скачать книгу бесплатно
АНАРХІСТСЬКА ВЕЧІРНЯ РОЗВАГА!
МАГІЧНИЙ ТЕАТР!
ВХІД НЕ ДЛЯ ВС…с
– Саме вас я й шукав! – радiсно вигукнув я. – Що це за вечiрня розвага? Де вона вiдбудеться? І коли?
Але чоловiк уже рушив далi.
– Вона не для всiх, – байдуже, сонним голосом вiдповiв вiн, не зупиняючись. Вiн натомився й хотiв швидше вернутись додому.
– Стривайте! – крикнув я i побiг за ним. – Що там у вашiй скриньцi? Я хочу щось купити у вас.
Не зупиняючись, чоловiк машинально засунув руку в скриньку, витяг якусь книжечку й подав менi. Я схопив ii й сховав у кишеню. Поки я розстiбав пальто й шукав грошi, чоловiк завернув у якусь браму i зник, замкнувши ii за собою. Я почув, як вiн важко прогупав спершу брукованим подвiр’ям, далi дерев’яними сходами, потiм усе затихло. Раптом i на мене налягла втома, я вiдчув, що вже дуже пiзно i було б добре тепер опинитися вдома. Я пiшов швидше i скоро добрався сонними вулицями передмiстя до свого кварталу мiж давнiми валами, де в чистих будинках за рядком плюща i латкою трави мешкали службовцi й дрiбнi рантье. Поминувши плющ, латку трави й ще невеличку ялину, я досяг вхiдних дверей, намацав замок, тодi вимикач, тихенько пробрався повз заскленi дверi, повз лакованi шафи, вазони й вiдiмкнув свою кiмнату, свою уявну домiвку, де на мене чекали крiсло, груба, чорнильниця, коробка з фарбами, Новалiс i Достоевський, так як на iнших, розважнiших людей, чекають мати чи дружина, дiти, служницi, собаки й коти.
Скидаючи мокре пальто, я наткнувся на книжечку й витяг ii з кишенi. Це була тоненька брошурка, погано й на поганому паперi надрукована, подiбна до тих, що iх продають на ярмарках, як, наприклад: «Людина, що народилася в сiчнi» чи «Як за тиждень стати на двадцять рокiв молодшим».
Та коли я вмостився в крiслi й начепив окуляри, то здивовано, з раптовим вiдчуттям, що це знак долi, прочитав на палiтурцi брошурки такий заголовок: «Трактат про Степового Вовка. Не для всiх».
Я прочитав брошурку, не встаючи з крiсла, i зацiкавлення мое зростало вiд сторiнки до сторiнки. Ось що там було.
Трактат про степового вовка
Не для всiх
Жив собi колись один чоловiк на iм’я Гарi, прозваний Степовим Вовком. Вiн ходив на двох ногах, носив одяг i був людиною, та насправдi все ж таки був саме степовим вовком. Вiн навчився чимало того, чого можуть навчитися здiбнi люди, i був досить розумний. Не навчився вiн тiльки одного: бути вдоволеним собою i своiм життям. Цього вiн не вмiв, був невдоволеною людиною. Мабуть, тому, що в глибинi свого серця завжди знав (чи вважав, що знае), що вiн, власне, не людина, а вовк зi степу. Мудрi люди можуть сперечатися про те, чи вiн справдi був вовком, чи, може, якимись чарами ще до свого народження був перетворений з вовка в людину, чи, може, народився людиною, але з вовчою душею i натурою, чи просто уявив себе вовком, чи повiрив у це внаслiдок якоiсь хвороби. Могло ж, наприклад, бути, що дитиною вiн мав дику, запальну вдачу, нiкого не слухав, i його вихователi, намагаючись убити в ньому звiра, тим самим спонукали його уявити й повiрити, що в ньому пiд тоненькою оболонкою доброзвичайностi й людяностi насправдi ховаеться звiр. Про це можна було б довго й цiкаво розповiдати, навiть написати книжки; але Степовому Вовковi це не дало б нiякоi користi, бо йому було однаковiсiнько, чи вовка в ньому породили якiсь чари, чи вчителева рiзка, чи це був тiльки витвiр його уяви. Для нього не мало нiякого значення, що iншi люди думали про це i що вiн сам про це думав, адже так чи iнакше, а вовк у ньому залишався.
Отже, Степовий Вовк мав двi натури – людську й вовчу; така була його доля, i мабуть, це доля не така вже особлива й незвичайна. Кажуть, е багато людей, що мають у собi чимало собачого або лисячого, риб’ячого або змiiного, i це iм начебто не дуже заважае. В них мирно живуть людина й лис, людина й рибина, й нiхто нiкому не завдае шкоди, навпаки – вони навiть допомагають одне одному. І багато людей, що домоглися в життi великих успiхiв, завдячують iх бiльше лисовi чи мавпi, нiж людинi. Це всi знають.
А в Гарi було зовсiм iнакше – в ньому людина й вовк дiяли кожен окремо, не тiльки не допомагали одне одному, а й смертельно ворогували мiж собою, кожен робив другому лише кривду, а коли двi iстоти однiеi кровi й однiеi душi смертельно ворогують, життя iхне стае пеклом. Але кожен iз них мав свою долю, i в кожного вона була тяжка.
