Феноменологія духу

Тяма, таким чином, і справді скасовує свою неправду та неправду об’єкта, і завдяки цьому перед нею постає поняття істини, – істини, яка існує в собі і ще не є поняттям, тобто якій ще бракує усвідомленого буття-для-себе, і якій тяма дає свободу дій, хоч і не знає себе в ній. Ця істина оперує сама, і то тільки для себе, тож свідомість не бере жодної участі в її вільній реалізації, а лише придивляється до неї і просто осягає її. Таким чином, передусім саме ми повинні стати на її місце й бути поняттям, яке формує те, що міститься в цьому результаті; тільки тоді, коли об’єкт цілком сформований, постаючи перед свідомістю як щось сутнє, вона вперше стає усвідомленим розумінням.

Результатом було незумовлене загальне, передусім у негативному й абстрактному значенні, що свідомість заперечує свої однобокі поняття та абстрагує їх, тобто зрікається їх. Цей результат має, проте, й позитивне значення, бо утверджує єдність буття-для-себе і буття-для-іншого, тобто абсолютні протилежності стають безпосередньо утверджені як одна сутність. Спершу видається, ніби це впливає тільки на формальні взаємовідносини моментів, але буття-для-себе і буття-для-іншого – це ще й зміст, бо протилежність у своїй істині не може мати якоїсь іншої природи, крім тієї, що з’являється в результаті: зміст, який вважають у сприйнятті за істину, насправді належить тільки формі й розпадається у своїй єдності. Цей зміст водночас загальний; не може бути жодного іншого змісту, що з огляду на свою особливу будову відмовлявся б повертатися до цієї незумовленої загальності. Такий зміст був би якимсь визначеним способом бути для себе і мати відносини з іншим. Але бути для себе і мати відносини з іншим становить природу і сутність того, чия істина полягає в тому, щоб бути незумовленим загальним, тож і результат є цілковито загальним.

Та оскільки це незумовлене загальне – об’єкт для свідомості, в ньому проступає різниця між формою і змістом, і у формі змісту моменти мають той вигляд, у якому спершу постають: з одного боку, вони є загальним середовищем багатьох матерій, що існують, а з другого – відображеним у собі одним, де їхня самостійність зникає. Те середовище – це розпад незалежності речі, або пасивність, що є буттям для іншого; одне – це буття-для-себе. Треба придивитись, як постають ці моменти в незумовленому загальному, що є їхньою сутністю. Одразу з’ясовується, що внаслідок існування лиш у цьому загальному, вони взагалі вже не містяться окремо один від одного, а радше в самих собі, є, по суті, самоскасувальними аспектами, тож утверджено тільки їхній перехід один в одного.

