скачать книгу бесплатно
Карета з четвiркою мчала вулицями Варшави. Екiпаж пролетiв повз розкiшний палац епископiв Кракiвських. Але не зупинився. Ігнацiй Солтик у Варшавi iнкогнiто. Бiльше того – у мiстi будь-якоi митi йому загрожуе арешт. Карета рiзко зупинилась, спiврозмовник у чорному вийшов. Каетан Солтик оком не встиг моргнути, як постать розчинилась серед цiлковитоi темряви. Четвiрка стрiмголов рушила далi.
Єпископ Кракiвський взяв у руки розарiо. Вiн намагався молитись – та зосередитись було важко. Йому заважала лють i мiсяць, який, здавалось, цiеi ночi по-зрадницьки надто яскраво свiтив. На небi й справдi не було анi хмаринки.
Нарештi карета зупинилась бiля брами. Єпископ почув голоси вiзникiв, скрипи засуву та ворiт. Екiпаж в’iхав у монастир. Звiдси лiдер бунтiвникiв вже на свiтанку поiде геть. Каетан Солтик важко спустився з пiднiжки екiпажу, почалапав до вузьких дверей у внутрiшньому дворi обителi, а далi – коридором у крихiтну чернечу келiю. Там з вечерею чекав на нього вiдданий вiкарiй.
Солтик був втомлений, повiльно зняв епископський комiрець, червоний сюртук i лишився в сорочцi з пишними рукавами. Всiвся за стiл i наказав вiкарiю брати перо й писати. Поки налив собi вина та присунув срiбну тацю iз засмаженою гускою, помiчник вже приготувався нотувати.
– Пиши: «Брате Красинський, ми починаемо нашу справу. Веди своiх людей на Бар. Заберемо в князiв Любомирських iхне мiсто i зробимо нашою ставкою. Ми починаемо гру. І. К.»
Солтик зробив ковток вина. І продовжив:
– Цей лист вiдправиш брату епископа Каменець-Подiльського, копiю – Йосифу Пулавському, адвокату. І ще одного листа пиши.
Солтик долив у келих води.
– Дуже мiцне тут вино. Передай настоятелю, що негоже таке мiцне тримати в монастирi. Пиши далi:
«Мiй друже, пишу тобi i сподiваюсь, що пiсля того, як ти цей лист прочитаеш, то спалиш його i нiкому не розповiдатимеш. Твое завдання – зв’язатись iз дружиною пiдстолiя Литовського – молодшого брата Любомирського, слабкого розумом. Вона на тебе чекатиме у Львовi. Пiсля ii сигналу ти поiдеш у iхнiй маеток у Побережi та захопиш його своiми силами. Малих дiтей Любомирського ув’язниш i нi за яких обставин не здаватимеш фортецю. Лист цей знищ, а в разi провалу забудь мое iм’я. І хай Господь тобi помагае, друже мiй».
Все. Цей папiр не пiдписуеш i вiдправляеш шляхтичу Бобровському. Вiн все зрозумiе.
По вечерi Каетан Ігнацiй Солтик припав на колiна до темного хреста на бiлiй монастирськiй стiнi, дiстав своi чотки й почав ревно молитись. З часом молитви переростали у важкi роздуми, й вiн не зчувся, як за крихiтним гратованим вiконцем небо стало свiтлiшати. Цiеi ночi епископ кракiвський не спав. З першим променем сонця, що втрапив у келiю, одягнув перуку, кафтан та епископську краватку й вийшов надвiр. Там на нього вже чекала та сама карета з четвiркою. На мить Ігнацiй Солтик спинився, задивившись на ранкове небо. Його плеча торкнувся незнайомець, що простягнув листа. Ігнацiй папiр благословив, запопадливо одягнув рукавички i взяв аркуш до рук. Понад усе боявся архiерей отрути.
В листi була лише одна фраза латиною:
Non cuilibet pulsanti patet ianua.[4 - Не кожному, хто стукае, вiдчиняються дверi. (Лат.)]
