скачать книгу бесплатно
Листи
Юлiя Гавриленко
Молодий письменник Олександр Сидоренко пiсля випуску своеi книги «У пiтьмi» втратив натхнення i, знiчений, повернувся у рiдне мiстечко працювати адмiнiстратором у кав’ярнi. Пiсля робочого дня хлопець знаходить у поштовiй скриньцi бiлоснiжний конверт без зворотноi адреси. Усерединi виявляеться лист, написаний такою собi Анонiмкою. Почерк дiвчини здаеться Сашi знайомим. Вiн вирiшуе будь-що ii розшукати. Насправдi ж, Анонiмкою назвалася унiверситетська подруга Сашка – Маша. Дiвчина поселилася ненадовго у квартиру навпроти i вiд нудьги вирiшила вiдправити лист своему сусiдовi, якого одразу ж впiзнала в коридорi. От тiльки вiдправила вона геть не те, що хотiла. Доводиться писати нового листа…
Юлiя Гавриленко
Листи
Глава 1. Несподiвана знахiдка
– Привiт, Саш!
– Ооо, Сашка!
– Сашко! На роботу спiшиш?
Ось так звичайно починався мiй день. У мiстечках всi знають одне одного ледь не з дитинства, а я був наче кiнозiркою якоюсь. І все тому, що займаюся трiшки дивною справою.
Узагалi, я тримаю невеличку кав’ярню, що дiсталася менi вiд дiдуся. Нi, це не через неi мене усi знають. Але кав’ярня е моею гордiстю та единим мiсцем роботи у мiстi.
Скiльки себе пам’ятаю, я завжди тут жив. Звiсно, коли вчився, то приiжджав лише на канiкули, але все ж. Це було мое мiсто. І де б я не побував, воно мiцно трималося за свiй теплий закуток у серцi. Але найбiльше я любив свою кав’ярню.
Та що там любив – обожнював! Усе мое дитинство промайнуло в нiй. Я навiть нiчого не змiнював: усе тi ж дерев’янi меблi, столи, накритi клiтчастими скатертинами, в кутку потрiскував вогонь у справжньому камiнi… Кав’ярню сповнювали затишок та почуття приемноi ностальгii. Не даремно завжди було багато охочих побувати тут: сховатися вiд зовнiшнього свiту, вiд усiх його проблем за чашкою запашного американо з молоком.
Дверi уже вiдчиненi, робота кипить. Мiй новий адмiнiстратор – Катя – добре виконувала своi обов’язки. Щойно я увiйшов, озвався дзвоник, i вона вискочила з кухнi з нотатником в руках.
– Олександре Олеговичу, у нас партiя кави затримуеться i…, – одразу заторохкотiла вона.
– Кать, який у бiса Олександр Олегович, ми з тобою зi школи дружимо! – з осудом глянув я на дiвчину i провiв рукою по волоссю, змiтаючи дрiбнi снiжинки. – Скiльки разiв тобi повторювати – просто Саша.
– Добре-добре, – неуважно вiдповiла вона. Катя чудово знала, що я не люблю, коли мене кличуть по батьковi. Їй просто подобалося мене дратувати. – Гаразд, Сашо, – навмисно пiдкреслила вона, – партiю кави ще не доставили, i у нас проблема з другою кавоваркою на кухнi. Майстра я уже викликала.
– Молодець! І що б я без тебе робив?
– Навiть i не знаю.
Дiвчина пiдморгнула, крутнулася на каблуках i знову побiгла на кухню. Я лише зiтхнув. Як добре, що вона у мене е! Не знаю, що б робив без цiеi непосиди. Може збiльшити iй платню? За звичкою, я знову пригладив волосся i рушив у свiй кабiнет: скоро розпочнуться свята, а ми досi не прикрасили жодного куточка кав’ярнi.
– Ага, синку, ти уже прийшов!
Тато глянув на мене поверх окулярiв i повернувся до паперiв.
– Тут звiти за минулий квартал. Ми знов у плюсi!
– Знаю, тату, – я пiдiйшов до одного зi стелажiв i почав ритись у папках. – Слухай, ти можеш порiвняти нашi прибутки до того, як прийшла Катя i пiсля?
– Я тобi й так можу сказати, та думаю ти i сам здогадуешся, що вони зросли.
– Так-так, знаю…
– Я вiдразу радив тобi найняти ii на роботу!
– А менi здавалося, що ти якраз був проти, – я посмiхнувся. – Та справа не в цьому. Я хочу пiдвищити iй зарплату.
– Хм…, – батько вiдiрвався вiд звiтiв i поглянув на мене. – Хм, – знову хмикнув вiн. – А ти в цьому певен?
– Не знаю, менi здаеться, вона на це заслуговуе, – нахмурився я.
