скачать книгу бесплатно
Потiм вона приходила щотижня. І так тривало вже два роки – з лiта сорок восьмого по лiто п’ятдесятого. Два довгих роки, що пролетiли, немов один день, i були подiбнi, як брати-близнюки. Розруйнований Киiв ледь вiдхаркував зi своiх легень кривавi згустки вiйни, i зубожiлий люд сяк-так налагоджував свое буття. З мiркувань милосердя час мчав так швидко, як тiльки мiг, аби не завдавати болю живим i не тривожити мертвих.
І саме в цей час Дмитро Степанович устиг вступити на дуже дивний факультет тележурналiстики. Cтворений при Вищiй партiйнiй школi ЦК Компартii Украiни, вiн цiлком i повнiстю пiдлягав контролю «згори». (Хоча сказане стосувалося абсолютно всiх сфер життя.) На цьому факультетi термiново готували партiйнi кадри для нового для тодiшнього Киева телебачення, i проiснував вiн рiвно два роки. Був один випуск, цим випуском заповнили потрiбнi штатнi одиницi, а потiм його закрили. Киiвський же факультет журналiстики, який функцiонував ще до вiйни i на який мрiяв поступити Тонин комроти, був закритий, частина студентiв i викладачiв репресованi (у такий спосiб боролися з нацiоналiзмом i космополiтизмом), i вiдновили його тiльки в п’ятдесят шостому.
Іще до закiнчення свого «дивного» факультету Дмитро Степанович уже знав, що влаштуеться працювати на украiнське ТБ. Адже армiйськi зв’язки допомогли отримати посаду iнструктора вiддiлу пропаганди i агiтацii райкому партii Ленiнського району. Там же дали кiмнатку в «недопалку». Так вiн називав той дивний будинок на перетинi вулиць Саксаганського i Червоноармiйськоi[10 - Сучасна Велика Василькiвська.], котрий не догорiв пiд час вiдступу нiмцiв. Кiмнатка була дуже зубожiлою i розвалювалась на частини, власне, як i сам будинок. Однак вiкнами виходила на центр мiста i заразом – недобудований цирк, навпроти якого стояло оте «страхопудало». Так отой «недопалок» називала сусiдка корiнного киянина Дмитра Степановича – новонавернена мiстянка з Вiнниччини. Дмитро Степанович, коли вперше почув, поморщився: «Як ви кажете – страхопудало?» На що враз отримав: «Ех, хлопче, не випендрюйся. Скоро ще почуеш цей вираз. Бо наша мова жива i вона розвиваеться разом з нами, i ось iще що…» Але Дмитро вже пiшов, хряснувши дверима так, що вони ледь не розлетiлись на друзки.
До мовних проблем йому було байдуже, поки згори не вийшла настанова «перековувати» молодь рiдною мовою. І вiн послухався. Трохи пiзнiше, разом iз Берiею, той наказ канув у лету. А потiм, за Хрущова, знов повернувся. І справдi, Дмитро, котрий виписував «Лiтературну Украiну», прочитав той дивакуватий вираз i ще багато iнших. Однак, загалом, навчився гнучкостi: «Тре’ украiнською? Та будь ласка! Перейти на росiйську? Єсть!»
Дмитро Степанович сам собi нагадував тюленя (вiн мрiяв побачити iхнiй виступ у цирку, будiвництво якого активно велося через дорогу вiд його нового помешкання). Йому здавалося, що вiн так само плескае «ластами», коли виструнчуеться за армiйською звичкою перед начальством, залюбки приймаючи всi нововведення, всi сигнали, котрi йому подають. І вiн був щиро вдоволений тим, що його життя пiсля вiйни вже хоч якось сформувалося i налагодилось.
Поки вiн працював партiнструктором, але плани у нього були грандiознi. Вступивши в компартiю, недаремно ж iшов по цiй лiнii досить успiшно. Все було ним вивiрене i виважене. Щоб, як тiльки добудують киiвський телерадiоцентр, одним iз перших вiдчинити отi дверi «з ноги» як наглядач-партпрацiвник. Вiн був недурним i розумiв силу того нового, що його називали «телебаченням».
