скачать книгу бесплатно
***
По дорозi додому майор картав себе за останнi кiлька хвилин розмови з шефом, постiйно прокручував сказане в головi.
«А як же моi церковники?» – вiн зволiкав, хоча й розумiв, що це нiчого не дасть. Однак ниття на затятого чекiста, його шефа, точно б не подiяли. Хоча його запитання все ж таки мало сенс: адже мiнiстерство вкрай рацiональне. То навiщо переучувати пiдлеглого? Застругувати цей олiвець по-новому, коли можна писати i так, огризком?
– Нiкуди не подiнуться твоi церковники. Ти саме й будеш ними займатися. Унiатами. Не переживай.
– Ви ж казали – бандоунiвцями?
– Бандоунiвiцi й унiати – це одне цiле. І цiй гiдрi давно пора вiдтяти всi голови. Я б i сам поiхав. Однак галичанську говiрку навряд чи зможу достеменно вiдтворити. А об’екти цi хитрi… Їх не проведеш. Ти ж iз Житомирщини?
– Так, – коротко кивнув майор, немов приречений на розстрiл.
– Досвiдчений вiйськовий, з вищою освiтою i потрiбними навичками. Звiсно, тебе проiнструктують. І вiдправлять на курси покращення вимови.
– А вас куди направляють?
– Випросив собi викладацьку посаду у школi контррозвiдки. З трудом… – Максим Ігорович зiтхнув, але йому не вдалось зiграти сум анi iнтонацiею, анi мiмiкою. – Так що я буду позбавлений сатисфакцii вiд знищення недобиткiв ворогiв Радянського Союзу. Тiльки порозповiдати про це на лекцiях зможу. А ось ти, майоре…
***
Його дружини дома не було. Бо Наталя з синами вiдпочивала в санаторii, що з часу його просування по службi стало незмiнною традицiею. Щоправда, Геннадiй Петрович з нею нiколи не iздив. Бо, по-перше, ця вiдсутнiсть давала змогу вiддатись пасивним запоям. Адже дружина – дочка вiдомого лiкаря з киiвського вiйськового госпiталю, намагалася прищеплювати йому здоровий спосiб життя: три цигарки за добу i третина пляшки мiцного. Не бiльше. Геннадiй Петрович пiдсвiдомо корився iй. Бо вiдчував: вона – його внутрiшнiй ментор i контролер. І якби не Наталя… Щоправда, це не заважало йому сьорбати коньяк у кабiнетi i смалити цигарку за цигаркою у процесi напруженоi роботи.
Останнiм часом тiеi роботи у його рiдному вiддiлку «О», що займався оперативною роботою по духовенству всiх конфесiй, зовсiм не поменшало. Навiть додалося.
Найбiльшу проблему становили захiдняки. Увесь той величезний масив лiсного народцю, що перебивався по криiвках i котрому усiляко допомагали iхнi родичi та iншi спiвчуваючi вороги народу. Геннадiй Петрович цей термiн вигадав, коли сидiв у ложi-бенуар на новорiчному «Лускунчику» напiдпитку i спостерiгав за мишами, що вночi виходять на полювання в будинку. Іще були оживаючi фiгури ялинкових прикрас (збочена фантазiя Чайковського). Такi собi романтичнi i якiсь… немiчно-безпораднi. Тож вони нагадували лiсовий народець. Згорблений старець Дросельмаер, що пiдкинув Лускунчика, – то родичi, що iх годують. А мишi – то, звiсно, чекiсти. А Мишачий король – то Сталiн власною персоною. Пахан. Однак Геннадiй Петрович не те щоб таке подумки крутив у головi (бо хтозна, якi технологii використовують на допитi), вiн просто спiймав себе на цiй думцi i вiдразу вiдсiк. Як хвоста ящiрцi. Залишились лише ялинковi iграшки i Дросельмаер…
***
Минуло кiлька тижнiв. Перша стадiя шоку вiд розмови з начальником – заперечення – у майора минулася. І тепер настала друга – вiн думав, як би належним чином органiзувати свое переведення на Закарпаття або Захiдну Украiну.
Дружина повернулася з Криму засмагла i схудла, немов таранька. Сказала, що кожного ранку вiдвiдувала гiмнастику в лiкувальному корпусi. Цього разу iй пощастило: «оксамитовий сезон» у вiйськовому, вiдомчому санаторii пiд Алуштою.
