скачать книгу бесплатно
Воля Ізабелли
Ганна Гороженко
Любов, полiтика, пристрастi i пригоди у XVIII столiттi на украiнських землях. І в центрi всiх перипетiй – русинська, а отже украiнська княгиня Ізабелла Любомирська з волинського роду Чарторийських. Цю реальну жiнку, надзвичайно заможну, вiдому на всю Європу сучасники називали «Блакитною маркiзою». Однак вона не лише диктувала моду у величезнiй краiнi – Речi Посполитiй, а й була дуже активним полiтичним гравцем. Інтригами своiми вона боронила землi волинських шляхетних родiв. Усi головнi героi книги Ганни Гороженко «Воля Ізабелли» – реальнi персонажi. Серед них – монарх Станiслав Понятовський, авантюрист Джакомо Казанова, брат французького короля герцог Конде, генерал росiйських вiйськ Олександр Суворов. Їх усiх об’еднала жiнка. Княгиня Любомирська опиняеться в центрi полiтичноi боротьби, вiйськового конфлiкту, а головне – iй випадае розкрити загадку давньоримського артефакту – голки богинi Кiбели.
Римськi патрицii вiрили у силу темноi богинi забезпечувати державнiсть i процвiтання. Божественний символ – голка Кiбели, здавалося, був утрачений назавжди. Та звiстка про те, що вiн насправдi опинився у руках одного iз польських шляхтичiв, спричиняе полювання за магiчним артефактом. То до кого ж вiн урештi-решт потрапить – до украiнськоi княгинi, до масонiв чи до бунтiвного католицького епископа?
Ганна Гороженко
Воля Ізабелли
Вiд автора
Прекрасний, витончений час – XVIII столiття. Таким вiн назавжди лишився на картинах, у книгах i в уявi наступних поколiнь. Що ми згадуемо, коли чуемо слова «бароко», «рококо» – Францiю й Італiю? А Украiну? Так-так, на украiнських землях також було те саме, що i в Європi – прекраснi дами, галантнi кавалери, мистецтво, iнтриги, а ще змови, бунти i вiйни. Так уже сталось, що в Росiйськiй iмперii та в ii наступнi реiнкарнацii у XX-му столiттi украiнцiв намагалися позбавити усiх спогадiв про тутешню шляхту, яскравих iсторичних персонажiв i навiть палаци та замки на всiй територii вiд Малопольщi до Смоленська, знищенi ущент. Украiнi з царського дозволяння спускалась iсторiя козакiв i селян – iнше згадувати було зась. У цiй книзi все справжне. Ну майже все. Всi головнi героi – реальнi iсторичнi персонажi, якi жили в другiй половинi 18 столiття. Художньоi вигадки в цьому романi – не бiльше 15 вiдсоткiв. Власне, героi книги й справдi були знайомi одне з одним. Ізабелла Любомирська дiйсно була вiдомою у Європi заможною русинською шляхтянкою з роду Чарторийських. А ще знаною iнтриганкою та надзвичайно яскравою постаттю, яка назавжди увiйша в iсторiю, як «Блакитна маркiза». Їi батько та чоловiк вимагали урiвняння прав у Речi Посполитiй для католикiв та православних. І спершу спирались у цьому на пiдтримку православноi Московii. Та згодом хоч i змiнили свою думку щодо союзника, але механiзм вiйни вже був запущений. Рiшення про зрiвняння прав двох найчисленнiших груп вiрян краiни стало приводом для повстання iншоi, радикальноi частини шляхти. Врештi ослаблена держава впала жертвою сусiдiв – Московii, що стрiмко перетворювалась на Росiйську iмперiю, Австрii та Пруссii, якi роздiлили ii мiж собою. З’iдали Рiч Посполиту трьома етапами, i вже до середини 1790-х рокiв краiна з такою назвою зникла з мапи Європи. А проiснувала вона 225 рокiв. І створена була внаслiдок союзу двох королiвських родин – шлюбу польськоi королеви Ядвiги та литовського короля Ягайла. Велике Князiвство Литовське, яке разом iз Польщею утворило Рiч Посполиту, населялось здебiльшого православним людом: украiнцями, бiлорусами, литовцями, латвiйцями. Шляхта – переважно нащадки князiв Киiвськоi Русi. Тож iз упевненiстю можна стверджувати, що Рiч Посполита, яка перекладаеться з польськоi як «Республiка», е ще однiею iсторичною колискою для п’ятьох сучасних слов’янських краiн.