Першi будiвлi радiокомiтету та радiотеатру не збереглися – iх разом iз багатьма iншими спорудами на Хрещатику та в його околицях пiдiрвали радянськi вiйська 1941 року ще пiд час вiдступу. І хоча у роки вiйни украiнське радiо жодного разу не припиняло свою роботу, однак спершу довелося повернутися до Харкова, потiм – до Сталiнграда, згодом до Саратова, звiдки велися регулярнi передачi украiнською мовою. Будiвництво ж киiвського телерадiоцентру на Хрещатику, 26, розпочалося 1949 року i планувалося його закiнчити саме до випуску першого i единого набору тележурналiстики.
Тож, якщо пiдсумувати, Дмитра Степановича все влаштовувало. І в професiйному планi, i в особистому.
***
Вiн якраз устиг подумати, як усе вдало складаеться з Тонею. Ось у нього десь росте син, i навiть алiментiв платити не треба, i тепер вiн мае Тоню, буквально. Щотижня. Аж раптом у вхiднi дверi комуналки задзвонив «його» дзвоник.
«Дивно, якось зарано», – Дмитро Степанович лише встиг знизати плечима i пiдвiвся вiдчиняти. Невдовзi на порозi його кiмнати постала Тоня з рiшучим поглядом пломенистих, дарма що заплаканих очей. За нею вiн побачив незадоволену мармизу сусiдки – це iй довелось впускати гостю. Тоня стискала в кулачку бiлу хустинку, до речi, також подаровану Дмитром Степановичем, що поволi, неквапливо, мов вуж, сповзала, чiпляючись за тканину сукнi, з ii плечей. Нарештi вона пiдвела очi на нього:
– Ти хотiв познайомитися з сином? Гадаю, вже час. Я переiду до тебе, хочеш?
Майора знагла застали. Вiн тiльки розвiв руками:
– Мiсця вдосталь…
Цiею фразою було вирiшене квартирне питання Тонi та ii сина. Батьком Антон ще його довго не називав. Рокiв зо два. А до знайомства батька з сином спонукав помах крил метелика, котрого звали Аля.
Роздiл другий
Аля
З поверненням Алi всерединi Льонi неначе вiдбувся вибух, перебудова клiтин, Реформацiя, контрреволюцiя… І все це – одночасно i щонайменше.
Вiн перестав пити. Гормони зашкалювали. Льонi навiть iнодi здавалось, що коли вiн дивився на вогняно-руду молоду жiнку в своiй, ну тобто в спiльнiй комунальнiй кiмнатi, то в нього починае вiдростати втрачена на вiйнi кiнцiвка.
«Інодi люди роблять дивнi речi. Скорiш за все, це не тому, що вони дурнi. Просто вони не такi, як iншi. Або обставини iншi, не тi, якi прийнято вважати нормальними, аби вчиняти адекватно. Адекватно – з точки зору iнших…
Льоня розмiрковував довго. Часом надто довго. На примусi повiльно збiгала кавова пiнка. Вiн нiяковiв, як хлоп’як, при одному поглядi на Алю. Вона стала ще бiльше схожа на матiр – у неi з’явилось сиве волосся, а вiд того сонячна осяйнiсть ii якось ужiночнилась, пом’якшала.
