скачать книгу бесплатно
Свiтлина Хресноi Матерi
Галина Вiкторiвна Горицька
Ретророман
А Чи мiг уявити Джордж Орвелл, який першим використав термiн «холодна вiйна», що назва статтi, в котрiй вiн описував протистояння США та Радянського Союзу – «Ви й атомна бомба» – стане реальнiстю для молодого Романа Геннадiйовича та його побратимiв? Бо везтимуть вони на пiдводному човнi курсом на Кубу саме ii – атомну бомбу. І не одну, а кiлька…
Чи припускав конструктор ОКБ-586, одноногий герой Другоi свiтовоi вiйни Леонiд Іванович, що за двадцять з гаком рокiв зустрiне на концертi в Новосибiрську старого батька, засудженого на 25 рокiв таборiв, котрого вважав давно загиблим?
Чи мiг подумати Василь Стус, що його зможе вивести з рiвноваги якесь дешеве (не в сенсi кошторису) мувi «Тiнi забутих предкiв» i вiн виступить у вересневому киiвському кiнотеатрi з промовою, яка вирiшить його подальшу долю?..
А втiм, все таемне колись стае явним… А життя завжди карколомнiше за вигадку.
Галина Горицька
Свiтлина Хресноi Матерi
(1962–1965)
Серiя «Ретророман» заснована в 2015 роцi
Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова
В оформленнi видання використано свiтлини, наданi командуванням Вiйськово-Морських Сил Збройних Сил Украiни та авторкою
© Г. В. Горицька, 2021
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015
* * *
Подяка тим, без кого ця книжка була б абсолютно iнакшою:
Зеленчук Іван Михайлович – кандидат фiзико-математичних наук, старший науковий спiвробiтник Нацiонального природного парку «Верховинський».
Чудновець Олександр Миколайович – голова ради громадськоi органiзацii «Киiвське вiйськово-iсторичне товариство». Дослiдник вiйськовоi iсторii, який служив у ВМФ на кораблях Балтiйського флоту. Ветеран МНС Украiни. Спiвавтор книжки «Монiтор «Смоленськ» (Krakow) три долi».
Лiтковець Юрiй Сергiйович – вiйськовослужбовець, водолазний спецiалiст, iнструктор парашутно-десантноi пiдготовки, учасник Росiйсько-украiнськоi вiйни, лицар ордена Богдана Хмельницького II та III ступеня, кавалер ордена «За мужнiсть» III ступеня.
Нагадую, «усi героi вигаданi. Особливо тi, що мають однаковi iмена й прiзвища з вiдомими громадянами СРСР. Однопрiзвищники й однойменнi. І таке бувае. Тут би доречно поставити смайлик, однак серйознiсть цiеi книжки унеможливлюе подiбне блюзнiрство»[1 - Г. Горицька. Життя в рожевому.].
Є таке старе мувi «Три лiщини для Попелюшки», котре нашим батькам здавалося закордонним, а я в ньому вбачаю певне чистилище: дiя вiдбуваеться десь там, помiж совком i закордоном. В Чехословаччинi й НДР. За кордоном. За тiею, куди звичайна радянська людина i носа не висуне. Та Попелюшка чимось незримо нагадуе безстрашну дiвчинку з «Тигроловiв» Багряного, котра також творила свою долю. Звершувала. Вершила, не вагаючись. Тож, я до того веду, шановнi, що, звiсно, принци вирiшують. Тендiтнi, красивi, мужнi i хоробрi «пролiски» i «едельвейси»… І вiд них почасти майже все залежить. Почасти…
Вiйна i кохання
«Тiльки смерть може вберегти вiд невиконання бойового завдання»
Роздiл перший
Син шамана
За останнiй мiсяць вiн розбив вдома увесь посуд. Щоразу це траплялось абсолютно випадково, однак, пiсля останньоi попiльнички, котра ще залишалась в оселi i використовувалась як мисочка для котячого молока, вiн зрозумiв: повинно розбитися все, що мае розбитися.
Все старе, все, що вже вiджило i стало таким непотрiбним… Змiни. Коло замикалось невпинно, i так триватиме завжди.
