скачать книгу бесплатно
Чужа кров
Гарфанг
Любовь и волшебство #1
Мов удар блискавки, так часом приходить кохання – i не перепона йому те, що вона вже мае сiм’ю, а вiн – з тих, чие iм’я уголос не вимовляють… І падае на порiг разок намиста синього. Приходить чоловiк, бо чекае на нього жiнка. І кому дано судити, що мае право бути на цьому свiтi, а що – не мае? Вiд «вогняного змiя» народила сина Горпина. Та не солодко доведеться на цьому свiтi хлопцевi, адже вiн – чужа кров. І все – й любити, й ненавидiти умiе тiльки понад мiру…
Гарфанг
Чужа кров
Частина перша
Як добре, коли яблунi розквiтають! Аромат у них не такий сильний, як у вишень, але куди п’янкiший. Мов медом повiтря просякнуте, i хороше так дихаеться ним!
Сядеш так, озирнешся довкола – i нiби тiльки i е на свiтi цi дерева в бiло-рожевих квiтах, трава зелена й теплий вiтер, що так i заколисуе, i вiдносить думки кудись далеко…
Зелена стiна верболозу, що слугував замiсть паркана навколо маленького обiйстя, вже розпустилася достатньо, аби приховати ii вiд невсипущого ока сусiдки – баби Райки. І слава Богу! Не бачить – то i не буде знову гудiти чоловiковi, що «твоя Горпина годинами витрiщаеться на що-небудь, або гав ловить, а дiла робити не хоче…» Та ну його, те дiло! Хiба усе переробиш? З досвiтку до смеркання товчешся, свiту бiлого не бачиш, а того дiла менше не робиться… Та й допомоги нема нiякоi, все на ii руки. Чоловiк хiба в полi працюе, а так – усе бiльш у пана наймаеться на всеньке лiто, а то й зимою коли… Добре хоч доньки обидвi вже не в колисцi – однiй шiсть рокiв, другiй чотири скоро. Малеча, звичайно, але вже не так страшно хоч одних у хатi лишити – старша за меншою пригляне.
– Мамо! Оленка б’еться! – долинув крик з-поза хати.
Посидиш тут…
Побiгла, розборонила, на обох нагримала. Повтирала фартухом носи; малi поторохтiли далi, тiльки смуга за ними. Дiти… Тiльки i iхнього, поки ще не попiдростали…
Вечорiе.
Треба далi йти щось робити…
І лише коли зорi повiдкривали очi i без цiкавостi стали роздивлятися землю, Горпина знайшла час вийти i сiсти пiд хатою.
Тиша тепер…
Нiч уже, спить малеча. А чоловiка не буде аж до п’ятницi.
Чи сумно iй однiй? Та нема вдень коли сумувати, а вночi… Хiба вийде вона отак, посидить, на зорi подивиться, коли чоловiк вдома? Однiй теж непогано. Спокiйно. Нiхто не кпинить тебе, не дорiкае, нiкому догоджати не треба…
А нiч така ясна, мiсячна, що хоч до ранку сиди.
Замрiявшись, жiнка геть не рахувала часу. Та i навiщо його рахувати? Веснянi ночi короткi, скоро й сонце встане, а тодi – знову день i все спочатку. Коли ще можна вiдчути себе майже вiльною? І в дiвоцтвi рiдко коли вдавалося вивiльнятися з-пiд пильного материного ока, а коли замiж вийшла – то й мови немае. Степан на десять рокiв вiд неi старший, i серйозний чоловiк. Порядок любить, i щоб все, як у людей. І бита була не раз, за те, що «погана господиня»… Хоча чим же вона за iнших гiрша? І коровi, й поросятам дае раду, i городина родить, i дiти ситi й здоровi, хвала боговi… Та все одно – не догодиш. І що тут сказати…
Але думки ii вже вiдiрвалися вiд звичного свого кола щоденних турбот i злiтали високо – високо, аж туди, де дивилися на землю янгольськi очi – небеснi зiрки. І так хороше було на серцi, i так чомусь тужно…
Аж раптом якийсь рiзкий звук вирвав ii iз задуми: бемкнуло кiлька разiв голосно, нiби десь дзвiн ударив. Аж пiдхопилася; але якi ж дзвони уночi?