***
Вона повернулася влiтку п’ятдесятого. Просто подзвонила в дверi своеi колишньоi квартири. Пiзнiше Аля казала, що не збиралась навiть заходити до рiдного будинку. Навiщо? Адже всi, окрiм неi, загинули в Бабиному Яру… Однак, виявляеться, не всi…
Коли пролунав той доленосний дзвоник, i Льоня побачив, як Зiна Якiвна обливаеться на порозi сльозами i пригортае свою донечку до грудей, його враз почало мучити сумлiння, бо вiн захотiв бути з Алею: «Нi-нi… Так не можна. Я житиму з Тонею. То мiй обов’язок. Мiй… моя… честь? Це ж неможливо, коли ось так… – Вiн почав квапливо терти вилицi. – І потiм, може, вона вже кохае когось. Не те що я. Але… Я ж також…»
Ох як же помилявся одноногий моряк. Його гарячковий мозок, керований тим м’язом, що ледь не вискакував з його грудей, навiть не допускав думки про те, що Аля не буде з ним…
Усе трапилось миттево i знову було вирiшено не ним. Чоловiки дуже часто на вiйнi хоробрi i категоричнi, а пiсля повернення з фронту в якихось важливих i неоднозначних обставинах вагаються…
***
Тоня вiдразу зрозумiла, що дiеться щось незвичайне, коли прийшла з роботи додому. Вiдразу запримiтила в кiмнатi чужу хустку, недбало кинуту на потертий пiдлокiтник жовтоi софи, на якiй спала Зiна Якiвна. Вона бачила, яке збентеження твориться з ii чоловiком. Їй здалося, що вона вперше спостерiгае за ним – по-справжньому живим, а не тим, хто марнував свое життя в алкогольному диму комунальноi кiмнати. І хоча вiн зблiд, але очi його палали, коли до iхньоi спiльноi кiмнати в комуналцi зайшла худа рудоволоса жiнка. Здаеться, Льоня почав щось бурмотiти пiд нiс. Вiн винувато зиркнув у вiчi дружинi i вiдразу вiдвiв погляд. На Зiну Якiвну також страшно було дивитись. Вона увесь час повторювала: «Алiчка… доця Аля…». «Збожеволiе, якщо ранiше цього ще не сталося», – подумки констатувала Тоня.
Але iй уже було байдуже. Вона все зрозумiла.
На щастя, Тоня ще була в змозi приймати рiшення, i вона все вирiшила за свого чоловiка. Їй вдалося емоцiйно вiдгородитись вiд еврейки. Цей прийом вона використовувала ще на фронтi стосовно противника – вони для неi, снайперки, були не просто безликими iстотами. Вона бачила впритул у прицiл гвинтiвки iхнi очi, нажаханi вибухами, i пiт, що котився градом з-пiд фуражок… Тож стара вiдразу стала для неi виключно еврейкою. Так простiше. Тоня зиркнула на Зiну Якiвну, нiби та й справдi перетворилася на ii ворога i нiби не було всiеi тiеi турботи про малого Антончика. Потiм втупилася в Льоню, котрий, не змiгши витримати ii погляду, полишив кiмнату. Тоня хотiла було його зупинити, але так i заклякла на пiвсловi.
Тоня пригорнула до себе сина (здавалось, уся комуналка зараз стовбичить у коридорi i витрiщаеться на них) i швидко одягла його.
Грюкнувши дверима, на прощання сказала:
– На вечерю не чекайте. Повернуся – зберу речi. Передайте цьому блаженному, що я все розумiю.
Вона i справдi геть усе розумiла. Тим паче, що iй було до кого йти, i лише сентиментальнiсть – така притаманна жiнкам, байдуже, снайперкам чи домогосподаркам – ще тримала ii в квартирi.
***
До справжнього батька Антона, про якого Тоня казала йому, що той загинув пiд колесами американськоi вантажiвки пiд час вiйни, йти було недалеко. Якихось пiвтора кiлометра мальовничими пагорбами сутiнкового мiста.
Обличчя Тонi палало. Вона швидко йшла вниз по брукiвцi вулицi Лiбкнехта[11 - Сучасна Шовковична.] так, що подiл ii еффектноi крепдешиновоi сукнi (щоправда, дуже ношеноi) аж задирався, i тягла за руку малого.
