його дикоi натури, його тривоги, його туги за домашнiм теплом i його безпритульностi.

Якось менi випала нагода спостерiгати за ним цiлий вечiр. Це було на симфонiчному концертi; я, на свiй подив, виявив, що його мiсце недалеко вiд мого й вiн мене не помiчае. Спершу виконували якусь рiч Генделя – гарну, шляхетну мелодiю, проте Степовий Вовк сидiв, глибоко поринувши у своi думки, i, видно, не сприймав анi мелодii, анi того, що його оточувало. Байдужий до всього, самiтний, чужий, вiн сидiв, опустивши очi, i обличчя в нього було холодне, але якесь страдницьке. Потiм заграли iнший твiр, коротку симфонiю Фридемана Баха, i я вражено побачив, що вже пiсля перших звукiв мiй загадковий сусiд почав усмiхатися; вiн цiлком пiдпав пiд чари музики i, мабуть, забув про все на свiтi, бо хвилин iз десять здавався таким радiсним, замрiяним, що я бiльше дивився на нього, нiж слухав музику. Коли симфонiю дограли до кiнця, вiн прокинувся вiд своiх мрiй, випростався i нiби хотiв пiдвестися й вийти, але все-таки лишився й дослухав останнiй номер концерту – «Варiацii» Регера, твiр, який багатьом видаеться трохи задовгим i втомливим. Степовий Вовк, що спершу слухав уважно й доброзичливо, також розчарувався; вiн засунув руки в кишенi й знов заглибився у своi думки, але вже не радiснi й солодкi, а сумнi, може, навiть неприемнi, обличчя його немовби погасло, знов стало безбарвне й сiре, весь вiн набув вигляду староi, хвороi, невдоволеноi людини.

Пiсля концерту я знов побачив його на вулицi й пiшов слiдом за ним. Загорнений у пальто, невеселий, стомлений, вiн подався в напрямку нашого кварталу, але перед одним старомодним ресторанчиком спинився, нерiшуче глянув на годинник i зайшов усередину. Пiддавшись миттевому iмпульсовi, я також звернув у ресторанчик. Степовий Вовк примостився бiля звичайного столика в маленькiй кiмнатцi за баром, i господар з кельнеркою зустрiли його як доброго знайомого. Я пiдiйшов до нього, привiтався й сiв до його столика. Ми посидiли там з годину, i, поки я випив двi склянки мiнеральноi води, вiн замовив собi пiвлiтра червоного вина, а тодi й ще чверть лiтра. Я сказав, що був на концертi, але вiн не пiдтримав цiеi теми. Прочитавши етикетку на моiй пляшцi, вiн спитав, чи я не вип’ю вина, яким вiн мене пригостить. Почувши, що я взагалi не п’ю вина, вiн з якимось безпорадним виразом на обличчi сказав:

– Що ж, дуже добре робите. Я також довгi роки утримувався вiд вина й постив, але тепер знов опинився пiд знаком Водолiя, похмурого, мокрого сузiр’я.

І коли я на цi слова жартома зауважив, що мене його вiра саме в астрологiю не вельми переконуе, вiн знову вiдповiв пiдкреслено ввiчливим тоном, який мене часто ображав:

– Ваша правда, на жаль, я не здатен вiрити i в цю науку.

Я попрощався й пiшов, а Степовий Вовк повернувся додому аж пiзно вночi. Проте хода його була тверда, i, як завжди, вiн не лiг вiдразу спати (я чув через стiну), а ще з годину сидiв у своiй кiмнатi.

Запам’ятався менi ще один вечiр. Тiтка пiшла кудись, i я був удома сам. У вхiднi дверi подзвонили. Я вiдчинив iх i побачив молоду, дуже гарну жiнку, а коли вона спитала про пана Галера, вiдразу ж упiзнав ii: це ii знiмок висiв у його кiмнатi. Я показав iй, у котрi дверi стукати, й вернувся до себе. Але вона довго не затрималася в Степового Вовка: скоро я почув, що вони спустилися сходами й вийшли, жваво, радiсно розмовляючи i смiючись. Мене дуже здивувало, що цей схимник мае коханку, та ще й таку молоду, вродливу й елегантну. Всi моi уявлення про нього та про його життя знов похитнулися. Та не минуло й години, як вiн повернувся додому сам, важкою сумною ходою пiднявся сходами нагору, а потiм ще довго стиха ходив по кiмнатi туди й назад, справдi, наче вовк у клiтцi, i цiлу нiч, майже до самого ранку, в нього свiтилося.

Я нiчогiсiнько бiльше не знаю про iхнi стосунки й хочу додати, що ще раз бачив його разом iз тiею жiнкою, вже на вулицi в мiстi. Вони йшли пiд руку, i в нього був щасливий вигляд; мене знову вразило, скiльки чару, навiть дитячоi принади могло часом випромiнювати його змучене лице самiтника, i я зрозумiв ту жiнку, зрозумiв також, чому моя тiтка була до нього така прихильна. Але й того вечора вiн прийшов додому сумний i нещасний. Я зустрiв його бiля вхiдних дверей; вiн, як уже не раз бувало, принiс пiд пальтом пляшку iталiйського вина i просидiв iз нею у своему лiгвi до пiвночi. Менi його було шкода. Яке безрадiсне, безнадiйне, беззахисне було в нього життя!