У нашого Степового Вовка виходило так, що вiн сьогоднi почував себе вовком, а завтра людиною, як, мабуть, усi iстоти з подвiйною натурою, i коли вiн був вовком – людина в ньому весь час була насторожi, всьому давала своi присуди й оцiнки, а коли був людиною, те саме робив вовк. Наприклад, коли Гарi як людина був сповнений чудових думок, шляхетних, гарних почуттiв або робив так званi добрi вчинки, то вовк вишкiрював зуби, реготав i з жорстоким глумом доводив йому, як не личить вся ця шляхетна комедiя степовому звiровi, вовковi, який у душi дуже добре знае, що йому належить робити: гасати самотою по степу, час вiд часу скуштувати свiжоi кровi чи погнатися за вовчицею; адже з погляду вовка кожен людський вчинок був страшенно кумедним, дурним, безглуздим i марнославним. Але те ж саме виходило, коли Гарi почував себе вовком i поводився, як вовк, коли вiн вишкiрював зуби на всiх людей, палав ненавистю й ворожiстю до них та до iхнiх облудних манер i звичаiв. Тодi насторожi в ньому була людина, вона стежила за вовком, лаяла його, називала тварюкою i псувала йому всю радiсть вiд простого, здорового, дикого вовчого iснування.
Такi були справи зi Степовим Вовком. Можна собi уявити, що життя в Гарi було не вельми веселе й щасливе. Але це не означае, що вiн був украй нещасний (хоч, звичайно, самому йому здавалося, що вiн справдi вкрай нещасний, бо кожен вважае страждання, яке випало на його долю, найбiльшим). Нi про кого з людей не можна сказати, що вiн украй нещасний. Навiть якщо хтось не мае в собi вовка, це не означае, що вiн щасливий. До того ж i найнещаснiша людина мае в життi своi яснi хвилини, i серед пiску та камiння часом розквiтае скромна квiточка щастя. Так було i в Степового Вовка. Здебiльшого вiн був дуже нещасний, це правда, i мiг зробити нещасними й iнших, якраз тих, кого вiн любив i хто його любив. Адже всi, хто його любив, завжди бачили його тiльки з одного боку. Багато людей любили його як приемну, розумну й цiкаву людину, а потiм жахалися й розчаровувались, раптом виявивши в ньому вовка. А вони не могли його не виявити, бо Гарi, як i кожна iстота, хотiв, щоб його любили таким, яким вiн був, i саме перед тими, чию любов вiн дуже цiнував, не мiг приховати, що вiн вовк. Були й такi, що любили в ньому саме вовка, саме його вiльну, дику, неприборкану, небезпечну й сильну натуру, i вони потiм теж дуже розчаровувались i жалкували, коли раптом виявлялося, що цей дикий, лютий вовк був ще й людиною, ще й прагнув доброти й нiжностi, слухав Моцарта, читав вiршi й плекав людськi iдеали. Саме цi його знайомi найдужче розчаровувались i сердились: так Степовий Вовк свою двоiстiсть та внутрiшнiй розлад вносив i в кожну чужу долю, тiльки-но стикався з нею.
Отже, хто думае, що пiзнав Степового Вовка й може уявити собi його жалюгiдне, сповнене внутрiшнiх протирiч життя, той помиляеться, вiн ще багато чого не знае. Не знае, що в життi Гарi були й винятки (оскiльки не бувае правил без винятку й оскiльки за певних обставин один грiшник милiший Боговi, нiж дев’яносто дев’ять праведникiв), проблиски щастя, що вiн, часом як вовк, а часом як людина, мiг вiльно, спокiйно дихати, думати й почувати, що навiть зрiдка траплялися хвилини, коли вовк i людина вкладали мiж собою мир i так добре вживалися, що не тiльки один спав, поки другий був на чатах, а й обидва пiдтримували один одного, додавали один одному сили. Як усюди в свiтi, в його життi теж iнколи, здавалося, все звичне, буденне, вiдоме, правильне ставило собi за мету просто на секунду перепочити, урватися й поступитися мiсцем незвичайному, диву, благодатi. Хтозна, може, цi короткi, рiдкiснi хвилини щастя скрашували гiрку долю Степового Вовка, врiвноважували його страждання, чи, може, навiть цих кiлька годин великоi втiхи виправдовували всi муки i були бiльше нiж достатньою винагородою за них, – це, знову ж таки, питання, над яким на дозвiллi можна думати скiльки завгодно. Степовий Вовк також думав над ним i тiльки змарнував час.
У зв’язку з цим треба сказати ще одне: е багато людей, схожих на Гарi, особливо серед митцiв, усi вони мають у собi двi iстоти, двi душi, в них е Божа й диявольська основа, тече материнська й батькiвська кров, хист до щастя й хист до страждання в них живуть поряд у складному плетивi ворожнечi й миру, як вовк i людина в Гарi. І цi люди дуже неспокiйноi долi часом у ясну хвилину свого життя вiдчувають таку глибоку, невимовну втiху, пiна iхнього короткого щастя iнколи здiймаеться так високо над морем страждання, розбризкуеться такими яскравими, слiпучими бризками, що цi миттевi спалахи зворушують i зачаровують iнших людей. Так само, як коштовна скороминуща пiна щастя над широким морем страждання, постають i всi твори мистецтва, в яких окрема людина-страдник пiдiймаеться так високо над своею долею, що ii щастя променiе, мов зiрка, i всiм, хто ii бачить, вона здаеться вiчною, здаеться втiленням iхньоi власноi мрii про щастя. Хоч би як ми називали вчинки i твори цих людей, самi вони, власне, взагалi не живуть, тобто iхне життя не мае чiткоi функцii й форми, вони не героi, митцi чи мислителi, як iншi бувають суддями, лiкарями, шевцями чи вчителями, iхне життя – це невпинний страдницький рух i горiння, воно нещасливе, сповнене тяжких внутрiшнiх протирiч, страшне й не мае сенсу, якщо не вважати сенсом саме тi рiдкiснi переживання, дii, думки i твори, якi спалахують над хаосом такого життя. У таких людей народжуеться небезпечна й страшна думка, що, може, все людське життя – прикра помилка, завчасний, невдалий викидень праматерi, шалена, жахлива, невдала спроба природи. Але в них постае й iнша думка: що, можливо, людина не просто тварина, обдарована сяким-таким розумом, а дитина богiв i iй судилося безсмертя.
