скачать книгу бесплатно
– Так. – Вiн iз полегшенням зiтхнув. – Так, будь ласка.
Зiр вдалося нарештi опанувати, i вiн тепер бачив ii цiлком розбiрливо. Вiтрiвка, джинси, широкi плечi, широкi стегна, мiцнi ноги. Вона була схожа на карiатиду, котра через якiсь своi справи зiстрибнула з карниза.
– Тримайте.
Вiд неi тхнуло фарбою, i його знову занудило.
У пластиковiй пляшцi води залишилося на третину, вона напевне пила з неi сама, але вiн, зазвичай бридливий, цього разу зневажив на це.
– Котра година? – Вiн вiдiрвався вiд пляшки.
– Полудень вже. Менi працювати треба. А Веронiчка казала, що ви зранку уходите.
Неговiрка, але чого хотiти вiд карiатиди? Вона посунула драбину – звук був такий шорсткий, що його пересмикнуло.
– Вас як звуть?
– Лiдiя.
– Гарне iм’я.
– Не думаю, – сухо сказала вона i з гуркотом поставила на драбину банку з фарбою.
На лiвiй щоцi жовтiе пляма фарби. Голова пов’язана червоною хусткою, ну просто робiтфакiвка з плаката «Не базiкай!». Якого кольору в неi волосся?
– Слухайте, йшли би ви звiдси. Ви менi заважаете.
– Я плачу за цю кiмнату. Це моя кiмната, – сказав вiн роздiльно, як на уроцi англiйськоi. – It’s my room. You see? Послухайте, ви що, соромитеся при менi, чи що?
Взагалi-то вона видавалася цiлком непробивною.
– Можливо.
– Мистецтво – це дуже iнтимно, я розумiю.
Сонна Веронiчка, скорiше за все, ii приятелька. І замовлення пiдкинула по-дружньому. Що з того, що малювати не вмiе. Ось так воно все й робиться. А ми, дурнi, думаемо, що все вирiшують професiонали. Звiдки iм узятися, професiоналам?
Вiн перевiрив документи – на мiсцi. Кредитка та гаманець – теж. Мобiла на мiсцi. Здаеться, все в порядку. Вiн чув, що самотнiм постояльцям недобрi люди пiдливають до пиття клофелiн або снодiйне, але тут наче не той випадок. Чи той?
Вiн же сам вiдкривав цi банки. З iншого боку, банку йому давав Мардук. Або Упир. Так, точно Упир. Банка могла бути… ну так. Голка, що пробивае тонку бляху, – i все. Але навiщо? Щоб оглянути його кишенi й переконатися, що вiн той, кого вдае? Це… ну, безглуздо взагалi-то.
Вона мовчки спостерiгала за ним, очiкуючи, що вiн припинить нарештi ритися по кишенях i пiде.
– Скажiть, а ви такого собi Шпета знаете?
Вона похитала головою у червонiй хустинi.
Його це чомусь потiшило.
– А Воробкевича?
– Це який дописи у вечiрцi про мистецтво пише? На кролика схожий. А що?
– Та нiчого. Все-все, вже йду. Не складете менi компанiю? Поснiдати?
– Пообiдати, – суворо виправила вона. – Снiданок – це до полудня. А зараз ланч. Або обiд. І – нi, менi працювати треба.
Їсти, проте, зовсiм не хотiлося.
* * *
– Щось ви сьогоднi пiзно.
– Так склалося, – невиразно вiдповiв вiн.
– Вам як завжди?
– Що?
– Ну, каву, запiканку? Чи це ви тiльки зранку? Послухайте, а давайте я вам знову лiкеру наллю. Ви кепсько виглядаете.
– Ще б пак. Так, як завжди. І гаразд, давайте лiкеру.
– Кави якнаймiцнiше?
– Так. Дякую.
Вiн улаштувався бiля вiкна, дивуючись з того, що на вулицях так багато народу, i тiльки потiм зрозумiв – адже вже полудень. Сiре свiтло гопцювало на мокрiй брукiвцi.
– Я дозволила собi покласти бiльше цукру. – Вона поставила на стiл обшарпану пластикову тацю. – Вам зараз треба.
Вiн уявив собi, що ковтае каву без цукру, чорну-чорну, гiрку-гiрку, i пересмикнувся.
– І вода. Вам треба якомога бiльше пити. Аспiрину дати?
Людина в чужому мiстi самотня й ведеться на знаки уваги. Вiн подивився на ii руки, що вправно сервiрували столик. Обручки немае, але люди не завжди носять обручки. До того ж у неi, напевно, до кiнця дня сильно набрякають пальцi. Чи це вона стараеться за чайовi? Вона взагалi хто? Офiцiантка, власниця? Пайовичка, скорiше за все, чергуе тут зранку, а потiм ii заступае хтось iз рiднi або друзiв.