Ну, я вже, мабуть, занадто розбалакався. Не треба бiльше нiяких розповiдей i описiв, щоб показати, що Степовий Вовк провадив життя самовбивцi. Та все-таки я не вiрю, що вiн наклав на себе руки, коли одного дня, заплативши те, що був винен, без попередження, не попрощавшись, зник iз нашого мiста. Вiдтодi ми нiчого про нього не чули i досi зберiгаемо кiлька листiв, що надiйшли ще на його iм’я. Пiсля себе Степовий Вовк не залишив нiчого, крiм цього твору, який вiн написав, перебуваючи в нашому мiстi. В невеличкiй примiтцi вiн додав, що даруе його менi й я можу зробити з ним, що хочу.

Я не мав змоги перевiрити, чи подii, про якi Галер розповiдае в рукописi, мають якусь реальну основу, i не сумнiваюся в тому, що вони в переважнiй бiльшостi вигаданi, але це не якiсь пустопорожнi вигадки, а швидше спроба висловити глибокi душевнi переживання, надавши iм форми життевих колiзiй. Напiвфантастичнi подii, описанi в Галеровому творi, мабуть, належать до останнiх тижнiв перебування його в нашому мiстi, i я певен, що в них також е частка реальних, об’ективних переживань. На той час у нашого пожильця справдi змiнились i поведiнка, i зовнiшнiй вигляд, вiн став рiдше бувати вдома, часом навiть не приходив на нiч i не торкався книжок. Я тодi рiдко зустрiчав його, але щоразу мене вражало, як вiн пожвавiшав i помолодшав, а iнколи здавався просто веселим. Щоправда, пiсля того пiднесення зразу настала нова тяжка депресiя: вiн цiлими днями лежав у лiжку, не хотiв нiчого iсти. Саме в той час знову з’явилася його коханка, i мiж ними вiдбулася незвичайно бурхлива, навiть брутальна сварка, яка сколихнула весь будинок i за яку потiм Галер вибачався перед моею тiткою.

Нi, я переконаний, що вiн не наклав на себе руки. Вiн i досi живий, десь втомлено долае хворими ногами сходи в чужому будинку, довго розглядае натертий до блиску паркет i вимиту, доглянуту араукарiю, просиджуе днi в бiблiотеках, а вночi в ресторанах або лежить на чужiй канапi, дослухаеться до життя за вiкном, до гомону людей i знае, що вiн нiколи не належатиме до iхньоi громади; але вiн не заподiюе собi смертi, рештки вiри кажуть йому, що вiн повинен випити до дна чашу страждання, тяжкого страждання, яке роздирае йому серце, i вiд того страждання мае померти. Я часто думаю про нього. Вiн не полегшував менi життя, не мав хисту додавати менi сили й радостi. О, навпаки! Але я – не вiн i живу не його життям, а своiм власним, скромним, мiщанським, зате забезпеченим життям, сповненим обов’язкiв. Тому обое ми, i я, i моя тiтка, згадуемо про Степового Вовка спокiйно й приязно. Тiтка знае про нього бiльше, нiж я, але те знання сховане в ii доброму серцi.

Щодо Галерових записок, цих чудних, почасти хворобливих, а почасти прекрасних, змiстовних фантазiй, то мушу сказати, що якби вони потрапили менi до рук випадково i якби я не знав iхнього автора, то, мабуть, обурено викинув би iх. Але завдяки знайомству з Галером я змiг бiльш-менш зрозумiти iх, ба навiть оцiнити. Я ще добре подумав би, чи показувати iх комусь, якби бачив у них тiльки патологiчнi фантазii одного схибного бiдолахи. Але я бачу в них щось бiльше, документ часу, бо знаю тепер, що Галерове божевiлля – це не химерiя окремоi людини, а недуга самоi доби, невроз того поколiння, до якого належить Галер, i ним охопленi не тiльки слабкi, неповноцiннi особи, а якраз сильнi, найрозумнiшi й найобдарованiшi.

Цi записки, байдуже, бiльше чи менше реальних подiй покладено в iхню основу, – спроба подолати широко розповсюджену хворобу часу не замовчуванням чи виправданням ii, а перетворенням самоi цiеi хвороби в об’ект зображення. Це справжнiсiнька мандрiвка крiзь пекло, часом боязка, а часом мужня подорож крiзь хаос затьмареного душевного свiту, подорож, почата з твердим намiром перейти пекло, пiдставити чоло хаосовi й вистраждати все до кiнця.

Ключ до такого розумiння дав менi сам Галер. Якось, коли ми розмовляли про так званi жахи середньовiччя, вiн сказав:

– Тих жахiв насправдi не було. Якби середньовiчна людина пiзнала весь спосiб нашого теперiшнього життя, вона побачила б у ньому ще бiльше жахiв, жорстокостi й варварства, нiж у своему. Кожна доба, кожна культура, кожен звичай i традицiя мають свiй характер, своi, тiльки iм властивi, лагiднi й суворi риси, свою красу й жорстокiсть, вважають звичайним явищем певнi страждання i терпляче приймають певне зло. Людське життя стае справжньою мукою, справжнiм пеклом тiльки там, де перетинаються двi доби, двi культури, двi релiгii. Якби людинi античного свiту довелося жити в добу середньовiччя, вона б задихнулася, як задихаеться дикун серед нашоi цивiлiзацii. Але бувають часи, коли цiле поколiння так застрягае мiж двома епохами, мiж двома способами життя, що всяка мораль, всяке почуття норми i безпеки, всяка душевна простота втрачаеться. Звичайно, не кожен вiдчувае це з однаковою силою. Така натура, як Нiцше, вистраждала наше теперiшне зло на цiле поколiння ранiше. Те, що йому довелося пережити самому, серед людей, якi його не розумiли, тепер переживають тисячi.