Йому було стiльки лiт, що навiть бiлки, навiть рудi пронирливi бiлки…! І тi боялися згадувати його вiк. Вiн став ним, тим iншим, котрий нещодавно полишив це життя, i навiть подобою тепер нагадував попереднього Шамана. Вiн страждав, вiдверто нудився вiд того, що мае залишитись, однак то було невiдворотно. Бо така домовленiсть з шаманом iснувала мiж ними з Шаманом вiд самого початку. Вiд самого початку. Вiн не мiг просто так взяти i поiхати.
Син вмовляв, звiсно, хоча мляво. Не тому, що цього не хотiв всiма фiбрами своеi душi. Скорiше був вже дорослим, занадто дорослим, аби пiддатись почуттям i егоiстично вимагати, що б не сталося зробити саме так, як хоче саме вiн.
Залишалося жити. Власне, Іван Краузович знав, що життя не обмежуеться лише iхнiми з Леонiдом бажаннями. Є ще обов’язок i честь. Є спадковiсть передачi знань. І це нi за якi грошi не купити.
Возз’еднання нового шамана, себто сiмдесятисемирiчного колишнього зека, а до того – професора киiвського унiверситету, i його сина – сорока двох рiчного начальника цеху реактивних двигунiв для зенiтних ракет Днiпропетровського заводу (ОКБ-586) i колишнього капiтан-лейтенанта, командира бронекатеру Пiнськоi вiйськовоi флотилii вiдбулося вiдразу пiсля закiнчення концерту Наталii Кончаловськоi в Новосибiрському Академмiстечку.
Леонiд Іванович кинувся до бородатого дiда без вiку, в котрому впiзнав свого батька. А новий шаман, котрий колись давно, до сибiрського заслання та iнiцiацii був таки його батьком i носив iм’я Іван Краузович, зумiв щось вiднайти всерединi себе i з усмiшкою, котра була помножена в тисячу разiв на сльози радостi, вiдповiв йому навзаем палкими обiймами.
– Батьку..! Іване, Іване Краузовичу…! – гарячково шепотiв Леонiд Іванович, котрому враз стало зовсiм мало лiт, i нiби не було помiж ними розставання, не було вiйни i того всього мракобiсся по тому…
– Іван Краузович? – повторив пошепки старий беззубий бородань. – Льоньо, я вже давно не Іван Краузович…
– Та як? Ви що, все забули? – зi здивуванням вимовив Леонiд.
– Я все вiдпустив, Льоньо…
– А як же мама, батьку? Ви пам’ятаете маму? Та що ви таке кажете? – не здавався Леонiд, поправляючи на перенiссi окуляри руками, що тряслись. – Ви ж взнаете мене?.. Що трапилось з вами?..
– Я став iншим, – видихнув Шаман. – Хочеш трав’яноi настоянки, синку? Пiдемо, пiдемо звiдси… Я поясню.
– Батьку… – ще раз з розпачем вимовив Льоня, що перебував у шоцi.
Новий шаман тодi, себто Іван, Іван Краузович, який наразi носив нове iм’я пiсля iнiцiацii в Знання, однак те не називав нiкому, i лише летяги звичайнi, та й тi лише подумки, могли його цим таемним iм’ям називати, поплескав сина по плечу i легенько пiдштовхнув чоловiка до виходу з залюдненоi зали. А бiлки за вiкном Будинку вчених Новосибiрського Академмiстечка лише зацокали кедровими горiшками, сидячи на гiлцi прадавнього дерева.
Змiни. Коло знову замкнулось i замикатиметься невпинно знову i знову.
* * *
Перед вiд’iздом Леонiда Івановича до цивiлiзацii пили настоянку трав коло вогнища на подвiр’i маленького будиночку шамана. Десь там, бiля того вогнища, ще кiлька днiв тому старий шаман ступив на тонкий лiд болота, пiдняв до зiрок руки, нiби вмовляючи над ним змилуватись, i почав танцювати ритуальний танок. Лiд пiд ним навiть не трiснув, нi… Вiн просто розверзся, приймаючи в себе прадавнього шамана, i той, так само з пiднятими до зiрок руками i не вiдриваючи очей вiд небес, повiльно почав уходити пiд воду. Здавалося, цiла вiчнiсть минула з того часу. Новий шаман тодi вiдразу, як тiльки зайшов всередину iхнього маленького будиночка, зрозумiв, що вiчнiсть прийняла Дядю Стьопу, як називав себе старий шаман. Вiн не плакав тодi, нi… Ця подiя не викликала в «Шановного Івана», як називав свого пiдопiчного старий шаман, жодного негативу, бо просто не могла його викликати. Адже «Шановний Іван» вже знав, що смерть – то лише рух. А рух – то шлях до переродження. Коло знову замкнулося. Воно було приречене замикатися невпинно знову i знову.
