Гра в бісер

До речі, в нас є один стародавній, вартий глибокої пошани приклад такого самого ставлення культури до музики, як наше, – Гра в бісер надає цьому прикладові особливе значення. Ми пам’ятаємо, що в Китаї, легендарній країні «давніх імператорів», музиці в державному житті й при дворі належала провідна роль; процвітання музики вважали рівнозначним процвітанню всієї культури й моралі, навіть держави, і капельмейстерам наказували суворо оберігати чистоту давніх тональностей. Занепад музики вважали певною прикметою занепаду уряду й держави. І поети розповідали страшні казки про заборонені, диявольські, чужі небу тональності, наприклад, про тональність Цінь Шаня і Цінь Цзи, про «музику загибелі» – як тільки, бувало, її блюзнірські звуки залунають в імператорському палаці, над ним починають збиратися хмари, стіни двигтять і падають, імператор і вся держава гинуть. Не будемо перераховувати всіх висловлювань давніх авторів, наведемо лише кілька уривків з розділу про музику книжки Люй Бувея «Весна й осінь»:

«Джерела музики лежать у сивій давнині. Вона повстає з міри, а коріння її – у великому Єдиному. Велике Єдине породжує два полюси, а вони породжують силу темряви й силу світла.

Коли на землі мир, коли всі речі перебувають у стані спокою і все у своїх перетвореннях наслідує Найвищий початок, тоді музика може бути викінченою. Коли прагнення і пристрасті не звертають на хибний шлях, тоді музика стає досконалою. Досконала музика має свій ґрунт. Вона повстає з рівноваги. Рівновага виникає з справедливості, а справедливість із сенсу всесвіту. Тому про музику можна говорити тільки з людиною, яка збагнула сенс всесвіту.

Музика тримається на гармонії неба й землі, на відповідності темного й світлого.

Держави, що почали занепадати, і люди, приречені на загибель, також мають свою музику, але музика їхня не буває ясна, радісна. Тому чим галасливіша музика, тим сумовитіші стають люди, тим більша загроза нависає над державою, тим дужче занепадає морально володар. Таким чином втрачається сама сутність музики.

Всі священні володарі цінували в музиці ясність. Тирани Гіє і Чжоу Сін любили галасливу музику. Вони вважали гучні звуки гарними, а їхній вплив на маси цікавим. Вони прагнули нових, дивних тональностей, звуків, яких ще ніхто ніколи не чув, намагались у тому прагненні перевершити один одного і втратили міру й мету.

Причиною занепаду держави Чжоу було створення чарівної музики. Така музика хоч і п’янка, але насправді далека від сутності музики. А тому що вона далека від сутності музики, то вона й не радісна. Коли ж музика не радісна, народ ремствує і життя виходить із своєї колії. Все це буває тому, що неправильно тлумачать сутність музики і прагнуть тільки галасливих тональностей.

Через те музика в епоху, коли панував лад, була спокійна й радісна, а правління врівноважене. Музика неспокійної доби тривожна й похмура, а правління немудре. Музика держави, що починає занепадати, сентиментальна й сумна, а правлінню загрожує небезпека».

Як бачимо, слова цього китайця вказують нам досить чітко на джерела й на справжній, майже забутий сенс усякої музики. Так само як танець і будь-яке інше мистецтво, музика в доісторичні часи була чарівним засобом, одним із давніх, дозволених засобів магії. Починаючи з ритму (плескання в долоні, притупування, удари паличками, первісна гра на барабані), вона була могутнім і випробуваним способом «настроювати» багатьох, масу на один лад, надавати подихові, серцям і душевному станові людей одного ритму, надихати їх на виклик і заклинання вічних сил, на танець, на змагання, на воєнний похід, на священнодію. І цей первісний, чистий, могутній сенс, сенс чарів, музика зберегла багато довше, ніж інші мистецтва, – досить тільки згадати численні вислови істориків і поетів про музику, починаючи від стародавніх греків і кінчаючи Гете з його «Новелою». Практично марш і танець ніколи не втрачали свого значення. Але вернімося до нашої основної теми.