За вiкном тiнь хмари лiниво насунулася на мокрий брук.
– Ще два-три тижнi – i весна. – Вона простежила за його поглядом. – Ось побачите, як у нас гарно весною.
– Я так довго не затримаюся.
– Це ви даремно. У нас гарно. Вам сподобаеться. Справдi.
Родина в глибинi кафе обiдала, розповсюджуючи запахи картопляного пюре i свинячоi пiджарки. Його занудило. А вранцi вчора було зовсiм порожньо. Куди вони потiм дiвають усi цi завчасно заготовленi запiканки?
– Але взагалi одному краще за все приiздити або на пару днiв, або надовго. За пару днiв не встигаеш вiдчути себе самотнiм, а коли надовго, заводиш собi друзiв. Подруг.
– Дякую, – сказав вiн, – але в мене справи.
– Не сумнiваюся. Вiдпочивати зазвичай приiздять родинами.
Точно – кадрить. Вiн хотiв сказати щось нейтральне, але ввiчливе, ввiчлива вiдмова, так, саме так, ввiчлива вiдмова, але вона повернулася за стiйку й утупилася в книгу, немов угадавши його намiри. Не кадрить? Просто чемна з вiдвiдувачем? Чому ми взагалi схильнi приймати звичайну приязнiсть за далекогляднi плани?
Запiканка була свiжа, дуже нiжна, щедро полита варенням i збитими вершками. І все ж таки, що вони роблять з учорашнiми? Може, здають до якоi-небудь кулiнарii поблизу? Вiн доiв i вiднiс брудний посуд на спецiальний столик. Кава з лiкером сильно налагодила його свiтовiдчуття: правильний лiкер, правильна кава, правильнi пропорцii. Дивовижна жiнка.
– Полегшало? – Вона пiдвела голову вiд книги, поганий папiр, пейпербек, дамський роман.
– Дякую. Скажiть, а чому всi постiйно питають: «Як завжди?» Я тут був у Юзефа, й офiцiант сказав: так розводять лохiв. Ну, щоб iм здавалося, що впiзнають в обличчя, запам’ятовують.
– Не думаю. Просто це добре питання – «як завжди». Це означае, що було минуле i буде майбутне. Люди прагнуть розмiреного життя. Особливо приiжджi. – Вона нарештi пiдвела очi та посмiхнулася. – До речi, сьогоднi в нас день пива. Якщо ви у будь-якiй ресторацii спитаете кухоль, вам як бонус запропонують ще кухоль. Будь-який наш фiрмовий сорт на вибiр. У нас добре пиво. Бере призи на виставках.
– Не сумнiваюся, – сказав вiн. – Але сьогоднi менi абсолютно точно не захочеться пива.
* * *
– Це Штернберг. Он те полотно. Велике, iз плотогонами. Емiгрував у сiмдесят четвертому, зараз у МОМi висить. Бачите, який мазок? Буйний, щiльний.
– Пастозний.
– Так-так, абсолютно вiрно. Пастозний. Он той – Жук. Теж поiхав, тiльки до Ізраiлю. А он той, далi – Цвинтар. Он тi кольоровi плями. Психоделiка. Графiка? Це Кузнецов. Помер у психушцi в сiмдесят шостому. І перед смертю все малював, малював… йому пiдсовують папiр, а вiн малюе. Дарував лiкарям, санiтаркам. Верховцев, зав. вiддiленням, непогану колекцiю зiбрав.
Банькатi чорнi очi, скiсне пiдборiддя, задовга верхня губа, два зуби стирчать вперед. Коли Воробкевич говорив, у нього драглiли обвислi щоки.
Потайний масон?
– Ах, цей? Широков. Приiхав на лiто з Пiтера, на пленерi попрацювати. І залишився. Говорив, у Пiтерi не те, зовсiм не те… Йому там м’яса не вистачало. Фактури. Бачите, який горизонт? Вiн перший у нас використав ефект риб’ячого ока. Риб’яче око – це…
– Я знаю.
– Авжеж, авжеж. І вiдразу – наслiдувачi, учнi. Школа. Менi пощастило – я розгледiв його рано.
Євроремонт, так. Але все одно – Шпет, такий Шпет. Хiба що замiсть театральних афiш плакати виставок, з яких витрiщаються чорно-бiлi бородатi обличчя художникiв. На виднотi грамота почесного громадянина мiста. Воробкевич був у пошарпанiй рудiй вельветовiй куртцi з чорним сукняним комiром, трохи завеликiй i подекуди заляпанiй старою олiйною фарбою. Напевно до куртки додавалася вiдповiдна iсторiя. Вiн не став запитувати.