Багато рокiв потому Антон Дмитрович згадуватиме, як ледь устигав за мамою в своiх незручних хлопчачих босонiжках, котрi тодi увiйшли в моду. А поки що вони проминали Жовтневу лiкарню[12 - За свою iсторiю сучасну Олександрiвську клiнiчну лiкарню, котра була третьою за розмiром терапевтичною клiнiкою Росiйськоi iмперii, неодноразово перейменовували. Так, у радянськi часи, вона фiгурувала як 14-та мiська клiнiчна лiкарня iменi Жовтневоi Революцii, а в народi ii називали просто Жовтнева лiкарня.], коло ворiт якоi за традицiею, що збереглася ще з часiв вiдкриття при нiй Свято-Михайлiвськоi церкви (ii на Великдень тридцятого року зруйнувала заповзята комсомольська молодь), товклися безхатченки в надii на якусь поживу. І раптом чотирирiчний Антон, задихаючись вiд швидкого бiгу, попросив: «Мамо, не так швидко… У мене нiжки болять». І Тоня враз зупинилася, припала до сина i довго плакала повторюючи: «Бiльше нiколи… Нiколи…» Потiм хлопчик запитав про Зiну Якiвну, котру вважав своею бабусею (дарма що та iнодi називала його Сьомчиком – так звали ii загиблого в Бабиному Яру сина). Але ж Антону то невтямки. І нiяк не ображало його. І згодом уже в комуналцi рiдного батька вiн запитуватиме про тьотю Зiну раз по разу. Але вiн так нiколи ii й не побачить малим, а вже дорослим – Антоном Дмитровичем – не впiзнае. Ех… Темнi води iсторii. Вони тодi коло всiх хлюпали поруч.
***
Прийшовши до будинку на Саксаганського, Тоня задерла догори голову i втупилась у вузьке вiкно на останньому, четвертому поверсi, – звiдти не раз спостерiгала, одягаючись, за трамваями i тролейбусами, що жваво курсували на розi Червоноармiйськоi i Саксаганського. Їй здалось, що воно трохи вiдчинене. «Тьху, та що це я? Звiсно, вiн удома. Я ж маю саме прийти за пiвгодини».
Тоня стояла перед житлом свого комроти точнiсiнько, як тодi, у далекому сорок шостому. Рiзниця була невелика. Пiсля вiйни Антон був у неi в животi, а зараз – у наявностi, так би мовити. З плотi i кровi, з характером, що вже встиг себе проявити.
Хлопчаковi було чотири з половиною i вiн цiлком i повнiстю пiшов у батька. Хiба що отi окуляри у дешевiй пластиковiй оправi, а в Дiми ж стовiдсотковий… Хоча Тонi лiкар сказав, що це може «перерости» у далекозорiсть. Вiн був таким кумедним i водночас до трему рiдним – цей хлопчик в окулярах i штанцях iз саморобними пiдтяжками, що трималися на кiстлявих плечах.
Тоня вагалась, не знаючи напевно, що робити далi, i стовбичила на гамiрному перехрестi в центрi Киева. Закiнчився робочий день понедiлка, i ii зусiбiч оточували кудись прямуючi громадяни. Потiм вирiшила купити «Радянську Украiну» в круглому кiоску пiд смiшним червоним дахом, мов мухомор. Такi кiоски були повсюдно. Продавчиня ретельно вiдрахувала Тонi здачу: «Вiсiмдесят копiйок. Тримайте, громадянко» i обережно просунула у вiконце газету. Тоня гречно подякувала i навiть усмiхнулася. Їй було шкода цих продавчинь – бiдолахи вимушенi стирчати увесь день в задушливих кiосках, немов сiльськi собаки в будках. Дiвчина розгорнула газету i почала читати на першiй шпальтi:
«Учора, 3 липня, в Киевi вiдкрилась VII сесiя Верховноi Ради Украiнськоi Радянськоi Соцiалiстичноi Республiки.
У сесiйному залi Верховноi Ради УРСР зiбрались депутати Верховноi Ради Украiнськоi РСР i гостi – стахановцi…»
«Навiщо я це роблю? Навiщо купила газету?» – пронеслось у неi в головi. Власне, вона завжди починала читати новини, коли хвилювалась або не знала, чи чинить правильно. Благо, недостачi в перiодицi не було. Видання на любий смак i бiльшiсть двома мовами: украiнською i для тих, хто не знае, деякi газети, дарма, що з iншими назвами, дублювалися росiйською.