І все знову повторювалось. Тож, за кiлька днiв по тому, на тому самому мiсцi Леонiд Іванович, вже прекрасно розумiючи, що вмовити батька повернутися до цивiлiзацii не вдасться, прощався з ним назавжди. Шаман сидiв навпочiпки i помiшував духмяний збiр сибiрських трав в маленькому казанку. Льоня, вдягнений занадто тепло як для раптово нахлинувшоi сибiрськоi весни, стояв за спиною батька i потирав змокрiлого лоба. Шаман вiдчув тугу сина, який дивився на нього, i обернувся до Леонiда:
– Я нiколи не питав тебе. Однак зараз… Прошу, розкажи менi, як тобi було в нахiмовському? Ти щасливий, що захищав нашу батькiвщину?
– Так, я щасливий, батьку. І менi шкода, що я не змiг залишитись тим, ким я був до iнвалiдностi.
– Ти залишився. Таким самим. Просто повiр менi, синку. Менi шкода, що мене не було поруч з тобою так довго… Але ти завжди був в моiх думках.
– Я знаю, батьку…
– Ось, тримай настоянку. Вона тебе пiдбадьорить, i не варто нi за чим в цьому життi сумувати, просто повiр менi.
– Ти занадто часто просиш просто тобi повiрити, тату, – сумно усмiхнувся Леонiд.
– Це тому що деяку iнформацiю треба просто приймати. Беззастережно, як схiд сонця або зорi на нiчному небосхилi. Як дощ i вранiшню росу. Бо вони просто е. Існують.
– Взагалi-то, i рух свiтил на небi, i щорiчнi опади вже давно вивченi людством. Себто ми точно знаемо, чому вони вiдбуваються.
– Нi, синку… Вони просто е. Для мене, для бiльшости людей на цiй планетi. Не всi такi розумнi, як ти i не всi потребують доказiв. Зрозумiй це. Так тобi буде легше…
– Тобто жоднi доводи повернутися…
– На мене не подiють, – закiнчив речення сина шаман. – Я не зможу повернутися до минулого життя. І рiч не в тiм, що це складно або що… Я маю обов’язок. Я маю залишитись тут.
– Я розумiю, – видихнув Льоня i взяв металевий кухоль з паруючою настоянкою трав з рук шамана.
– Гадаю, ми нiколи бiльше не побачимось, – подивився той, хто був в минулому життi Іваном Краузовичем, на свого нащадка. – Просто прийми це, синку.
– То, може, в наступному життi? – з надiею вимовив Леонiд бiльше жартiвливо, анiж серйозно.
– Тобi збрехати? – усмiхнувся новий шаман. – Тодi я можу вiдповiсти, що так, в наступному життi, синку, ми обов’язково будемо знову разом. Але то буде брехня, а вона не потрiбна такому проникливому i розумному чоловiковi, яким ти став. Я пишаюся тобою, Льоньо. Просто знай, що ти найдорожча людина в моему життi. І всi моi помисли про тебе. А тепер – йди.
* * *
На другому кiнцi Новосибiрську, на вулицi Обводнiй номер один, якiй через рiк пiсля польоту в космос Терешковоi назавжди присвоять iм’я знаменитоi космонавтки, тримали перемовини двое.
Їхня не менш цiкава i емоцiйно насичена розмова вiдбувалась в значно бiльш звичному, а вiдтак – прийнятному для Леонiда Івановича, iнтер’ерi комуналки в той самий час, як той назавжди прощався з батьком. Дiвчинка з очима сiамськоi кiшки при цьому дуже нервувала, а ii коханець на один вечiр i заразом – батько ii дитини приндився i намагався видаватися впевненим в собi, важливим чоловiком. Також пили чай. Хiба що порошковий з картонного пакетика iз зображенням iндiанки, котрий Таня нервово до того заварила, висипавши майже весь вмiст в обдертий емальований чайник, що рохкав на газовiй конфорцi маленькоi кухнi.
– Тож вiн мiй?