Я часто згадував цi слова, коли читав його записки. Галер належав до тих, що застрягли мiж двома епохами, втратили почуття безпеки й душевну простоту, до тих, кому судилося всi сумнiви в сенсi людського iснування переживати як свою особисту муку, свое особисте пекло.

У цьому, здаеться менi, полягае значення, яке можуть мати для нас його записки, i тому я вирiшив опублiкувати iх. Взагалi ж я iх нi захищаю, нi засуджую, хай кожен читач зробить це сам, так, як йому пiдказуе сумлiння.

Записки Гарi Галера

Тiльки для божевiльних

День минув так, як i минають моi днi: я скоротав його, повiльно вбив, примiтивно й нерiшуче, як завжди, – кiлька годин попрацював, перегорнув купу старих книжок, двi години терпiв бiль, як i бувае з лiтнiми людьми, тодi ковтнув порошок i зрадiв, що вдалося перехитрити той бiль, посидiв у гарячiй ваннi, всотуючи в себе ii благодатне тепло, тричi вибрав пошту й переглянув усi тi непотрiбнi листи, газети й журнали, зробив своi дихальнi вправи, а вправи на медитацiю сьогоднi поледачився зробити, годину погуляв, милуючись прегарними, нiжними, легенько виписаними на небi хмарками-баранцями. Гуляти було дуже приемно, читати старi книжки й лежати в теплiй ваннi так само, але загалом це був не чудовий, осяйний день, коли тебе заливае щастя й радiсть, а просто один iз тих днiв, якi я давно вже вважаю за нормальнi й до яких маю звикати: досить приемний, не надто тяжкий, цiлком стерпний, не найгiрший безбарвний день лiтнього невдоволеного чоловiка, день, що минув без особливих мук, без особливих турбот, без справжнього горя, без вiдчаю, день, коли навiть питання, чи не пора вчинити як Адальберт Штiфтер – голячись, перерiзати собi горло, – обмiрковують спокiйно й дiловито, без хвилювання i страху.

Хто знае iншi днi, з нападами подагри або з прикрим болем голови, що гнiздиться десь за очними яблуками й пiдступно обертае кожен порух зорового чи слухового нерва в пекельну муку, або днi, що вбивають душу, гнiтючi днi внутрiшньоi порожнечi й вiдчаю, коли серед сплюндрованоi, висмоктаноi акцiонерними компанiями землi до тебе на кожному кроцi шкiрить зуби людський свiт i так звана культура у своему брехливому, вульгарному, пустопорожньому ярмарковому глянцi, гидкому, як блювотний порошок, коли все це збираеться докупи i всiею вагою налягае на твое хворе «я», – хто знае це пекло, той дуже вдоволений такими нормальними, помiрними днями, як сьогоднi; вiн вдячно сидить бiля теплоi груби, вдячно переконуеться, читаючи ранкову газету, що й цього дня нiде не вибухнула нова вiйна, нiде не встановлено новоi диктатури, не викрито якогось особливого свинства в полiтицi й економiцi, вдячно настроюе струни своеi заiржавленоi лiри на стриманий, досить бадьорий, майже радiсний псалом подяки, навiваючи ним нудьгу на свого мирного, лагiдного, ледь приглушеного бромом бога половинчастого задоволення, i в густiй теплiй атмосферi цiеi задоволеноi нудьги, цiеi безболiсностi, сприйнятоi з великою вдячнiстю, половинчастий бог, що неуважно кивае головою, i торкнутий сивиною половинчастий чоловiк, що пiвголосом спiвае псалом, схожi мiж собою, мов близнюки.

Можна багато говорити про це задоволення i цю безболiснiсть, про цi стерпнi, покiрнi днi, коли нi бiль, нi радiсть не зважуються голосно крикнути, коли все тiльки шепоче й скрадаеться навшпиньки. Та найгiрше те, що саме цього задоволення я не можу витримати, що за короткий час воно стае менi вкрай ненависним, огидним, i з розпачу я мушу тiкати в iншi температурнi пояси – якщо е змога, то на стежку радостi, а як нi, то бодай на стежку болю. Варто менi якийсь час пожити без радостi й без болю, подихати теплою, прiсною стерпнiстю так званих вдалих днiв, мою легковажну дитячу душу охоплюе така туга, що я, замiсть спiвати псалом подяки, шпурляю iржаву лiру в сонне обличчя бога задоволення, радий помiняти цю здорову кiмнатну температуру на пекучий, нестерпний бiль. Я тодi палаю дикою жадобою сильних почуттiв, сенсацiй, люттю на це одноманiтне, рiвне, нормальне, стерильне життя, шаленим бажанням щось розтрощити – якусь крамницю чи, може, собор, чи вбити себе самого, встругнути щось зухвале, стягти з кiлькох шановних iдолiв перуки, дати кiльком збунтованим школярам квитки до Гамбурга, про якi вони давно мрiяли, звести неповнолiтню дiвчину або скрутити в’язи кiльком представникам мiщанського ладу. Бо понад усе я ненавидiв, зневажав i проклинав у душi саме його: це вдоволення, здоров’я, затишок, цей виплеканий мiщанський оптимiзм, цей культ ситоi, квiтучоi посередностi, нормальностi, пересiчностi.