– Синку, в неi i так заробiтна плата вища нiж у бiльшостi адмiнiстраторiв мiста. Гадаю, просто потрiбно зменшити iй навантаження. Розгрузити ii.
– Пропонуеш менi повернутися до цього занудства? – губ ледь торкнулась усмiшка. Чесно кажучи, я не мав нiчого проти. Менi й самому набридло нiчого не робити.
– Так, саме так, – просяяв батько. – Та й тобi буде чим зайнятися! Ти ж так i не почав писати наступну книжку. Чи…?
– Нi, не почав.
Ну ось ми й прийшли до мого загадкового роду заняття. Я – письменник. Принаймнi був ним з пiвроку тому. Моi книги розлетiлися з такою легкiстю, я отримав безлiч нових замовлень от тiльки… у мене пропало натхнення. Зникло, розчинилось у повiтрi. Пiвроку тому я почав писати книгу, але менi так i не вистачило духу ii завершити. Батьки далi мене пiдтримували, однак для себе я уже все вирiшив – з письменництвом покiнчено. Музи немае.
Тому тепер я займаюся кав’ярнею. Так, я ще не надто досвiдчений (врештi, менi лише двадцять три), тому здебiльшого керуе батько. Хоча кав’ярня за паперами е моею, але я радий посадi адмiнiстратора. Не готовий ще до такоi вiдповiдальностi.
Розпрощавшись iз татом, я грюкнув дверима i кинувся допомагати Катi. Але здаеться, дiвчинi не дуже-то й потрiбна була моя помiч. Усе ж таки, кав’ярня невелика й роботи у нiй не так уже й багато, тому я пiшов туди, куди Катi дорога була закрита: полiз на горище за новорiчними прикрасами та ялинкою.
Катька була дуже рiшучою, смiливою, але у неi була одна слабкiсть – вона ненавидiла наше горище. Ще в дитинствi я лякав ii привидами та щурами, якi буцiмто там живуть, й вона досi боялася туди заходити. Тому я зiбрав усю свою чоловiчу мужнiсть в кулак i полiз туди сам, у компанii старого лише блимаючого лiхтаря.
На горищi, як i в старi добрi часи, було душно та сухо. Сюди пiдiймалось усе тепло iз залу, тому спека була немов улiтку. Не маючи намiру спiтнiти, я швидко окинув горище у пошуках прикрас. Вони, як завжди, стояли далеко у кутку, затягнутi павутинням, яке павуки встигли сплести за рiк. Скоро iм доведеться розпочинати свою клопiтку витончену роботу заново.
Ялинку закинув на плечi, взяв у руки цiлий стос коробок i всi пакунки з прикрасами для кав’ярнi i поволi посунув до виходу. До мене лише згодом дiйшло: а як же я спущуся?
– Катю!! – голосно крикнув я. Жодного результату. – Кать!
– Чого тобi? – скрипнули дверi до комiрчини, i бiля драбини нагору з’явилася моя помiчниця.
– Лови! – i перший пакунок з ялинковим дощиком полетiв просто на дiвчину.
Почулося гучне «Ааа!», та судячи зi звуку, Катя таки зловила пакунок. Одразу за ним полетiло iще кiлька. Дiвчина вправно iх впiймала i згодом справа дiйшла до коробок.
– Гаразд, так дiла не буде, – зiтхнув я. Довелося визнати, що кидати коробки Катi було б не дуже розумно. Довелося взяти двi з них i поволi почати спускатися.
– Дивись не впади! – Катя вчепилася у хитку драбину i другою рукою уже намагалася дотягнутися до однiеi з коробок. Спустившись iще на кiлька сходинок, я звiльнився вiд своеi ношi.
– Окей, слухай, – повернувшись нагору, крикнув Катi. – Тут залишилося всього нiчого, якось сам усе спробую знести. Ти тiльки пiдстрахуй.
– Добре! – почулося у вiдповiдь знизу.
«Всього нiчого» означало ще двi коробки та ялинка. Ага, геть нiчого. Але легше вже знести все здразу анiж бiгати туди-сюди по старезнiй драбинi, що от-от розлетиться по частинах. Тому, я закинув ялинку на плечi, взяв двi коробки у кожну руку i поволi почав екстремальний спуск. Ялинка кололася, коробки не були важкими, але доволi об’емними, що дещо заважало. Та найбiльше менi заважали Катинi крики.
– Сашо, ти здурiв? Обережно! Куди ти стiльки набрав? Важко було по-одному знести?! – викрикала вона, швидко забираючи у мене першу коробку.
– Так, важко! – не витримав я.