Про початок Гри в бісер ми розповімо коротко і тільки найважливіше. Виникла вона, здається, одночасно в Німеччині і в Англії, і в обох країнах як вид музичних вправ для вузького кола музикознавців і музикантів, що викладали й навчалися на нових семінарах з теорії музики. Порівнювати початковий стан Гри з пізнішим і теперішнім – те саме, що порівнювати нотний рукопис 1500 року та його примітивні нотні знаки, між якими ще навіть немає тактових рисок, з партитурою вісімнадцятого або й дев’ятнадцятого сторіч та з її безліччю складних позначок динаміки, темпу, фразування тощо, які не раз роблять друкування тих партитур тяжкою технічною проблемою.

Спершу Гра була тільки дотепною вправою пам’яті і здатності до музичних комбінацій, поширеною серед студентів і музикантів; грали в неї, як уже сказано, і в Англії, і в Німеччині ще до того, як тут, у Кельнській вищій музичній школі, вона була винайдена й дістала свою назву, що нею послуговується стільки поколінь, хоч насправді Гра вже віддавна не має нічого спільного з бісером, тобто скляними намистинками. Тими скляними намистинками винахідник Гри Бастіан Перро з Кальва[13], трохи дивакуватий, але розумний, товариський, людяний теоретик музики, користувався замість літер, цифр, нот та інших графічних знаків. Перро – до речі, він залишив нам також трактат «Розквіт і занепад контрапункту» – застав уже на кельнському семінарі досить докладно опрацьований метод Гри: один з учасників її називав скороченими формулами своєї дисципліни якийсь мотив чи початок класичної композиції, а другий мав або продовжити названу річ, або, ще краще, відповісти у вищій чи нижчій тональності, висунути контрастну антитему і так далі. Десь такі вправи пам’яті й імпровізаційного хисту (хоч виконувані не теоретично, у формулах, а практично, на клавесині, лютні, флейті або голосом) були, мабуть, поширені серед тих, хто пильно вивчав музику й контрапункт, ще за часів Шютца, Пахельбеля і Баха. Бастіан Перро, аматор всіляких ремесел, який власноручно змайстрував кілька роялів і клавікордів за взірцями давніх майстрів, який, певне, належав до Братства мандрівників на Схід і про якого кажуть, начебто він умів грати на скрипці так, як від 1800 року не вміє вже ніхто: вигнутим смичком, з ручним регулюванням натягу волосіні, – той Перро, взявши за зразок наївну дитячу рахівницю, зробив рамку, натягнув на неї кілька десятків дротин, а на них понанизував скляні намистини різного розміру, форми й кольору. Дротини відповідали лініям, намистини – значенню нот і так далі; таким способом Перро відтворював намистинами фрази з відомих музичних творів або свої власні теми, міняв, транспонував, розвивав їх, перетворював і протиставляв одну одній. З технічного погляду це була забавка, але вона сподобалась учням, її почали наслідувати, мода на неї перекинулась і в Англію. Якийсь час ця музична вправа-гра існувала в такому примітивно милому вигляді. І, як не раз буває, важливий винахід, що йому судилося довге життя, дістав назву від скороминущої дрібнички. Те, в що обернулася згодом гра відвідувачів семінару й нанизані на дротини намистинки Перро, і досі всюди зветься Грою в бісер.

За якихось два чи три десятиріччя Гра, здається, втратила свою популярність серед студентів, що вивчали музику, зате здобула її серед математиків, і довгий час характерною рисою Гри було те, що її завжди переймали, використовували й розвивали далі науки, які саме переживали свій особливий розквіт чи відродження. У математиків Гра набула великої гнучкості, здатності переходити в творчість і навіть певного усвідомлення себе самої та своїх можливостей – і все це відбувалося рівнобіжно з загальним розвитком культурного самоусвідомлення, що на той час пережило велику кризу і, як пише Пліній Цігенгальс, «зі скромною гордістю змирилося зі своїм призначенням – належати до пізньої культури, яка приблизно відповідає пізній античності, добі александрійського еллінізму».

Так каже Цігенгальс. Ми ж спробуємо тепер закінчити свій короткий нарис Гри в бісер. Отже, коли Гра перейшла з музичних семінарів на математичні (цей перехід у Франції та Англії відбувся, мабуть, ще швидше, ніж у Німеччині), то була вже така розвинута, що особливими знаками й скороченнями могла відтворювати математичні процеси; майстри, розвиваючи далі ті знаки й скорочення, послуговувалися у своїй грі абстрактними формулами, виконували один перед одним ряди розв’язань і варіантів рівнянь із своїх дисциплін. Ця математично-астрономічна гра формулами вимагала великої уважності, пильності й зосередженості, серед математиків уже тоді репутація доброго гравця в бісер важила дуже багато – не менше, ніж репутація доброго математика.