Кожна порода людей мае своi особливостi, своi пiзнавальнi ознаки, своi чесноти й вади, своi смертнi грiхи. Особливiстю Степового Вовка було те, що вiн належав до нiчних iстот. Вiн не любив ранку, боявся його, i ця пора дня нiколи не приносила йому добра. Вранцi вiн нiколи не був у гарному настроi, в передобiднi години нiколи не зробив i не придумав нiчого доброго, не мiг тодi сам радiти й не давав радостi iншим. Аж пiсля обiду вiн поволi теплiв, жвавiшав i тiльки надвечiр, у своi вдалi днi, мiг плiдно працювати, ставав рухливий, а часом навiть палкий i радiсний. З цiею особливiстю була пов’язана i його потреба самоти й незалежностi. Нi в кого не було такого глибокого й палкого прагнення до незалежностi, як у нього. Замолоду, коли Гарi був ще бiдний i заробляв на хлiб тяжкою працею, вiн волiв голодувати й ходити обiдраним, аби тiльки зберегти хоч крихту незалежностi. Вiн нiколи не продавав себе за грошi й достатки анi жiнкам, анi можновладцям i сотнi разiв вiдмовлявся вiд того, що в очах цiлого свiту вважалося вигодою i щастям, аби тiльки зберегти свою волю. Найдужче вiн ненавидiв i боявся необхiдностi ходити на службу, твердо розподiляти своi днi й години i коритися iншим. Контори й канцелярii були йому гiршi за смерть, а найстрашнiше, що йому могло приснитися, була неволя в казармi. Усього цього вiн намагався уникати, часто йдучи на великi жертви. В цьому полягала його сила й доброчеснiсть, тут вiн був незламний i непiдкупний, тут виявлялася його дужа й простолiнiйна вдача. Та саме ця доброчеснiсть найбiльше спричинялася до його тяжкоi, страдницькоi долi. З ним сталося те, що й з усiма: вiн досяг того, що було його найглибшою потребою, чого шукав i прагнув усiею душею, але досяг у бiльшiй кiлькостi, нiж це корисно людинi. Спершу те, чого вiн досяг, було його мрiею i щастям, потiм стало гiркою долею. Владну людину руйнуе ii влада, грошовиту руйнують грошi, послужливу – служба, а шукача втiхи – втiха. Так i Степового Вовка зруйнувала його воля. Вiн досяг своеi мети, завжди був незалежний, нiхто йому не наказував, нi до кого йому не треба було пристосовуватись, вiн сам вирiшував, що йому робити, а що лишити. Бо кожна сильна людина неодмiнно досягае того, до чого мае справжнiй потяг. Та коли вже Гарi повнiстю користався здобутою волею, вiн раптом усвiдомив, що його воля – смерть, що вiн лишився сам, що свiт, на лихо, дав йому спокiй, що люди до нього збайдужiли i навiть вiн сам до себе збайдужiв. Вiн почав повiльно задихатися в дедалi рiдшiй атмосферi iзоляцii i самоти. Бо тепер уже самота й незалежнiсть були не мрiею i метою, а його долею i його карою. Чарiвне бажання вимовлене, i слова вже не можна вернути назад, даремно вiн тужно й покiрно простягав руки, готовий зав’язати стосунки з людьми: тепер вони лишили його самого. Але це не означало, що вони його ненавидiли чи що вiн iм був огидний. Навпаки, вiн мав багато друзiв. І багатьом людям подобався. Але це була тiльки симпатiя i привiтнiсть, його запрошували в гостi, давали йому подарунки, писали приемнi листи, але нiхто не вступав з ним у ближчi взаемини, нi з ким його нiщо не еднало, нiхто не хотiв i не мiг дiлити з ним життя. Тепер його оточувала тиха атмосфера самоти, свiт вiдступився вiд нього, спiлкування стало неможливим, i нiяке бажання, нiяке прагнення не допомагало. Це була одна з важливих особливостей його життя.
Друга особливiсть була та, що вiн належав до породи самогубцiв. Тут треба зазначити, що неправильно називати самогубцями тiльки тих, хто справдi накладае на себе руки. Серед них е навiть багато таких, що майже випадково стають самогубцями: потяг до самогубства не притаманний iхнiй натурi. Серед безлицих, невиразних людей, не позначених яскравою долею, серед сiрого загалу е багато таких, що самi зводять себе зi свiту, хоч за всiма своiми прикметами не належать до породи самогубцiв, i, знову ж таки, багато чи, може, навiть бiльшiсть тих, кого зараховують до самогубцiв, насправдi нiколи не накладають на себе рук. Самогубець – а Гарi був одним iз них – не конче перебувае в дуже близьких стосунках зi смертю; до таких стосункiв можна дiйти i не бувши самогубцем. Але для самогубця властиве те, що вiн сприймае свое «я» – однаково, мае на те пiдстави чи нi, – як особливо небезпечний, сумнiвний, приречений витвiр природи, що йому завжди ввижаеться небезпека, яка чигае на нього, безборонного, наче вiн стоiть на вузенькому вершечку скелi й досить найменшого поштовху ззовнi чи миттевоi внутрiшньоi слабкостi, щоб полетiти в провалля. Лiнiя долi таких людей характерна тим, що самогубство для них – найiмовiрнiший вид смертi, принаймнi в iхньому уявленнi. Передумовою такого настрою, що майже завжди виявляеться вже в раннiй молодостi й не залишае цих людей усе життя, не обов’язково бувае якийсь особливий брак життевоi снаги; навпаки, серед самогубцiв е надзвичайно сильнi, активнi, навiть мужнi натури. Але так само, як бувають люди, в яких при найменшiй хворобi пiдiймаеться температура, так i тих, кого ми звемо самогубцями i хто завжди дуже чутливо, болiсно реагуе на все, вiд найменшого душевного струсу вiдразу опановуе думка про самогубство. Якби в нас iснувала наука, що мужньо, з почуттям вiдповiдальностi взялася б дослiджувати природу людини, а не просто механiзм життевих явищ, якби ми мали щось середне мiж антропологiею i психологiею, цi факти давно вже були б усiм вiдомi.