Ось тут – соцзмагання, будiвництво Куйбишевськоi електростанцii, листи товаришу Сталiну вiд секретаря Астраханського обкому партii, Черкеського обкому… Сiвба, стаханiвське змагання, знову – соцiалiстична розбудова. Вiрнiсть трактування творiв Лесi Украiнки…
«…Є одна галузь науки, знання якоi повинно бути обов’язковим для бiльшовикiв усiх галузей науки – це марксистсько-ленiнська наука про суспiльство, про закони розвитку суспiльства, про закони розвитку пролетарськоi революцii, про закони розвитку соцiалiстичного будiвництва, про перемогу комунiзму», – увiщував голова ради мiнiстрiв СРСР, товариш Сталiн. Потiм йому знову писали вiдкритi листи якiсь секретарi…
Тонi стало трохи легше, i вона заспокоiлась пiд навалою непотрiбноi, якоiсь… гiпнотизуючоi iнформацii. Їй чомусь видалося, що це – доленосна мить – знайомство Антона з його батьком, i вона мае ii якось закарбувати в пам’ятi, хоча б якоюсь газетною шпальтою. Однак, анi повiдомлення про чергову сесiю Верховноi Ради, анi слова Вождя про те, що марксистсько-ленiнська наука для чергових абiтурiентiв радянських вузiв понад усе, не справила на Тоню враження i вона перегорнула газету на другу сторiнку. Там мiстилась нота радянського уряду урядовi США з приводу скидання американськими лiтаками колорадського жука на нiмецьку територiю:
«Радянський Уряд одержав вiд Уряду Нiмецькоi Демократичноi республiки повiдомлення про те, що американськi лiтаки, порушивши iснуючi правила повiтряних польотiв, скинули велику кiлькiсть колорадського жука, який е небезпечним шкiдником картопляних посiвiв, у районах Цвiклау, Глаухау…»
Тоня усмiхнулась. Оце вже краще. Вона запам’ятае. Так i вкарбуеться у пам’ять цей день: лiтня спека, син тримае ii за руку, а маленькi колорадськi жуки жеруть чиiсь картоплянi поля далеко-далеко… Однак саме зараз, паралельно з ii сум’яттям, натовп радянських громадян вистрибував з громадського транспорту на зупинках швидко-швидко, аби встигнути на домашнi вечерi, пiзнi кiносеанси, електрички в передмiстя. Бозна-куди встигнути. Тоня вже звикла, але спочатку iй здавалось, що кияни вiчно кудись поспiшають. Завжди i всюди.
Сонце вже сiдало. А вона й досi залишалась на сутiнковiй сторонi вулицi…
Тоня вiдчула, що малий знову починае смикати ii за руку: «Мамо, я пiсяти хочу…» І вона посмiхнулася сину i, дочекавшись, коли якийсь поважний пан в дорогому костюмi з iншого боку почав переходити дорогу коло блимаючоi червоним лампочки «перехiд», таки перейшла на сонячну сторону i, пiднявшись на четвертий поверх в парадному, вона наказала Антону: «Чекай тут. Я зараз повернусь».
Я
Ну, точнiсiнько, як у пiснi «On the sunny side of the street», котра стала популярною пiсля вiйни не лише в Америцi:
Схопи свое пальто,
Схопи, мала, свого капелюха,
Облиш усi тривоги вдома, на порозi,
І просто спрямуй своi маленькi нiжки
На сонячний бiк вулицi[13 - Авторський переклад пiснi «On the Sunny Side of the Street».].
Бейба Тоня абсолютно була така, як там спiваеться. Отож, якби не двадцять рокiв, якi вiддiляють дiвчину вiд написання цiеi пiснi, можна було б припустити, що Тоня – прототип героiнi.
Вона так само втiкала вiд проблем, хапаючи, що пiд руку трапиться i що в рiзнi часи слугуватиме iй за пальто (вiчноi шинелi Тоня позбудеться аж через два роки пiсля описаних вище подiй, коли Дмитро Степанович розкошелиться i урочисто подаруе iй зимове пальто). Тож саме так, утiкаючи, вона зустрiла свого першого чоловiка. А потiм, ось як зараз, утiкаючи, знайде собi другого (або повернеться до батька свого сина – це як подивитись).
