скачать книгу бесплатно
Здивована i налякана, вона кинулася до дверей, i ледве не збила з нiг свого пiдопiчного.
– Ой!
Чоловiк упiймав каганця, який вже летiв додолу.
– Злякав тебе?
– Я… Я поiсти принесла вам, – ледве видихнула Горпина.
– Досить звертатися до мене, як до пана. Я не пан.
– Тодi як вас називати?
– По iменi. Я – Беат.
– Як-як?
– Беат.
– Ой, iм’я таке, що й не вимовлю…
– Тодi називай мене так, як тобi зручно, – посмiхнувся вiн.
Горпина поглянула недовiрливо.
– А хiба так можна?
– Тобi – можна.
І знову всмiхаеться. Якого кольору у нього очi?
– Тодi, може, Богданом? – запитала, нiяковiючи.
Чоловiк скривився.
– Вигадай щось iнше.
– А Гнатом? Трохи схоже…
– Гнатом – вже краще.
Вiн стояв навпроти неi, i вона ледве дiставала йому до плеча. Високий. Тiльки сорочка ця латана на ньому кумедно дивиться. І рукава короткi.
Чоловiк мовчки повернувся на свою купу сiна i махнув рукою Горпинi, пропонуючи сiсти поряд.
– Може, помiняти вам пов’язку?
– Їi взагалi можна зняти. Я почуваюся набагато лiпше.
Як не дивно, вiн i справдi мав набагато кращий вигляд, нiж вранцi.
Сам стягнув сорочку i кинув поряд.
Вiн сидiв, не поворухнувшись, поки вона розплутувала вузол, а потiм обережно знiмала пов’язку. І тут же iй забракло повiтря – на мiсцi, де ще вранцi був страшний опiк, тепер лишилася тiльки червона пляма!
Проте Гната це зовсiм не здивувало.
– На менi все заживае дуже швидко, я ж казав, – весело мовив вiн.
– І як же звуть мою рятiвницю?
– Горпина…
– Дякую тобi за допомогу, Горпинко, – м’яко сказав вiн раптом.
– Та що ви… Я ж нiчого такого не зробила…
– Я думаю iнакше.
Вiн поглянув на неi пильно.
– Тобi, мабуть, цiкаво, хто я в бiса такий i як мене сюди занесло, так?
Вона лише кивнула.
– На жаль, я можу розповiсти не так багато. Менi нiчого додати до свого iменi. І я здалеку, дуже здалеку. Я повертався додому, коли випадково натрапив на… на ворога. Убити вiн мене не мiг, а от вiдiбрати сили – у нього вийшло. Я вiдбився, але вже не мiг утекти… А сонце менi ще додало б… Але потiм з’явилася ти i мене врятувала. Тепер менi потрiбно ще день чи два, щоб вiдновити сили, i бiльше я не буду обтяжувати тебе своею присутнiстю… Не проженеш?
– Та що ви… Живiть, скiльки треба. От тiльки що клуня…
– Чудова клуня. А мишей я не боюся.
Вiн раптом взяв ii за руку, обережно провiв пальцями по долонi i… поцiлував. Вiд несподiванки бiдна Горпина зайнялася маковим цвiтом – iй поцiлували руку, мов якiйсь панi!
– Та що ви…
Вихопила свою руку i не знала, куди подiти очi.
– Я вже буду йти…
– І не складеш менi компанiю?
– Ви так говорите… Такi слова… Я не…
– Я хотiв запитати, чи можеш ти ще трiшки посидiти тут, чи тобi конче потрiбно бiгти до темноi хати, де сплять двi маленькi дiвчинки.
Вона не знайшла що вiдповiсти. Їй справдi не хотiлося йти. Але й залишатися бiля нього…
Тим часом Гнат, нiби й не чекаючи вiдповiдi, раптом поклав iй голову на колiна. Спокiйно i впевнено, нiби робив це ранiше вже тисячу разiв.
Горпина геть розгубилася. Вивiльнитися й тiкати? Але…
– Чому ти тремтиш? – тихо запитав вiн, лукаво позираючи на неi знизу вгору.
– Невже боiшся мене? Сама врятувала, а тепер боiшся…
– Не боюся… Але…
Горпина нарештi зiбралася з духом.
– Але я замiжня…
Гнат навiть не поворухнувся.
– Якщо ти вважатимеш, що я поводжуся непристойно, просто скажи менi про це, гаразд?
– Гаразд… – видушила з себе Горпина.