У такому настроi я й скiнчив смерком цей нудний звичайний день. Скiнчив не так, як належало б i було б корисно досить хворiй людинi; не звабило мене застелене лiжко з наготованою вже, наче для принади, теплою грiлкою. Я не лiг, а, невдоволений тим дрiб’язком, що зробив за день, сповнений вiдрази до нього, з тяжким серцем узув черевики, вдягнув пальто й подався до мiста, в темряву й туман, щоб у пивницi «Пiд крицевим шоломом» перехилити, як за давнiм звичаем кажуть усi питущi, чарку вина.

І ось я спускаюся зi своеi мансарди сходами, незручними, стрiмкими сходами чужих людей, наскрiзь мiщанськими, вимитими, чистими сходами солiдного триповерхового будинку, пiд дахом якого мiститься моя келiя. Не знаю, чому так виходить, але я, бездомний степовий вовк, самiтник i ненависник дрiбномiщанського свiту, завжди наймаю собi помешкання в таких будинках. Мене змалку щось вабить до них. Не в палацах i не в пролетарських оселях, а завжди саме в таких архiпристойних, архiнудних, бездоганно утримуваних дрiбномiщанських гнiздах, де трохи вiдгонить скипидаром та милом i де зчиняеться переполох, коли ти хряснеш дверима або зайдеш до кiмнати в брудних черевиках. Так, я люблю цю атмосферу змалку, i моя потаемна туга за чимось схожим на домiвку знов i знов, без будь-якоi надii, веде мене на ту саму безглузду стежку. А ще менi подобаеться контраст мiж моiм украй невпорядкованим, позбавленим любовi життям зацькованого самiтника i цим родинним мiщанським iснуванням. Менi подобаеться вдихати на сходах цей запах спокою, ладу, чистоти, пристойностi й сумирностi; вiн чимось зворушуе мене, хоч я й ненавиджу мiщанство. Подобаеться менi потiм переступати порiг своеi кiмнати, де все iнакше, де мiж купами книжок лежать недокурки i стоять пляшки з вином, де все розкидане, незатишне, занедбане i де все – книжки, рукописи, думки – позначене й пройняте горем самiтних людей, труднощами людського iснування, прагненням знайти новий змiст людського життя, що втратило свiй сенс.

Ось я проходжу повз араукарiю. Рiч у тiм, що на другому поверсi сходи ведуть повз невеличкий помiсток перед помешканням, без сумнiву, ще бездоганнiшим, ще чепурнiшим, ще краще прибраним, нiж iншi, бо помiсток сяе просто-таки нелюдською чистотою, це нiби маленький блискучий храм ладу. На паркетi, куди навiть страшно ступити, стоять два гарнi стiльчики, а на кожному стiльчику – по великому горщику. В одному з них росте азалiя, а в другому – чимала араукарiя, здорове, рiвне, довершеноi форми деревце, завжди доглянуте, немов тiльки що старанно вимите до останньоi голочки на останнiй гiллячцi. Часом, переконавшись, що мене нiхто не бачить, я сiдаю на сходах вище вiд араукарii, нiби в храмi, й трохи перепочиваю. Я згортаю руки й побожно дивлюся на цю маленьку оселю ладу, i ii зворушлива неприступнiсть та якась смiховинна вiдлюднiсть беруть мене за серце. Я уявляю собi за тим помiсточком, так би мовити, в затiнку араукарii, помешкання, повне блискучих меблiв з червоного дерева, повне життя, здоров’я i пристойностi, уявляю собi ii мешканцiв, що рано встають, сумлiнно виконують своi обов’язки, влаштовують помiрно веселi родиннi свята, ходять у недiлю до церкви й лягають рано спати.