– Хто? – Таня нервово розмiшувала кубики цукру в чашцi з чаем, що бiльше нагадував чефiр, i сутужно думала, що вiдповiсти.
– Ну як хто… Мiй син. Не впирайся. Я бачив його на концертi Кончаловськоi i вiдразу впiзнав. В нього моi очi. То ви тут мешкаете?
Таня нiчого на те не вiдказала, лише з гуркотом поставила перед Несмiяном кружку з чефiром. Несмiян явно не вписувався в обстановку кiмнати. З усiм його модним столичним прикидом i вiдполiрованими нiгтьовими пластинами. Вiн був в болонiйовому плащику мишачого кольору з пiднятим комiром, як внадились нещодавно носити, себто по останнiй модi. Однак той плащик кумедно стовбурчився на ньому через безлiч шарiв одягу, котрий було надягнено пiд нього, а вiдтак нагадував Вiннi-Пуха. Однак сам Несмiян, звiсно, нiяким смiшним героем себе не вбачав, а мiнiмум – Аленом Делоном зi стрiчки «Рокко i його брати», яка щойно з’явилася на екранах столичних кiнотеатрiв. Проблема була в тому, що до Новосибiрська такi новинки заграничного агiтпрома не добирались, i тому прикид столичного франта не викликав у мiсцевих аборигенiв очiкуваноi Несмiяном реакцii. А вiдтак вiн в реалiях Академмiстечка почувався незатишно i озирався по сторонах, намагаючись поглядом зачепитись за щось звичне i приемне йому: бажано – за захват перехожих панянок. Але не знаходив того очiкуваного захоплення собою в здивованих поглядах.
Нарештi в замковiй шпаринi дверей Танiноi комуналки почулося таке звичне i приемне iй шарудiння, а затим – тупотiння малих синових нiг i окрики: «Тато прийшов! Тато!». Жiнка враз розправила плечi й вiдчула полегкiсть, видихнула. Потiм подивилась прямо у вiчi чоловiку в кумедному болонiйовому плащi. Раптом подумалось: «Незнайомець. Просто пересiчний незнайомець. Жодного кроку назад. Вiдступиш – i все, заберуть Сашка…».
– Я жила з чоловiком, коли ми з тобою… здибались, – тихо, але впевнено сказала Таня.
– Не вiрю. Не пудри менi мiзки, дiвчинко моя.
– По-перше, твоею я не була нiколи. Навiть в тi хвилини, коли ми злигались, – сталевим вiдстороненим голосом гнула свою лiнiю молода жiнка. – По-друге, ти згадай… Пам’ятаеш, я поспiшала додому з готелю? Сам подумай, якби я була одинокою секретаркою з общаги, то явно б нiкуди не поспiшала вiд такого красеня, як ти, еге ж?
Апелювання до самовпевненостi Несмiяна – то був самий правильний ii хiд. Той поправив комiр свого плаща i хмикнув:
– Логiка в цьому е. Але ж… Я взнав усе. Тебе заслали сюди через мене, i це моя дитина ось там, за дверима, наразi називае незаслужено когось батьком…
– Давай далi думати логiчно. Ти все ж таки математик, який-нiякий. Принаймнi був ним колись, – хмикнула Таня. За дверима почулося шарудiння i Таня злякалася, що не встигне закiнчити цiеi розмови до того, як Кiм увiйде до кухнi. Вона на хвилину вiдвернулася вiд Несмiяна i схвильовано до кровi закусила губу, а потiм повернулася назад до нього з гидкою, кривою посмiшкою одним кутником вуст. – Як ти гадаеш, зi мною одружився б хтось тут, з брюхатою? Га?
– То ти хочеш сказати, що фактичний батько Сашка – отой, кого вiн ним i називае так наразi в коридорi?
– Ну так. Не фактичний, а рiдний. Це в нас, людей, а не псевдоматематикiв так називаеться. І, до речi, iхнi очi абсолютно iдентичнi.
– Подiбнi…
– Так, подiбнi, – погодилась Таня, а про себе подумала: «Тiльки б Кiм не пiшов на кухню першим дiлом, а в кiмнату. Тiльки б не пiшов сюди i не виявилось, що вiн блондин з голубими очима. Тiльки не зараз, коханий, прошу… Тiльки не заходь…».
