скачать книгу бесплатно
– Сашка, все в тебе буде гаразд. Пака!
Вона помахала менi i рушила вулицею. Катя жила неподалiк, трiшки далi вiд мого будинку. Через снiгопад ii силует швидко зник з виду, вiдгороджений бiлоснiжною стiною. Я зiтхнув i зайшов у пiд’iзд.
Тут тьмяно, хоч i сухо. Ще й якийсь дивний неприемний запах додався до застояного повiтря, остаточно перехоплюючи подих. Довелося прикрити обличчя комiром куртки. Дякувати богу, я на першому поверсi i йти менi не далеко.
Попри стiну розташувалися поштовi скриньки. У столiття розвинутих технологiй у них можна було вiдшукати лише непотрiбну рекламу. За звичкою, вирiшив таки туди заглянути. Засунувши руку у металеву коробку, намацав якусь шорсткувату поверхню. Папiр на дотик не був схожим на звичайну рекламу. Збитий з пантелику, я витягнув свою знахiдку.
У долонi лежав трiшки погнутий конверт без зворотноi адреси. Лише пiдпис красивим вигадливим почерком: «вул. Гарматна, будинок № 31, Квартира 2, перший поверх»…
Я вдихнула морозне повiтря, запускаючи холод у легенi, змушуючи тiло збадьоритися i прийти до тями. Очi рiзало вiд страшноi невiдповiдностi: де хмарочоси? Де МакДональтси? Де широчезнi вулицi i довгi шеренги вiчно шумних машин?
Довкола було так тихо, що здавалося, мене засмоктало у вакуум. Я роззирнулася довкола. Звичайна вузенька вуличка, передi мною не те, щоб височить, радше, стоiть новенька чотириповерхiвка. Дверi металевi, уже облупленi, у грязюцi. Цiкаво, i хто посеред зими знайшов грязюку? Та й де? Я зiтхнула.
«Мерi, тобi варто поiхати звiдси. Ти все життя ховаешся у мегаполiсах! А щоб знайти нове русло, нове бачення – слiд iхати вiд них подалi! Скажiмо, у якесь непримiтне мiстечко, про яке нiхто й не знае. Там тихо, спокiйно…»
Аж надто спокiйно, Макс! Знала б, куди заведуть твоi поради – в життi б не пiддалася. Це ж треба! Мое життя почалося у Киевi, а тодi була Варшава, Мiлан, Париж, Нью-Йорк, Лондон… ну чому не можна було шукати натхнення, скажiмо, у Празi? Вона тихiша за Лос-Анджелес, чесне слово!
Але ж нi, замовнику потрiбна реальна iсторiя про реальних людей, якi й у Киевi-то наврядчи були. Що ж, буде йому iсторiя. Але пiсля цього я надовго поiду у вiдпустку кудись подалi звiдси. І бiльше нiколи не поселюся в такому мiстечку, як це.
Я ногою штовхнула дверi, ледь iх не вибивши: вони з гуркотом гримнули об стiну; посипалась дешева штукатурка, змушуючи зiгнутись у приступi кашлю. Сяк-так, дочапала до старомодних подертих дверей своеi новоi квартири. Закладаюся, розваг тут теж немае. Добре, якщо хоч Інтернет працюватиме.
На щастя, квартиру здали бiльш-менш у хорошому станi. Звiсно, не те, до чого я звикла, та все ж. Меблi ще з часiв СРСР, дерев’яна пiдлога. З огляду на все це, пластиковi вiкна в iнтер’ер геть не вписувались. На пiдвiконнi у вiтальнi стояв роутер, а бiля нього записка з паролем для пiдключення. Ну хоч вiд свiту мене не вiдрiзали.
Телевiзор – старенький, квадратний, iз старим запилюженим пультом – теж був тут. Не без труднощiв його вдалось увiмкнути: екран засвiтився, залунав голос якогось невiдомого менi чоловiка. Я узагалi рiдко дивлюсь телебачення, але робити нiчого, а так хоч час згаю.
Велике вiкно вiтальнi притягувало i я не втрималася вiд спокуси визирнути надвiр. Тихо й мирно. Нiяких машин, нiяких людей. З неба у своему звичному танку летiли снiжинки, виконуючи складнi па, закручуючись у сальто й пiруети. Я так захопилася iхнiм танцем, що не одразу помiтила людину, що крокувала тротуаром. Високий молодий чоловiк у чорному пальто, комiрець пiднятий, на носi окуляри. Вiн видався менi, на диво, знайомим. Чоловiк зайшов у мiй пiд’iзд.
Я кинулася до вхiдний дверей, прислухаючись до крокiв у коридорi. З опаскою, нiби боячись, що вiн мене помiтить, зазирнула у вiчко. Дверi стояли так, що було видно невеличку площадку з поштовими ящиками. Чоловiк стягнув комiр, смiшно пiдскочив, струшуючи снiг. У нього темне, коротко стрижене волосся, квадратне пiдборiддя i виразнi – аж надто виразнi – скули. Коли вiн почав пiдiйматися сходами, ледь стрималась, щоб не скрикнути. Я знаю цього хлопця! То був мiй одногрупник, ми разом навчалися на журналiстицi в Киевi. Здаеться, вiн став письменником. То чому ж вiн тут?