Отже, один момент постає як сутність, що відступила вбік, як загальне середовище, або як існування незалежних матерій. Але незалежність цих матерій – не що інше, як це середовище, тобто це загальне – це лише множина таких різних загальних. Але те, що загальне саме по собі перебуває в нерозривній єдності з цією множиною, означає: кожна з цих матерій є там, де є інші; вони взаємно пронизують одна одну, не торкаючись одна одної, бо й навпаки, розмаїття теж незалежне. Отже, внаслідок цього водночас виявляється, що вони абсолютно пронизані порами, або скасовані. Але така скасованість, або зведення цього розмаїття до чистого буття-для-себе, – це знову-таки не що інше, як саме середовище, а це середовище – незалежність різних елементів. Іншими словами, елементи, утверджені як незалежні, безпосередньо переходять у свою єдність, а їхня єдність – безпосередньо в розгортання розмаїття, а розмаїття – знов у зведення до єдності. Саме цей процес і названо силою; один її момент, коли сила набирає форми розпорошення незалежних матерій, що мають своє буття, – це вияв сили, а коли вона набирає форми зникання цих матерій або відступу від свого вияву, це вже притлумлена сила, власне сила. Але, по-перше, притлумлена сила теж повинна мати свій вияв; по-друге, у вияві вона однаково є силою, що існує всередині себе, так само як у бутті-всередині-себе вона є ще й виявом. Оскільки ми підтримуємо ці обидва елементи в їхній безпосередній єдності, то, власне, саме тямі належить поняття сили, — поняття, яке містить різні елементи як різні: адже самі по собі вони не повинні бути різними, тобто різниця існує лиш у мисленні. Іншими словами, в поданому вище утверджено тільки поняття сили, а не її реальність. Фактично сила – це незумовлено загальне, що є в собі точнісінько таким, яким воно є для когось іншого, тобто те, що містить у собі відмінність, бо відмінність – це не що інше, як буття-для-когось-іншого. Отже, щоб сила була у своїй істині, вона повинна цілковито вивільнитися від мислення і утвердитись як субстанція цих відмінностей, тобто, по-перше, як уся ця сила, що, по суті, лишається в собі і для себе; по-друге, як її відмінності, що стають субстанційні, або як моменти, що існують для себе. Отже, сила як така, або притлумлена сила, стає таким чином для себе одним, що відкидає, в очах якого розгортання матерій – це ще одна сутність, що існує, тож у такому разі утверджено два різні незалежні аспекти. Але сила – це ще й ціле, або лишається тим, чим вона є згідно зі своїм поняттям, а саме: ці відмінності лишаються чистими формами, поверховими зникущими моментами. Водночас відмінність між власне силою, тобто притлумленою силою, і силою як розгортанням неналежних матерій не існувала б узагалі, якби вони не мали свого буття; тобто сили б не було, якби вона не існувала в такому протиставленні. Проте існування способом, для якого характерне таке протиставлення, означає не що інше, як те, що обидва моменти водночас і самі незалежні. Тож тепер нам і слід розглянути процес, у якому ці обидва елементи постійно набувають незалежності, а потім знову скасовують її. Як дивитися загалом, стає очевидним, що цей процес – не що інше, як процес сприйняття, в якому обидві сторони – і перцепієнт, і сприйняте водночас, – передусім єдині та неподільні як осягання істини, але при цьому кожна сторона ще й відображена в собі, існує для себе. В даному випадку ці обидві сторони – моменти сили; вони теж існують у єдності, коли та єдність, постаючи як середня ланка двох крайнощів, що існують для себе, завжди розпадається на ці самі крайнощі, що тільки завдяки цьому й існують. Таким чином, процес, який раніше видавався самознищенням суперечливих понять, має тут ще й об’єктивну форму і є рухом сили, результатом якого є незумовлене загальне, що набирає подоби необ’єктивного, або внутрішнього речей.

Сила, як визначена тут, оскільки її репрезентують як таку або як відображену в собі, – це тільки один аспект її поняття, але тільки як субстантивована крайність, ба навіть крайність, що має визначеність одного. Внаслідок цього існування розгорнутих матерій виходить за її межі і є чимсь іншим, ніж вона. Оскільки необхідно, щоб сила сама була цим існуванням, тобто виявляла себе, її вияв набирає такої форми, що це інше підступає до неї і звертається з проханням. Але насправді, оскільки сила необхідно виявляє себе, вона в собі самій має те, що було утверджене як якась інша сутність. Ми повинні відступити від погляду, що утверджує силу як одне, а її сутність – самовияв – як інше, що підступає до неї зовні; сила радше сама є тим загальним середовищем, де моменти існують як різні матерії; іншими словами, сила вже виявилась, а те, що має бути іншим, яке звертається до неї, – це радше сама сила. Отже, сила існує тепер як середовище розгорнутих різних матерій. Але сила – це, по суті, одне, тож їй притаманна і форма буття, в якій ці наявні матерії скасовані; таким чином, тепер ця единість, оскільки силу утверджено як середовище матерій, є чимсь іншим, ніж сила, тож сила має свою сутність поза своїми межами. Та оскільки вона необхідно має бути цією своєю сутністю, яка тим часом ще не утверджена, це інше підступає і спонукає силу відображуватись у собі, тобто касує її зовнішній вияв. Проте фактично сама сила є цим відображенням у собі, скасуванням зовнішнього вияву; видається, ніби єдиність зникає так, як і постала: немов щось інше; сама сила і є тим іншим, тобто притлумленою силою.