Роздiл I
Нiжний, весняний, ледь теплий промiнець пробився крiзь важкi гардини. Спершу обережно торкнувся мармурового пiдвiконня, осмiлiвши, перестрибнув на лакований паркет, просунувся килимом i хоробро дiстався дерев’яноi стiльницi, а вже там цiлунком вечiрнього сонця вiдбився у келиху з червоного муранського скла i нiжно-рожевим теплом припав до мiзинчика жiночоi руки, що лежала на невеличкому томику Джона Мiльтона. Вiкна були вiдчиненi навстiж, у повiтрi вiдчувались легкi крижанi нотки i аромат щойно розпораноi в палацових садах землi. Та попри це – в розцяцькованiй, як належне, бароковiй кiмнатi було затишно, наче у крихiтнiй табакерцi. Янголята з рожево-зефiрного склепiння позирали на двох людей, якi гомонiли за столом у центрi «ягiдноi кiмнати». Таку назву вона отримала завдяки темно-червоному шовку, яким були оббитi ii стiни.
– Джакомо, негайно розкажiть менi про вашу поiздку в Санкт-Петербург! Правду кажуть, що там надзвичайно холодно? – мiзинчик торкнувся нiжки скляного келиха, в якому замерехтiв золотавий сонячний промiнь.
– А ви гадаете, чого я звiдти втiк? – посмiхнувся чоловiк, одягнений за останньою модою. Вiн здригнувся i театрально накинув на плечi, вочевидь, жiночий палантин. – Хоча у Варшавi також не лiто.
– О, Джакомо, припинiть. Свiже повiтря корисне для здоров’я – це довели провiднi ученi! – Власницi мiзинчика розмова видавалась надзвичайно кумедною.
– Ви мене заморозите, ясновельможна княгине. Хоча краще це будете ви, а не ота нiмкеня, Катерина, – чоловiк пiдiгрував своiй вiзавi.
– То що там ота росiйська цариця? Дiйсно така гарна, як розповiдають у наших салонах?
– Та нi, iй годi зрiвнятись iз будь-якою варшав’янкою.
– Те, що ви знавець i жiночий серцеiд – це знае вся Європа. Та кажете так, бо, мабуть, не згодились до двору царицi Катерини, – жiнка пiдняла келих, чоловiк зробив те саме.
– У вас просто чудове угорське вино. Як i завжди у Чарторийських. До речi, ясновельможна моя панi, у вас кмiтливий розум, i ви могли б бути прекрасним полiтиком. І в такому разi я б навiть погодився стати вашим компаньйоном.
Жiнка гучно розсмiялась.
– Пане Казанова, компаньйоном у чому?! Ваша слава йде попереду вас, i вся Європа знае, що ви насамперед шпигун! – Джакомо Казанова зробив вигляд, що не зрозумiв останнього слова. Тож жiнка повторила:
– La Spia![1 - Шпигун (iт.).]
На обличчi чоловiка з’явилася посмiшка:
– А ви, моя яновельможна княгине, могли би стати прекрасною шпигункою!
Запанувала напружена тиша, та за мить кiмната осяялась дзвiнким смiхом, що луною пронiсся по всiх розкiшних кiмнатах палацу Вiлянув.
* * *
Інодi наша пам’ять недоречно виштовхуе на поверхню захованi глибоко в сердечний мул важкi спомини. От i цього разу Ізабелла на мить опинилась у квiтнi 1766 року, в час, коли за посмiшками та веселощами iй довелось приховувати важку, надзвичайну, просто звiрину тугу. Аби не думати про це, Ізабела вдарила себе по зап’ястку згорнутим вiялом i присунулась ближче до вiкна. Карета мчала, пiдстрибуючи на брукiвцi. Була вже майже нiч. На варшавських вулицях панувала тиша.