І це була фатальна помилка. У правiй руцi залишилася друга коробка, а лiва уже порожня. Через це тримати рiвновагу було вкрай важко. Я спустився ще на сходинку, потiм ще на одну i – трiсь! Вiдволiкшись на свою крикливу адмiнiстраторку, я надто перегнувся назад i, втративши рiвновагу, шубовснувся з драбини. Просто на дерев’яну пiдлогу. Наче мiшок iз картоплею, iй-богу.
Не знаю чому, але мене це вкрай розсмiшило. Тому я лежав, розпластавшись, на новорiчнiй ялинцi й реготав мов навiжений. Добре, що нiчого не болiло.
– Ти як – цiлий? – пiдбiгла стурбована Катя.
– Ага, цiлiсiнький. Якби ж ти менше кричала, то було б ще краще, – через смiх вимовив я i повiльно сiв.
– Ідiот! – менi вмазали гучного запотиличника. – Здаеться, ти конкретно вгатився головою! От нема чого вiдразу все на собi тащити!
– Катька, та заспокойся ти, – сказав я. – Нiчого не сталося. Ну, трiшки забився. Не страшно.
– Не страшно! – повторила вона. – Та йди ти, Сидоренко!
І, рвучко вiд мене вiдвернувшись, вона зникла за дверима. А я так i залишився сидiти на погнутiй нещаснiй ялинцi, приголомшено дивлячись iй вслiд. Треба ж було так упасти! Чому Катька не може посмiятися разом зi мною? Все ж, дiвчата такi дивнi створiння…
Прикрашати кав’ярню я змiг почати аж у кiнцi робочого дня. Людей було уже мало, надворi починало темнiти, i я якраз перестав реготати щоразу, коли згадував свое фееричне падiння. Саме пора взятися за прикрашання.
І ось почалося це дiйство. Розпаковано усi коробки, витрушено змiст усiх пакункiв, а ялинка – уже розправлена та полагоджена – гордо стоiть бiля величезного вiкна поряд iз входом. Ми з Катькою за барною стiйкою розмiрковуемо, де що розмiстити.
– Ммм… Думаю, ось це пiде сюди, – Катя кивнула на новорiчний дощик, схожий на ялинкову гiлку, вкриту снiгом i постукала по стiльницi. – І ще додати ось цi гiрлянди, кольоровi.
– Окей, погоджуюся, – кивнув я. – Тодi ялинку наряджаемо у червоно-золотистий i золотистi гiрлянди на вiкна.
– О, i Санту з оленями на цю стiну повiсимо! – моя напарниця ткнула пальцем в одну з цегляних стiн.
– Гаразд, з цим вирiшили. Давай за роботу.
Залишивши Катю прикрашати усе дощиком, я взяв стiлець i пiшов розвiшувати гiрлянди на вiкнах. Трiшки скотчу й фантазii зробили свое – стоячи на хиткому стiльцi, я розглядав свою роботу. Ось зiрки з гiрлянд, ось ялинка… Одразу повiяло новорiчним настроем.
– Сашо!! – почувся зляканий крик Катi.
Знову вона кричить. Закотивши очi до стелi, я обернувся. Щось хруснуло. Ноги провалились i – бац! – я знову на пiдлозi. Та цього разу ялинка мене не врятувала. Болем вiддавала потилиця, i все навколо почало темнiти. Останне, що я бачив – розмита пляма з довгим чорним волоссям. Здаеться, до мене пiдбiгла Катя. Я втратив свiдомiсть.
– Теж менi. Ідiот. Стiлець вiн узяв! І не подивився, що вiн хитаеться? – почув я бурмотiння побiля себе.
Я розплющив одне око i спробував щось розгледiти. Здаеться, я лежу на диванi у власному кабiнетi. Рука провела шорсткою поверхнею шкiри. Так i е, це мiй диван. На крiслi бiля мене сидiла Катя i не переставала бурмотiти явно не на мою користь.
– Що, вже оклигав, лихо ти таке? – запитала вона, скуйовдивши менi волосся. Я невдоволено скривився. Катинi очi вiдразу стурбовано округлилися. – Вибач, болить?
– Нi, просто досить псувати менi зачiску! – я пiдмiтив, що голос у мене – немов пiсля сну. – До речi, котра година?
– Прекрасна година, щоб дiстати по макiтрi за свою халатнiсть! – i я знову отримав запотиличника вiд свого адмiнiстратора. Треба змiнити тут порядки, бо iнакше мене уб’ють.
– Ой, подумаеш!
– Так i прибила би, iдiота, але шкода руки бруднити, – фиркнула Катя i встала. – Збирайся, пора тобi йти додому.
– А що я так довго лежав? Ми закриваемося? – запитав я, повiльно встаючи з належаного мiсця; голова гудiла i свiт довкола чомусь гойдався, мов на хвилях, наче я був на кораблi, а не у кав’ярнi. До горла пiдступила нудота.