Усе сказане тут про самогубцiв стосуеться, певна рiч, тiльки зовнiшнього аспекту, це екскурс у психологiю, отже, в галузь фiзики. З погляду ж метафiзики справа постае в зовсiм iншому, яснiшому свiтлi. З цього погляду «самогубцi» постають перед нами як iндивiди, обтяженi почуттям вини, люди, що вбачають мету свого життя не в удосконаленнi й формуваннi своеi особистостi, а в розпадi ii, поверненнi назад до матерi, до Бога, до всесвiту. Серед них е дуже багато таких, що зовсiм не здатнi вчинити справжне самогубство, бо вони глибоко усвiдомлюють грiховнiсть цього вчинку. Але для нас вони однаково самогубцi, тому що бачать порятунок у смертi, а не в життi, готовi знищити себе, пiти зi свiту, зникнути, повернутись до початку.
Так само як кожна сила може стати слабкiстю (навiть за певних обставин мусить стати нею), так i типовий самогубець, навпаки, може зi своеi уявноi слабкостi дiстати силу й пiдтримку, i дуже часто дiстае ii. Так було i з Гарi, Степовим Вовком. Як тисячi iнших схожих на нього людей, вiн вважав, що дорога до смертi завжди вiдкрита перед ним, i ця думка була для нього не просто меланхолiйною грою юнацькоi фантазii, а джерелом розради й пiдтримки. А саме: в нього, як i в iнших людей його типу, кожен душевний струс, кожне життеве лихо вiдразу викликали бажання шукати порятунку в смертi. Та поступово вiн виробив собi з цiеi схильностi фiлософiю, яка служила життю. Вiн зжився з думкою про те, що дверi в небуття завжди вiдчиненi перед ним, i це додавало йому сили, викликало бажання скуштувати всi муки й злигоднi. І коли йому справдi було дуже погано, вiн часом мiг з гiркою радiстю, своерiдною зловтiхою подумати: «А все ж таки цiкаво, скiльки людина може витримати! Якщо вже я не зможу терпiти, менi досить тiльки вiдчинити дверi й втекти». Є багато самогубцiв, яким ця думка додае незвичайноi сили.
З другого боку, всi самогубцi пробують боротися зi спокусою накласти на себе руки. Кожен з них десь у глибинi душi добре знае: хоч самогубство й порятунок, але порятунок жалюгiдний, до нього можна вдатися хiба що в крайньому випадку, бо, властиво, краще й шляхетнiше вiддати себе на поталу життю, нiж накласти на себе руки. Це знання, це нечисте сумлiння, яке походить з того самого джерела, що й нечисте сумлiння так званих самовдоволених людей, спонукае бiльшiсть самогубцiв довго опиратися спокусi. Вони борються з нею так, як бореться зi своiми нахилами клептоман. Степовому Вовковi теж була добре вiдома ця боротьба, вiн провадив ii, часто мiняючи зброю. Нарештi, десь на сорок восьмому роцi життя, йому сяйнула щаслива, не така вже й невинна думка, що вiдтодi часто його втiшала. Вiн вирiшив, що в день свого п’ятдесятирiччя може дозволити собi самогубство. Вiн домовився сам iз собою, що того дня, залежно вiд настрою, матиме право вибрати, скористатися йому з запасного виходу чи нi. Тепер, хоч би що з ним сталося, чи вiн захворiв би, чи зубожiв, чи зазнав горя й страждань, усе це було б тiльки тимчасове, все не могло тривати довше, нiж тi кiлька рокiв, мiсяцiв, днiв, число яких дедалi зменшувалося. І справдi, пiсля цього йому стало багато легше витримувати рiзнi прикрощi, що ранiше мучили б його довше, а може, навiть звалили б iз нiг. Коли йому з якоiсь причини бувало ще гiрше, нiж завжди, коли до порожнечi й самоти його здичавiлого життя додавалися ще якiсь особливi страждання чи втрати, вiн мiг iм сказати: «Постривайте, ще два роки, i я з вами впораюся!» Потiм з приемнiстю уявляв собi, як у день його п’ятдесятирiччя вранцi надiйдуть листи й вiтання, а вiн, упевнений у своiй бритвi, попрощаеться з усiма муками й замкне за собою дверi. Хай собi подагра, смуток, бiль голови й живота пошукають когось iншого.
Залишаеться пояснити ще одну особливiсть Степового Вовка, а саме – його стосунки зi свiтом мiщанства. Для цього треба розповiсти, на чому цi стосунки грунтувалися. Вiзьмiмо за вихiдний пункт ставлення Степового Вовка до всього мiщанського, бо це питання напрошуеться саме.