Є ще одна обставина, котра спорiднюе цю пiсню з Тонею, точнiше – з ii сином, малим Антончиком. Слова, написанi в тридцятому роцi Джиммi МакХ’ю на лiрику Доротi Фiлдс, стали шлягером, котрий переспiвували безлiч виконавцiв. Однак у контекстi iсторii, пiсня щiльно асоцiюеться лише з Луi Армстронгом. Себто з величним Гудiнi вiд джазу. Антончик так само виросте, перетвориться на успiшного, здорового i красивого хлопця i, купляючи мамi нове пальто, в якому вона, мiж iншим, пiде вiд свого другого чоловiка (так би мовити, знову перейде на сонячний бiк вулицi), пам’ятатиме з дитинства лише батька. З його пам’ятi назавжди зiтреться вiтчим Льоня, тьотя Зiна, котра його доглядала. І бiльше нiколи вiн до них не прийде в гостi в комуналку. Та й навряд чи дiзнаеться, що вiтчим одружився з його мамою виключно заради кiмнати, де вiн жив. А iнакше сусiди знайшли б спосiб ii вiдiбрати.
Драми комунальних квартир. Ущiльнення. Якась… малолiтражнiсть, чи що? Немае широти душi. Комунiзм. Зрiвнялiвка, однак не для всiх, а лише для тих, кому не пощастило. А таких – бiльшiсть. Тодi i справдi буття визначало свiдомiсть.
І Тоня правильно вiдчула, пiдiйшовши з малим до будинку свого колишнього комроти. То була доленосна мить. Але чи для неi? Ось для Зiни Якiвни i одноногого Леонiда – то напевне.
***
Майор МДБ Геннадiй Петрович саме застiбав гудзики свого напiввiйськового кiтелю в надii ще встигнути на вранiшню нараду. Аж тут на сходах у пiд’iздi зчинився лемент. То саме Аля подзвонила у дзвоник. А iй – ну так трапилося – вiдчинила дверi рiдна мати. Руда дiвчина вже давно поховала ii подумки з батьком i братом…
– Мамо, мамочко!.. А де тато? І Сьома живий?!
– Ох, доцю… – І Зiна Якiвна уривчасто вдихнула повiтря i iстерично засмiялась. – Це точно ти? Твою долоню я тримаю? Я збожеволiла, коли всiх вас втратила… Я не вiрю… Льоню, Льонiчку!
Зiна Якiвна почала поволi сповзати на пiдлогу. В кiмнату вбiг Льоня i, разом з рудоволосою дiвчиною, поклав стару еврейку на софу. Потiм були якiсь лiки з iдким ароматом полину (хоча Аля сперечалася: «То валер’яна, який ще полин?»).
По черзi заходила жiноча половина комуналки i щось приносила: поради, помiдори i свiжi газети. Мовляв, ви почитайте, iй стане легше вiд новин. Однак Льоня категорично вiд такоi пропозицii вiдмовився. Насамкiнець прийшов дiльничний – молодий хлопчина з неспокiйним поглядом i довго вимiрював тиск Зiнi Якiвнi, а потiм iще довше – ii пульс. Вiн дав снодiйне i сказав, що краще iй пережити потрясiння у сонному станi.
І ось усе знову стало, як i тодi – знекровленого, дистрофiчного лiта сорок шостого: Льоня сидiв коло староi плюшевоi софи, на якiй спала стара еврейка. І зорi заглядали до iхньоi кiмнати. Скоро ось уже… невже чотири роки минуло вiдтодi? Хiба вони були не такi дистрофiчнi i менш знекровленi, анiж попереднi?..
***
Першою заговорила Аля:
– А пам’ятаеш, як ми надворi гралися в класики, i нас хлопцi дражнили? Якось так… «Аля i Льоня – два голубки…»
– «Голубки на фургонi», – усмiхнувся капiтан-лейтенант.
Аля замовкла i якось мимохiдь поклала голову йому на плече. Так i сидiли якийсь час. Їi долоня в його. І бiльше нiчого.
Потiм заговорив уже вiн:
– То була моя дружина. Та, котра пiшла з сином. То не мiй хлопчик. Але я полюбив його, i твоя мама дуже прикипiла до Антона серцем. Мене гризе сумлiння…
– Ти любиш ii?
– Нi.
– Тодi чому?
Леонiд здивовано подивився в ii зеленi очi, що миготiли в сутiнках, немов котячi:
– Ти така прямолiнiйна… Що, немае сiрого, лише бiле i чорне?