З удаваною бадьорiстю я ступав по мокрому асфальтi вузеньких вуличок. Заплаканi, огорнутi серпанком туману лiхтарi просвiчували холодну вологу мряку i всмоктували свое блякле вiддзеркалення з мокрого тротуару. Менi згадалися призабутi юнацькi роки – як любив я тодi такi похмурi, сумнi вечори пiзньоi осенi й ранньоi зими, як жадiбно впивався настроем самоти i смутку, коли, загорнувшись у пальто, до пiвночi ходив у дощ i в бурю непривiтними вулицями й безлистими парками, вже й тодi самiтний; але в тi часи мене переповнювала глибока радiсть, а з серця лилися вiршi, якi я потiм, сидячи при свiчцi на краю лiжка у своiй комiрчинi, записував у зошит. Тепер усе це минулося, цю чашу вже випито до дна, i бiльше вона не наповниться. Чи е за чим шкодувати? Немае. Не треба шкодувати за тим, що минуло. Я шкодував за теперiшнiм, за сьогоднiшнiм, за цими незчисленними годинами й днями, якi я втратив, просто перетерпiв, якi нiчим мене не обдарували i не вразили. Але, хвалити Бога, бували й винятки, часом, хоч i рiдко, траплялися години, що несли менi щедрi дарунки, сколихували до глибини мою душу, розтрощували мури й виводили мене, заблудлого, назад до живого серця свiту. Засмучений, а проте глибоко схвильований, я спробував згадати, коли востанне переживав таке. Це було на концертi, грали чудову старовинну рiч, i пiсля двох тактiв пiано, виконаних на дерев’яному духовому iнструментi, несподiвано вiдчинилися дверi потойбiчного свiту, я перелетiв небо й побачив Бога за роботою, вiдчув солодкий бiль – i вже не боронився нi вiд чого в свiтi, не боявся нiчого в свiтi, все приймав i всьому вiддавав свое серце. Щастя тривало недовго, може, з чверть години, але воно повернулося до мене вночi увi снi й вiдтодi вряди-годи потай осявало моi порожнi днi. Інколи я хвилину чи двi чiтко бачив немов золотий, Божистий слiд, який проходив через мое життя. Здебiльшого вiн був засипаний грубим шаром багна й куряви, але часом спалахував золотими iскрами, i здавалося, що вiн нiколи бiльше не зникне. Проте невдовзi вiн знову безслiдно зникав. Якось уночi, лежачи без сну, я раптом почав проказувати вiршi, надто гарнi й дивовижнi, щоб менi спало на думку iх записати, а вранцi я iх уже не пам’ятав; i все ж таки вони десь зберiгаються в менi, наче тверде ядро горiха в старiй ненадiйнiй шкаралупi. Іншим разом щастя навiдувало мене, коли я читав якогось поета, коли розмiрковував над Декартом, Паскалем, а якось воно знов спалахнуло й згубило свiй золотий слiд далеко в небi, коли я був у своеi коханоi. Ох, важко знаходити цей Божистий слiд у життi, яким ми живемо, в нашу добу, таку вдоволену, таку мiщанську, таку бездуховну добу, серед цiеi архiтектури, цього дiлового свiту, серед цiеi полiтики й цих людей! Як же менi не бути степовим вовком, жалюгiдним пустельником серед цього свiту, коли я не можу дiлити з ним жодноi його мети, i жодна його радiсть мене не зачiпае! Я не можу довго всидiти анi в театрi, анi в кiно, майже не читаю газет i рiдко коли сучасну книжку, не можу зрозумiти, якоi втiхи й радостi шукають люди в переповнених вокзалах, готелях i кав’ярнях, пiд чадну набридливу музику, в барах, вар’ете розкiшних мiст, на всесвiтнiх виставках, на карнавальних гуляннях, на лекцiях для тих, хто прагне освiти, i на великих стадiонах. Я не можу анi зрозумiти, анi роздiлити всiх цих насолод, хоч менi вони приступнi, а тисячi iнших людей тiльки прагнуть iх скуштувати! І навпаки – те, що я зазнаю в рiдкiснi години радостi, що для мене було i е неземною втiхою, великим переживанням, екстазом i захватом, те свiт знае, шукае i любить щонайбiльше в поезii, а в життi вважае божевiллям. І дiйсно, коли свiт мае слушнiсть, коли ця музика в кав’ярнях, цi масовi розваги, цi американiзованi люди, яким треба так небагато, мають слушнiсть, то я помиляюся, то я божевiльний, я справдi степовий вовк, як я себе часто називаю, звiр, що заблукав у чужому незрозумiлому свiтi й вже не може знайти нi своеi домiвки, нi радостi, нi поживи.

Із цими звичними думками я плентався мокрою вуличкою в одному з найтихiших i найстарiших кварталiв мiста. По той бiк вулички навпроти мене здiймався в темрявi старий сiрий мур, який завжди менi подобався: вiн стояв так незворушно мiж маленькою церковкою i старою лiкарнею, i я часто вдень спиняв свiй погляд на його шорсткiй, нерiвнiй поверхнi, бо мало е таких тихих, приемних, мовчазних мiсць у центрi мiста, де з кожноi половини квадратного метра тобi назустрiч викрикуе свое прiзвище господар якогось пiдприемства, винахiдник, адвокат, перукар, лiкар або майстер педикюру. І тепер цей старий мур огортали тиша i спокiй, а все ж щось у ньому змiнилося: посеред муру я вражено побачив гарний портальчик з готичною аркою i засумнiвався, чи вiн завжди тут був, чи його щойно зроблено. На вигляд вiн, безперечно, був старий, дуже старий, мабуть, цей замкнений портальчик з потемнiлими дерев’яними дверима десь сотню рокiв тому вiв на якесь сонне подвiр’я монастиря i залишився й досi, хоч монастиря вже не було. І певне, я його бачив сотнi разiв, але не звертав на нього уваги, а тепер його, може, пофарбували, от вiн i впав менi в око. Все ж таки я зупинився й пильно приглянувся до муру, не переходячи на другий бiк, бо вуличка була мокра й геть розгрузла. Було вже зовсiм темно. Я стояв на тротуарi, дивився через вуличку на портал, i менi здалося, що над ним наче миготить вiнок чи якийсь яскравий вiзерунок. Я приглянувся пильнiше – нi, то був не вiнок, а ясна таблиця наче з якимось написом. Напружуючи зiр, я врештi перейшов на другий бiк вулички, незважаючи на багно й калюжi. І побачив над порталом, на старому сiро-зеленому мурi, тьмяно освiтлену пляму, по якiй пропливали й вiдразу зникали яскравi лiтери, знов з’являлися i знов зникли. «Ну от, – подумав я, – зiпсували й цей гарний старовинний мур своею свiтляною рекламою!» А тим часом з окремих лiтер, що швидко спалахували й гасли, складав слова. Їх було важко прочитати, частково доводилося вгадувати, бо лiтери з’являлися з неоднаковими промiжками, були дуже блiдi й нечiткi i раптово зникали. Той, хто хотiв мати з цього користь, видно, був не дуже практичною людиною. Якийсь бiдолаха, такий самий, як i я, степовий вовк. Чого вiн влаштував свою свiтляну рекламу на цiй стiнi в темнiй вуличцi старого мiста, в таку пору i в дощ, коли тут нiкого немае? І чому лiтери такi миготливi й невиразнi, так нерiвномiрно з’являються й раптово зникають? Але стривайте, тепер менi пощастило схопити кiлька слiв пiдряд, ось вони:

МАГІЧНИЙ ТЕАТР

ВХІД НЕ ДЛЯ ВСІХ —

НЕ ДЛЯ ВСІХ

Я спробував вiдчинити дверi, проте старий важкий засув не пiддавався. Гра лiтер припинилася, раптово згасла, сумно усвiдомивши, що була даремною. Я вiдступив на кiлька крокiв, втрапивши в глибоке багно, проте лiтери бiльше не з’являлися, гра свiтла скiнчилася. Я ще довго стояв у багнi й чекав, але марно.

Та коли я здався i знов вийшов на тротуар, передi мною на мокрому асфальтi замиготiли, вiддзеркалюючись, барвистi свiтлянi лiтери. І я прочитав:

ТІЛЬКИ… ДЛЯ… БОЖЕ… ВІЛЬНИХ!

У мене були мокрi ноги, я змерз, а проте кiлька хвилин ще постояв, чекаючи, що буде далi. Але нiчого бiльше не було. Та поки я стояв там, згадуючи, як гарно миготiли тi легенькi, яскравi, примарнi лiтери на мокрому мурi й на чорному блискучому асфальтi, в пам’ятi моiй раптом знов зринув один образ, про який я думав ранiше: порiвняння з золотим слiдом, що зненацька зблисне, але зразу ж вiддаляеться й стае недосяжним.

Промерзлий до кiсток, я пiшов далi, мрiючи про той слiд i з тугою згадуючи дверi до магiчного театру, вiдкритого тiльки для божевiльних. Тим часом я досяг ринкового майдану, де не бракувало вечiрнiх розваг: через кожнi кiлька крокiв висiло оголошення чи реклама: «Жiноча капела», «Вар’ете», «Кiно», «Вечiр танцiв». Та все це було не для мене, а для «всiх», для нормальних людей, якi, зрештою, i юрмилися тут бiля кожного входу. А все ж таки мiй смуток трохи розвiявся, до мене все-таки долинуло вiтання з iншого свiту, кiлька барвистих лiтер танцювало й грало в моiй душi, торкаючись потаемних струн, мерехтiння золотого слiду знов стало видиме.

Я зайшов до невеличкоi, староi як свiт пивницi, де нiщо не змiнилося вiдтодi, як я вперше побував у цьому мiстi рокiв iз двадцять п’ять тому, навiть господиня була та сама, i багато теперiшнiх вiдвiдувачiв сидiли тут уже й тодi, на тому самому мiсцi, перед тими самими чарками. В цiй скромнiй пивницi я знайшов собi притулок. Щоправда, лише такий притулок, як на сходах бiля араукарii, бо й тут був бездомний i самiтний, тiльки мав спокiйне мiсце, з якого мiг дивитися на сценi гру чужих людей у чужiй менi п’есi. Але вже й це тихе мiсце мало свою вартiсть: тут не було людського натовпу, галасу, музики, лише кiлька спокiйних городян сидiли бiля накритих дерев’яних столикiв (нi тобi мармуру, нi емальованих таць, нi оксамиту, нi мiдi!), i перед кожним стояла вечiрня чарка доброго солiдного вина. Може, цi постiйнi гостi, усi знайомi менi з вигляду, були справжнiми мiщанами, i вдома в них, у iхнiх мiщанських помешканнях, стояли нуднi олтарi, спорудженi тупим божкам задоволення, а може, це були самiтники, як я, що так само збилися на манiвцi й тепер за чаркою вина тихо сумували за збанкрутованими iдеалами, бiдолашнi степовi вовки, – я цього не знав. Одних тягла сюди туга за домiвкою, розчарування i потреба якоiсь замiни, одруженi шукали тут настрою з часiв своеi молодостi, старi службовцi – вiдгомону своiх студентських рокiв. Усi вони були мовчазнi i всi пияки, що так само, як я, волiли посидiти в пивницi з пляшкою ельзаського, нiж на концертi жiночоi капели. Отут я й кинув свiй якiр, тут можна було витримати годину або й двi. Тiльки-но я ковтнув ельзаського, як зразу вiдчув, що цiлий день, вiд снiданку, нiчого не iв.