Прочитавши це, епископ Кракiвський послання розiрвав на дрiбне шмаття й сiв у карету. Монастирська брама вiдчинилась, i четвiрка помчала сонними вулицями Варшави.
Роздiл V
Бризки розлiтались навкруги, щойно рука торкалась пружних струменiв водоспаду. Вiд наповнених веселкою дрiбних крапель, якi рясно обсипали усе тiло, стало весело, наче в дитинствi. Шипiт шурхотiв i шипiв, його води розбивались об каменi «ш-ш-ш-умовинням», яке намагався переспiвати невгамовний соловей. Де ж тут сховалась ця крихiтна спiвуча пташка? Ох, як же радiсно трiпоче серце! Як хочеться нестримно смiятись та веселитись у чистих прозорих водах! Шубувстати, штовхатись, шумiти. Щемнуло серце, йойкнуло – за стiною води примарою з’явилась темна фiгура у чорнiй масцi. Крижаним холодом це видiння скувало серце. Й лише вправний соловей попри все витинав своi пiснi.
Ізабелла прокинулась – i хоч вiкна в опочивальнi були щiльно зачиненi, тут було добре чутно птаха, що у цей травневий ранок гучно закликав до себе пару. Бiля лiжка стояв порцеляновий глечик з крижаною водою. В опочивальнi зимно. Вочевидь, комин вже давно згас. І як же не хотiлось вставати з нагрiтоi постелi! Рука хутко схопила холодний мiдний дзвоник, який щоранку оголошував всiм у палацi – панi прокинулась.
Зайшла Ольга. У сiрiй вовнянiй сукнi з вишитими чорним рукавами – це вбрання вiдрiзнялось вiд iнших служниць. Ольга була особистою покоiвкою господинi. Княгиня наказала спершу розвести вогонь, i коли дрова в коминi запалахкотiли й у кiмнатi стало тепло, Ізабелла Любомирська схопилась iз лiжка i загорнулась у домашню сукню зi срiблястого китайського шовку з журавлями та пурпуровими квiтами на хутрянiй пiдкладцi. За мить iй повиннi були принести ранковий гарячий чай. Княгиня стояла посеред покоiв i невдоволено дивилась на дверi, звiдки давно вже мала зайти служка зi срiбним розносом. Наче цiла вiчнiсть минула, а цiеi нероби все ще не було. Вiд сварливих думок ii свiтлiсть вiдволiк згорток у чорному оксамитi, що втрапив iй на очi. Вона недбало лишила його на консольному столi бiля дверей. Ізабелла згадала всi подii останнього вечора. Ох, який же тяжкий i моторошний день був учора!
«Батько був правий – у Варшавi направду стало небезпечно. Але ж де те ледащо?» Ізабелла рiшуче наблизилась до дверей, вони розчинились, i служниця iз заклопотаним та одночасно винуватим виразом обличчя з’явилась iз чаем, що плескався й парував у бiлоснiжнiй порцелянi. На розносi в креманцi шляхетно виблискували льодяники монпансье.
– Чого так довго?! – гаркнула Ізабелла. Служниця, ховаючи очi, мовчки вклонилась. – Хутко! – в княгинi не було жодного настрою вислуховувати виправдовування челядi. Вона пiд пильним суворим поглядом господинi засервiрувала стiл бiля вiкна й як опечена майнула з кiмнати. Щойно дверi за нею зачинились, княгиня попрямувала до консолi.
«Як же почуватись тут безпечно? Палац великий, i потрапити сюди може будь-хто. Головне тепер – з’ясувати, що ж украли iз секретного кабiнету?»