– Тодi я не розумiю… Ти ж взяла грошi. Вiдкупнi, коли сюди iхала…
– Менi потрiбнi були грошi. Кiма переводили на будiвництво Академмiстечка, i я знала, що поiду з ним, – знизала плечима нiби знiчев’я Таня. – Врештi, ти ж мусив зi мною розплатитись за ту нiч, а як ти думав?
За дверима кухнi почулося шарудiння. Танi неабияким зусиллям волi вдалось не виказати хвилювання, а потiм вона подумки зiтхнула з полегшенням, коли усвiдомила, що то старенька сусiдка почимчикувала кволими дрiбними кроками до вбиральнi.
– Ну ти й гнида… – нарештi проказав Несмiян i люто вперiщився налитими кров’ю очима в Таню.
– Нехай так, – з внутрiшнiм полегшенням погодилась Таня, вже розумiючи, що iй таки вдалось переконати Несмiяна. – Ми все вияснили. Ти нарештi пiдеш?
Я
Таемнi алеi людськоi душi… Ми заручники обставин. Завжди заручники. Обставини кермують нами, немов п’яний водiй автiвкою самоi темноi ночi…
Чи ми доiдемо до пункту призначення? Чи хоча б виiдемо на автостраду?
Менi б хотiлось, шановнi, тут написати: так, звiсно, все буде гаразд. Але ж це не вiд нас залежить i навiть не вiд мене наразi. Цi героi… цi героi живуть своiм життям i в середовищi, що не мною створене.
Роздiл другий
Киiвський концерт Беннi Гудмена
Напровеснi шiстдесят другого молодий старшина Роман Геннадiйович приiхав до Киева на побивку. У нього було всього-нiчого, якихось жалюгiдних по всiм параметрам цивiльних, шiсть днiв, а для нього – цiла вiчнiсть. Хоча вiн розумiв, що встигне небагато. Так… зустрiтись зi старшим братом, маму обiйняти i наiстися досхочу домашньоi iжi. Ну як домашньоi… Мама готувати не дуже вмiла i не любила, тому i вчитися не хотiла. Та просто наiстися, давайте вже будемо вiдвертими. Нi, не те щоб в його 3-му науково-дослiдному управлiннi, котре коротко називали мiж собою Примор[2 - 3-те науково-випробувальне управлiння ГК НДІ ВПС (в/ч 36851) – служба льотних випробувань авiацiйних комплексiв протичовновоi оборони. Розташоване в м. Феодосiя. Базувався на фондах вiйськових об’ектiв аеродромiв Кiровське, Багерова, полiгонiв Чауда, Апук, Меганом. Основна база – в Приморському. Наразi входить до складу ГЛІЦ (абр., рос.) – 929-й Державний льотно-випробувальний центр Мiнiстерства оборони РФ iменi В. П. Чкалова, 929 ГЛІЦ ВПС) – авiацiйна науково-дослiдна установа. Основна установа ВПС, в якiй перед надходженням на озброення проходять випробування вiйськова авiацiйна технiка та засоби авiацiйного озброення. Реорганiзацiя почалася 1960 р., коли на базi ГК НДІ ВПС (Чкаловська), 6 ДНДІ ВПС (Володимирiвка), Повiтроплавального науково-випробувального центру (Власюк), 8-го льотно-випробувального центру морськоi авiацii (Феодосiя) був створений единий Державний Червонопрапорний науково-випробувальний iнститут ВПС – ГК НДІ ВПС. Основна база iнституту i його управлiння розмiщувалися в Ахтубiнську бiля станцii Володимирiвка. Там само розташовувалися 4 науково-випробувальних управлiння ГК НДІ ВПС: випробувань комплексiв перехоплення, фронтовоi авiацii i лiтакiв ближньоi розвiдки (1-ше), авiацii далекоi дii, засобiв ураження i засобiв телекомунiкацii лiтаковоi розвiдки (2-ге), крилатих ракет класу «земля-земля» (8-ме), трасових випробувань i вимiрювань (9-те), а також 2 дослiдних авiаполки (далеких бомбардувальникiв i змiшаних). Начальником ГК НДІ ВПС в 1961 р. було призначено генерала М. С. Фiногенова.], морили голодом – подiбного штибу спецiалiстiв берегли в Радянському Союзi значно бiльше за звичайних солдат, однак не було жодних оказiй: чи то свят, чи то вихiдних, щоб давали щось жирне або солодке. Їжа була поживною, збалансованою, корисною. Тому Роман, поза своею волею, перетворився на страшного гурмана. Ночами йому снилися «тошнотiки» – дешевi пирiжки з фаршем або капустою, по-киiвськи. І тi «тошнотiки» заразом з гiтарою, «Бiломорканалом» та столовим вином (Роман був столичним, та ще й жив в центрi, аби пити горiлку) – складали докупи його уявлення про розкiш, а насправдi нагадували про його скороминуче доросле дитинство, чи то пак – молоду юнiсть. А ось про ДОСААФ i всi iншi парашутнi заморочки пiсля того, як вiн потрапив до свого 929 льотно-дослiдного центру, Роман i думати забув. Не. Бiльше нi про що таке не мрiяв. Та ось бiда… Парашут його тепер нiби сам знаходив. Вся його професiйна дiяльнiсть вiдтепер була пов’язана з парашутами, укладками, висадкою на сушу i на воду, з аквалангами i таким iншим.