Ізабелла дивилась на мiсяць – тепло-жовтавий, повний, що пiднявся над мiстом. Вiн то ховався за гострими дахами будинкiв i високими деревами, то виринав i знову своiм яскравим кругляком променив нiчне небо. Жiнцi здалось, що на тому мiсяцi – хтось, можливо, така сама, як вона, теж милуеться нiчним небом. І на iнших планетах i в iнших свiтах у цю саму мить такi ж карети, мчать запилюченими дорогами, керманичi iх поспiшають i пришвидшують коней, а подорожнi вдивляються у примарнi нiчнi краевиди. Жiнка замрiявшись заплющила очi, дорога ii заколисувала, так що вона вже майже заснула. Нестямилась, як ридван зупинився. Вiзниця з кимось перегукнувся, конi рушили знову. Ще кiлька хвилин – i нова зупинка. Нарештi кучер зiстрибнув з передка, зробив кiлька крокiв i вiдчинив дверцята. З темряви виринули заслiплюючим полум’ям смолоскипи. Ізабелла насунула на голову капюшон плаща i рушила за служкою в червонiй лiвреi.
Їi карету спрямували на боковий вхiд до королiвського палацу, i це ii засмутило. «Станiслав боiться розголосу. Знов буде казати, що дбае про мене i мою репутацiю», – промайнуло в думках. Сходи, переходи, знову сходи. Цей палац величезний. У ньому не лише королiвськi апартаменти, а й кабiнети уряду. З ранку й до вечора сюди сунуть парламентарi. Й так уже вийшло, що всi законотворцi Польщi зiбранi пiд цим одним шпилястим дахом. Мабуть, щоби монархи Речi Посполитоi нiколи не розслаблялися i завжди пам’ятали: iхнiй вiк у Польщi короткий, а свiй трон навряд чи вони передадуть у спадок. Король Речi Посполитiй – посада врештi виборна.
Ізабеллу провели ледь освiтленим коридором, у великi вiкна зазирав повнолиций мiсяць. Їй здавалось, що з нього, згори, хтось все ще стежить за нею i лукаво усмiхаеться, спостерiгаючи, як маленька жiнка, наче крадiйка й розбiйниця, йде до королiвських покоiв. Червона лiврея попереду спинилась, розвернулася, вклонилась, вiдкривши масивнi дверi. Свiтло з опочивальнi затягло Ізабеллу, як лiхтар – метелика. У легкому реверансi жiнка застигла при входi. Очi не пiдiймала, а позирала собi пiд ноги – роздивляючись вiзерунки дерев’яного паркету.
– Моя люба, я дуже радий вас бачити! – з цими словами ii руки торкнулась тепла долоня високого чоловiка, одягненого у сорочку з пишними рукавами i в зелений домашнiй камзол.
Жiнцi була знайома кожна риса обличчя цього пана. Кожен рух, кожна мiмiчна зморшка довкола губ, кожна рисочка на чолi й навiть ледь помiтний крихiтний шрам на пiдборiддi. О, це була цiла дитяча пригода! Вони крали яблука з садiв iхньоi бабусi! Тобто робили вигляд, що крали – адже тi яблука, яблунi, сади, палаци i все, що було в них, належало тiльки iм, Беллi та Славку.
– Вас, напевне, провели боковим входом. Центральний я наказав зачинити. Бо запланував оновити цю стару халупу. І в мене грандiознi плани!
Його величнiсть був у гарному гуморi. Вiн схопив Ізабеллу за руку i пiдвiв до столу, на якому були розкладенi плани реконструкцii палацу. Король вдоволений, наче дитина, розкладав перед гостею аркушi з кресленнями i заходився пояснювати кожне зображення. Ізабелла робила вигляд, що слухала уважно, та подумки вiдзначила: «Який же хвалько… Вiк його не змiнив анiтрiшечки».