Жiнка розгорнула оксамит i вiдкрила футляр. Там були кiлька розписок теслi, який наперед взяв у Августа Олександра Чарторийського 20 золотих луiдорiв за iнкрустацii червоним деревом. Давнiй лист, пiдписаний iталiйцем Джакомо Джироламо Казановою ще у 1766 роцi, яким той засвiдчив продаж батьку кiлькох предметiв антикварiату. Та несподiвано – борговова розписка варшавського каштеляна Мацея Солтика на суму в 2 тисячi луiдорiв. Ізабеллу здивувала надзвичайно велика сума. Та й те, що в борг у тата взяв кошти сам варшавський голова – а вiн, людина не бiдна, й рiдний брат епископа Кракiвського! Ізабелла згадала учорашню суперечку з Каетаном Солтиком, пiсля чого той блискавично полишив Вiлянув. Сьогоднi ж в ii руках з’явилась ця надзвичайно пiдозрiла розписка – можливо, вона стане княгинi ще й дуже корисною.
Увесь дивний набiр паперiв наводив Ізабеллу Любомирську на думку, що розум батька став пiдводити. Розписки були датованi рiзним часом. Зв’язку мiж ними не було. Мабуть, ii сивочолий тато був не в собi – коли вирiшив передати iх. І доньчине серце вiд того тужно защемiло.
Пiд час чаювання жiнка викликала до себе маршалка свого палацу. Той з’явився миттю.
– Ваша свiтлосте…
– Карле, вже вiдомо, що саме зникло з кабiнету?
– Ми до ранку з його свiтлiстю спiвставляли всi документи. Мушу сказати – все на мiсцi. Грабiжники нiчого не встигли взяти. Вочевидь, iх щось лякало, i вони свою справу не завершили.
Ізабелла була здивована.
– А фамiльнi коштовностi?
– Усе на мiсцi, ваша свiтлосте.
– Добре, можете йти.
Дверi за маршалком гучно зачинились, а Ізабелла потонула у тривожних думках. Княгиня була певна: нападники повернуться, i хтозна, що може тодi статись…
По оббитих шовком стiнах плигали сонячнi зайчики – вiкна золотились яскравим вранiшнiм свiтлом. Соловейко надворi нiяк не вгамовувався. Ізабеллi чимдуж захотiлось опинитись де-iнде. Десь, де буде набагато спокiйнiше й безпечнiше. Їi рука простягнулась до мiдного дзвоника з високою ручкою у виглядi давньоримськоi колони. Вiн розливчасто задзеленькотiв.
– Так, ваша свiтлосте. – Карл повернувся так швидко, наче увесь цей час чекав за дверима.
– Карле, ви ж посилите охорону палацу?
– Я вже це зробив.
– Добре, тодi я поiду звiдси зi спокiйним серцем. Я хочу сьогоднi ж рушити до Ланцута.
– Як скажете, ваша свiтлосте.
По цьому Ізабелла встала з-за столу й вийшла. Вiлянувський палац вiдразу загомонiв. Служки поспiхом збирали речi своеi панi. У величезнi скринi складали те, що iй мало б стати в нагодi в Ланцутi. В цю пору року там теплiше, нiж у Варшавi – це пiвденнiше й ближче до Кракова. І хтозна, може, саме в тi землi вирушив епископ Кракiвський – Ізабеллi кортiло його провчити за учорашню неввiчливiсть. Як вiн посмiв прийти i поставити ii, Любомирську-Чарторийську, не лише у незручне становище, а ще й погрожувати iй?!
Фамiльний палац у Пiдкарпаттi – в Ланцутi був улюбленою Ізабеллиною хованкою вiд галасливого варшавського вищого свiту. Це був добре укрiплений замок з бастiонами, перетворений на сiмейну резиденцiю. Палац-фортеця.
Була ще одна причина термiново рушити до Ланцута – Ізабеллi слiд простежити за роботою архiтектора, який у своiх листах вимагае щораз бiльших видаткiв. Замок в Ланцутi Любомирськi перебудовують вже понад десятилiття. Реконструкцiя виявилася не лише тривалою, а поглинала, наче чорна дiра, статки фамiлii.