А тут ще й з боку лiсу крик долинув – та страшний такий! Чи звiриний, чи людський. А лiс недалеко – ще двi хати, та й лiс, хатина iхня на самiй околицi…
Не на жарт перелякавшись, Горпина похапцем перехрестилася й кинулася до хати.
Прошепотiла молитву перед iконою i сховалася на печi пiд рядниною, все ж сторожко прислухаючись до звукiв знадвору.
Проте бiльше нiчого дивного не вчувалося.
Заспокоiвшись, жiнка невдовзi заснула.
Ранок зустрiв ii рясною росою. Геть вимокнеш, поти притягнеш з того лiсу рядно кропиви! Проте йти треба: поросятам маленьким кропива потрiбна, щоб росли добре. А вчора так i не сходила. То ж треба йти хутко, поки дiти не прокинулися.
Узяла рядно та й пiшла собi.
Знайома галявинка, поблизу якоi зазвичай кропиву рiзала, зустрiла щасливим щебетом. Геть збожеволiло птаство вiд буйства весняного – такi пiснi виводять, що куди там тим музикам! Постояла, заслухалася… Схаменулася швидко – треба ж кропиву рiзати. Зуби стисла, взяла рукою оберемок молодоi кропиви. Нiби голками гарячими руку пронизало. Спочатку завжди боляче, поки руки не звикнуть. А потiм притерпишся – i вже нiби й не помiчаеш того болю.
Швидко старим серпом цiле рядно нарiзала. І коли стала вже те рядно за кiнцi зв’язувати, раптом почула стогiн. Насторожилася; тиша. Й коли уже вирiшила, що приверзлося, стогiн повторився знову.
Серце калатало вiд страху аж десь у горлi, але ноги вже самi обережно несли до кущiв, звiдки тi стогони долинали.
Пiдiйшла, поглянула обережно – i сама охнула – людина лежить долiлиць на землi.
Чоловiк якийсь, як панич убраний.
Вже смiливiше розсунула гiлки i пiдiйшла ближче.
– Гей… Що з вами?
Панич враз стрепенувся i через силу повернувся до неi. Його блiде – нi кровинки в щоках – обличчя перекошене мукою.
Якусь хвилину мовчки дививсь на неi, а потiм з аж сiрих губ злетiв якийсь шепiт, проте вона не розiбрала нi слова.
– Що ви кажете?
Горпина вже забула про свiй колишнiй страх i схилилася над незнайомцем.
– Сховай мене… Нагороджу, як забажаеш, тiльки допоможи менi сховатися… Не повиннi тут мене бачити…
– Та що з вами, пане?
– Розкажу все потiм, тiльки заховай мене… Не можна менi тут бути…
– От лихо таке… Та куди ж я вас заховаю?
Каламутнi очi незнайомця на мить пояснiшали.
– До себе вiдведи… Ти ж тут живеш недалеко…
Не здивувалася Горпина – звiсно, недалеко, не стала би вона з того краю села сюди iти по кропиву.
– То пiдiймайтеся, отак, потроху…
Незнайомець знову застогнав i, опираючись на ii плече, поволi пiдвiвся. Тiльки тепер вона побачила рану у нього на грудях – страшний величезний опiк. Порвана сорочка телiпалася брудними вiд кровi клаптями.
– Ой лишенько… – зойкнула вона.
– Нiчого страшного, заживе, як на собацi… – прошипiв поранений.
– Тiльки б сховатися…
Чоловiк, опираючись на руку Горпини, поволi став вибиратися з заростей. Видно було, що кожен крок даеться йому через силу, i сили тiеi в нього майже не лишилося.
У Горпини аж сльози виступили на очi – так жаль було цього чоловiка i страшно тiеi рани…
Вона не знайшла нiчого розумнiшого, як витрусити кропиву геть i накинути рядно незнайомцевi на плечi.
Тiльки по дорозi до хати Горпинi потроху почало доходити, що вона робить. Веде додому до себе незнайомця, пораненого, який вiд когось ховаеться. Та ще б коли чоловiк був удома, то пiвбiди, а так бозна-що можуть люди подумати… Але i покинути його напризволяще вона теж не могла.
Кiлька хвилин, поки вони йшли вiд лiсу до хати, видалися iй за години; проте даремне вона так нiтилася, що аж ховала голову в плечi – нiкого з сусiдiв не видно було надворi. Навiть всюдисуща баба Райка кудись подiлася, хвала боговi…
Вже опинившись у власному подвiр’i, Горпина повела було незнайомця до хати, але тут вiн запротестував:
– Краще… куди-небудь… не в хату.