Степовий Вовк вважав, що вiн перебував цiлком поза мiщанським свiтом, оскiльки не жив родинним життям i не мав соцiального шанолюбства. Вiн почував себе то цiлковитим самiтником, диваком i хворобливим вiдлюдником, то генiально обдарованим iндивiдом, що стоiть вище за сiру посереднiсть i за ii дрiб’язковi норми. Вiн свiдомо зневажав мiщан, пишався тим, що сам до них не належить. Проте з багатьох поглядiв вiн жив так самiсiнько, як мiщани: тримав у банку грошi, допомагав бiдним родичам, одягався хоч i недбало, але пристойно й не крикливо, намагався ладнати з полiцiею, податковими установами та iншими органами влади. Крiм того, вiн завжди вiдчував глибоку, приховану симпатiю до вузького свiту мiщан, до iхнiх тихих солiдних будинкiв з чистими садочками, бездоганно вимитими сходами, скромною атмосферою ладу й добробуту. Йому подобалося мати своi невеличкi вади i примхи, подобалося ставити себе поза мiщанством, вiдчувати себе диваком чи генiем, а все ж вiн нiколи не мешкав, якщо можна так висловитись, на околицях життя, де вже немае нiчого мiщанського. Вiн не почував себе добре нi серед могутнiх i виняткових людей, нi серед злочинцiв i покидькiв суспiльства, а завжди тримався коло мiщан, завжди був пов’язаний з iхнiми звичаями, нормами i духом, навiть якщо той зв’язок i виявлявся в протиставленнi iм i бунтi проти них. До того ж вiн вирiс в атмосферi дрiбномiщанського виховання й не позбувся багатьох його уявлень i шаблонiв. Теоретично вiн не мав анiякiсiньких заперечень проти проституцii, але сам нездатний був шанувати повiю i справдi дивитися на неi, як на рiвну собi. Полiтичного злочинця, заколотника чи iнтелектуального баламута, яких держава i суспiльство поставили поза законом, вiн мiг любити, як рiдного брата, а вже злодiя, грабiжника, вбивцю на грунтi статевого збочення – хiба чисто по-мiщанському пожалiти. Таким чином, вiн однiею половиною свого ества завжди визнавав i приймав те, що другою половиною поборював i заперечував. Вирiсши в культурному мiщанському домi, де панували твердi правила поведiнки i звичаi, вiн частиною своеi душi назавжди лишився прив’язаний до цього свiту i до його ладу, навiть коли у своему iндивiдуальному розвитку давно вже переступив можливi в мiщанському свiтi межi й давно звiльнився вiд мiщанських iдеалiв та забобонiв.
Отже, «мiщанське» як елемент, завжди притаманний людськiй натурi, це не що iнше, як спроба знайти рiвновагу, намагання досягти середини мiж безлiччю крайнощiв i протилежностей у людськiй поведiнцi. Якщо ми вiзьмемо будь-яку пару таких протилежностей, наприклад святий i розпусник, – наше порiвняння вiдразу стане зрозумiлим. Людина мае змогу вся до кiнця вiддатися духовному, спробам наблизитись до божистого, до iдеалу святостi. Але й, навпаки, вона мае змогу вся до кiнця вiддатися фiзичному потяговi, домаганням своiх почуттiв i всi зусилля спрямувати на досягнення миттевоi втiхи. Перша стежка веде до святостi, до душевних мук, до самопожертви Боговi. А друга – до розпусти, до тiлесних мук, до самопожертви тлiнностi. І ось мiж цими двома стежками, дотримуючись золотоi середини, й намагаеться жити мiщанин. Вiн нiколи не зречеться себе, нiколи не вiддасться нi буянню почуттiв, нi аскетизмовi, нiколи не стане мучеником, не пiде добровiльно на загибель, навпаки, його iдеал – не самозречення, а збереження свого «я», вiн не прагне нi до святостi, нi до ii протилежностi, безумовна вiдданiсть чомусь одному для нього нестерпна, вiн хоче служити Боговi, але хоче служити й тiлесним утiхам, хоче бути доброчесним, але й хотiв би мати на землi трохи затишку й вигод. Одне слово, вiн пробуе влаштуватися посерединi мiж крайнощами, у помiркованiй i здоровiй зонi, де немае великих бур та завiрюх, i досягае цього тим, що втрачае iнтенсивнiсть переживань i почуттiв, якою доля винагороджуе життя, що не обмежуе себе приписами й не боiться крайнощiв. Інтенсивно жити можна лише за рахунок свого «я», а мiщанин нiчого не цiнуе так високо, як свое «я» (правда, тiльки рудиментарний залишок того «я»). Отже, замiсть iнтенсивно жити й почувати, вiн береже себе й досягае безпеки, замiсть одержимостi думками про Бога мае спокiйне сумлiння, замiсть радостi – задоволення, замiсть волi – вигоди, замiсть нищiвноi спеки – приемне тепло. Тому мiщанин за своею природою – iстота слабких життевих iмпульсiв, вiн несмiливий, боiться будь-де вiдступитися вiд своiх звичок, ним легко керувати. Тому вiн на мiсце влади поставив бiльшiсть, на мiсце сили – закон, на мiсце вiдповiдальностi – процедуру голосування.
Зрозумiло, що такi слабкi, несмiливi iстоти, хоч би скiльки iх було, не можуть самi вижити, що за своею натурою вони в цьому свiтi здатнi вiдiгравати тiльки одну роль: бути отарою овець серед вовкiв. А проте ми бачимо, що, хоч у часи, коли владу захоплюють дуже сильнi натури, мiщанина вiдразу притискають до стiни, вiн нiколи не пропадае, навiть часом немовби пануе у свiтi. Чому таке можливе? Нi численнiсть iхньоi отари, нi доброчеснiсть, нi common sense[1 - Здоровий глузд (англ.).] i органiзованiсть не можуть урятувати iх вiд загибелi. Жоднi лiки в свiтi не збережуть життя тому, в кого вiд самого початку воно ледве тлiло. А проте мiщанство й далi живе i процвiтае, i далi мае силу. Чому?