Це було довго i насправдi нудно – слухати про чужi iдеi та плани, надто нецiкавi для княгинi. До королiвського палацу, до монарших покоiв ця жiнка приiхала, бо мала чiтку мету. І навiть на руку була iй та пiдвищена секретнiсть, з якою ii зустрiв Божою милiстю i волею народу король польський, великий князь литовський, руський, прусський, мазовецький, жемайтiйський, киiвський, волинський, подiльський, пiдляський, iнфлянтський, смоленський, сiверський, чернiгiвський Станiслав Август Понятовський. Ізабелла мала наказ вiд свого батька, всiм вiдомого поважного й потужного полiтика Речi Посполитоi Августа Олександра Чарторийського. Той переймався долею Речi Посполитоi, рiдноi краiни, яка стала полем дипломатичних битв вiдразу кiлькох краiн: Пруссii, Австрii та нещодавно створеноi з Московii Росiйськоi iмперii. Всi вони до кордонiв пiдтягують армii, надсилають шпигунiв, пiдкуповують iнтриганiв. Навiть бодай якось полiтично пiдкованi жителi багатонацiональноi держави, якi не цураються вести дискусii, стають агентами чужих розвiдок i розносять гасла й вимоги вiд мiських ярмаркiв до королiвських покоiв. У будь-якiй корчмi Речi Посполитоi стала вже звичною картина, як у важковпiзнаваному темному одязi чоловiк силою чи пiдступом змушуе господаря пiдробляти шпигуном:
– Будеш менi розповiдати про все незвичне, що тут побачиш, – з цими словами незнайомець кидае на дубовий стiл кiлька мiдних шелягiв чи грошей. А за цим втаемниченим клiентом приходять й iншi. Й нерiдко корчмар, сам того не здогадуючись, стае агентом шпигунських мереж вiдразу кiлькох держав.
Рiдня ж Ізабелли – русини Чарторийськi, що з берегiв волинськоi рiчки Стири, з родового дому Ольгерда Гедимiновича зросли i досягли надзвичайних висот у цiй для них рiднiй краiнi. Досягли битвами й пiдступами, чесною службою i зрадами – та врештi, саме iхнiй родич – найближчий, нинi на тронi Республiки. Станiслав Август Понятовський – кузен Ізабелли Чарторийськоi, за чоловiком Любомирськоi. Й навiть ii муж – великий маршалок коронний Станiслав Любомирський, який стежить за дотриманням етикету при дворi, не проти нiжного спiлкування своеi дружини з монархом, бо й вiн прагне бiльших вольностей для своiх земель i iхнiх мешканцiв – русинiв.
– Ваша величносте, у мене особлива мiсiя, – промовила Ізабелла, щойно з’явилась пауза у тривалому монолозi Станiслава Понятовського.
– Белло… – видушив iз себе король. Вiн зробив крок вiд столу i сiв на оббитий шовком елегантний стiлець. На мить жiнцi здалось, що чоловiк навпроти стомлений. Але ж пiсля коронацii минуло лише чотири роки! Та король миттю змiнився в лицi, щиро всмiхнувся i простягнув до неi руку.
– Белло, пiдiйди. Для мене ти завжди будеш Прекрасною – Беллою. Ти пам’ятаеш – тобi було лише 14, менi 18 i ми з тобою чудово грали в двi руки? От якби в мене тут стояв клавесин! Ми б з тобою змусили рухатись цих мух! – Станiслав кивнув у бiк дверей, за якими стояли служки.
– Ваша величносте, не варто ображати тих, хто оберiгае ваш спокiй, – посмiхнулась Белла.
– Якби вони дiйсно оберiгали мене, то не пiдпускали б усiх тих радникiв, а головне – твого чоловiка! – Король гучно засмiявся.