Те, що постає як інше і спонукає силу водночас і виявитись, і повернутися в себе, і саме безпосередньо репрезентується як сила, бо інше постає і як загальне середовище, і як одне, і то таким способом, що кожна з цих прибраних форм видається водночас зникущим моментом. Отже, сила – через те, що для неї існує інше і вона існує для іншого – взагалі ще не вийшла за межі свого поняття. Водночас наявні дві сили, щоправда, поняття обох сил одне, але перейшло зі своєї єдності у двоїстість. Замість того, щоб протиставлення й далі, цілковито й по суті, було тільки моментом, видається, ніби воно, поділившись на дві незалежні сили, уникло панування єдності. Нам треба пильніше придивитись, яка виникає ситуація у зв’язку з цією незалежністю. Попервах друга сила постає проти тієї сили, яку спонукають, як спонукальна, проте, з огляду на свій зміст, – як загальне середовище, та оскільки ця друга сила полягає, по суті, в чергуванні цих обох моментів і сама є силою, вона фактично стає цим загальним середовищем лише тоді, коли її спонукають до цього, а також є тільки негативною єдністю, спонукає силу повернутися в себе лише тому, що її спонукають до цього. Отже, відмінність між тими двома силами, коли одну вважали за спонукальну, а другу – за ту, яку спонукають, теж переходить у той самий взаємообмін визначеностями.

Таким чином, взаємодія обох сил полягає в даному випадку в тому, що вони надають одна одній протилежних визначеностей, існують одна для одної внаслідок такої визначеності і здійснюють абсолютний безпосередній обмін цими визначеностями, – полягає в переході, завдяки якому лише й існують ці визначеності, що в них сили, як видається, постають незалежно. Скажімо, спонукальну силу утверджено як загальне середовище, а спонукану силу – як притлумлену силу, але спонукальна сила є загальним середовищем тільки тому, що друга сила притлумлена; або ж притлумлена сила – це радше сила, що спонукає першу силу й перетворює її на загальне середовище. Перша сила набирає своєї визначеності тільки завдяки другій силі і є спонукальною лише тією мірою, якою друга сила спонукає її бути спонукальною; так само безпосередньо вона і втрачає цю їй надану визначеність, бо ця визначеність переходить чи, радше, вже перейшла у визначеність другої сили; спонукальна сила, діючи як зовнішній чинник, постає як загальне середовище, але тільки тому, що її спонукає до цього друга сила, а це означає, що ця друга сила набуває статусу спонукальності й радше сама, по суті, є загальним середовищем; вона утверджує спонукальність саме тому, що ця друга визначеність теж, по суті, її, тобто що вона і є цією визначеністю.

Доповнюючи наш погляд на уявлення про цей процес, можна ще звернути увагу на те, що й самі відмінності виявляються двоїстим способом: по-перше, як відмінності змісту, бо одна крайність – це сила, відображена в собі, а друга – середовище матерій; по-друге, як відмінності форми, бо одна з них спонукальна, а друга – спонукана, одна активна, а друга пасивна. Коли йдеться про відмінності змісту, вони різні загалом або для нас, а коли йдеться про відмінності форми, вони незалежні, стоять у своїх відносинах нарізно й формують протиставлення. У сприйнятті руху сили свідомість починає усвідомлювати, що ці крайнощі, в обох згаданих аспектах, в собі нічого не становлять, бо й самі ці аспекти, в яких мала полягати їхня відмінна сутність, є тільки минущими моментами, безпосереднім переходом кожного елемента в свою протилежність. Але для нас, як уже згадано вище, зникають навіть відмінності в собі як відмінності змісту і форми, а в аспекті форми діяльне, спонукальне і для-себе-сутнє за своєю сутністю є тим самим, що в аспекті змісту було притлумленою силою; пасивне, спонукане, для-іншого-сутнє в аспекті форми було тим самим, що в аспекті змісту поставало як загальне середовище багатьох матерій.