Вiдповiдь буде ось яка: завдяки степовим вовкам. Насправдi життева сила мiщан грунтуеться зовсiм не на властивостях нормальних членiв iхньоi громади, а на тих надзвичайно численних аутсайдерах, яких легко поглинути, бо вони не мають виразних, твердих iдеалiв. Серед мiщанства завжди живе багато сильних, невгамовних натур. Характерним прикладом цього е наш Степовий Вовк – Гарi. Хоч вiн як iндивiдуальнiсть у своему розвитку вийшов далеко за межi, приступнi мiщаниновi, хоч вiн пiзнав блаженство медитацii i тяжку радiсть ненавистi й самозненавистi, хоч вiн зневажае закон, доброчеснiсть i common sense, а все ж залишився бранцем мiщанства й не може звiльнитися вiд нього. Отже, в самiй масi справжнього мiщанства залягають численнi верстви цiнного людського матерiалу, багато тисяч iнтелектiв, кожен з яких вирвався б iз мiщанського свiту й кинувся б у вир не обмеженого приписами життя, якби не був прив’язаний до того свiту своiми iнфантильними почуттями i якби не був такий заражений його життевою млявiстю. Тому цi iнтелекти застигають серед мiщанства, слухнянi, послужливi й покiрнi йому. Бо в мiщанському свiтi дiе перелицьований закон великих: «Хто не проти мене, той за мене!»
Спробуймо глянути на Степового Вовка, виходячи з цих засад, i вiн постане перед нами як людина яскравоi iндивiдуальностi i вже через саме це не як мiщанин, бо кожна яскрава iндивiдуальнiсть обертаеться проти свого «я» i мае нахил руйнувати його. Ми бачимо, що в Степового Вовка е великий потяг i до святостi, i до розпусти, а все ж через якусь млявiсть чи iнертнiсть вiн не може злетiти у вiльний бурхливий всесвiт, не може подолати тяжiння важкоi рiдноi планети мiщанства. Тут його мiсце у всесвiтi, тут його пута. До такого самого типу належить переважна бiльшiсть iнтелектуалiв i митцiв. Тiльки найсильнiшi пробиваються крiзь шар атмосфери, що оточуе цю планету, й досягають космосу, а решта здаеться або йде на компромiс: вони зневажають мiщанство, а все-таки належать до нього, додають йому сили i слави, оскiльки врештi мусять його прийняти, щоб мати змогу жити далi. Життя цих незчисленних людей не виростае в трагедiю, це швидше велика невдача, лиха доля, в пеклi якоi дозрiвав i дае плоди iхнiй хист. Одиницi, що вириваються на волю, попадають у свiт, не обмежений приписами, i яскраво гинуть, вони мають ореол трагiчностi, але iх дуже мало. А для решти, якi не рвуть своiх пут i вiд яких мiщанство часто мае велику користь, вiдкрите трете царство, уявний, але суверенний свiт – гумор. Тим неспокiйним степовим вовкам, вiчним, тяжким страдникам, яким забракло сили, щоб дорости до трагедii, пробитися в мiжзоряний простiр, якi почувають, що покликанi жити у свiтi без приписiв, а проте не витримують його атмосфери, усiм iм, коли iхнiй дух змiцнився в стражданнях i став гнучким, надаеться компромiсний вихiд – гумор. Гумор завжди мае в собi щось мiщанське, хоч справжнiй мiщанин нездатен його розумiти. В його уявнiй сферi здiйснюються плутанi, суперечливi iдеали всiх степових вовкiв: тут можна не тiльки водночас визнавати святiсть i розпусту, прихиляти один до одного полюси, а ще й поширити це поеднання протилежностей на мiщанина. Тут одержимий iдеею Бога може схвалити злочинця або навпаки, але обом, а також усiм iншим, що живуть поза межами умовностей, не можна схвалювати ще й нейтральну, теплувату середину – мiщанство. Тiльки гумор, чудесний винахiд скованих у своему покликаннi до найбiльших вчинкiв, незвичайно обдарованих, майже трагiчних невдах, тiльки гумор (може, найсвоерiднiше й найгенiальнiше досягнення людства) робить неможливе, своiм магiчним промiнням пронизуе i поеднуе всi ланки людського ества. Жити у свiтi, нiби то й не свiт, поважати закон i все-таки стояти над ним, володiти так, нiби ти нiчим не володiеш, вiдмовлятися, нiби ти й не вiдмовляешся, – всi цi улюбленi й часто формульованi вимоги найвищоi життевоi мудростi здатний здiйснити тiльки гумор.
І коли б Степовому Вовковi, якому не бракуе для цього хисту i вмiння, ще й пощастило в задушливому хаосi свого пекла зварити, вiдпарувати цей чарiвний напiй, вiн був би врятований. Йому не вистачае для цього ще багато чого. Але можливiсть урятуватися, надiя на це е. Тi, хто його любить, кому не байдужа його доля, бажають йому цього порятунку. Щоправда, вiн тодi назавжди застрягне в мiщанському свiтi, зате його муки стануть легшi й даватимуть плоди. В його ставленнi до мiщанства – байдуже, чи то буде любов, чи зненависть, – зникне сентиментальнiсть, i його перестане пекти сором, що вiн прив’язаний до цього свiту.
Щоб досягти цього чи, може, нарештi все ж таки зважитися ще на стрибок у космос, такий Степовий Вовк повинен колись стати вiч-на-вiч iз самим собою, повинен зазирнути в хаос власноi душi й до кiнця збагнути ii. Тодi його сумне iснування вiдкрилося б йому у всiй своiй незмiнностi, i надалi вiн уже не змiг би перебiгати з пекла своiх iнстинктiв у розраду сентиментальноi фiлософii, а з неi – у слiпий шал своеi вовчоi натури. Тодi людина й вовк змушенi були б визнати одне одного без облудноi маски емоцiй i глянути одне одному просто у вiчi. Тодi вони або вибухнули б i назавжди розлучилися б, поклавши край Степовому Вовковi, або в iхнiх очах засвiтився б гумор i вони взяли б шлюб з розрахунку.
