скачать книгу бесплатно
Поки Фаiна обрiзала своi довгi коси i цим самим рятувала свого Пролiска, поки вiн, себто кап-три Михайло Сергiйович, переживав за квiти, котрi так i не потрапили до рук його коханоi в день ii ювiлею, на iншому кiнцi свiту, але в усе тiй же неосяжнiй нi серцем, нi розумом краiнi Рад… Бiля вiкна, на своiй Нiколiнiй Горi, стояла жiнка. Так, i вона також своею поетичною натурою вiдчувала ту енергiю припливiв i вiдпливiв. Ту саму, що керувала дiями Фаiни, допоки вона вiдтинала собi волосся, вiдхрещувалась вiд своiх змiй, що були з нею iз самого дитинства. Ту саму, що примушувала Михайла Сергiйовича безповоротно вирiшувати питання з букетом Фаiнi, допоки його пiдводний човен, згiдно бойовiй тривозi, пеленгував корабель-супротивник…
Однак, ця п’ятидесятидев’ятирiчна панянка, вже не тiшила себе думкою про можливiсть нового щастя. Вона була занадто мудрою для цього. Та й дiти…
А ось у чоловiка цiеi жiнки, що був на десять рокiв молодшим за неi, була нова коханка. Наталя Петрiвна це вiдчувала нутром безпомилково, стовiдсотково. Чи вона переживала? Нi. Вона вже звикла. Сергiй Володимирович не шукав собi нового кохання. Натомiсть вiн шукав пригод на свою дупу. І тi коханки, бiльшого i меншого калiбру (але, зазвичай, меншого, бо на Михалкова, позаяк i автора державного гiмну, що було ледь не единою його заслугою, жiнки з великоi лiтери не велися), з’являлись постiйно. Сергiй Володимирович вiдверто нудився. Нудився на Нiколiнiй Горi, де не iснувало всiеi тiеi, такоi принадноi для нього мiшури столицi. Нудився з жiнкою, котра волiла жити в селi, ростити на своiх грядках рiзну городину i навiть самотужки випiкати хлiб, не те що ткати постiльну бiлизну… Нудився з непростою, неоднозначною жiнкою, котра пiсля порання на городi пила шампанське, а йому б горiлку i пiснi угарнi, п’янi, i щоб груди чиiсь великi (а головне – молодi, пружнi) мацати, нюхати чийсь плебейський пiт, ледь прикритий «Красной Москвой»[19 - Знаменитi в радянськi часи жiночi парфуми, котрi в 1958 р. було навiть вiдзначено призом на Всесвiтнiй виставцi в Брюсселi.], як дешевою вуалькою, зривати з нових тiлес труси i дешевi хабешнi колготи… Вiн саме такого хотiв i жадав. Головне, аби потiм повертатись в такий пригожий та iнтелiгентський затишний дiм. Повнiстю зiтканий по атомах, по молекулах нею, Наталею Петрiвною. Повертатися до неi, дружини-iнтелiгентки, полiглотки, поетеси i просто красунi, котру вiн ненавидiв i поважав водночас. До тiеi, що народила йому двох синiв i тi вже виросли. А тепер що ж… Безповоротнiсть часу. Та й ранiше, якщо вiдразу чогось не було, то тепер й поготiв… нiчого не буде. І Кончаловська знала це.
Наталя Петрiвна, загадково всмiхаючись, дивилась на великого, жовтого, немов вагiтного, мiсяця. Нi, в неi, як у Фаiни, не виникало запитання, чи мiсяць може бути аж таким вагiтним у своiй повнi. Бо Наталя Петрiвна росла в середовищi давньогрецьких мiфiв, французькоi лiтератури i батькiвськоi художницькоi мiстики. Бо Наталя Петрiвна була лабiльною i трансформацiйною завжди i повсякчас i не задавала собi дурних запитань, на котрi не могла, або не хотiла знати вiдповiдi… Так тривало дуже довго. Майже цiлу вiчнiсть. Ця гра в пiддавання i прийняття, що завжди закiнчувалася неприйняттям. Цiлковитим i повним нерозумiнням. Непорозумiння в квадратi, в кубi – ось на що перетворився з часом ii шлюб. Але вона стоiчно цього не помiчала. Не задавала собi дурних запитань.
Тож, Наталя Петрiвна просто дивилась на того мiсяця i творила свiй черговий шедевр. Свiй вiрш. Який, звiсна рiч, треба стишити, стриножити… не зробити анi популярним, анi вагомим. Бо всi лаври мають бути у нього, ii чоловiка, вiдомого державного дiяча, публiчноi особистостi i на сам кiнець – вiдомого дитячого письменника, Сергiя Володимировича Михалкова.