– У шiстдесятi все вирувало. І навiть у сiмдесятi. У всiх застiй, а в нас, можна сказати, розквiт. Острiв свободи. Але вас, як я розумiю, не цiкавлять сiмдесятi? Нi? Шiстдесятi?
Воробкевич, схиливши голову набiк, iз надiею зазирнув йому в очi.
– Я займаюся двадцятими. Баволь. Кароль Баволь. Вам це нiчого не каже?
– Баволь, – сказав Воробкевич i замовк. – Зараз, зараз… Це не той, який…
Вiн терпляче чекав.
– Баволь! Ну звiсно! Був такий дивак. Злиденний безумець. Е… Талант. Майже генiй. Невизнаний.
Статус Баволя зростав iз кожним наступним словом.
– На нього можна подивитися?
– Так, – сказав Воробкевич пiсля деякоi запинки. – Так, авжеж.
Скорiше за все, найкозирнiшi висiли в першiй залi. Баволя тут точно не було.
– Вiн у запаснику, – сказав Воробкевич нарештi.
Ну звiсно, адже мае бути запасник…
– Я не всiх виставляю напоказ. Його полотна… – Воробкевич запнувся, немов би пробуючи на язик, потiм обережно сказав: – Картони?
Воробкевич пам’ятав, що Баволь у нього е, але не дуже пам’ятав, якi в Баволя роботи.
– Ви впевненi? Вас бiльше нiчого не цiкавить тут? Тiльки Баволь?
– Тiльки Баволь.
Вони минули Штернберга. Минули Жука та Цвинтара. Плiдного алкоголiка Кузнецова. Перебiжчика Широкова. Цвинтара вiн би прикупив, якби були в нього грошi. Величезна квартира, i самiсiнький Воробкевич. Шпет, такий Шпет. Таемне товариство самотнiх старих, якi трусяться над уламками Атлантиди.
Перед останнiми дверима Воробкевич зупинився. Боiться, може, Баволь зараз раптово зробився модним, а вiн, Воробкевич, i не знае? Або що впустив до будинку грабiжника? Просто – шахрая? Вiчнi острахи колекцiонера. Шпету в цьому сенсi простiше, колекцiя Шпета становить цiннiсть тiльки для нього самого.
– Так ви кажете, вас Шпет направив?
– Хiба вiн не телефонував вам?
– Так, – Воробкевич потрусив щоками, – так, звiсно Шпет говорив. Авангард. Початок двадцятих. Авжеж. Я теж займався авангардом, знаете. Андеграундом. Я так сподiвався, що рано чи пiзно… А зараз усiм соцреалiзм подавай. Усi цi трактористи на стернi. Монтажницi… Цей усереднений мазок. Хто б мiг подумати?
– Великий стиль завжди користуеться попитом, коли вiн закiнчуеться. Рано чи пiзно вiн набридне, i згадають про андеграунд. Треба просто мати терпiння.
Воробкевич вiдiмкнув дверi, понишпорив по стiнi в пошуках вимикача. Що тут ранiше було? Кухня? Ванна кiмната? Вiд прокладених зверху труб залишилися зафарбованi оцупки. Слiпi стiни без вiкон, i – полотна та картони, полотна та картони, i всi – обличчям до стiни, обличчям до стiни, як покаранi дiти.
– Баволь, – замислено бурмотiв Воробкевич, озираючи кiмнату банькатими черешневими очима. – Десь тут у мене вiн стояв, Баволь. Тут? Так, здаеться, тут.
Воробкевич перевертав картини, побiжно дивився на них i знову ставив обличчям до стiни. І кожна на коротку мить спалахувала яскравим спазматичним життям, немов намагалася сподобатися або принаймнi запам’ятатися… Кому все це? Для кого?
– А! – сказав Воробкевич.
Вiн пiдiйшов ближче.
– Так, точно, Кароль Баволь. Це його пiдпис. КаБе латиницею, бачите, там, у кутку?
Вiн повiрив Воробкевичу на слово. Може, й Баволь.
– У вас що, тiльки одна його робота?
– Та нi ж. Ось, уся ця купка. Ну, небагато, звiсно. Але, здаеться, все, що зберiглося. Бiльше його нiде немае, Баволя. Невизнаний генiй. – Воробкевич говорив, поступово запалюючись. – Наш Чюрльонiс. Вiдлюдник. Мандрiвник духу. Я… ви знаете, чому я його тримаю тут, у запаснику? Щоб фарби… в первозданнiй свiжостi… Ви ж знаете, роботи Чюрльонiса…
– Блякнуть. Знаю.