Майже всі науки в різний час переймали Гру й наслідували її, тобто застосовували її у своїй сфері, що особливо засвідчено в класичній філології і в логіці. Аналітичний розгляд музичних значень призвів до того, що музичні фрази вдалося вкласти у фізично-математичні формули. Трохи згодом за цим методом почала працювати й філологія, позначаючи мовні структури так само, як фізика позначає процеси, що відбуваються в природі, потім на цей шлях стали й образотворчі мистецтва, де архітектура давно вже була тісно пов’язана з математикою. Серед отриманих таким чином абстрактних формул виявлялися все нові взаємозв’язки, аналогії і відповідності. Кожна наука пристосовувала до своїх потреб Гру в бісер, створювала для цієї мети свою мову Гри, що складалася з формул, скорочень і різних варіантів їхніх комбінацій, серед еліти інтелектуальної молоді була популярна Гра рядами й діалогами формул. Гра була не тільки вправою і не тільки відпочинком, а й згустком почуття дисципліни духу. Особливо відзначилися в Грі математики своєю аскетичною і воднораз спортивною віртуозністю та суворістю форми; вони мали від Гри велике задоволення, що неабияк допомагало їм уже тоді твердо відмовитись від світових насолод і прагнень. Гра в бісер мала велике значення для остаточного подолання фейлетону і для відродження чистої втіхи від гранично точних вправ інтелекту, якій ми завдячуємо виникнення нової дисципліни духу, суворої, як у ченців. Світ перемінився. Духовне життя доби фейлетону можна порівняти з виродженою рослиною, що змарнувала всі свої соки на гіпертрофований ріст, а наступні спроби виправити становище – зі спробою зрізати ту рослину при самому корені. Юнаки, що хотіли тепер присвятити себе інтелектуальним студіям, розуміли вже ці студії не як збирання вершечків по вищих навчальних закладах, де відомі й велемовні, але позбавлені давнього авторитету професори годували їх рештками того, що колись називалось вищою освітою; тепер їм доводилося вчитись так само завзято, як колись інженерам у політехнічних школах, а може, й ще завзятіше, ще методичніше, їм треба було підійматися стрімкою дорогою знань, треба було вичистити й вигострити свою думку на математичних дисциплінах і на схоластичних вправах за Арістотелем, а крім того, навчитися цілком відмовлятись від усіх тих благ, що раніше були такі бажані для багатьох поколінь учених: від швидкого й легкого заробітку, від слави й громадської шани, від хвали в газетах, від шлюбів з дочками банкірів і фабрикантів, від розніженості й розкошів. Письменники з високими тиражами, Нобелівськими преміями й чудовими віллами за містом, славетні лікарі, обвішані орденами, зі служниками в лівреях, академіки з багатими дружинами й розкішними салонами, хіміки з посадами в радах нагляду промислових підприємств, філософи, що володіли фабриками фейлетону й читали запальні лекції в переповнених залах, збираючи оплески й букети, – всі ці постаті зникли і більше не з’являлися в нашому житті. Щоправда, й нині ще є чимало здібних юнаків, які заздрять цим людям і хотіли б їх наслідувати, проте шлях до громадського визнання, багатства, слави й розкошів веде тепер не через аудиторії, семінари й докторські дисертації: інтелектуальні професії пережили глибокий занепад, збанкрутували в очах світу, зате знов здобули покутно-фанатичну відданість духові. Тим талантам, що більше прагнули блиску й добробуту, довелось відвернутися від набридлої їм духовності й шукати фаху, який міг їм забезпечити сите життя й високі заробітки.