Але бiльш нiчого не змогла сказати. Натомiсть не втрималася – i обережно доторкнулася його волосся.
Вiн подивися iй в очi – i так вабив нестримно той погляд, що вона геть розгубилася. Отак сидiли i дивилися одне на одного, точнiше, вона сидiла, а його голова так i лежала у неi на колiнах.
– Поцiлуй мене, – раптом попросив вiн.
– Що?…
– Поцiлуй мене.
І очi закрив.
От зараз би пiдхопитися, сказати йому… Але чому вона вже нахиляеться до нього? Так манять цi червонi губи… От тiльки доторкнутися – й тiкати, запертися в хатi i сидiти там…
Ледь – ледь доторкнулася й зупинилася.
Вiн вiдкрив очi. Самi очi смiються.
– Дурненька…
Обережно ковзнув губами по ii губах, мов би розбираючи смак, нiжно i легко. А потiм раптом припав – палко, аж гаряча хвиля прокотилася по всьому тiлу… І знову вiдпустив. І знову… Не зчулася, як уже млiла в його обiймах, а вiн неквапливо гладив долонями ii обличчя, цiлував закритi очi – i знову повертався до губ…
– Якi в тебе губи солодкi… – прошепотiв у саме вухо.
А тонкi пальцi вже знiмали з голови очiпок.
Важка коса упала на плечi.
Обiймаючи ii однiею рукою, iншою швидко розплiв косу. Волосся розсипалося рудою хвилею.
– Яка ти гарна… Як русалка. Ти колись бачила русалок?
Вона лише похитала головою, не наважуючись вiдкрити очей. А раптом це сон, i вiн зараз розвiеться, ледве вона вiдкрие очi? Такий грiховний i солодкий сон… Степан нiколи не цiлував ii так.
Гнат тим часом гладив ii волосся i обережно розплутував заплутанi прядки. Вона боялася навiть дихнути.
– Горпинко… Ти все ще боiшся? Я не скривджу тебе.
– Але це грiх… – нарештi змогла вимовити вона.
– Що – грiх?
– Те, що ми робимо…
– Точнiше, те, що я роблю, – знову посмiхнувся вiн.
– А ти нiчого грiховного не робиш. Просто хочеш втекти вiд мене. Хоча якраз це – грiх, тому що насправдi ти йти не бажаеш, але силуеш себе. Навiщо? Хiба ти не хочеш просто лишитися зi мною i нi про що не думати? Грiх – тiльки те, що ти сама вважаеш грiхом. І любити – це не грiх. Хiба тобi не хочеться крихту ласки?
Вона не змогла заперечити. Тим паче тепер, коли його губи ковзають легкими доторками по ii шиi, а пальцi вже розв’язують комiр сорочки…
Вона бiльше не пручалася – нi коли вiн обережно знiмав з неi одяг, нi коли поклав на свою постiль. Це було сном – тому що те, що вiдбуваеться, надто чудово, щоб бути правдою… Вiн не поспiшав – вiн пестив ii тiло, покривав його цiлунками. Вона млiла i танула й тiльки звивалася пiд його руками, боячись зайвий раз дихнути… І коли вiн нарештi взяв ii, вона вже не знала, на якому вона свiтi…
А коли все закiнчилося, то лише для того, аби початися знову. Тiльки тепер вона вже нi про що не думала – i сама пестила його, спочатку несмiливо, а потiм все розкутiше. Вiн був чудовий… Вiдповiдав на кожен ii доторк, тремтiв вiд ii рук i стогнав вiд блаженства так само, як i вона… Його кучерi нiжною хвилею лоскотали ii шкiру, а вiд долонь його iшов струмiнь тепла… Нiчого подiбного вона не переживала нiколи. Вони цiлували i пестили одне одного знову i знову, майже не зупиняючись, то зливалися в одне, то роз’еднувалися, аби знову з’еднатися…
А коли нарештi зупинилися, то в обох уже не було сил.
Вона лежала у нього на грудях.
– Дивна ти… – раптом тихо сказав вiн.
– Чому дивна?
– Вiддаешся не тiльки тiлом, а i всiею душею…
– А це неправильно?
– Це чудово… У мене ще не було такоi.
Щось схоже на ревнощi пройняло ii серце.
– А багато у тебе було жiнок?
– Вони не такi, як ти…
Знадвору долинув рев корови.
– Мабуть, уже пiзно… Менi треба йти.
– Не пiзно, рано… Ще не йди.
– Не можу… Їсти дiтям треба зварити.