З цього випливає, що уявлення про силу внаслідок поділу на дві сили стає реальним, і ми бачимо, як це відбувається. Ці дві сили існують як сутності, що існують для себе, проте їхнє існування – це такий їхній рух назустріч одна одній, що буття кожної з них – це радше чиста утвердженість із боку іншої сили, тобто їхнє буття радше мало чисте значення зникнення. Вони не схожі на крайності, що зберігають для себе щось зафіксоване, а в спільному проміжному середовищі тільки передають одна одній під час контакту якусь зовнішню властивість, бо тим, чим вони є, вони є лиш у цьому проміжному середовищі й у цьому контакті. Там ми безпосередньо маємо обидві сили: і силу притлумлену, її буття-для-себе, і вияв сили; силу спонукальну і силу спонукану; отже, ці моменти не поділяються на дві незалежні крайності, які пропонують одна одній лише протилежний полюс, бо радше їхня сутність цілковито полягає в тому, що кожна існує тільки завдяки іншій і кожна одразу припиняє бути такою, якою вона є завдяки іншій, будучи тією іншою. Таким чином, вони фактично не мають власної субстанції, яка підтримувала б їх. Поняття сили зберігається як сутність у самій своїй реальності; сила як реальна існує лиш у своєму вияві, що водночас є не чим іншим, як самоскасуванням сили. Ця реальна сила, репрезентована як вільна від свого вияву і така, що існує для себе, – це притлумлена сила, але й сама ця визначеність є фактично, як випливає зі сказаного вище, тільки моментом вияву сили. Отже, істина сили лишається тільки ідеєю сили, а моменти її реальності, її субстанції та її руху невпинно зливаються в одну недиференційовану єдність, що не є притлумленою силою (адже й ця сила – лиш один такий момент), бо ця єдність – поняття сили, взяте як поняття. Отже, реалізація сили – це водночас утрата її реальності; внаслідок цього вона стає чимсь цілковито іншим, а саме: загальністю, яку тяма з самого початку й безпосередньо визнавала за сутність сили і яка й сама виявляється як її сутність у тому, що має бути її реальністю, в реальних субстанціях.

Тією мірою, якою ми розглядаємо перше загальне як поняття тями, де сила ще не існує для себе, то друге становить тепер її сутність, якою вона виявляється в собі і для себе. Або навпаки: коли розглядати перше загальне як безпосереднє, що має правити за реальний об’єкт для свідомості, тоді це друге визначене як негативне чуттєво об’єктивної сили; це сила в тій формі, в якій у своїй справжній сутності вона існує тільки як об’єкт тями; те перше загальне було б притлумленою силою, тобто силою як субстанцією, а друге – це внутрішнє речі як внутрішнє, що є тим самим, що й поняття як поняття.

Ця справжня сутність речі визначена тепер так, що вона не існує безпосередньо для свідомості; радше свідомість має опосередковані відносини з внутрішнім і крізь проміжне середовище взаємодії сил прозирає – як тяма – справжню основу речей. Це проміжне середовище, що пов’язує дві крайності – тяму і внутрішнє, – є розвиненим буттям сили, що для самої тями відтепер є зниканням. Через те ми й називаємо його з’явищем, бо буття, що безпосередньо в собі самому є небуттям, ми називаємо ілюзією. А це не просто ілюзія, а з’явище, ціле ілюзії. Але ціле як ціле, або загальне, – це те, що становить внутрішнє, взаємодію сил як відображення їх у собі. В ньому свідомість об’єктивно бачить перед собою сутності сприйняття такими, якими вони є в собі, а саме: як моменти, що без упину, не маючи власного буття, безпосередньо перетворюються у свою протилежність; одне, що безпосередньо стає загальним, суттєве, що безпосередньо стає несуттєвим, і навпаки. Отже, взаємодія сил – це розвинена негативність, але її істина – позитивна, тобто загальне, об’єкт, що існує в собі. Буття цього об’єкта опосередковане для свідомості рухом з’явища, і в тому русі буття сприйняття і чуттєво-об’єктивний світ узагалі мають лише негативне значення; отже, свідомість відображується в собі, як в істині, але, будучи свідомістю, знову робить цю істину об’єктивним внутрішнім і відрізняє це відображення речі від свого відображення в собі; так само й опосередкувальний процес для неї ще досі є об’єктивним. Тому це внутрішнє є для свідомості крайністю, протиставленою їй, але через те й істиною для неї, бо в ньому, мов у якомусь у-собі, вона водночас має свою вірогідність, або момент свого буття-для-себе. Але цих своїх основ вона ще не усвідомлює, бо буття-для-себе, що мало мати своє внутрішнє в ній, було б не чим іншим, як негативним процесом; але цей процес для неї ще досі є об’єктивним зникущим з’явищем, а не її власним буттям-для-себе; отже, внутрішнє для свідомості – це, звичайно, поняття, але вона ще не знає природи поняття.