Королiвськi покоi – невеликi. Якомусь розпещеному французькому баронету – навiть видались би занадто аскетичними. Мало тут позолоти й рiзьблення. Втiм, Ізабелла знала – це перше вiяння новоi моди, яку схопив король Польщi. Станiслав ii вiдчував. Замолоду вiн багато подорожував Європою, мав друзiв у численних королiвствах й князiвствах, цiкавився новинками у всiх сферах – вiд одягу до наукових розробок.
І нинi листи Станiславу Августу Понятовському надсилають звiдусiль, гiнцi не жалкують коней, аби привезти звiстку iз Францii чи Англii про щось надзвичайно цiкаве й небуденне. Тож i змiни у королiвському палацi мають стати кардинальними. Але чи будуть вони у Речi Посполитiй? Ізабелла вирiшила заговорити про полiтику й залучила свiй вроджений талант цiкавоi спiврозмовницi.
– Ваша величносте, чи можу я до вас звернутись, як у дитинствi?
– Тiльки не називай мене Славком, – знову засмiявся король.
– Станiславе, в краiнi забагато шпигунiв. А надто московських. Їхня армiя на наших землях, i це неприпустимо. Подбайте про свою безпеку i нашу краiну. Станiславе, я знаю, вам, може, не хочеться вiрити – але я вiдчуваю: якщо московитiв не вiдправити геть, буде щось недобре.
– Белло, твоя родина спершу хоче вольностей i рiвних прав для русинiв та полякiв, а коли це отримують за пiдтримки Москви, то хоче чогось нового! І тепер через такi надмiрнi бажання Чарторийських моя краiна на межi вiйни!
– Ваша величносте, я просто хочу попросити вас бути обачним… Ви надто близько до себе наблизили царициного посла.
Запанувала тиша. Така, що було чутно трiскiт з камiнiв. Вiдразу у двох димарях, що були облаштованi в рiзних кутах покоiв, палав вогонь. Вiд цього в кiмнатi було спекотно й задушливо. Ізабеллi так закортiло бодай ковтка свiжого повiтря.
– Я не можу i не хочу вiддаляти посла. Княгине, це моя позицiя, i на тому я стоятиму, – громом пролунало з вуст монарха.
Ізабелла вибухнула:
– Ваша цариця вас знищить!
– Ізабелло Любомирська, ви розмовляете зi своiм королем!
Жiнка наче й не чула цих слiв, розвернулась i попрямувала до виходу.
– Я не дозволяв вам iти! Белло!
Лишився лише один крок до дверей, як ii зупинив король. Опинившись позаду, вiн обiйняв маленьку й справдi крихiтну порiвняно з ним – поставним, жiнку. Нахилився до ii голiвки у великому напудреному парику:
– Я тебе просто зараз вкушу за твою рожеву щiчку…
Ізабелла вирвалась. Не знаючи як вислизнула з його рук i вiдкрила дверi. Служка, що мить тому солодко позiхнув, враз пiдхопив канделябр i понiсся залами, сходами, залами…
Жiнка iхала у каретi. Їi пiдкидало й трусило. Й геть не вiд жорсткоi брукiвки варшавських вулиць. Жiнцi хотiлось плакати й кричати. І мабуть, було варто. Однак, не здатна видушити з себе анi сльозинки й анi звуку, вона очима вчепилась у нiчний пейзаж за вiкном. Мiсяць перемiстився, i його з вiкна вже не видно. Але подорожня була впевнена, що звiдти хтось на неi все ще дивиться i… смiеться. Як смiялась вона 20 рокiв тому.
– Славко, дивись, яка травнева троянда! Як я люблю iх! Вони такi запашнi. Так би й з’iла iх!
То вигукнула маленька дiвчинка у бiлоснiжнiй сукнi, з трохи розтрiпаною зачiскою, яку двом служницям ледь вдалося зробити – бо невгамовне дiвчисько просто не хотiло сидiти на одному мiсцi. Вона знала, що iй влетить вiд няньки, коли маленька княжна з’явиться на ii очi в забрудненому платтi. Але ж як утриматись вiд шоколадних цукерок, якi привiз кузен Станiслав, i як утриматись вiд того, щоб поганяти з ним довкола струмка бiля бабусиного палацу! Белла простягнула двоюрiдному брату троянду – нiжно-рожеву, з волохатою, мов джмелик, серцевинкою. Неочiкувано вiн затиснув зубами квiтку й загарчав. Белла знала, це знак – гра почалась i час тiкати. Вiн ганявся за нею, вона бiгла вiд нього. І в один момент кузен схопив сестру.