При дороге ивы, ивушки стояли.
То сплетали косы, то их расплетали.
Кланялися ветрам вслед лозою тонкой.
Предлагали отдых путнику с котомкой.
С двух сторон дорогу обступили ивы —
Как родные сестры все они красивы.
На сестер одна лишь только не похожа,
Словно на колени встав перед прохожим.
Молодая ива скрючена, горбата,
Разметала ветви в стороны куда-то
– Молодая ива, что ж это с тобою?
Почему не смотришь в небо голубое?
Кто повинен, ива, в том, что ты горбата? —
И сказала ива: «Малые ребята,
Малые ребята в праздник с песней звонкой,
До земли пригнули стан мой, ствол мой тонкий.
Если бы помог мне кто-нибудь в ту пору
И под ствол поставил добрую опору —
Не была б калекой и росла на славу,
И глядела б в небо, а не вниз в канаву»[20 - Романс «При дорозi», котрий увiйшов до художнього фiльму «Дворянське гнiздо» А. Кончаловського.].
Дописавши, вона втомлено i трохи зневажливо, майже iронiчно, поклала на стiл олiвець i, навiть не поглянувши на написане, пiшла до сiмейного вогнища. Роботи, як завжди, в неi вистачало.
Нещодавно Наталя Петрiвна повернулась з Академмiстечка. Там вона спiвала пiсень Едiт Пiаф i захоплено декламувала ii вiршi. Жила. Існувала. А втiм, все як завжди… А потiм всi грошi, зiбранi за концерт, передала в Фонд Миру. Їi чоловiк, Сергiй Володимирович, як завжди був не дуже радий поверненню дружини. Хорохорився, усмiхався награно, але нудився, зiтхав i ледь стримував свое роздратування. «Нова коханка, – подумки констатувала Наталя Петрiвна. – Все як завжди…». І за сим iй стало навiть шкода. Шкода його, такого нещасного, невдоволеного. Але не себе. Бо напровеснi вже треба було висаджувати петрушку i редиску. Та й вулик потребував особливого нагляду. Життя тривало.
Наталi Петрiвнi ще вдавалось себе примусити функцiонувати мiж Москвою i Нiколiною Горою. Ще вести свiтське життя. Статус вимагав. Статус Михалкова. Хоча вона знала, ще кiлька рокiв – i нiхто i нiщо не втримае ii в задушливих обiймах Бiлокам’яноi. Їi, онучку спадкового донського козака, що звикла до сибiрських просторiв. Їi, вiльну зсередини… Та й сини. Сини вже стали дорослими i ii не потребують як ранiше…
* * *
Двадцятидев’ятирiчний Андрон з лiта шiстдесят першого вдома бував лише наiздами. Активно велися зйомки «Іванового дитинства», сценарiй котрого написав разом з братом. Увесь час пропадав зi знiмальною групою. А коли й приiжджав обiйняти матiр, то всi iхнi розмови велися про цей фiльм. Тому Кончаловська вже знала, що романтична поiздка Андрона з Ай-Петрi до Ялти з першою дружиною Іриною, коли у вантажiвки вiдмовили гальма, однак закоханi навiть цього не помiтили, любуючись в кузовi, увiйшла до цього фiльму. І та сцена з хлопчиком i дiвчинкою в кузовi, вщент наповненому яблуками, – то його оммаж першому коханню i вже колишнiй дружинi… Хiба що без вiдмови гальм, як то вийшло мiж вiсiмнадцятирiчним студентом ВГІКу Андроном i ще бiльш юною балериною. Що ж… Вони залишились друзями. Ірина навiть разом з ним знялась в «Івановому дитинствi». А вiдтак, хоча через Андрона i не стала примою балету, увiйшла в iсторiю зафiльмованою матiр’ю юного розвiдника Івана Бондарева.
З Іриною в Наталi чудовi стосунки. Вона завжди пiдтримувала i пiдтримуватиме синiв. І будь-яке iхне рiшення знаходить вiдгук в ii материнському серцi, як i мае бути.
І саме з матiр’ю, а не Михалковим, Андрон на кухнi iхнього будинку на Нiколiнiй Горi однiеi лiтньоi ночi радився щодо цього фiльму.