– Ольго! – гукнула княгиня.
Покоiвка наблизилась. Вона була завжди поруч, iз самого раннього вiку. Дiвчинкою русинку Ольгу, бiдну шляхтянку, забрали вiд батька-матерi з Волинi i перевезли у кракiвський палац бабусi Ельжбети. Кароока i чорнява, вона ще тодi вирiзнялась вiд решти челядi поставою, лицем та надзвичайно красивими руками з довгими тонкими пальцями. Ольга стала чи не единою людиною, якiй Ізабелла довiряла. Вона знала всi секрети панночки, а ще й не раз вигороджувала Беллу в дитинствi пiд час iхнiх бешкетувань i завжди брала усi провини на себе.
– Олю, поклади це у скриню, де лежатимуть моi сукнi. – Ізабелла простягнула покоiвцi батькiв футляр. Про всяк випадок вона вирiшила його взяти iз собою. Ох, як княгиня волiла б утерти носа пихатому епископу Кракiвському – i ця розписка його близького родича могла у цьому допомогти! Щоправда, Ізабеллi ще треба вигадати, як ii використати.
– І, будь ласка, збирайтесь швидше. Я б не хотiла десь зупинятись на нiч.
Минуло лише двi години. Золочений хронометр у залi прийомiв вiдбив рiвно 10-ту. І карета, завантажена скринями, виiхала з ворiт палацу Вiлянув. Ізабелла в темно-синьому дорожньому костюмi й у вишуканому трикутному капелюшку дивилась у вiкно. Ольга, що сидiла навпроти, намагалась вишивати, в панни у руках був, як належить, молитовник – та карета пiдстрибувала, бодай щось прочитати було неможливо, тим паче втрапити голкою у потрiбне мiсце. Двi жiнки подивились одна на одну й засмiялись через недолугi своi спроби вiдповiдати образовi допропорядних панн, який був нав’язаний iм громадою й XVIII столiттям. Ізабелла закрила книгу i з легкiстю видихнула – нарештi з Варшави!
Вона вдивлялась у пейзаж за вiкном ридвана, на величезнi липи, якi росли за стiною палацу Вiлянув – навiть захист таких гiгантiв не давав iй тут вiдчуття безпеки. Жiнка перевела млосний погляд на стiну свого маетку. Та вираз очей враз змiнився – княгиня вжахнулась. Руки стиснули молитовник до болю в пальцях. Бiля огорожi палацу стояв той самий чернець у сутанi з насунутим на лоба капюшоном. Чи не привид це? Темну постать було добре видно на тлi залитоi сонцем стiни. У ченця в руках було розарiо, але вiн не молився – Ізабелла на собi вiдчувала його крижаний погляд. Вiн скував ii, наче й справдi заморозив у цей спекотний травневий день. Ізабелла хотiла вже закричати, але, зацiпенiла, так i не змогла. У вiкнi тим часом вже одне за одним змiнювались будинки варшавськоi знатi. «Нехай привиди Вiлянува залишаться iз ним», – подумала княгиня. Їi палац надiйно захищений – так пообiцяв Карл. І якщо чернець аж нiяк не той, ким себе видае, а звичайний грабiжник – його обов’язково затримають.
Роздiл VI
У Ланцутi вирували пристрастi. Ізабеллi Любомирськiй довелось вигнати архiтектора пiсля того, як маршалок палацу розповiв iй про своi пiдозри та проведене маленьке розслiдування. Виявилось, що архiтектор iз кiлькома помiчниками в останнi мiсяцi ледве працювали, однак багато часу витрачали на розваги та мiсцевих селянок. У свою майстерню палацову челядь митець не пускав пiд жодним приводом. Маршалок вирiшив опитати постачальникiв матерiалiв для перебудови маетку i виявив, що молодий iталiйський архiтектор брехав, надмiрно завищуючи iхню вартiсть. Ізабелла лютувала, та що вiзьмеш з митця, який стверджуе, що вiн голий, як пес, i в нього анi мiдного гроша не лишилось. Врештi, поспiхом вiд’iжджаючи, архiтектор та його компанiя невiдомо, чи то з необережностi, а чи з помсти ще й розбила кiлька середньовiчних китайських ваз. Княгиня була зла, а ще й, як годиться ясновельможним паннам, злостива: пообiцяла, що зробить все, аби iм’я iталiйця-ледаря стерти з лиця землi. Врештi так i сталось – за кiлька рокiв про цього архiтектора серед европейськоi знатi вже нiхто й не згадував.