– Вiдпусти мене! Негайно!
– Це я тебе зараз з’iм, Ізабелло Чарторийська!
– Нi, не з’iси, я несмачна!
Яким же цей день був щасливим! Хоч Белла й знала – кузен незабаром знову кудись поiде.
– Славко, от якби ми були разом! – наiвно вирвалось у дiвчини, якiй було лише 15.
– Ми будемо… – вiн мав ще завершити речення, але дiвча скочило та побiгло вздовж струмка. Белла була щаслива, бо почула те, на що так сподiвалось. Їi пташине серце трiпотiло i готове було полетiти ген за обрiй – над цим струмком, старим парком, бабусиним палацом, за хмари, за бiлi хмари!
Август Олександр Чарторийський разом iз своею матiр’ю Ельжбетою в альтанцi бiля палацу пив чай з листя смородини. В бабусиному домi нерiдко одночасно гостювали всi онуки. Ельжбета Чарторийська любила малих дiтей i ще довго ними опiкувалась, навiть коли в них з’являлись вже своi сiм’i. Втiм, у родинi ii поважали не лише за добре серце, а й за вроджену мудрiсть. До речi, це бабуся порадила батькам назвати в’юнку онуку – Ізабеллою. Дiвчисько щойно з’явилось на галявинi i стрiмголов бiлою пташкою пропурхнуло лукою. І навiть здалека батько помiтив – його дитина замурзана й щаслива.
– Не варто Ізабеллi зустрiчатись iз Понятовським, – зазначив князь.
– Августе, це ж ii кузен.
– Нi, мамо. В мене iншi плани на неi. Я не хочу, аби вони бачились.
Ельжбета була стриманою й розважливою жiнкою, тож вирiшила до цiеi розмови повернутись пiзнiше. Август Олександр встав зi столу, так i не допивши чай.
– Синку, ти куди?
– У мене е справи, – звiвши руки позаду, Август Олександр попрямував по стежцi довкола палацу.
Спершу його обличчя було суворим, та за мить на ньому запроменiла посмiшка. Князь згадав, як Ізабелла – його улюблениця, в своi шiсть вмовила взяти кудлате цуценя, яке вона помiтила з карети, проiжджаючи вулицею в Бережанах. Ох, яке ж воно було гидке, брудне й запилюжене! Але Ізабелла так просила! Щоправда, недовго, батько здався, i вже увечерi дiвчинка влаштувала цуцику ванну з парфумами, а пiсля – почепила на нього блакитну стрiчку. Песик супроводжував княжну всюди, в усiх iхнiх численних сiмейних подорожах. Щойно ж менша Чарторийська з’являлась iз щеням на батькових прийомах, той кидався на шляхтичiв, гарчав на них i навiть одного разу розiрвав штани князю Потоцькому. Август Олександр зупинився на стежцi й гучно розсмiявся, потiм обернувся пересвiдчитись – чи не бачив цього хтось, i впевнившись, що за ним нiхто не стежив, попрямував далi.
На найближчiй сiмейнiй радi було ухвалено, що Станiслав Август Понятовський вирушить у далекi мандри. Врештi йому знайшли вигiдне мiсце – помiчника посла Англii при дворi в Санкт-Петербурзi. Там молодий 22-рiчний красень-поляк закрутив роман з дружиною iмператора. Через що сам росiйський цар спустив коханця зi сходiв. Подейкують, що вiд Понятовського iмператорська жона навiть народила дитину – доньку. А згодом – коханка й сама стала iмператрицею – Катериною Другою. Понятовський волiв побачитись з нiмкенею на тронi Московii й навiть готувався вже вирушити до Петербурга, та отримав рiзку й однозначну вiдмову.