Вечорiло. Геннадiй Петрович, розперезаний вiдсутнiстю благовiрноi, за звичкою одним махом прикiнчив пiвпляшки свого «горючого», не чекаючи, поки жiнка повернеться з дружнiх посиденьок з приятельками – такими самими миленькими курочками, як вона сама. Бо потiм – зась. Прискiпливо огляне пляшку i накладе вето. А йому ж треба хильнути. Бо новини були не те що невтiшними, скорiше – катастрофiчними. Вiн гарячково обмiзковував варiанти:
«А якщо так… Я поiду i Наталя зi мною. А моi вiтрогони довчаться i – гайда до нас на лiтнi канiкули…»
Майор уявив собi Ужгород, а точнiше поле i навколо – смереки, бо саме так уявляв собi оте мiсто бiля мадярського кордону, i лише стис щелепи. Недарма ще в сорок сьомому, коли йому нав’язали оту справу Стейнбека, вiн вiдчував, що потрапить на Захiд… Чуйка.
Усе, що стiльки рокiв вiн, як та квочка (вiн, а не дружина), виходжував – квартира, мотоцикл, телевiзор, гарнiтур кришталевий трофейний, уся «обстановка» в помешканнi, – вивезена з Нiмеччини… Усi одяганки ii, якiсь витребеньки. Все ж було так добре, на мазi… Потрiбнi зв’язки в школi його вiтрогонiв, де поблажливо закривали очi на постiйнi проблеми з фiзикою та математикою старшого, i з фiзкультурою – в молодшого. А ще домовленостi у кравчинi, в магазинi… «Своi люди» – всюди. А тепер що? Два чемодани? Хоча чому два? Вiн може, як якийсь генерал тодi з Берлiна, ешелоном вивезти все, що заманеться. «А як же – iз зв’язками? Хiба вивезти i гастроном на додачу?»
Що казати – Геннадiй Петрович був у розпачi. Картковий будиночок зi зв’язками, що забезпечував досить комфортне iснування, готовий був от-от розпастися.
Наступного дня пiсля розмови з начальником Геннадiй Петрович нiби-то добровiльно написав рапорт з проханням направити його в Закарпаття. Поки писав, серце стискалося лещатами вiд поганих передчуттiв. Адже начальник згадував ще й Захiдну!.. А це ще бiльш небезпечно – бувалi розповiдали, що бандоунiвцi винахiдливi в тортурах i навiть не вiдразу вбивають, якщо схоплять.
Згадав, що ще три роки тому чомусь думав, що поiде туди. Клята чуйка. Це означало довгi, iнодi пiврiчнi, «вiдрядження» з короткими вилазками додому на один-два днi, а потiм знов у «вiдрядження». Так називали роботу щодо швидкоi i ефективноi лiквiдацii бандоунiвського пiдпiлля. Геннадiй Петрович переконував себе: це почесна мiсiя зараз – боротьба зi справжнiми ворогами радянськоi влади. Отими зграями, що ще ховаються по криiвках.
Щоправда, майор ще був не в курсi, наскiльки складно iх виловлювати, бо, аби вiдчути всю серйознiсть ситуацii, йому доведеться ще прослухати докладний iнструктаж.
І ти, Гено, не вiзьмеш iз собою нiкого i нiчого. Нi Наталю, нi синiв на лiтнi канiкули, нi оце умеблювання нiмецьке… Що ти там iще хотiв-придумав собi у своiх коньячних мрiях?
І згадуватимеш ти, Гено, цей вечiр киiвський, як один iз казкових примарних вечорiв щастя i молодостi. Стирчатимеш десь пiд Ужгородом пiд прикриттям. З легендою, де нема мiсця анi дружинi, анi…
А поки сьорбай коньяк, чекай свою Наталю, живи, дихай. Бо нiхто не знае, коли твоi днi перетворяться на сiре страхiття. Принаймнi ти поки цього не вiдаеш. Це тобi завтра розповiсть якась «тьотя Клава».
***
А ще ота «тьотя Клава» мимохiдь зауважить, що для виконання важливоi мiсii i загалом, аби його не вкоцали вiдразу ж, за пару мiсяцiв майор мае опанувати галичанську говiрку, якою розмовляе бiльшiсть жителiв Закарпаття i Захiдноi Украiни разом взятих.
Геннадiй Петрович не дуже добре пам’ятав осiнь п’ятдесятого року. Вона щезла в якомусь маревi украiнськоi граматики та iншоi муштри.
Нарештi, на початку грудня всiм тим, кому випала велика честь iхати у це вiдрядження, видали нову польову форму i яловi чоботи. За «промивкою мiзкiв» у «тьотi Клави» йшла «дводенна нарада» – себто оперативна пiдготовка до вiд’iзду. На нiй учасникiв ввели в курс оперативноi ситуацii захiдних регiонiв, познайомили з характеристикою об’ектiв i подiлили на групи. За кожною з цих груп закрiпили певнi об’екти, що iх треба було лiквiдувати. Бо, як наголосив у виступi капiтан: «озброене нацiоналiстичне пiдпiлля на Захiднiй Украiнi виконуе волю своiх хазяiв за океаном, котрi прагнуть вiдновити владу помiщикiв i капiталiстiв i нового ярма буржуазii для Украiни».