Ми б дуже далеко зайшли, коли б почали докладно змальовувати, яким чином дух після свого очищення домігся визнання і в державному житті. Досвід швидко показав, що досить було кільком поколінням виявити своє зледащіння й несумлінність у духовній сфері, як це зразу ж завдало дуже відчутної шкоди й практичному життю, дедалі рідше почала траплятися справжня майстерність і почуття відповідальності у всіх інтелектуальних професіях, і в технічних також, тому плекання духу в державі й серед народу, особливо всю систему освіти, поступово монополізувала духовна еліта – ще й тепер майже в усіх країнах Європи освіта, якщо тільки вона не лишилася під контролем римської церкви, перебуває в руках тих анонімних орденів, що набирають своїх членів з духовної еліти. І хоч би як часом дратувала громадську думку суворість і так звана пиха цієї касти, хоч би як окремі особи бунтували проти неї, її становище й досі непохитне, не тільки завдяки її чистоті й відмові від будь-яких благ і переваг, крім духовних, а й тому, що всі давно знають чи принаймні здогадуються: така сувора школа необхідна для того, щоб цивілізація існувала далі. Всі знають чи принаймні здогадуються: якщо думка не буде чистою і гострою, якщо дух перестануть шанувати, то незабаром і кораблі та автомобілі зіб’ються з свого шляху, логарифмічна лінійка інженера та бухгалтерія банку й біржі втратять своє значення, свій авторитет і почнеться хаос. А проте минуло чимало часу, поки здобула визнання думка, що й техніка, промисловість, торгівля тощо, які становлять зовнішній бік цивілізації, повинні мати спільні засади духовної моралі й чесності.

На той час Грі в бісер бракувало одного: універсальності, здатності ширяти над факультетами. Астрономи, елліністи, латиністи, схоласти, музикознавці грали в інтелектуально досконалі ігри, але кожен факультет мав свою гру, кожна дисципліна і її відгалуження мали свою мову і свою систему правил. Минуло півсторіччя, поки була зроблена перша спроба подолати ці межі. Затримка ця відбулася швидше з моральних, аніж з формальних і технічних причин: засоби для подолання тих меж уже знайшлися б, але сувора мораль відродженої духовності викликала пуританський страх перед витребеньками, перед змішуванням дисциплін і категорій, глибокий і виправданий страх перед поверненням до гріха пустопорожніх забавок і фейлетонізму.

І ось праця однієї людини мало не з першого кроку привела Гру в бісер до усвідомлення своїх можливостей, а водночас і на поріг універсальності, і знов Гра завдячувала цей поступ своїм зв’язкам з музикою. Один швейцарський музикознавець і заразом фанатичний прихильник математики надав Грі нового напрямку, а тим самим і показав їй шлях до найвищого розквіту. Тепер уже неможливо дізнатися, яке було його громадянське ім’я: на той час культ особи в духовній сфері відмер, і він увійшов в історію як Lusor (або: Joculator) Basiliensis[14]. Хоч його винахід, як і кожний винахід, був лише його особистим досягненням і осяянням, але появу його зумовили не тільки приватні потреби і спонуки – він мав куди сильніші імпульси. На той час серед людей духу всюди жило палке прагнення знайти засоби вислову для нових здобутків людської думки, вони тяглися до філософії, до синтезу, цілковите зосередження на своїй дисципліні, яке раніше вважали за щастя, вже не задовольняло їх, то тут, то там якийсь учений проламував мури спеціальної науки і пробував вийти до загального, багато хто мріяв про новий алфавіт, про нову мову знаків, якою можна було б закріплювати й передавати один одному новий інтелектуальний досвід. Особливо переконливим свідченням цього прямування була праця одного паризького вченого тих часів під назвою «Китайська пересторога». Автор цього твору, якого чимало його сучасників вважало своєрідним Дон-Кіхотом, – зрештою, в своїй галузі, китайській філології, він був визначним ученим, – перераховував небезпеки, що чигають на культуру й науку, навіть найдисциплінованішу, коли вона не захоче створити міжнародну мову знаків, яка, немов давні китайські ієрогліфи, дозволяла б, не сплутуючи крил особистій уяві й винахідливості, графічно віддавати найскладніший зміст і рівночасно була б зрозуміла всім ученим світу. Найважливіший крок до здійснення цієї вимоги зробив Joculator Basiliensis. Він заклав для Гри в бісер підвалини нової мови, а саме: мови знаків і формул, у якій математика й музика грали однакову роль і яка давала змогу поєднувати астрономічні й музичні символи, зводити математику й музику, так би мовити, до спільного знаменника. І хоч розвиток любої нашому серцю Гри на цьому аж ніяк не закінчився, проте основу для всього того, що сталося пізніше в її історії, заклав уже той базельський анонім.