Але палац-фортеця в Ланцутi попри все був прекрасний. Вiн – твердиня фамiлii Любомирських. Замок перейшов родинi по чоловiчiй лiнii. Вiн i так був ошатний, та особливого шарму i блиску йому додавала Ізабелла. Вона скуповувала антикварiат для декору, планувала в парку розбити оранжерею i повнилась бажанням облаштувати в палацi театр. У княгинi Ізабелли Любомирськоi були величезнi плани на Ланцут.
Садиба кольору охри котрастувала iз зеленню парку. Уздовж гравiйних стежинок довкола будiвлi стояли штамбовi дерева, привезенi з Грецii. Щойно доставленi скульптури богiв, досконало виконанi сучасними iталiйськими майстрами, вишикувались просто неба бiля парадного входу. Ізабелла ще мала вирiшити, де саме iх розставити у своему палаццо.
Князь Любомирський – коронний маршалок Речi Посполитоi, постiйно перебував у Варшавi. І всi справи у Ланцутi, як i в iнших численних маетках родини, вiн передав дружинi. Останнiм часом чоловiка свого княгиня бачила хiба що на портретi в галереi на першому поверсi садиби. Бiля нього й цього ранку вона зупинилася. Дивилась у його вдоволено-пихате обличчя. О, як iй хотiлось iнодi видряпати йому очi! І саме в час таких злостивих роздумiв до Ізабелли пiдiйшла вихователька дiтей:
– Ваша свiтлосте, ви мене кликали? Бажаете поспiлкуватись з дiвчатами?
– Нi, я хотiла спитати, чи все у них добре? – промовила княгиня, не зводячи очей з чоловiкового портрета.
– Так, у них все добре. Вони готовi з вами зустрiтись будь-якоi митi. Юлiя робить помiтнi успiхи…
– Це все, що я хотiла знати. Дякую. Можете йти, – суворим тоном мовила панi й рушила коридором.
Тендiтна, хто б розгледiв у нiй матiр чотирьох дiтей, дiвчат? Звiсно, що в цьому чоловiчому свiтi це була ii провина, що народила вона Любомирським не хлопцiв. Мабуть правий був духiвник фамiлii, коли говорив що то все кара Божа за нелюбов ii до мужа. Та покарана ж врештi не вона, Ізабелла, а Станiслав Любомирський, коронний маршалок Речi Посполитоi. Це для нього справжня трагедiя, що незлiченнi статки своi передасть не синовi, а пiсля смертi його й дружини роздiлять iх мiж зятями, чоловiками його доньок, насправдi ж чудових дiвчат – Юлii, Олександри, Констанцii-Маргарити та Ельжбети. Але Ізабелла Любомирська – мати iз холодним серцем. Не волiла вона бачити своiх дiтей i спiлкування з ними обмежувала, як могла. Проте так само чинили й бiльшiсть панн ii стану. До того ж, i з чоловiком своiм княгиня тепер бачилась зрiдка i за це була насправдi дуже вдячна долi.