– Мамо, я не знаю, чи це взагалi гарна iдея, братися за цей недоробок пiсля директиви гендиректора «Мосфiльму». Вiн там так i зазначив, ii в кулуарах цитують на пам’ять, як вирок: «Всi подальшi роботи по фiльму припинити в зв’язку з тим, що матерiали, вiдзнятi в експедицii, визнано незадовiльними, а iхне подальше використання неможливим». Абалов[21 - Е. Абалов – режисер «Мосфiльму», котрий працював над цим фiльмом до Кончаловського.] ходить по коридорам студii, як побитий собака. Його усунено з усiх проектiв. А мене тепер, як пiдставного, кинули на цей сценарiй. Це ж перший мiй фiльм!.. А я ж не зможу… ну, не зможу в угоду лiнii партii зробити оптимiстичний фiнал. Я так само буду гнути лiнiю…
– Андроне, – перебила сина Кончаловська. – роби так фiльм, як тобi пiдказуе серце. Не зважай. Якщо i твiй зарiжуть – не бiда. Головне – нiколи не зраджуй собi, своему серцю.
– Це не про мене, – пiдтвердив молодий режисер.
– Отож. А батько пiдключиться якщо що, – хитро посмiхнулась мама. – Тобi ще пирога покласти? Гарний вдався з рiпчастою ялтинською… М’ясо таке солоденьке… Тобi подобаеться, синку?
– Мамо… Твоi пироги з печi – то витвiр мистецтва! Куди так гравюрам Дюрера до них! – Андрон смачно вкусив паруюче тiсто м’ясного маминого шедевру i вiд задоволення примружився. – О, до речi, я iх хочу використати в фiльмi.
– Моi пироги? – не зрозумiла тодi Кончаловська.
– Та не. Гравюри Дюрера. Як протиставлення фашизму i невiгластва i величноi старогерманськоi культури. Розумiеш? Адже не можна нiвелювати того факту, що Германiя – це не лише нацизм.
– В такому разi тобi точно знадобиться допомога батька, – розсмiялась Кончаловська. – Бо зарублять, синку, тебе, як i твого попередника.
– Нi, ну чому? – не здавався Андрон. – Адже Папава написав сценарiй з оптимiстичним фiналом. В дусi часу.
– В угоду лiнii… – пiдморгнула мама.
– Ага. Адже якщо в повiстi Боголюбова Іван гине, то в новому сценарii лейтенант Гальцев, той, до котрого привели Івана пiсля затримання радянськими солдатами, вже пiсля вiйни випадково зустрiчае того в поiздi з вагiтною дружиною i урочисто виголошуе: «Нехай буде благословенний мир!». І весь цей оптимiзм Боголюбов, що по своiй же повiстi переписав сценарiй i повернув все назад, як було, рубае пiд кiнець. Ти чула цю iсторiю?
– Синку… Я не обiзнана з вашою режисерською кухнею аж так детально. Бiльше тямлю в своiй, – усмiхнулась i стенула плечима Кончаловська. – Тобi ще пирога?
– Так, звiсно. Я можу i весь його з’iсти! І зараз розповiм тобi про режисерську кухню, аби ти все-все знала, мамо… – Андрон вiдтяв чималий кусень маминого пирога, смачно пережував м’ясо, витер серветкою вуста i почав розповiдати. – Так ось, Володя Богомолов в п’ятдесят сьомому пише свою повiсть «Іван» про юного розвiдника. Та набувае неабиякого резонансу. Їi перекладають багатьма мовами. І все б нiчого, лише фiнал драматичний, та й сама повiсть… М’яко кажучи не прославляе радянськi вiйська в перiод перших двох рокiв, а викривае, як все було. Повне фiаско нашоi армii. Приблизно в той же час кiнодраматург Папава береться переробити повiсть i зробити з неi цукерку. Героiня Орловоi в «Зустрiчi на Ельбi» нервово курить сигарети, порiвняно з життестверджуючою долею юного розвiдника Івана. Хепi-енд. Однак невдовзi в «Комсомольськiй правдi» була опублiкована стаття про юних розвiдникiв, якi допомагали армii на Днiпрi в 1941 роцi. Вона закiнчувалася словами: «Вiдгукнiться, юнi героi!». Богомолов, сам колишнiй розвiдник, зателефонував до редакцii газети i дiзнався, що нiхто не вiдгукнувся: всi загинули. Тодi за його участю був написаний новий варiант сценарiю з оригiнальним кiнцем. Себто – смертю Івана. Сценарiй нiби переписали згiдно початковому задуму автора. Власне, як я кажу, сам Боголюбов його i написав. А ось Абалова зарубили… А чому тодi не сценарiй? Я не розумiю, навiщо було витрачати державнi кошти. Ти уявляеш, якi затрати по вiдзнятим попередньо матерiалам було списано до збиткiв?