Хлопець (бо менi уже язик не повертався назвати його чоловiком) зупинився бiля дверей навпроти, витягнув ключi, вiдкрив дверi й зайшов усередину. Коли дверi зачинилися, на моему обличчi розповзлася хитра посмiшка.
У кишенi задзеленькотiв телефон i я пiдскочила вiд несподiванки. Дзвонила моя найкраща подруга, Крiс. Одним рухом зняла слухавку:
– Алло, кицю, привiт! Ну як тобi богом забуте мiстечко?
– А не так вже i погано, Крiс. Знаеш, не так уже й погано…
Глава 2. Лист вiд незнайомки
Трiшки дивно. Гаразд, дуже дивно, що у час всiляких пристроiв та Інтернету хтось пише листи. Та ще дивнiше – що вiн призначений менi! Для мене зроду нiхто й нiколи не писав листiв. Можливо, це хтось iз читачiв? Цiкаво, як вони здобули мою адресу?… Обдумуючи усе це на ходу та перебираючи варiанти, поспiхом дiстав з кишенi куртки ключi й вiдкрив дверi. Менi не терпiлося вiдкрити мiй лист.
Щойно я переступив порiг, щось торкнулося моiх нiг. Орiон. Чорний пухнастий кiт радiсно муркотав, залишаючи на моiх джинсах цiлу купу шерстi. В коридорi було настiльки темно i вiн був настiльки чорним, що я б i не помiтив його, якби не одна особливiсть, завдяки якiй мiй улюбленець i здобув собi iм’я: в очi одразу кидалися три кругленькi цятки у верхнiй частинi задньоi правоi лапи. Вони були наче залишенi пензликом, що необачно стряхнули бiля мого кота.
– Розцяткований ти мiй, – зiтхнувши, погладив улюбленця, викликавши нову хвилю муркотiння. – Скучив?
– Няв, – Орiон завжди вiдповiдав на моi реплiки. У мене дуже розумний кiт, аби ви знали.
– А менi тут листа прислали! – показав я конверт. Кiт ретельно його обнюхав. – Пiшли почитаемо?
– Мур-няв, – знову муркнув Орiон i кинувся слiдом за мною до кiмнати.
Кiмнат тут бiльш нiж достатньо: простора вiтальня з великим вiкном; робочий кабiнет, де я просиджував ночi, намагаючись написати бодай сторiнку чого-небудь; i моя власна кiмната. А ще маленька кухонька, ванна i туалет. Досить мiсця, щоб зiйти з розуму самотньому письменнику без музи. Саме тому я й завiв Орiона – без нього тут було б надто пусто. І до болю самотньо.
З усiх цих кiмнат завжди найбiльше любив вiтальню. Свiтла, зi штучним камiном та купою фотографiй на стiнах, вона була затишнiшою вiд решти у сотнi разiв. Та ще цей вид з вiкна! Менi захотiлося знову поглянути на вулицю: усе ще сипав лапатий снiг, замiтаючи свiт i нагадуючи людям – скоро свята.
Вiдвернувшись, я сiв у велике м’яке крiсло i заходився розривати свiй пакунок. Кiт м’яко скочив менi на колiна й згорнувся клубочком. Здаеться, Орiоновi також було цiкаво, що ж такого менi написали. Я вирiшив не змушувати його чекати i розрiзав вершечок конверта. Усерединi лежали трiшки зiм’ятi, складенi у двое аркушi паперу. Близько п’яти списаних акуратним почерком листкiв. Акуратно розгорнув першу сторiнку, надягнув окуляри. Не те щоб у мене був поганий зiр – вони скорiше для того, аби вiн не погiршувався. Але менше з тим. Струснувши аркушем, щоб вiн нарештi вирiвнявся, я заглибився у читання.
Читав уголос. Орiон так уважно за мною спостерiгав: не варто залишати його можливостi почути мiй перший (а можливо, й останнiй) лист.
«Привiт, мiй знайомий незнайомцю! Як справи?», – я здивовано глянув на свого кота. – Орiон, комусь цiкавi моi справи, уявляеш? Ну гаразд.
Очi знову швидко забiгали по рядках.
«Ти спитаеш: чому знайомий незнайомець? Гаразд, у мене е вiдповiдь на це запитання. Розумiеш, я тебе бачила кiлька разiв i ти видався якимось… знайомим. Що дивно, бо бачила лише мигцем. Та й не можу тебе знати! Я не з твого мiста i переiхала сюди геть нещодавно. Спитаеш, чому тобi пишу? Саме тому, що здався менi знайомим. А ще тому, що конче хотiлося комусь написати листа. Знаеш, не смс-ку чи повiдомлення в Інтернетi, а справжнього паперового листа. З кожною виведеною буквою, з думками, якi не видалиш кнопкою BackSpace. Із душею, яку вкладаеш у текст, в кiнцi-кiнцiв!