Можливо, що Гарi колись вибере цей останнiй шлях. Можливо, що вiн колись зумiе пiзнати себе, або дiставши одне з наших маленьких дзеркал, або зустрiвшись iз безсмертними, або, може, знайшовши в одному з наших магiчних театрiв те, що саме йому потрiбне, щоб звiльнити свою здичавiлу душу. На нього чекають тисячi таких можливостей, його доля непереборно притягае iх до себе, всi аутсайдери мiщанського свiту живуть в атмосферi цих магiчних можливостей. Досить якоiсь дрiбницi – i вдарить блискавка.
І все це дуже добре вiдоме Степовому Вовковi, навiть якщо йому нiколи не трапиться на очi цей нарис його внутрiшньоi бiографii. Вiн вiдчувае, де його мiсце у свiтовiй будiвлi, вiдчувае i знае безсмертних, вiдчувае можливiсть зустрiчi з самим собою i лякаеться ii, знае, що iснуе таке дзеркало, в яке йому просто необхiдно зазирнути i якого вiн смертельно боiться.
Щоб скiнчити нашу розвiдку, залишаеться розвiяти ще одну, останню фiкцiю, принципову оману. Всi «тлумачення», вся психологiя, усi спроби зробити речi зрозумiлими вимагають допомiжних засобiв – теорii, мiфологii, брехнi, i порядний автор повинен наприкiнцi своеi розповiдi, наскiльки зможе, розвiяти цю брехню. Коли я кажу «вгорi» чи «внизу», то це вже твердження, що вимагае пояснень, бо «гора» i «низ» iснують тiльки в наших думках, в абстракцii. Сам свiт не знае нiякоi гори чи низу. Словом, такою самою фiкцiею е й Степовий Вовк. Коли Гарi почувае себе людино-вовком i вважае, що в ньому живуть двi ворожi одна однiй протилежнi iстоти, – то це тiльки мiфологiя, яка йому спрощуе самоаналiз. Гарi нiякий не людино-вовк, i якщо ми приймаемо цю брехню, яку вiн сам вигадав i в яку вiн вiрить, якщо справдi намагаемося розглядати й трактувати його як дволику iстоту, степового вовка, то робимо це лише з однiею метою: сподiваючись, що так нас легше буде зрозумiти, коли ми тепер спробуемо з’ясувати цю помилку.
Подiл на вовка й людину, на iнстинкт i iнтелект, яким Гарi намагаеться пояснити свою долю, – це дуже велике спрощення, насильство над дiйснiстю, вчинене для того, щоб зрозумiло, але хибно пояснити протирiччя, яке цей чоловiк виявив у собi i яке вiн, видно, вважае джерелом своiх неабияких страждань. Гарi бачить у собi «людину», тобто свiт думок, почуттiв, культури, одомашненоi i витонченоi природи, а поряд – ще й «вовка», тобто темний свiт iнстинктiв, дикостi, жорстокостi, брутальноi, необтесаноi природи. Незважаючи на цей начебто чiткий подiл його iстоти на двi ворожi одна однiй сфери, вiн час вiд часу переживае щасливi хвилини, коли на коротку мить вовк i людина в ньому миряться. Якби Гарi спробував визначити, яку роль у кожнiй окремiй митi його життя, в кожному його вчинковi, в кожному вiдчуттi вiдiграе людина, а яку вовк, то вiдразу опинився б у скрутному становищi i вся його чудова вовча теорiя розпалася б у друзки. Бо жодна людина, навiть примiтивний негр, навiть iдiот, не бувае такою приемно простою, щоб ii iстоту можна було пояснити як суму двох-трьох головних елементiв; а пояснювати таку складну людину, як Гарi, наiвним подiлом на вовка й на людину – безнадiйна, дитяча спроба. Гарi складаеться не з двох iстот, а з сотень, iз тисяч. Життя його (як i кожне людське життя) коливаеться не тiльки мiж двома полюсами, такими як iнстинкт i душа чи святiсть i розпуста, а мiж тисячами полюсiв, мiж незчисленними парами протилежностей.