У цій внутрішній істині, цьому абсолютно загальному, що позбулося протилежності загального та одиничного і стало об’єктом тями, розкривається тепер надчуттєвий світ як істинний світ, що лежить вище від чуттєвого світу, який є світом з’явищ, над минущою цьогобічністю лежить постійна потойбічність, певне в‐собі, що є першим, а отже, недосконалим з’явищем розуму, тобто тільки чистою стихією, в якій істина має свою сутність.

Отже, наш об’єкт відтепер – силогізм, засновками якого є внутрішнє речей і тяма, а його середнім терміном – з’явище; проте хід цього процесу висновування породжує додаткове визначення того, що тяма з допомогою середнього терміна виявляє у внутрішньому, а також досвіду, якого набуває тяма, розглядаючи ці відносини поєднаних термінів.

Внутрішнє – і досі чиста потойбічність для свідомості, бо вона ще не знайшла себе в ній; воно ще пусте, бо воно – тільки ніщо з’явища і є насправді простим загальним. Із таким способом буття внутрішнього безпосередньо погоджуються ті, хто стверджує, що внутрішнє речей неможливо пізнати, але причину тут слід розуміти якось інакше. Хай там як, про це внутрішнє, яким воно тут є безпосередньо, ще немає жодних знань, але не тому, що розум надто короткозорий, чи обмежений, чи який завгодно інший, як нам заманеться його назвати (про це ми ще нічого не знаємо, бо так глибоко ми ще не сягали), а внаслідок самої простої природи предмета, бо ж у пустоті нічого не відомо, або, коли висловитися з позиції іншої сторони, саме тому, що її визначено як потойбіччя свідомості. Результат, щоправда, той самий, якщо поставити сліпого серед багатства надчуттєвого світу (якщо цей світ має те багатство, байдуже, чи воно є питомим змістом цього світу, чи сама свідомість становить цей зміст), а зрячого – серед цілковитої пітьми або, якщо хочете, серед чистого світла (якщо припустити, що надчуттєвий світ справді такий); зрячий бачить серед чистого світла не більше, ніж серед цілковитої пітьми, і не більше, ніж сліпий серед повноти багатства, яке лежить перед ним. Якби вже нічого більше не можна було б удіяти із внутрішнім та нашою пов’язаністю з ним завдяки світу з’явищ, то не лишилося б нічого іншого, як дотримуватися з’явищ, тобто вважати за істину те, про що ми знаємо, що воно не є істиною, або щоб у тій пустоті, яка, щоправда, спершу постає як пустота, де немає об’єктивних речей, проте як пустота в собі, де, слід вважати, немає і всіх духовних відносин та відмінностей свідомості як свідомості, – отож, щоб у тій цілковитій пустоті, яку навіть називають священною, все-таки щось було, наповнити її мріями, вигадками, проявами, витвореними самою свідомістю; пустота мала б бути задоволена, що до неї поставились так погано, бо вона б не заслуговувала нічого кращого, бо навіть мрії – це все-таки щось краще, ніж її гола порожнеча.