Аля мовчала. Навiть голови з плеча його не пiдняла. Льоня продовжив:
– А вiйна, Алю, навiщо? Навiщо все це? Комуналки? Мого батька заслали до Сибiру. Навiщо? У мене тепер ноги нема – ти помiтила? І на це я також не знаю, що одповiсти…
– Припини. То вiд тебе не залежало. А одруження…
Льоня враз пiдхопився з софи. Почав знервовано мiряти кiмнату.
– Я гадав, ти мертва!
– Не кричи… – притишила його дiвчина. – Сiдай. Годi вже. Ти зi мною вiдвертий? Ти справдi ii не кохаеш?
– Скажу тобi так… – Льоня вiдчував, як хвиля обурення пiдiймаеться всерединi, однак вона враз спала. Вiн подумав: який же радий бачити ii, свою Алю. І тому додав вже спокiйнiше: – Пiсля того, як тебе не стало, я гадав, що вже нiкого не покохаю.
Аля промовчала. Не було анi лагiдних доторкiв, анi схвального кивка головою: мовляв, розумiю. Знову запала гнiтюча тиша, i дiвчина нiяк не виказувала своiх почуттiв. Так i сидiли в темрявi, котра раптово накинула свое тяжке спекотне покривало на вiкно комунальноi квартири, а з-за нього, мов курям зернят, трохи жовтавих зiрок, що подекуди виглядали з-за хмар.
З сусiднього будинку долинала музика. Грав патифон. Льоня знав, що дiм той перетворили на вiдомчий – партпрацiвникiв…
– Джаз, – нарештi мовила Аля. – Давно не слухала платiвок. З музики – лише колядки на Рiздво та дзижчання цикад ночами влiтку.
– Де ти була? Ти розповiси, як вижила?
– Ох, це складно…
– Ну, спробуй все ж таки, дiвчино з нiмого кiно, – пожартував Льоня.
І Аля почала розповiдати.
«Неймовiрна iсторiя однiеi дiвчини, котрiй поталанило бути еврейкою, однак пощастило вижити у Бабиному Яру»
Але спершу послухай… Зрозумiй – я почну розповiдати тобi, i ти менi не повiриш. Бо це занадто нереально. Нi – безглуздо… Все наше життя – i твое, i мое, в межах цiеi краiни, що палала у вiйнi, – безглузде. Нереальне. Якийсь фарс. Ось ти скажи менi: хiба могло статися так, що з безлiчi еврейських сiмей, якi були розстрiлянi у Бабиному Яру, сталося так, що i я, i моя мама, себто аж двi, вижили з родини? Та нiхто в таке не повiрить! Я тобi кажу… Нiхто.
Менi було, здаеться, сiмнадцять. Ось тобi скiльки було в сорок першому? Ага, якщо тобi двадцять один, то менi – сiмнадцять. Я ж точно пам’ятаю, що на чотири рочки вiд тебе молодша. Я ще в садочок ходила, коли ти – у третiй. Пам’ятаю, як ти мене вистежував на розi будинку, аби побачити перед школою…
Мама вдягла на мене кiлька суконь. Мабуть, гадала, що на новому мiсцi ми iх вимiняемо на щось. Так-так, уявляеш? – вона справдi вiрила, що нас кудись переселять! Я? Та я й не пам’ятаю вже… Школу закрили, i всi моi думки були про те, що робити далi. Йти працювати? Куди? Усi пiдприемства зачиненi. Всi заводи, фабрики, магазини… Всi виiхали кудись. Якийсь хаос. А нам не було куди, розумiеш? Ми ж – корiннi кияни… Та й батько довго зволiкав. Усе повторював: «Нас порятують, ось побачите. Прийде армiя i нас спасе». Не розумiю, чому вiн був таким наiвним. Та ми всi були… А коли таки наважились тiкати, то потiм вiн сказав лише одне (це я дуже добре пам’ятаю): «Не встигли…» Ми змогли переправитися через Днiпро й аж на лiвому березi почули звiстку: «Нiмцi вже в Бортничах!» Киiв оточили вiйська вермахту, вiдтак про жодну самовiльну «евакуацiю» не йшлося. І ми мусили повертатися в невiдоме – у вересневий Киiв сорок першого.