Ізабелла не могла йому це пробачити, що пiсля всього ii дитячого нестримного кохання Славко став просто лялькою в руках московськоi царицi. Обурення й розпач боролися всерединi, i ось-ось поллються сльози з очей яновельможноi княгинi. Вона хапалась за картинки в темрявi, якi з’являлись у вiкнi карети, аби лише не думати про образу. Та раптом у склi виникли обриси ченця, позначенi чи то мiсяцем, чи то свiтлом з вiкна будинку. Хтось iз темряви дивився на неi – жiнку, яка прямувала з одного палацу до iншого. Вмить серце завмерло, й Ізабеллi Любомирськiй стало страшно.
Роздiл II
Карета влетiла у ворота парку палацу Вiлянув. За нею гратовану високу браму зачинили, вiзник збавив швидкiсть, й екiпаж, похитуючись, повiльно котився до входу розкiшного маетку. Будiвлi потонули у нiчному маревi. І лише сяйво повного мiсяця позначало обриси палацових садиб.
Ізабеллi було все ще моторошно. Служка рiзко вiдкрив дверцята карети, що стала бiля сходiв, жiнка не на жарт злякалась, в цiй iмлi челядник видався iй привидом. Княгинi коштувало неабияких зусиль, аби втриматись i не зойкнути вiд переляку.
– Запалiть свiчки й комини по всьому палацу! Негайно!
Ізабелла запнулась плащем й не заходила до садиби. Ближче посунулась до лакея, який стояв при вiдчинених палацових дверях. Тiло княгинi тремтiло – чи то вiд холоду, чи то вiд страху. І лише коли у вiкнах замерехтiли вогники вiд канделябрiв, вона наважилась до палацу зайти. Жiнка поквапилась услiд за челядником, який тримав у руках пiдсвiчник. Постатi вiдкидали на стiнах довгi тiнi, що пропливали парадними сходами.
В опочивальнi вже розгорявся комин. Бiля нього прислужниця, стоячи на колiнах, закидала у вогонь дрова. Ізабелла пiдiйшла до полум’я й простягнула змерзлi руки. Вхололi пальцi кололо вiд жару, яким наповнювались покоi ii свiтлостi.
Вiд вiкон доносився гамiр. Іржання, крики, жiночий лемент. Служка повернулась обличчям у бiк шибки, дивилась осудливо, немов це вона – господиня дому, яка кидае суворим оком на недбалу челядь, що спричинила нiчний галас. Ізабелла, вже трохи зiгрiвшись, вiдiрвалась вiд теплого духу й рушила до вiкна. За склом у свiтлi смолоскипiв помiтила обриси коня, що встав дибки, й одного зi своiх слуг, який намагався спiймати тварину за повiд. Поруч на землi лежала людина. Серце княгинi стривожилось. Вона схопила пiдсвiчник i помчала униз.
Дворовi вишикувались довкола лежачого i голосно радили жiнцi, яка схилилась над ним, як саме розвернути впалого вершника обличчям догори. Коли господиня пiдiйшла, челядь розступилась i вона побачила скривавленого юнака в плащi, який тремтячою рукою намагався розстебнути камзол. Його голова вже лежала на колiнах однiеi з княжих служниць. На ii фартуховi проступили слiди кровi. Юнак сухими збiлiлими губами промовляв щось пошепки.
– Ваша свiтлосте, вiн вiд вашого батька, – сказала челядниця.
Ізабелла припала до юнака. Той з хрипом прошепотiв:
– Лист, лист…
Княгиня не вiдразу розчула. Й лише потiм зрозумiла, навiщо хлопець тягнувся долонею до грудей. Ізабелла допомогла йому розстебнути на камзолi гудзики, юнак застогнав. З потаемноi кишенi виглядав кутичок паперу.
– Вiн поранений, – з острахом прошепотiла служниця.
– Лiкаря, негайно! – гучно звелiла княгиня.