«Та й таке…» – безжурно, по-молодечому про себе зауважив юнак, коли поринув у роздуми про свое теперiшне життя i настромив ще одного «голубця» на виделку в батькiвському домi:
– Мамо, а мамо? То ти тепер нормально так готуеш? – вишкiрився до неньки, яка все бiльше старiла.
– Та вiдчепися, – усмiхнулася Наталя Петрiвна, яка, насправдi, зовсiм не розiзлилась на сина, за котрим дуже скучила. – То Льоня навчив. Та й часи, знаеш, вже не такi, аби кав’яр ложками…
– Не трофейнi, не такi, як за батька? – пiддiв-таки, не витримавши, Роман. І то не зi зла. Просто манера розмовляти в армii змiнилася на дошкульну, коли обов’язково було добити побратима, а не залишити пiдраненим, якщо побачив його слабину. – Вибач, не хотiв…
– То ти таки пiшов по стопах батька? – зиркнула зла мати, котра також вмiла, якщо треба, користуватись цiею вiйськовою тактикою. – Будеш тепер назавжди вiйськовим?
– Якщо так вирiшить керiвництво, – буркнув Роман, широко поставивши лiктi на стiл, як вiн звик робити в армiйськiй iдальнi, демонструючи свiй авторитет, i похмуро зiгнувся в три погибелi над iжею, немов проказував: «Вiдчепися».
Розмова з мамою взагалi не клеiлася. Пiсля армiйськоi муштри в льотнiй учебцi Романа Геннадiйовича було направлено для подальшого проходження служби в 929-й Державний льотно-дослiджувальний центр iменi В. П. Чкалова i вже рiк як залучено до дiяльностi центру як молодого перспективного спецiалiста. Там його свiдомiсть пережила певнi пертурбацii, хоча вони почалися ще в учебцi.
До Феодосii вiн прямував зеленим ДОСААФiвцем з перекачаними бiцепсами i головою, повною всiлякого романтичного лайна про сине небо i круглi парашутнi купола. Военком, звiсно, не помилився, коли дав йому характеристику саме в цей рiд вiйськ. В учебцi його, борзого, навчили звертатися до старшого за чином на «ви», дотримуватись субординацii, дуже швидко i дуже далеко бiгати з повною амунiцiею i так само швидко iсти. Снiданок – обiд – вечеря – вiдбiй. А мiж тим усiм стрибки – наряди – муштра. Вiчнi, всепереможнi стрибки. Нi, не сине небо, а витяжний фал, що прив’язуе медузу до лiтака, жорсткi приземлення i перекати, а опiсля – синцi i опухлi голеностопи; марш-кидки на п’ять та десять кiлометрiв, тактика i топографiя.
Роман Геннадiйович i думати забув про те, яким поганим був вiтчим. Злiсть на батька вивiтрилась з його макiтри, немов весняний снiг розтанув на сонцi. Натомiсть iхне мiсце зайняли чiткi установки i команди. Про джаз, лагiдну дiвчинку, котру колись зустрiв пiд час зимовоi киiвськоi хуртовини, вiн також думати забув. Якось не до того було. Та й вже не хотiлося. Ну який буржуазний джаз, погодьтеся шановнi, коли тут такий замiс серйозний.
– Ромчику, ти будеш чай, га? – почув Роман i виринув зi своiх дум.