– Нi, але ти йдеш додому, – Катя строго покосилася у мiй бiк. – Досить менi клопоту з тобою на один день. Тим бiльше, гiрлянди ти таки розвiшав, а дощик я й сама прикрiплю.
– А може, я ще залишуся i… – почав було я, але Катька на мене шикнула:
– Пiшли, проведу тебе додому, щоб з тобою ще щось не трапилося.
І вийшла з кабiнету, грюкнувши дверима. От завжди вона так, з самоi школи! Завжди любила вказувати, прямо тиран якийсь. Я зiтхнув, потягнувся i, нарештi, встав з дивану. Моя куртка висiла поруч, на стiльцi. Швидко накинув ii на плечi i рушив слiдом за своею подругою, трiшки похитуючись.
З Катькою ми дружимо давно. У школi мене не дуже любили, а вона була наче Мiс Популярнiсть. Усi хотiли iз нею дружити. А вона дружила зi мною. І це була неабияка причина для гордостi.
Катька перша побачила моi книжки. Лiтературу вона не надто любила й за книгу сiдала рiдко, але моi прочитала усi. Романи, розповiдi, оповiдання – що б не написав, усе в першу чергу йшло до Катi. В рештi, саме завдяки iй я i опублiкував свою першу книгу. Ця вреднюга вiдправила ii у редакцiю. Я й не знав про це! Аж раптом менi дзвонять i просять прийти iз рукописами… Мое життя склалося б геть по-iнакшому, якби не вона.
Так, Катя справжня подруга, вiрна. І розумна. А зараз, судячи по обличчю, дуже i дуже на мене зла.
– Катька, не злись ти так, – примирливо почав я, пiдiйшовши до неi. – Я ж не навмисне.
– У тебе все «не навмисне», – кинула вона, рiзко розвернулася i рушила у сторону мого дому. – Нiколи не думаеш про те, що може статися.
– Не правда! Думаю, – менi довелося пришвидшити крок, аби наздогнати подругу. – Думаю, – ще раз повторив я, – просто нiчого страшного не сталося. Не розумiю, чого злитись…
– А коли я маю злитися? – Катя кинула на мене косий погляд, не збавляючи темпу. – Коли тебе у морг повезуть? Саш, так не можна…
– Ой, Кать, не вчи мене, гаразд? – у грудях росло роздратування. – Який морг? Вiд того, що зi стiльця впав? Не смiши. Давай узагалi змiнимо тему.
– Як скажеш, – i до мене дiйшло, якоi фатальноi помилки я щойно припустився. – Може, тобi варто знайти собi дiвчину, нарештi?
– Боже, за що? – кинув я кудись у небо. Катя уважно розглядала мое лице. – Менi зараз не до дiвчини. Та й сама знаеш, я iм не дуже подобаюсь.
– Брехня, ти просто шукаеш вiдмазки, – Катька роздратовано склала руки на грудях. – Саша, тобi двадцять три роки, ти вiдомий, ну бiльш-менш, письменник i дуже навiть симпатичний хлопець. Ти що, боiшся з кимось знайомитися?
– Чого це я боюсь? Нiчого я i не боюсь, – на вулицi сипав лапатий снiг; сумнiвiв не було: я зараз увесь бiлий. Струснув головою, зганяючи снiжинки, замислився. – Знаеш, а може i боюсь. Тiльки не знайомитись, а того, чи мене приймуть таким, який е.
– Занудним ботанiком, який пише книжки? – дражливо перепитала Катя. – Чи класним хлопцем, який читае класнi книжки, веселий, щирий i розбираеться практично в усьому на свiтi?
– Та вже i не знаю, – я засмiявся. Моя подруга теж посмiхнулася.
– А я знаю! Ти класний! Просто деколи це потрiбно, ну знаеш, показувати.
Вiтер трiпав чорняве волосся, закриваючи вiд мене ii обличчя, але можу посперечатися на що завгодно – вона закотила очi. Розумниця знайшлася.
Ми зупинилися. Новенька чотириповерхiвка височiла над вуличкою, закриваючи собою частину неба. Їi побудували геть нещодавно, десь два роки тому. Квартири розкупили ще до початку будiвництва i батьки не могли залишитись осторонь. Тому тепер у мене власна трикiмнатна квартира на першому поверсi. З невеликою кухнею, ванною i туалетом.
– Ага, може, колись, – вiдмахнувся я. Катя нарештi зупинилася й повернулась до мене. Руки вона так i не розплела.
– Не можливо i не колись, – пригрозила вона менi пальцем. – Дивись менi, Сидоренко! Даю тобi мiсяць аби з кимось познайомитися. Інакше вiзьму справу у своi руки.
– Давай без цього, окей?
Катька лише показала менi язика. Ясно, не вiдчепиться. Посмiхнувшись, подруга мiцно обiйняла мене, поцiлувала у щоку.