– Але тодi куди ж? – Горпина геть розгубилася.
– Ну мають же бути якiсь… Для сiна там, чи ще для чого…
– Хiба що в клуню?
– Тодi в клуню…
Коли поранений простягнувся долi, важко дихаючи, Горпина метнулася до хати i принесла в глековi холодноi води. Чоловiк жадiбно припав до глека i за мить лишив його порожнiм.
Кiлька оберемкiв старого сiна, вкритi рядном, перетворилися на непогану постiль незнайомцевi, куди вiн вiдразу ж i звалився, закривши очi.
Горпина вийшла з клунi i перевела подих. Руки все ще зрадливо тремтiли.
Але треба було робити щось далi, не лишати ж його так, а то ще помре! Якщо вiн не хоче нiкому потрапляти на очi, тодi доведеться самiй промити рану.
Повернулася з чистими ганчiрками i старою сорочкою – хай i латана, та все ж чиста.
– Пане…
Вiн вiдкрив очi i повернувся до неi.
– Дайте я промию вашу рану.
– Пусте…
– Нi, не пусте. Треба промити.
Вiн бiльше не пручався; пiдвiвся i допомiг стягнути з себе сорочку, що перетворилася на лахмiття.
Якомога обережнiше, вона витерла мокрою ганчiркою йому груди довкола рани. Тепер вона ясно бачила, що це справдi сильний опiк.
– Ви попеклися? – запитала обережно.
– Так сталося… – тiльки й була вiдповiдь.
– Я зараз вас перев’яжу.
Трохи неслухняними руками Горпина якось наложила пов’язку. Було нiяково торкатися тiла незнайомого чоловiка, до того ж таким гарним було це тiло… Шкiра бiла i нiжна, як у дитини.
– Одягнiть ось сорочку. Вона, правда, проста, але…
Горпина не договорила, перехопивши його погляд. Чому вiн дивиться на неi так дивно?
Мовчки дозволив одягнути себе в запропоновану одежину i знову опустився на свою постiль.
– Ви, може, iсти хочете?
Незнайомець лише заперечно похитав головою.
– Менi вiдпочити потрiбно…
– Звичайно, спiть собi. Коли чогось треба, я надворi.
Чоловiк раптом посмiхнувся.
Горпина на якусь мить зупинилася, задивившись на нього. І як вона вiдразу не помiтила, який вiн гарний? Вродливе обличчя i очi – на пiв того обличчя. Кучерi чорнi на високий бiлий лоб падають. І дивиться так…
– Дякую.
Вона нiби прокинулася.
Ховаючи очi, зiбрала бiгом свое шмаття – й сорочку його прихопила – i чкурнула геть.
Цiлий день, метаючись по подвiр’ю, нiяк заспокоiтись не могла. Купу роботи переробила – ще й прати до ставка пiшла.
Вона ранiше нiколи не бачила такоi матерii, з якоi була ця сорочка зроблена – тонка й мiцна, вона нiби аж переливалася. Шкода, що порвана – мабуть, купу грошей коштуе… Хто ж цей дивний чоловiк? Тiльки пан якийсь. Руки в нього панськi – вона помiтила – пальцi, як у дiвчини, i долонi гладенькi, без мозолiв. Вона сама нiколи не могла такими руками похвалитися. Тодi звiдки ж вiн прийшов? І чого мусить вiд когось ховатися?
Цiкавiсть уперемiж з неясним страхом не давали iй спокою; двiчi вона обережно зазирала до клунi, але вiн спав. Лишила ще води i хлiба, й вийшла тихенько.
А коли звечорiло, страхи почали зростати. А якщо чоловiк раптом додому повернеться? Бувало ж таке. Прийде перевiрити, як тут його господарство. І що вона йому скаже? Як пояснить?
Їi неймовiрно тягнуло пiти провiдати свого врятованого, але вона з усiх сил себе стримувала. І лише коли геть споночiло, взяла миску кашi i прихопила каганця з собою.
Обережно вiдкрила дверi – тихо й темно, тiльки мишi шкребуться десь.
– Пане!
Вiдповiдi не було. Слабке свiтло каганця освiтило порожню постiль у кутку.
Нiкого.