Та вслiд за цим хлопець тяжко видихнув i завмер. Його великi зiницi миттю стали скляними, в обрамленi густих вiй втупились у чорне небо. Кругле обличчя, пухкi губи видавали в цiй людинi дитину, яка лише нещодавно вiдчула присмак дорослостi. Княгиня торкнулась хлопцевоi руки – та була крижаною.
– Лiкаря не треба. Покличте панотця, – втомлено, майже пошепки, промовила ii свiтлiсть. Вона пiдвела очi на темнi небеса, з яких вдалечинi смiявся повнолиций мiсяць.
Княгиня стискала у руцi лист з темною плямою кровi. Пiдвелась. Челядь миттю розсiялась. Із сумним серцем жiнка зайшла в залу, присунулась до комина й зiрвала печатку з учетверо складеного паперу. Вощений герб Погоня – князiв Чарторийських трiснув i розпався навпiл. Ізабелла розгорнула послання.
«Люба доню, рiдна Белло. Пишу стисло, тому без красномовних витинань. Я зараз перебуваю в Краковi, на пiвдорозi з Волинi до Варшави. Мушу сказати, що не подобаеться менi те, що я бачу на наших землях. Тут оселились московськi солдати – наче неофiцiйно, – але вимагають для себе розквартирування. Та хоч я згоден миритись iз iхнiм перебуванням, але не з пiдбурюванням моiх холопiв. Русинiв нацьковують на полякiв. На Волинь заiжджають час вiд часу австрiйськi вояки. Цi ж розпалюють ненависть у шляхтi, яка й без того горить ненавистю до короля та холопiв. Мiсцевi шляхтичi та крамарi вже привселюдно погрожують знищити, як вони кажуть, «русинських свиней». Доню, донеси до Понятовського що втручання потрiбне й якнайшвидше. Боюсь я, темнi часи Рiч Посполиту не полишають. Вiрити варто хiба що у розум короля, якому ти й твiй чоловiк допоможуть. Обiцяю, що i я рук не складатиму. Є в мене одна iдея. Але про неi трохи згодом. Тож хай Господь тебе благословляе. І я тебе благословлю, – твiй батько Август Олександр Чарторийський».
Годi й казати – лист здивував. Батько писав речi, вiдомi iй i, безперечно, ii чоловiку – коронному маршалку. Бiльше того, подiбнi листи вiд Августа Олександра Чарторийського вона вже отримувала й ранiше. На службi ж у держави цiлий вiддiл таемних справ – в який надходять звiстки з усiх куткiв Речi Посполитоi. Не розумiла княгиня: навiщо вбивати посланця, який везе не надто важливого листа? Чи, може, юнак став жертвою грабiжникiв?
Небiжчика вже прибрали, бiля палацу – безлюдно. Стомлена жiнка бiля вiкна зосереджено дивилась в далечiнь. У безпросвiтну темiнь, що тихцем, крадькома, наче пiдступний звiр, наближалась до ii палацу. З кожною згаслою свiчкою, з кожним зжеврiлим смолоскипом той звiр пiдходив все ближче.
Почувся стукiт копит. Ізабелла насторожилась. До палацового входу з шурхотiнням пiд’iхала карета ii чоловiка – Станiслава Любомирського. За якусь мить той увiйшов досередини. Спершу пролунав нестримний кашель i лише потiм гучнi кроки. Луною розносились вони по залах. Княгиня знала: зараз вiн увiйде в кiмнату – в своему пишно гаптованому жюстокорi, високiй перуцi, просякнутiй запахом тютюну.
– Панi, що вас змусило не спати о цiй порi? – з iронiчною посмiшкою промовив ii чоловiк, розводячи руки, оздобленi в мереживо пишних манжет.
– У нас у палацi сталась пригода… – пробурмотiла зморена жiнка.
Вже понад годину обидвое сидiли бiля комина у м’яких крiслах й розмiрковували – перечитували листа спочатку, сперечались, але нiяк не могли зрозумiти логiку подiй останньоi ночi. Станiслав Любомирський знову зайшовся кашлем i лише попiсля промовив:
