скачать книгу бесплатно
Автохтони
Марiя Семенiвна Галiна
Марiя Галiна – вiдома росiйська поетка та письменниця украiнського походження, бiолог за освiтою, лауреат численних лiтературних премiй з поезii, прози та фантастичноi прози (зокрема двiчi – персональноi премii Бориса Стругацького). Химерна проза Марii Галiноi набула визнання критикiв та завоювала любов читачiв.
Роман «Автохтони» росiйською вийшов друком у 2015 роцi i був вiдзначений критикою як одна з найяскравiших лiтературних подiй року.
До безiменного мiфiчного мiста, яке багатьом, однак, видасться знайомим, прибувае такий самий безiменний герой – людина без iменi i без персональноi iсторii. Взагалi, вiн начебто мистецтвознавець, який приiхав, щоб написати статтю про постановку безмаль столiтньоi давнини опери «Смерть Петронiя».
Тiнi оживають, мiсто наповнюеться вихiдцями з минулого, яке начебто давно завершилося, але водночас тривае. Оперна спiвачка, вбита просто на сценi ревнивим коханцем, вiдроджуеться у власнiй напiвбожевiльнiй праонуцi; офiцiантка в мiсцевому кафе працюе тут, за ii власними словами, з кiнця XVIII столiття, а всюдисущий старигань, якого головний герой винаймае як консультанта, схоже, i зовсiм вiчний. Усi разом вони формують дивну i вiдмерлу расу стародавнiх мешканцiв цього мiста – похмурих i загадкових автохтонiв…
Марiя Галiна
Автохтони
© М. С. Галiна, 2015
© І. Я. Кiва, переклад украiнською, 2016
© Л. П. Вировець, художне оформлення, 2016
© ТОВ «Видавництво Фолiо», 2016
***
І бiльша благодать в описi нiмф, нiж в описi медалей.
І бiльша благодать в описi походження гiгантiв, нiж в описi придворного етикету.
І бiльша благодать в описi Мелюзiни, нiж в описi кавалерii i артилерii.
І бiльша благодать в описi пiдземного гiрського народу, нiж в описi фехтування i залицянь.
Парацельс
…коли видно блуднi вогники, це означае неминучий занепад краiни.
Парацельс
– Що це таке? – сформулював вiн незаперечне. – Прохiдна кiмната?
Вiн тiльки-но збирався сказати, що цiлком влаштовуе, красно дякую, але тут дверi до, як вiн гадав, комiрки, розчахнулися, i повз нього, гупаючи берцями, вервечкою пройшли два здоровезних байкери, мiдно-рудий та русявий, обидва у чорнiй шкiрi, блискучих клепках, шипах i ланцюжках. Анi на нього, анi на чергувальницю вони не звернули уваги.
– Еге ж. У нас, розумiете… трошки ремонт.
На сайтi нiчого про ремонт не було. Вiн похмуро роздивлявся синенький п’ятитомник Гайдара на поличцi (чому Гайдар?) i думав, що напише в них на форумi всiлякi прикростi. Так iм i треба.
Задумалася, почухала плече носом. Вiн проти волi замилувався – не кожен так може.
– Є одна, щоправда, там фарбою сильно тхне.
Вiн уявив, як сидить на лiжку в самiсiньких трусах, а повз, туди й сюди, ходять байкери.
– Фарбою тхне. Ясно. Гаразд, ведiть.
Вiкно пред’являло пiкселi бурих i зеленуватих черепичних дахiв, обсиджених тарiлочками супутникових антен. Посеред кiмнати стирчали заляпанi побiлкою козла. Фарбою, так, тхнуло, i добряче. Але вiн любив цей запах.
– Муляри вже закiнчили. А художниця приходить вдень. І йде до шостоi. Вона вам не заважатиме.
Вона встигла розмалювати лише одну стiну: суворий чоловiк, погрожуючи гiгантською логарифмiчною лiнiйкою, обiймав жiнку, яка випускала опасистого голуба.
Радянське стае модним. А колись здавалося, прости, Господи, сранню сумною.
– Ну ось, – радiсно сказала чергувальниця, – файна кiмната, еге ж?
Чоловiк iз логарифмiчною лiнiйкою покосився на нього з докором.
– Поснiдати де можна? У вас?
– Ой, нi, в нас же ремонт. У «Криницi» можна. Як вийдете, вiдразу праворуч. Вони рано вiдчиняються. В них омлет. І запiканка. І сирники з варенням. І недорого.
Вона була зовсiм юна, а молодим завжди хочеться iсти.
Вiн похитав головою, розкрив сумку i почав розкладати речi на лiжку, поруч iз пласкою гiркою постiльноi бiлизни, яка пахла пранням.
* * *
Полив’янi горщики, грубi нефарбованi балки… Безодня смаку. «Криниця», а як же ж.
Жiнка за стiйкою, повновида, ще молода, дуже домашня, кивнула до нього i крадькома позiхнула.
– Як завжди?
Вона не посмiхалася, але здавалося, що посмiхаеться. Тiльки приховано. Таемно. Лише до нього.
Вiд подумав про яечню i вiдкинув цю думку. Замовив сирну запiканку та каву.
– Хочете, бальзаму наллю? До кави? Бонусом. Бо щось прохолодно.
– Напевно, – сказав вiн. – Напевно, що так. Дякую.
Мокрий снiг за вiкном надавав затишку байдужому харчовому простору.
На календарi в неi за спиною два кошеняти гралися клубочком шерстi. Календарi з кошенятами популярнiшi вiд календарiв з немовлятами. Не всi люблять дитинчат, а кошенят – всi. До того ж дитину й зурочити недовго. Не варто на неi дивитися чужим людям. А над кошенятками можна розчулюватися скiльки заманеться. Життя кошеняти, врештi-решт, нiц не варте.
Вiн забрав тацю i влаштувався за столиком бiля вiкна. Буфетниця розкрила покетбука в яскравiй обкладинцi та заглибилася у читання, але, перехопивши його погляд, пiдвела голову. Я не посмiхаюся тобi тiльки тому, що ти можеш подумати, що це входить у сервiс, а я не хочу, щоб ти так думав, здавалося б, говорило ii обличчя.
– Смачно?
Брукiвкою прогуркотiв фургончик, вичавлюючи снiгову кашу на вузенький низенький тротуар. На рожевому боцi строкатiла реклама молочних продуктiв, вiн не розiбрав назви. Жалюзi в будинку навпроти злетiли вгору, вiдкривши вiтрину сувенiрноi крамницi.
– Дякую, дуже смачно.
Запiканка була iз цукатами i щедро политою збитими вершками.
– Заходьте ще. – Вона нарештi посмiхнулася.
Буденна привiтнiсть, це нiчого не означае. Просто iх тут добре муштрують.
– Дякую. До речi… як ви гадаете, що таке «вертiго»?
– Щось, що можна вертiти? – Спокiйнi сiрi очi вивчали його обличчя, i, вже впевненiше, вона сказала: – Запаморочення?
Вiн кивнув i вийшов iз неприемним вiдчуттям, що вона, намагаючись догодити, прочитала його думки.
Входячи, пасажири вiталися з кондукторкою. Вiн протер долонею скло, саме вчасно, щоб побачити, як бiля мокроi огорожi ринку декiлька фургончикiв вивантажують квiти, оберемки квiтiв. Товсте зелене листя, вiдвалюючись, мокло в пiдталому снiгу. Ще одна площа, спорожнiлi фонтани, сiрi будиночки з лiпниною, клопiтливi люди розставляють мокрi вiдра, знову квiти, багрянi, жовтi, бузковi на сiрiй брукiвцi…
– І як вам у нас?