Хай нас не дивуе, що такий освiчений i розумний чоловiк, як Гарi, може вважати себе за степового вовка, що вiн багату i складну картину свого життя може зводити до такоi простоi, грубоi, примiтивноi формули. Людина не здатна на високий полiт думки, i навiть найбагатшi духовно i найосвiченiшi люди завжди дивляться на свiт i на себе – а особливо на себе! – крiзь окуляри наiвних спрощень i фальшивих формул. Бо всi люди, здаеться, мають природжену i просто-таки непереборну потребу уявляти свое «я» цiлiстю. Хоч як часто й грунтовно розхитуе життя цю iлюзiю, вона знов i знов вiдроджуеться. Суддя, який сидить навпроти вбивцi, дивиться йому у вiчi й раптом чуе, що вбивця промовляе його голосом, вiдчувае в собi його iмпульси, здатностi й можливостi, – наступноi митi вже знов стае цiлiстю, суддею, швидко залазить у черепашку свого уявного «я», виконуе свiй обов’язок i засуджуе вбивцю до страти. І коли в особливо обдарованих, тонко органiзованих людських душах народжуеться здогад про те, що в них живе багато рiзних iстот, вони, як кожен генiй, звiльняються вiд iлюзii про цiлiснiсть особистостi й починають сприймати себе як складний органiзм, як поеднання багатьох «я»; та як тiльки вони скажуть про це, бiльшiсть вiдразу запроторить iх до божевiльнi, покличе на допомогу науку, визнае шизофренiю й захистить людство вiд поклику правди, який воно мало б почути з уст цих нещасних. Але навiщо нам витрачати слова, навiщо говорити про речi, якi для кожного, хто вмiе думати, й так вiдомi i якi, проте, не годиться згадувати? Отже, коли вже хтось дiйшов до того, що уявну цiлiсть, одиничнiсть свого «я» зважився розширити до двоiстостi, вiн уже майже генiй, чи бодай рiдкiсний цiкавий виняток. А насправдi жодне «я», навiть безмежно наiвне, не бувае цiлiстю, це надзвичайно складний свiт, маленьке небесне склепiння, хаос форм, переходiв i станiв, спадковостей i можливостей. Але всi силкуються бачити в цьому хаосi цiлiсть i говорять про свое «я» так, наче то просте, сформоване, чiтко окреслене явище; мабуть, ця iлюзiя не тiльки властива кожнiй, навiть найрозумнiшiй людинi, а й необхiдна iй, це для неi життева потреба, така сама, як потреба дихати i iсти.
Ця iлюзiя грунтуеться на простiй аналогii з тiлом людини. Тiло людини насправдi цiлiсне, але душа цiлiсною нiколи не бувае. В лiтературi, навiть у найрафiнованiшiй, також за традицiею показують людей начебто цiлiсноi, монолiтноi вдачi. З усiеi дотеперiшньоi лiтератури знавцi найбiльше цiнують драму, i це справедливо, бо вона дае (чи мала б давати) найбiльше можливостей для зображення людського «я» як поеднання багатьох його проявiв – коли цьому не заважае оптична iлюзiя, через яку нам кожна дiйова особа драми, оскiльки вона мае неповторний, притаманний тiльки iй тiлесний образ, здаеться цiлiсною натурою. Найвище ж наiвна естетика ставить так звану драму характерiв, де кожна постать виступае як чiтко окреслена i однозначна цiлiсть. Тiльки з плином часу в окремих людей починае помалу виникати здогад, що ця естетика, мабуть, дешева й поверхова, що ми помиляемося, коли застосовуемо до наших великих драматургiв чудовi, але не своi, а накинутi нам античним свiтом уявлення про красу, якi завжди виходили з видимого тiла i тому, власне, й створили фiкцiю iндивiдуальностi, однозначностi «я». В лiтературi стародавньоi Індii таке уявлення було зовсiм невiдоме, героi iндiйського епосу – не iндивiдуальностi, а цiлий клубок iндивiдуальностей, цiла низка втiлень. І в нашому сучасному свiтi е твори, в яких пiд виглядом конфлiктiв осiб i характерiв автор, мабуть, i сам не усвiдомлюючи цього, робить спробу зобразити багатоликiсть душi. Той, хто хоче переконатися в цьому, мусить глянути колись на постатi такого твору не як на окремi iстоти, а як на частини, сторони, як на рiзнi аспекти вищоi цiлостi (чи, iнакше, поетовоi душi). Для того, хто розглядае в такий спосiб «Фауста», його дiйовi особи, Фауст, Мефiстофель, Вагнер та iншi, зливаються в одну цiлiсть, у якусь надособу, i тiльки в цiй вищiй цiлостi, а не в поодиноких постатях, вiдкриваеться щось iз справжньоi природи душi. Коли Фауст промовляе слова, якi знае кожен учитель i якi мiщанин слухае з побожним захватом: «У мене в грудях двi душi живуть», – то вiн забувае про Мефiстофеля та про багато iнших душ, що також живуть у нього в грудях. Так i наш Степовий Вовк вiрить, що мае в грудях двi душi, вовка й людини, i вже вважае, що в грудях у нього дуже тiсно. Груди, тiло завжди однi, але в них живе не двi чи п’ять, а безлiч душ; людина – це цибулина, що складаеться з сотнi оболонок, тканина, зiткана з багатьох ниток. Це знали й глибоко усвiдомлювали стародавнi азiати, i в буддiйськiй йозi докладно описано, як треба розвiнчувати iлюзiю iндивiдуальностi. Смiшнi й суперечливi дii людей: Індiя тисячу рокiв мордувалася, щоб розвiнчати ту саму iлюзiю, на пiдтримку i змiцнення якоi Захiд витратив стiльки ж зусиль.
З цього погляду стае зрозумiло, чому Степовий Вовк так страждае вiд своеi смiховинноi дволикостi. Вiн, як i Фауст, вважае, що двох душ уже забагато для одних грудей i груди мають розiрватися. А iх, навпаки, замало, i Гарi чинить страшне насильство над своею бiдолашною душею, пробуючи збагнути ii в такому примiтивному образi. Хоч Гарi високоосвiчена людина, а поводиться як дикун, що вмiе рахувати тiльки до двох. Одну частину себе вiн називае людиною, а другу – вовком i думае, що на цьому кiнець, що вiн охопив себе всього. В слово «людина» вiн вкладае все духовне, витончене чи хоча б привнесене культурою, а в слово «вовк» – усе iнстинктивне, дике й хаотичне. Проте в життi все вiдбуваеться не так просто, як у наших думках, не так грубо, як у нашiй убогiй, iдiотичнiй мовi, i Гарi впадае в подвiйну оману, застосовуючи цей примiтивний вовчий метод. Нам здаеться, що Гарi зараховуе до «людини» тi терени своеi душi, яким до неi ще дуже далеко, а до «вовка» – частини своеi iстоти, якi давно переросли вовка.