Знаеш, а я ж нiкому нiчого й не писала. Ось такого, маю на увазi. Напевне, це все через те, що ти нiколи не дiзнаешся, хто я, не подивишся менi в очi, не запитаеш: „Це ти та ненормальна, що писала менi усю цю нiсенiтницю на якомусь клаптику паперу?“. Так, це забирае значний тягар з моеi душi.
Справа у тому, знайомий незнайомцю (ти ж не проти цього iменi, так?), що я сама-самiсiнька. І менi немае кому „вилити душу“. А знаеш, як хочеться? Деколи сидиш, от як зараз, узимку, iз чашкою гарячого шоколаду на пiдвiконнi, дивишся на снiг, а в головi думки, думки, думки… І тобi нi з ким ними подiлитися, розумiеш? Паршиве вiдчуття. Нiкому б не бажала його вiдчути. Хоч доброю мене назвати важко.
Та зараз не про це. Тому, бiдна твоя голова, тобi доведеться вислухати усю мою iсторiю. Вибач, що вибiр впав на тебе. Просто ти декого менi нагадав. Людину, якiй я колись вiдкривала свою душу, не замислюючись нi на секунду. Звiсно, життя – рiч не справедлива. Вiн зник. Той хлопець. Не знаю куди, чому… Просто ми бiльше не бачилися. Та це було так давно, що не варто згадувати.
А у мене з того часу трапилось стiльки усього! Коротше, я не можу бiльше мовчати. Менi потрiбно виговоритися! Точнiше, виписатися, в цьому випадку. Отже, починаемо.
Я ще дитина. За психологiчним вiком, принаймнi. Але мое дитинство i дитяче ставлення до свiту отруiлося, щойно виповнилось 19. Я досi пам’ятаю цей день, наче це було вчора, хоча пройшло вже кiлька рокiв. Кiлька нестерпних, болючих рокiв. Бо тодi, в тiй клятiй аварii, втратила найцiннiше, що у мене було. Я втратила свого батька.
Пам’ятаю, хоча давно волiю забути, як один iз тих жахливих дитячих снiв, про якi боiшся комусь розповiсти, бо тодi вони можуть збутися. От тiльки мiй збувся. І все ще не можу цього забути.
Ми iхали додому. На дворi стояла непроглядна нiч, сипав снiг, от як зараз, i дорогу вкрила кiрка льоду. Ти ж знаеш, як працюють нашi комунальнi послуги: зима для них – завжди несподiванка! Отже, пiсок не закупили, iздити в ту нiч було вкрай небезпечно. Але тодi я про це не думала. Була надто зайнята, набундючено сидячи поряд з батьком i палко сперечаючись.
– Чому менi не можна залишитися? – злилась я. – Менi уже не п’ять рокiв!
– Тому, що я хвилююся. І менi не подобаеться твоя компанiя.
Тепер менi й самiй не подобаеться тодiшня компанiя. Алкоголь, голосна музика, сигарети – усе це помилки мого минулого. Не даремно тато непокоiвся. Та тодi мене це мало хвилювало. Я була надто дурною i впертою, а ще на тiй вечiрцi залишився хлопець, який менi дуже подобався. А батько взяв i забрав мене звiдти, ще й зганьбивши! Де це бачено, щоб у дев’ятнадцять тебе забирали з вечiрок? Зрозумiло, настрiй у мене був не з найкращих.
– Тобi просто всерiвно! Тобi завжди було всерiвно, чого я хочу!
– Доню…
– Нi, послухай мене! Не потрiбна менi твоя увага! Мене вже це дiстало, чуеш?!..
І це було останнiм, що я встигла йому сказати. Тато саме обернувся до мене, щоб щось вiдповiсти, як на зустрiч вискочив джип. Вiн iхав на величезнiй швидкостi практично по льоду i водiй не впорався з кермуванням. Здоровенну машину стрiмко розвернуло i понесло на нас. Батько спробував ухилитися, але куди там… Усе, що я пам’ятаю – це сильний поштовх. Нас крутонуло у повiтрi. Далi удар, ще один поштовх, мене пронизав рiзкий бiль у попереку. Я повернулася i побачила тата. На якусь жахливу мить усе довкола застигло. Час припинив свiй рух, завмер i з жорстокою насолодою спостерiгав поряд: за моiм розпачливим криком, за наляканими обличчями, за спалахами й iскрами, що, здавалося, були скрiзь. Вiн смiявся, реготав до слiз; йому було байдуже, вiн просто насолоджувався видовищем. І я нiчого не могла вдiяти, дивлячись на усе це поруч iз ним. А тодi, свiт заполонила темрява.