Голомозому сумному чоловiчковi з великим носом i плямистою рукою на рукоятцi масивноi тростини навiть не довелося нахилятися, такий вiн був маленький.
– Нi-нi, там, позаду, вiльно, – вiв далi чоловiчок iз поспiхом, бачачи, що вiн мае намiр звiльните сидiння. – Просто iнодi хочеться поговорити, знаете. Я-от саме позаду i примощуся.
Чоловiчок зник iз поля зору, але вiдразу ж, влаштувавшись позаду, постукав по плечу, привертаючи до себе увагу. Вiн напружився – не любив чужих доторкiв.
– Нiчого, – сказав вiн. – Колоритно.
– Ринок, Собор, Театр, Старий Ринок… Це зупинки так називаються. До речi, бачите он той сiрий будинок, де дрiада на фронтонi? Коли дощ iде, вона плаче. А легенду про неi знаете?
– У архiтектора померла вiд чахотки донька, – припустив вiн.
– Припустимо, у власника. А архiтектор…
– Був ii нареченим.
– Це ж треба, – здивувався старий. – Ви таки читали путiвник!
– Нi. Просто здогадався.
Вiн покрадьки поглянув на годинник – у чужому мiстi час завжди тягнеться повiльно.
– А як ви здогадалися, що я приiжджий?
– Кожного ранку, – сказав старий, – буквально кожного ранку тут сiдають однi й тi самi люди. Я iх знаю. А вас – нi. До того ж у вас немае парасольки. В мене теж немае, але менi можна. Я виходжу, коли цей гидкий мокрий снiг вже припиняеться. Але тi, кому вранцi на роботу, обов’язково ходять iз парасолькою. З маленькою чорною складаною парасолькою.
На мармурових облавках порожнього фонтана сидiли голуби, блiдi, гладенькi; вiн спочатку подумав, що це прикраси, але потiм один iз них ворухнувся.
– Я мiг перечекати негоду в кав’ярнi. Я, власне, так i зробив.
– Ось я i кажу, приiжджий. Якби жили тут, у вас була б iз собою парасолька i не довелося б перечiкувати негоду в кав’ярнi.
Вiн пiдвiвся iз сидiння, яке було приемно нагрiте його власним задом.
– Радий був познайомитися, мiстере Холмс, – сказав вiн i попрямував до виходу.
* * *
Оперний театр був схожий на торт. Заяложена метафора, так-так, вiн знае. Кремовi вежки, безешнi ляпанцi муз та амурiв. Щоправда, торт зазвичай мовчить, а тут стiни розпирала музика, бравурна та причеплива. Нiхто, ну буквально нiхто не може зрiвнятися з Матильдою моею. Лiтнiй поважний вахтер трохи пiдвiвся. Вiн уже був зiбрався дiстати посвiдчення – було в нього одне гарне посвiдчення, однак вахтер кивнув i з гiднiстю, проте голосно, перекриваючи уславлення незрiвнянноi Матильди, сказав:
– Вiтольд Олегович там, у залi.
Дзеркальний двiйник сходив йому назустрiч, а потiм зник, бо дзеркало залишилося за спиною, втiм, вiдразу ж грюкнули бiчнi дверi й на майданчик вискочив хтось iз моторошною пташиною головою.
– Я так не можу! – сказав монстр.
Маска закривала верхню частину обличчя, i було видно, що в монстра ображенi губи та драглистi щоки лiтньоi людини.
– У нiй неможливо спiвати! Я йому казав, це ж… зовсiм iнакше резонуе, та й… я повiтря не можу набрати нормально, цей мерзенний дзьоб! Мерзенний! А вiн ще вимагае, щоб ми в цьому ходили весь час, звикали. Як взагалi до цього можна звикнути? Я йому що, хлопчисько?
– У комедii дель арте, – сказав вiн, – грали в масках. І нiчого.