Дивно, скiльки людина може всього поглинути. Добрих десять хвилин я читав газету, вбирав у себе очима iнтелектуальнi вправи якогось безвiдповiдального балакуна, що пережовував i обслинював чужi слова, а тодi вертав iх назад, але неперетравленi. Я ввiбрав iх у себе цiлу шпальту. Потiм я ще поглинув чималий шматок печiнки, вирiзаноi з убитого теляти. Справдi дивно! Найкраще було ельзаське. Менi не подобаються мiцнi, витриманi вина, що так усiх чарують i славляться своiм особливим смаком; принаймнi я не люблю iх пити щодня. Я волiю зовсiм чистi, легкi, скромнi мiсцевi вина без особливих назв; такого вина можна випити чимало, i воно гарно, приемно пахне селом, землею, небом i деревами. Келих ельзаського i кусень доброго хлiба – чи може бути щось краще? Але тепер я ще з’iв i порцiю печiнки – незвичайнi для мене ласощi, бо я рiдко iв м’ясо, – i передi мною стояв другий келих вина. Дивно й те, що десь у зелених долинах здоровi роботящi люди обробляють виноградники й давлять вино, щоб у iншому мiсцi, уже далеко вiд них, розчарованi, тихi, питущi мiщани i безпораднi степовi вовки могли влити з келихiв у своi жили трохи вiдваги й радостi.

Але про мене, хай буде дивно! Вино було добре, воно розвiяло сум i пiднесло настрiй. Коли я знов подумав про словесну кашу газетноi статтi, то тiльки весело засмiявся. І раптом згадав забуту мелодiю, виконану пiано на дерев’яному духовому iнструментi: вона росла, роздималася в менi, наче блискуча мильна бульбашка, вiддзеркалюючи на своiй яскравiй поверхнi весь свiт у мiнiатюрi, тодi тихо лопнула. Якби могло таке статися, щоб ця небесна коротенька мелодiя нишком укорiнялася в моiй душi й одного дня розцвiла знов у менi прекрасною квiткою у всiх своiх нiжних барвах, – чи тодi я б мiг бути зовсiм пропащим? І хоч я був звiром, що заблукав i не розумiе навколишнього свiту, та все ж мое безглузде життя мало якийсь сенс, щось у менi вiдгукувалося на поклик з далеких свiтiв, у моему мозку громадилися тисячi образiв.

Зграйки ангелiв Джотто з блакитного склепiння маленькоi церкви в Падуi, а поряд iз ними Гамлет i Офелiя у вiнку – чудовi символи всього смутку i всiх непорозумiнь свiту; а там, в охопленому полум’ям аеростатi, стояв повiтроплавець Джаноццо й сурмив у рiг, Атила Шмельцле нiс у руцi свiй новий головний убiр, Боробудур здiймав у небо гору своiх скульптур. І хоч, може, всi цi чудовi постатi живуть також у тисячах iнших сердець, е ще десятки тисяч нiкому не вiдомих образiв i звукiв, якi iснували тiльки в менi, якi бачили тiльки моi очi i чули тiльки моi вуха. Старий лiкарняний мур iз вивiтреною, в темних патьоках, сiро-зеленою поверхнею, в трiщинах i плямах якого можна було уявити собi тисячi фресок, – хто вiдгукувався на його поклик, хто заглядав йому в душу, хто любив його, хто був зачарований його блiдими, пригаслими барвами? Старi книги ченцiв з лагiдним сяйвом мiнiатюр, i забутi своiм народом книжки нiмецьких поетiв, що жили двiстi чи сто рокiв тому, замацанi, бруднi томи, i друки та рукописи давнiх композиторiв, цупкi, пожовклi нотнi аркушi з застиглими мрiями звукiв – хто чув iхнi натхненнi, грайливi й тужнi голоси, хто пронiс у серцi iхнiй дух, iхнi чари крiзь iншу, чужу iм добу? Хто ще згадував той маленький стiйкий кипарис на горi бiля Губiо, якого зломила й розтрощила кам’яна лавина i який усе ж таки мiцно тримався за життя i пустив нове, хоч i рiдке гiлля? Хто захоплювався працьовитiстю господинi другого поверху з ii вимитою араукарiею? Хто читав уночi над Рейном сивi письмена текучого туману? Степовий Вовк. І хто на руiнах свого життя шукав хисткого сенсу, страждав через те, що iншим здавалося безглуздим, жив життям, що iншим здавалося божевiльним, i потай сподiвався серед цiлковитого хаосу знайти одкровення, стати близьким до Бога?

Я прикрив рукою келих, коли господиня хотiла знов наповнити його, й пiдвiвся. Менi бiльше не треба було вина. Золотий слiд спалахнув i нагадав менi про вiчне, про Моцарта, про зiрки. Якийсь час я знов мiг дихати, жити, iснувати, мiг мучитись, не боятися й не соромитись за себе.

Я вийшов на спорожнiлу вулицю. Холодний вiтер сiяв густим дощем, дрiбнi краплини лопотiли по вуличних лiхтарях i блищали навколо них, мов склянi намистини. Куди тепер? Якби в мене тiеi митi була чарiвна паличка, я б вичарував невеличку гарну залу в стилi Людовiка XIV, де кiлька добрих музикантiв виконали б для мене двi-три речi Генделя й Моцарта. Бо менi тепер хотiлося саме такоi прохолодноi, шляхетноi музики, i я пив би ii, як боги п’ють нектар. Ох, якби я цiеi хвилини мав приятеля, доброго приятеля, що десь у комiрчинi пiд дахом мрiяв би собi при свiчцi, а бiля нього лежала б скрипка! Як радо я порушив би його нiчний спокiй, нечутно б пiднявся стрiмкими сходами, звалився б як снiг на голову, i ми б за розмовою i музикою пережили кiлька годин неземноi втiхи! Колись давно я не раз зазнавав такого щастя, але й воно пiшло в непам’ять, мiж тими днями й теперiшнiми пролягли зiв’ялi, мов зiрванi квiтки, роки.