Ізабелла йшла коридором, в якому висiли картини та стояли погруддя вiдомих Любомирських. Була б ii воля – очистила б цей прохiд вiд старого мотлоху! Але ж чоловiк напевно б через це безмежно лютував, а можливо, й осмiлився руку пiдняти. Тож хай лишаються тут, пестять його самовдолену душу. В своiх покоях княгиня пройшла в дзеркальний кабiнет. Тут було багато сонячного свiтла, що вiдбивалось у посрiбненому склi люстер на стiнах кiмнати. Тож щойно княгиня увiйшла, служка заходилась запинати гардини. Ізабелла заборонила це робити – най буде сонце. В кабiнетi на круглому столi стояв другий снiданок – iла княгиня у Ланцутi завжди окремо. Винятки робила лише пiд час вiзитiв гостей…
Ізабелла досi не торкнулась до печеноi кракiвськоi кашi з родзинками, хоч сидiла за столом у дзеркальному кабiнетi вже пiвгодини. Про це ii сповiстив годинник, що продзеленькотiв з консолi. Княгиня дивилась у залите сонцем вiкно i згадувала своi 16 рокiв. Тодi ii батько в присутностi усiеi рiднi проголосив, що обрав доньцi чоловiка. Ім’я Станiслава Любомирського, звiсно, вона вже чула, й була з ним знайома, той часто заходив у гостi до Чарторийських. Але батьковому рiшенню Ізабелла не зрадiла, воно ii збентежило. Все ж таки вона сподiвалась, що батько вибере iй за чоловiка Станiслава… Понятовського. Ще бiльше того вечора була здивована мати Ізабелли – Софiя, вроджена Сенявська. Ця сильна красива жiнка сучасних, вiльних поглядiв ще довго намагалась переконати свого чоловiка змiнити рiшення. Та не заради доньки старалась Софiя Сенявська, а заради себе. Чутки ширились Варшавою, що молодий Станiслав Любомирський був коханцем дружини князя Чарторийського. Напевне, це знав батько Ізабелли i саме тому вигадав своiй дружинi таку тяжку кару. Та ще бiльшим покаранням став цей шлюб для його улюбленицi Ізабелли. Мати не пережила сiмейноi драми, вiдцуралась доньки й обмежила з нею свое спiлкування. А чоловiк молодоi княгинi нерiдко вгадував в Ізабеллi материнi риси i наодинцi не соромився це пiдкреслювати. Тож першi 10 рокiв шлюбу здавались Ізабеллi гiршими за рабський труд на галерах. І чи можна ii тепер засуджувати за небажання бачити своiх дочок? Кожна з усiх чотирьох була народжена не з любовi, а лише зi страждання й родинного примусу. Ізабелла, звiсно, розумiла, що завданий дiтям бiль у вiдповiдь не загасить вогню ii мук. Та iнакше вона не вмiла й не могла.
Княгиня, так i не скуштувавши страву, встала зi столу й рушила до виходу. Назустрiч iй поспiшала Ольга.
– Панi, приiхав пан Мощинський з якимось юнаком. Хоче зустрiчi.
Вiзитера княгиня велiла вести в приймальню. В цiй залi вона не лише зустрiчала гостей, а й частенько грала в бридж. Хоч вигравала рiдко, але чомусь саме в Ланцутi дозволяла собi не перейматись грiхом марнотратства, яким, беззаперечно, е картковi забави. Можливо, на Ізабеллу так дiяли чари самого палацу та цiеi зали. Вона наче й справдi чарiвна, пестить очi й душу своею легкiстю. В приймальнiй сонячно i тепло. Зала видавалась наповненою повiтрям i свiтлом. Декору обмаль – хiба на стiнах дрiбний розпис i лiпнина на стелi. Тут княгиня вiдчувала безтурботнiсть свого князювання.
При входi бiля розчинених дверей вже стояв Август Фредерiк Мощинський. Прямий нащадок короля Саксонii та Польщi Фредерiка Августа I, одначе славу в польському панствi вiн здобув аж нiяк не родинними зв’язками та славетними пращурами. Ця людина, надто просто одягнена як на аристократа – у чорний вовняний каптан, насправдi – великий магiстр першоi польськоi масонськоi ложi – «Три брати». Август Мощинський мав гострий розум, вдумливий погляд та зрештою приемну посмiшку. Ізабеллi подобалось дивитись на куточки його губ, якi створювали милi зморшки на щоцi, коли вiн усмiхався.
– Добридень, пане Мощинський. Ваш вiзит несподiваний, але приемний. – Ізабелла радiла приiзду великого Магiстра.
– Як я мiг не вiдвiдати зiрку нашоi адаптивноi ложi?
Ізабелла Любомирська – одна iз трьох жiнок Речi Посполитоi, якi входили в адаптивну масонську ложу. Жiнок у масони, звiсно, не брали, але зрiдка долучали, зокрема, до благочинностi. Ізабеллi ж неабияк лестило вiдчувати себе обраницею.
У приймальню занесли чай – надзвичайно дорогий сорт, нещодавно завезений iз самого Китаю. Служниця розлила золотавий запашний напiй у порцеляновi чашки севрськоi мануфактури мадам де Помпадур. Август Фредерiк оцiнив щедрiсть господинi.
– Я впiзнаю французький шарм у нашому чаюваннi. Севрська порцеляна… Вона наразi найкраща в Європi. – Пан Мощинський всмiхався, а Ізабелла мимохiдь ним милувалась.
– Справдi, у фаворитки короля Францii був вiдмiнний смак, – вiддала належне французькiй маркiзi польська княгиня.
– Це у вас, ваша свiтлосте, вiддмiнний – якщо ви обрали саме таку порцеляну, – Август Мощiнський пiднiс до вуст горнятко, на його безiменному пальцi блиснув чорний циркон.
Витонченi лiнii чайного сервiзу милували око. Порцеляна здавалась невагомою й настiльки тонкою, що просвiчувалась на сонцi. Недарма севрську мануфактуру вважали кращою. Та й належала вона некоронованiй королевi Францii. Жанна Антуанетта Пуассон не мала анi краплi блакитноi кровi, до того ж була вже замiжня – коли в якостi своеi протеже ii представив королю один iз впливових банкiрiв. Монарху Жанна запала в душу. Нова фаворитка отримала не лише титул i мiсце поруч короля. Врештi нова маркiза, яку стали називати де Помпадур, викликала справжнiй фурор при французькому дворi, змiнивши його устрiй i полiтику. Мiнiстри спершу обговорювали своi iдеi в яскраво оздоблених шовкових опочивальнях мадам, а потiм уже – в покоях короля Луi.
Помпадур була донькою фiнансиста, i в неi була надзвичайна iнтуiцiя у справах фiнансових, вона завжди вигiдно вкладала державнi й своi кошти. Севрська мануфактура – один iз багатьох способiв ii прибуткiв. Маркiза сама iнспектувала усю порцеляну iз королiвським клеймом – адже виробництво знаходилось зовсiм поруч з ii палацом Бельвю. А якi витонченi сервiзи роблять на мануфактурi!
У мадам було якесь надзвичайне вiдчуття стилю. Взуття на пiдборах, високi зачiски, костюми та навiть меблi, дизайн яких вона вигадувала сама – все це ще за ii життя стало «европейською класикою». У Вiднi, Лондонi чи Копенгагенi заможнi панi приходили до цирюльникiв та шевцiв з вимогою одягти iх «а-ля Помпадур». Завдяки смаку та гострому розуму ця жiнка була королiвською фавориткою двадцять рокiв. Хоч навiть не фавориткою, а фактичною правителькою Францii – останне слово в будь-якiй дискусii при дворi завжди було за нею.
Ізабелла Любомирська кiлька разiв вiдвiдувала салон маркiзи де Помпадур, коли перебувала у Парижi з вiзитами до законноi королеви Францii, яка так i жила в тiнi всевладноi мадам, – польки Марii Лещинськоi. Тодi ж княгиня вiдзначила: королiвська фаворитка – особа напересiчна, i саме тодi безперечно найкращi порцеляновi сервiзи севрськоi мануфактури були замовленi з доставкою до Ланцута.