– Змовилися всi, чи що? – Монстр широким жестом зсунув маску на потилицю – чорний блискучий дзьоб тепер стирчав над його головою, наче рiг жука-носорога. – Дель арте, дель арте… Ви самi спiвати в масцi пробували?
У монстра були стражденнi очi з припухлими нижнiми повiками.
– Леонiде, ну досить клеiти дурня, повернися.
Цей був енергiйний, у джинсах i замшевому пiджаку. І без маски.
– Я спiвак, – сказав Леонiд iз сумом, – не лицедiй. Спiвак.
– Хто б сумнiвався. Йди до зали. Будь ласка. Потiм поговоримо.
«Ось тобi жовтець, ось волошки, ось мiмози, ось i троянди, i левкою квiтки; лiлii, конвалii, чари весни, бальзамiни та жасмини, аромату сповненi», – лунало з-за дверей. Чи то цей нещасний фармацевт Мiллер так бездарно переклав, чи то воно в Герця так i було, вiн не знав. Бальзамiни та жасмини, Господи Боже ж ти мiй.
Леонiд гiрко махнув рукою i поплентався назад. У дверях вiн зачепився дзьобом за одвiрок, стишено матюкнувся i зник у мороцi.
– Коротко концепцiя е такою, – Вiтольд пiдгорнув рукав замшевого пiджака i заклопотано поглянув на годинник. – Коротко. Присядемо?
Вiн подумав, що Вiтольд е старшим, нiж здаеться. Просто слiдкуе за собою i дотримуе неформального стилю в одязi.
Вони сiли на банкетку, вкриту кармазиновим плюшем. Жiночi голоси за напiвпричиненими дверима й далi з захопленням кльочили про жовтець та волошки. Сопрано, мецо-сопрано.
– Уявiть, – Вiтольд пiднiс голос, – зачарований замок. Ну, палац Іоланти. Вродливi люди, яскравi шати, зеленi, червонi, й троянди, троянди всюди. Квiтуча складнiсть середньовiччя, розумiете? І ось вона… Вона слiпа, бо краса – лише навколо неi, а за огорожею, ну просто кошмар за огорожею, розпад, тлiння… Зовнiшнiй свiт, вiн iй огидний, розумiете? Вона своею слiпотою наче вибудовуе навколо себе заповiдний рай, дивний сад, куди немае доступу брутальнiй реальностi. Безгрiшне легке життя, вона й сама каже, мовляв, чого це ранiше не знала я анi туги, анi горя, анi слiз, i всi днi плинули, бувало, серед звукiв небесних та руж? Це ж усе – в передчуттi грiхопадiння, у передчуттi жаху. І сама вона – в бiлому й золотому, i промiнь прожектора пливе за нею, i прекрасне, прекрасне обличчя! І коли тенор iз баритоном, ну, iз цим нехлюем Леонiдом, ви ж бачили його, вони… ну, жахливi просто потвори, в чорному, коричневому, незграбному, в страшних масках… І Водемон – потвора, й Робер, i посланець, i сам король. Вони з’являються в заказаному вертоградi, цi двое, баритон спiвае про Матильду…
– Не люблю цiеi арii.
– Хто ж ii любить! Утерта, нав’язлива, агресивна. Ще б пак. Вiн же нелюд. Монстр! Обидва вони – нелюди, тiльки вони самi про це не знають, розумiете? Вони думають: все як треба. І тут вони потрапляють до цього саду, i замок зачарований, i ось Водемон освiдчуеться iй у коханнi й розумiе, що вона слiпа – вона обмацуе його обличчя, торкаеться його пальцями i знiмае з нього маску… Не вона прозрiвае – це кохання робить iз нього людину. Вона, Іоланта, здобувае зiр, щоби змiнити цей свiт, i вона його нiбито промальовуе довкола себе – ну, пiдходить до кожного i знiмае маски. І пiд ними – прекраснi, прегарнi обличчя. Ось така концепцiя. Ви пишете?
– Я запам’ятаю. А коли прем’ера?