Відтоді Гра в бісер, що колись була професійною розвагою то математиків, то філологів, то музикантів, почала дедалі більше приваблювати до себе всіх справжніх інтелектуалів. До неї звернулися багато стародавніх академій, масонських лож, і особливо прадавнє Братство мандрівників на Схід. Кілька католицьких орденів теж відчули в ній нове духовне віяння і захопилися нею; зокрема в деяких бенедиктинських абатствах Грі віддавали стільки часу й уваги, що вже тоді постало питання, яке не раз поставало й пізніше: чи Церква й Курія мають терпіти й підтримувати Гру, чи заборонити її.

Після подвигу базельця Гра почала дуже швидко розвиватися й нарешті стала тим, чим є й досі: втіленням духовного й естетичного ідеалу, високим культом, містичною єдністю розпорошених членів universitas litterarum. У нашому житті вона взяла на себе частково роль мистецтва, а частково роль абстрактної філософії, і, наприклад, за часів Плінія Цігенгальса їй ще часто давали й іншу назву, що походила з поетичної лексики фейлетонної доби й означала заповітну мету не одного чутливого до майбутнього інтелекту, а саме: її називали «магічним театром».

Хоч Гра в бісер від часу свого виникнення з погляду техніки й кількості охопленого матеріалу безмежно розрослася, а з погляду інтелектуальних вимог до гравців обернулась у високе мистецтво й складну науку, за життя базельця їй усе-таки бракувало дечого істотного. Тоді кожна партія була нанизуванням, упорядкуванням, групуванням і протиставленням сконцентрованих понять із багатьох галузей науки й мистецтва, швидким вихоплюванням з пам’яті понадчасових вартостей і форм, віртуозним, миттєвим летом через царство духу. Аж багато пізніше з духовного арсеналу науки виховання, а особливо із звичаїв і традицій мандрівників на Схід, до Гри було залучене поняття споглядання. Бо почало впадати в око прикре становище: спритні мнемотехніки, що не мали ніяких інших позитивних якостей, віртуозно розігрували блискучі партії, вражаючи і збиваючи з пантелику інших учасників Гри блискавичним нанизуванням нескінченних понять. Тепер на таку віртуозність почали накладати дедалі суворішу заборону, і споглядання стало дуже важливою складовою частиною Гри, а для глядачів і слухачів її – навіть основною. Це був поворот до релігійності. Тепер уже потрібно було не тільки за допомогою меткої спостережливості й натренованої пам’яті інтелектуально стежити за послідовністю ідей і всією духовною мозаїкою Гри, а й глибоко віддаватись їй душею. Коли тепер керівник Гри оголошував якийсь знак, гравці повинні були методом суворого, мовчазного споглядання осягнути його зміст, походження і його сенс, що сприяло інтенсивному й органічному засвоєнню знака. Техніку і практику споглядання члени Ордену і Братств Гри виносили зі шкіл еліти, де мистецтву споглядання й медитації приділяли величезну увагу. Це і врятувало ієрогліфи Гри від виродження в прості літери.

Між іншим, до того часу Гра в бісер, хоч яка вона була популярна, для вчених і далі лишалася їхньою приватною вправою. В неї можна було грати самому, вдвох, гуртом, хоч особливо глибокі, добре скомпоновані, вдалі партії часом записували, про них дізнавалися в інших містах і в інших країнах, їх або хвалили, або критикували. Та аж тепер Гра поволі почала набувати нової функції – вона стала громадським святом. А проте ще й досі кожному дозволено грати в неї приватно, і особливо полюбляє таку гру молодь. Але тепер кожен, почувши слова «Гра в бісер», найперше подумає про урочисті публічні ігри, що відбуваються під керівництвом небагатьох досвідчених майстрів, яких у кожній країні очолює Магістр Гри. Такими іграми не тільки побожно втішаються запрошені – за ними з напруженою увагою стежать слухачі в усіх частинах світу. Деякі з цих ігор тривають кілька днів або й тижнів, і протягом усього свята і гравці, і слухачі живуть за суворими приписами, обов’язковими навіть на години сну, аскетичним, відчуженим від світу життям цілковитого самозаглиблення, схожим на суворо впорядковане, схимницьке життя, яке провадять виконавці духовних вправ святого Ігнатія.

До цього вже майже нема чого додати. Під гегемонією то тієї, то іншої науки або мистецтва Гра над усіма іграми розвинулася в своєрідну універсальну мову, з допомогою якої гравці можуть змістовними знаками віддавати духовні вартості й сполучати їх одну з одною. За всіх часів Гра була тісно пов’язана з музикою, і виконували її здебільшого або за музичними, або за математичними правилами. Оголошували одну, дві, три теми, потім розвивали й варіювали їх так само, як розвивають і варіюють тему фуги чи музичної фрази в концерті. Гра, наприклад, могла починатися певною астрономічною конфігурацією, або темою бахівської фуги, або фразою з Лейбніца, чи з «Упанішад», а далі, залежно від наміру й від хисту гравця, покликана до життя провідна ідея або розвивалась і поширювалась, або збагачувала свою виразність співзвуччями споріднених понять. Якщо початківець ще міг хіба провести знаками паралелі між класичною музикою і формулою якогось закону природи, то в знавця і майстра Гра від початкової теми вільно розвивалася в безмежних комбінаціях. В одній школі Гри довгий час дуже любили зіставляти, протиставляти і, нарешті, гармонійно поєднувати дві ворожі одна одній теми чи ідеї, наприклад, закону й волі, індивідуума й громади, до того ж особливу увагу звертали на те, щоб у такій партії обидві теми чи тези були цілком рівноправні й виконані безсторонньо, а з тези й антитези в якомога чистішому вигляді був виведений синтез. Взагалі, крім кількох геніальних винятків, ігор з негативним чи скептичним, дисгармонійним акордом не любили, а часом навіть просто забороняли їх – головним чином через той зміст, який у період свого найвищого розквіту Гра здобула в очах гравців. Вона означала витончену, символічну форму пошуків досконалості, високу алхімію, наближення до єдиного в собі, над усією безліччю образів сутщого духу, отже, до Бога. Десь так, як побожні мислителі давніших епох уявляли життя всіх істот на землі спрямованим до Бога і бачили багатоманітність явищ довершеною і до кінця продуманою тільки в Божистій єдності, так і фігури й формули Гри в бісер розросталися, музичили й філософували світовою мовою, виплеканою всіма науками та мистецтвами, простували, граючи й бавлячись, до високої досконалості, до чистого буття, до цілковитої дійсності. Гравці завжди любили слово «реалізувати» і свої дії сприймали як шлях від становлення до буття, від можливого до дійсного. Хай нам буде дозволено тут ще раз згадати наведений вище вислів Миколи Кузанського.

До речі, поняття християнської теології, оскільки вони були класично сформульовані і таким чином стали ніби спільним культурним набутком, природно ввійшли в мову Гри; вона могла так само легко й точно віддати і включити в Гру одне з основних понять віри, цитату з Біблії, вислів котрогось із отців церкви чи латинський текст меси, як і геометричну аксіому або ж мелодію Моцарта. Ми навряд чи перебільшимо, коли зважимося сказати: для вузького кола справжніх майстрів Гра означала майже те саме, що служба Божа, хоч від створення своєї власної теології вона утримувалась.

У боротьбі за своє існування серед недуховних світових сил Гра в бісер і римська церква надто потребували допомоги одна одної, щоб можна було допустити до їхньої сутички, хоч привід до неї траплявся дуже часто, бо й тут, і там інтелектуальна чесність і щире прагнення до чітких, однозначних формулювань спонукали до розмежування. Але до нього так ніколи й не дійшло. Рим ставився до Гри то прихильно, то холодно і цим задовольнявся: адже навіть у конгрегаціях і серед високого духівництва багато найрозумніших голів захоплювались Грою. До того ж Гра, відколи почали влаштовувати громадські ігри і був призначений Magister Ludi, перебувала під охороною Ордену й Виховної Колегії, а вони в своєму ставленні до Риму завжди були втіленням рицарської ввічливості. Папа Пій XV, ще бувши кардиналом, належав до ретельних, досвідчених гравців у бісер. Коли ж він став папою, то не тільки назавжди кинув Гру, як і його попередники, а й спробував боротися з нею; за його влади мало не дійшло до заборони католикам брати в ній участь. Але він помер, не встигнувши здійснити свій намір, і одна популярна біографія цього небуденного церковного діяча трактує його ставлення до Гри як глибоку пристрасть; вже ставши папою, він тільки тому почав виявляти до неї ворожість, що сподівався таким чином побороти своє справжнє почуття.