– Ваша свiтлосте, я чув, тут, у Ланцутi ви зiштовхнулись iз неприемностями пiд час перебудови комплексу? – Мощинський i сам був талановитим каменярем – не лише масонськоi ложi, а й у прямому сенсi. Вiн – вiдомий польський архiтектор. Щоправда, пiсля того, як його обрали великим магiстром – замовлень вiд аристократiв вiн практично не брав. – Як ви знаете, я особисто згодитись вам не зможу. Але у мене е чудовий хлопець – i хоч вiн молодий, та сподiваюсь, що вам у майбутньому допоможе. Його звати Вiнченцо Бренна. Вiн привiз менi непогану антикварну колекцiю з Риму, яку зiбрав його вчитель Стефано Поццi. Щоправда, цей хлопець мусить незабаром повертатись в Італiю. Я запропонував йому подивитись, як вiртуозно ви перетворюете цю нудну фортецю на такий витончений палаццо. Чи ви не проти, аби вiн побув тут кiлька днiв i подивився на ваше рукотворне диво? – Мощинський промовляв усе це з невимушеною посмiшкою.
– Пане Мощинський – звiсно не проти, – Ізабелла грайливо розкрила вiяло.
– До речi, ваша свiтлосте, це ще не все. В мене для вас е дарунок, – пан Мощинський плеснув у долонi. За цим у залу увiйшов смаглявий юнак з великими кароокими очима та гострим носом. В руках у нього було щось важке, накрите червоним оксамитом.
– А ось i сам Вiнченцо.
Юнак якнайшвидше пiдiйшов до грального столу, що стояв неподалiк вiд спiврозмовникiв, поставив свiй вантаж i зняв з нього покривало. На стiльницi опинилось погруддя з чорного металу. На Ізабеллу дивилась жiнка. Вираз обличчя одухотворений, щось схоже в ньому було на мадонну. Але дама була геть з iнших краiв – давня римлянка чи грецька богиня. Легка посмiшка i розважливий мудрий погляд вдалечiнь. Бюст увiнчувала величезна тiара у виглядi високоi фортецi з баштами.
– Це галло-римська бронза першого столiття нашоi ери. Зображена богиня Кiбела. А погруддя це нещодавно знайшли у французькiй Пiккардii. – Август Мощинський уважно стежив за Ізабеллою. Вiн ловив поглядом бодай якусь ii реакцiю. Княгиня довго й уважно дивилась на скульптуру. Направду вона iй не сподобалась – надто темна й холодна, металева. Та видати своi емоцii Ізабелла не могла, не дозволяла ввiчливiсть.
– Нiколи подiбного не бачила, – нарештi вичавила iз себе княгиня й всмiхнулась, повернувшись обличчям до гостя.
– Це дуже цiкавий персонаж давньоримськоi доби – мати всiх богiв. Взагалi-то корiння ii культу походить з Близького Сходу. Може, навiть з дуже давнiх цивiлiзацiй. Знаете, моя панi, давнi римляни вiрили, що саме Кiбела гарантуе безпеку й сам факт iснування iхньоi держави. Уявляете – жiнка гарантуе державнiсть? – Мощинський гучно зареготав. І цього разу Ізабеллу його смiх i усмiхненi вуста невiдомо чому дратували. Якийсь неспокiй враз охопив серце. Може, надто великий контраст був мiж цiею сонцем осяяною залою й темною постаттю великого магiстра та його холодного металевого дарунку.
– Дякую вам, пане Мощинський за ваш вiзит i ваш дарунок. Перепрошую, але в мене е кiлька нагальних справ. Я просто зараз мушу iх зробити i нiяк не можу вiдкласти, – Ізабелла поквапилась пiти. І хоч господиня палацу наважилась порушити неписанi правила гостинностi, та iй вiд цього стало легше.