Але внутрішнє, або надчуттєве, потойбіччя таки виникло, воно походить зі з’явища, і з’явище є його опосередкуванням; іншими словами, з’явище є його сутністю і фактично його наповненням. Надчуттєве – це чуттєве і сприйняте, утверджене таким, яким воно є насправді; але істина чуттєвого і сприйнятого полягає в тому, щоб бути з’явищем. Отже, надчуттєве – це з’явище як з’явище. Але, коли при цьому ще й думати, що надчуттєве – це також і чуттєвий світ, або світ, яким він є для безпосередньої чуттєвої вірогідності і сприйняття, це вже буде викривленим розумінням, бо з’явище – це радше не світ чуттєвого знання і сприйняття як сутній, а світ як скасований, або утверджений насправді як внутрішній. Звичайно кажуть, що надчуттєве – це не з’явище, але при цьому під з’явищем розуміють не з’явище, а радше чуттєвий світ як саму реальну дійсність.

Тяма, що є тут нашим об’єктом, опиняється саме на тому місці, де внутрішнє стало для неї лиш загальним, ще не наповненим у-собі; взаємодія сил має тільки це негативне значення – не бути в собі, – а її єдине позитивне значення – опосередкувальне, проте за межами тями. Але відносини тями із внутрішнім через опосередкування – це його власний процес, завдяки якому внутрішнє стає наповненим. Взаємодія сил існує безпосередньо для тями, але істина для неї – це просте внутрішнє, тож і рух сили загалом є істиною теж тільки як щось просте. Спостерігаючи взаємодію сил, ми бачили: її особливість полягає в тому, що сила, спонукана якоюсь іншою силою, водночас є спонукальною для цієї іншої сили, що й сама тільки завдяки цьому стає спонукальною. Отже, тут, таким чином, відбувається тільки безпосередня зміна, або абсолютний обмін визначеностями, які становлять єдиний зміст того, що постає перед нами, – чи то загального середовища, чи то негативної єдності. Воно, постаючи перед нами в цілком визначеній подобі, одразу припиняє бути таким, яким було, постаючи; своєю появою у визначеній подобі воно спонукає іншу сторону, яка завдяки цьому набуває вияву, тобто цей аспект тепер безпосередньо стає таким, яким мав бути перший аспект. Ці обидва аспекти – відносини спонукання і відносини визначеного протилежного змісту – є, кожен для себе, абсолютним процесом перекручення і зміни. Проте й самі ці обидва типи відносин – це те саме, тож відмінність у формі (бути спонуканою чи спонукальною) – та сама, що й відмінність у змісті: між спонуканим як таким, а отже, пасивним середовищем, і спонукальним, тобто діяльним чинником, негативною єдністю, або одним. Унаслідок цього зникає всяка різниця між окремими силами, що мають брати участь у цьому процесі, протиставлені одна одній, бо вона спирається тільки на згадані вище відмінності. Отже, водночас із тими відмінностями не стає різниці й між силами, і все зливається в одне. Немає ні сили, ні спонукання, ні спонуканості, ні визначеності бути і наявним середовищем, і відображеною в собі єдністю, ні одиничного, що є чимсь для себе, ні різних протилежностей, бо в цій абсолютній зміні є тільки відмінність як загальна, тобто така, в якій зникають багато різних протилежностей. Отже, ця відмінність як загальна – це те, що становить простий елемент у самій взаємодії сил та істину цього процесу; це закон сили.

Абсолютно мінливе з’явище через свої відносини з простотою внутрішнього, або тяму, перетворюється в просту відмінність. Внутрішнє – це передусім загальне в собі, але це просте загальне в собі – це, по суті, теж абсолютно загальна відмінність, бо воно є результатом самої зміни, або ж зміна є його сутністю, проте зміна як утверджена у внутрішньому, така, яка вона насправді, і в цій реальності його теж вважають за таку саму абсолютно загальну, заспокоєну й самототожну відмінність. Іншими словами, заперечення – суттєвий елемент загального, тож заперечення чи то опосередкування в загальному – це загальна відмінність. Ця відмінність виражена в законі, що є постійним образом мінливого з’явища. Таким чином, надчуттєвий світ – це спокійне царство законів, щоправда, по той бік сприйманого світу, бо цей світ репрезентує закон тільки через невпинну зміну, але однаково присутній у ньому і є його безпосередньою нерухливою копією.