Я не квапився додому – плентався нога за ногою, пiднявши комiр пальта й постукуючи паличкою по мокрiй брукiвцi. Та хоч би як поволi я йшов, однаково надто скоро опинюся у своiй мансардi, у своiй маленькiй уявнiй домiвцi, яку я не люблю, але без якоi не можу обiйтися, бо минула вже та пора, коли я мiг перебути надворi таку мокру зимову нiч. Тепер я благав Бога, щоб мiй добрий настрiй не зiпсував дощ, чи подагра, чи араукарiя, i хоч у мене не було анi камерного оркестру, анi приятеля зi скрипкою, та чудесна мелодiя все-таки бринiла в менi, я мiг ii стиха, але виразно вiдтворити в такт своему вiддиховi. Так мiркуючи, я йшов далi. Нiчого, можна обiйтися без камерноi музики та без приятеля, i смiшно мучити себе надаремним прагненням тепла. Самота – це незалежнiсть, я ii хотiв i давно вже здобув. Незалежнiсть холодна, о так, але й тиха, дивовижно тиха й велика, як той тихий холодний обшир, де кружляють зiрки.

Із танцювальноi зали, яку я поминав, назустрiч менi гримнула жвава джазова музика, гаряча й важка, наче пара зi свiжого м’яса. Я на хвилину зупинився. Ця музика, хоч я ii не любив, завжди якось таемниче вабила мене. Джаз був менi гидкий, але вдесятеро кращий за сучасну академiчну музику; своею веселою, брутальною дикiстю вiн глибоко зачiпав i моi iнстинкти й дихав якоюсь наiвною, щирою чутливiстю.

Я трохи постояв, принюхуючись до кривавоi, пронизливоi музики, сердито й водночас хтиво вбираючи в себе атмосферу зали. Половина цiеi музики – лiрична – була масна, пересолоджена й сентиментальна, а друга половина – буйна, примхлива й сильна, а проте обидвi вони наiвно i мирно зливалися докупи й утворювали цiлiсть. Це була музика занепаду. Мабуть, така музика була в Римi за часiв останнiх iмператорiв. Звичайно, в порiвняннi з Бахом i Моцартом, зi справжньою музикою, вона була гидотою, але ж такою самою гидотою було все наше мистецтво, вся наша уявна культура в порiвняннi зi справжньою культурою. І ця музика ще й переважала iх своею глибокою щирiстю, симпатично вiдвертим демонструванням своеi негритянськоi основи, веселою дитиннiстю. В нiй було щось вiд негрiв i щось вiд американцiв, якi нам, европейцям, незважаючи на всю свою силу, здаються по-дитячому незiпсованими й хлопчакуватими. Невже Європа теж стане така? Чи вона вже ступила на цей шлях? Чи ми, давнi знавцi й шанувальники колишньоi Європи, колишньоi справжньоi музики, колишньоi справжньоi поезii, не стали просто мiзерною купкою немудрих, сумних, схибнутих невротикiв, яких завтра висмiють i забудуть? Чи те, що ми звемо культурою, що ми звемо духом, душею, що для нас гарне й святе, – тiльки примара? Може, воно вже давно померло, i лише ми, кiлька дурнiв, вважаемо його ще справжнiм i живим? Чи, може, воно нiколи й не було справжнiм i живим? Може, все те, що хвилюе нас, дурнiв, завжди було тiльки фантомом?

Я знов опинився в старому кварталi мiста, де в сiрiй сутiнi примарно мрiла маленька сiра церква. І раптом згадав свою вечiрню пригоду, загадковi дверi з готичною аркою, загадкову таблицю над ними i свiтлянi лiтери, якi глузливо витанцьовували на нiй. Що ж вони говорили? «Вхiд не для всiх». А потiм: «Тiльки для божевiльних». Я уважно приглянувся до старого муру навпроти, бажаючи в душi, щоб знов почалося те диво, щоб напис запросив, а дверi впустили мене, божевiльного, досередини. Може, за ними було те, чого я шукав, може, там виконували мою музику?

Темний мур, повитий густими сутiнками, заглиблений у своi думки, байдуже дивився на мене. Нiде не видно було нi дверей, нi готичноi арки, тiльки рiвна, без жодного отвору стiна. Усмiхаючись, я рушив далi вуличкою i приязно кивнув головою стiнi: «Спи спокiйно, я не будитиму тебе. Настане час, коли тебе розвалять чи облiплять жадiбними рекламами фiрм. Але поки що ти стоiш, все ще гарна й тиха, i подобаешся менi».

З темного провалля вулички, перелякавши мене, просто перед моiм носом вигулькнув якийсь чоловiк, самiтний пiзнiй перехожий, що, мабуть, повертався додому. Вiн був у кашкетi й синiй куртцi, на плечi нiс плакат на довгiй жердинi, а перед собою на ремiнцi – скриньку без вiка, як продавцi на ярмарку. Вiн стомлено плентався передi мною. Якби вiн був озирнувся, я привiтався б iз ним i запропонував би йому цигарку. Коли ми дiйшли до найближчого лiхтаря, я спробував прочитати, що написано на його прапорi – червоному плакатi, – але жердина хиталася в такт його крокам, i лiтери стрибали в мене перед очима. Я гукнув чоловiка й попросив, щоб вiн показав свiй плакат. Чоловiк спинився, трохи пiдняв жердину, щоб вирiвняти плакат, i я змiг прочитати нерiвний, хисткий напис: