Остарбайтер

скачать книгу бесплатно

Остарбайтер
Галина Вiкторiвна Горицька

Герой «Остарбайтера» Антiн змушений на чужинi заробляти грошi для добробуту своiх рiдних. Вiн заручник обставин, втративший життевi орiентири. Єдине, що осяюе його безпросвiтнi буднi, – кохання до незнайомки. Але невiдомо, куди заведе цей шлях.

На противагу Антiну Максим, справжнiй остарбайтер у фашистськiй Германii, вже не сподiваеться нi на що. Доля граеться ним, як кiшка мишеням. Невже е надiя на звiльнення вiд рабськоi працi? На кохання? На щастя?

Цей роман про те, що свiт дедалi бiльше вимагае вiд нас ефективностi в усьому. Навiть у почуттях… Але хiба промисловими термiнами можна мислити про кохання..?

Галина Горицька

Остарбайтер

© Г. В. Горицька, 2021

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2021

Ви нiколи не замислювалися, чому ваша матiнка, котру ви завжди критикували за це, пiдтримуе вашого батька безсумнiвно, нiби останню iнстанцiю в цьому життi та кiлькох наступних? Чому сусiдка, до котроi залицявся депутат i навiть «феррарi» iй якось презентував, обрала нiчим непримiтного тихоню, iнженера Толю? Чому ви, так, саме ви, замiсть того, аби зробити кар’еру дипломатки, про яку ви так мрiяли, i навiть з вiдзнакою закiнчили мiжнародне вiддiлення, сидите зараз з трьома дiтьми й чекаете коханого вдома, аби нагодувати його духмяним борщем?

Розумiю, це те щастя, котре бiльшостi сучасних iндивiдiв невiдоме. Бо мiлленiалiв, i ще когось там iз надсучасних i надтехнологiчних людей, виховували iнакше. Вони як вогню бояться розчинитись в комусь. Всi – махровi iндивiдуалiсти й позитивнi егоiсти (назвемо це так). Всi заклопотанi розвитком власноi особистостi, кар’ерним зростанням i своею замкнутiстю, себто створенням бронi для самозахисту. Коли ми починаемо стосунки (саме стосунки, це вам, шановнi, не кохання налетiло всепереможно), ми плануемо, зважуемо i, в сухому пiдсумку, заздалегiдь вiдкидаемо тих, котрi чимось негожi. Оберiгаемо себе, не йдемо на компромiс. І виходить в результатi (якщо, звiсно, взагалi щось виходить) такий собi синтетичний шлюбний союз. Бо ж ми обирали за пiдходящими параметрами. Убезпечили себе на всiх фронтах. Сходили на кiлька побачень iз сайту знайомств. І ми були на тих побаченнях вкрай рацiональними. Ми хiба що не принесли на них своi анкети з детальним перелiком захоплень, болячок i прагнень-устремлiнь. Так, можливо, нас не сильно «вставляе» чоловiк, котрий сидить навпроти на «побаченнi наослiп», що органiзувало нам вкрай дороге агентство з пiдбору вiдповiдних кандидатiв. Однак його «беха», знак зодiаку, фертильний вiк i квартира в центрi столицi – цiлком пiдхожi. Себто – сповна. Бо «сповна» – це бiльш вiдповiдний термiн для всiеi цiеi «довбаноi» надсучасноi ситуацii знайомств. І нас вже «не гребе», що нас «не вставляе» (вибачте за тавтологiю). Та й «вставляе» нас, вочевидь, вже iнше. Те, що до кохання немае нiякого стосунку.

Однак, шановнi, ця книжка не про такi союзи. Цей роман про Кохання. Котре здебiльшого всупереч. Так, я знаю, таке вже трапляеться нечасто. І зовсiм воно не гарантуе вiчного, а подекуди навiть швидкоплинного щастя… Та й титани разом з трансформерами, либонь, всi вимерли. Однак… Може ще хтось впiзнае себе?…

I

За Паганини длиннопалым
Бегут цыганскою гурьбой —
Кто с чохом чех, кто с польским балом,
А кто с венгерской немчурой.

    Й. Мандельштам

Якщо вдивлятись у лiве вiкно навпроти, то можна було побачити, як юна особа робить собi педикюр, зручно вмостившись на пiдвiконнi. Вона акуратно зрiзала нiгтi, пiдпираючи однiею рукою колiно i роблячи iншою короткi «чик-чик» ножицями з круглими пластиковими наконечниками. Вiн придивився: «Тi наконечники кольору Тiффанi[1 - Колiр Тiффанi (англ. Tiffany blue) – особливий вiдтiнок блакитного, наближений до бiрюзового. Названий на честь фiрми «Тiффанi», яка використовувала цей колiр як брендовий.], чи бузкового, майже такого, як у Врубеля з Третьяковки, там, на другому поверсi галереi, якщо пiти направо[2 - Йдеться про картину Михайла Врубеля «Бузок».]?».

Антiн готував млинцi, повсякчас матюкаючись, бо зазвичай цим вранiшнiм ритуалом опiкувалась Лiза. Вiн неумiло наливав на пательню погано збовтану жижу з яець, борошна i цукру, яку Лiза вмiла перетворювати на тоненькi прозорi кола його персонального вранiшнього щастя. Антiн намагався вiдтворити тi кола, а насправдi – те вiдчуття задоволеностi, яке його переповнювало весняними недiльними ранками, коли лiзинi теплi руки по-материнськи вiдсовували ковдру i ставили на лiжко бiля його сонного лиця цiлу миску отих млинцiв. Вiн вдихав iхнiй аромат. І той запах будив його замiсть будильника. Мiж млинцями Лiза зазвичай розмiщувала рожевi пласти полуничного конфiтюру.

Однак одного разу мiж пластами персонального щастя Антiн знайшов поплямовану масляними колами цидулку з майже такими ж матюками, якими вiн зараз обдаровував млинцеву жижу, розквацяну по пательнi.

То були Лiзинi матюки. Вона ними просякнула свое послання, адресоване Антiну, ще щедрiше, анiж накладала пласт полуничного конфiтюру помiж млинцiв. Лiза виливала свою злiсть на його неспроможнiсть прийняти рiшення. На його небажання ставати дорослим. На його вперте iгнорування того факту, що вона хоче замiж i пора б iм вже мати дiтей. Врештi-решт, якщо вже так склалося i вони разом… Чи не разом? Чи просто вiн ii трахае, бо йому так зручно i зручно отримувати порцiю теплих «блiнов» прямо в лiжко? Чи вiн, бл*ть, «блiнськiй» бл*ть, нiжно жовтий, трохи пухкий, масляний i здатний в будь-яку секунду перетворитися на холодне, миршаве i неiстiвне тiсто, оформлене тонким круглим пластом, думае-розмiрковуе про те, що час спливае?!

Антiн, чесно кажучи, i сам не знав вiдповiдi на це питання. Так, йому безперечно подобалась Лiза. Однак, аж не настiльки, щоб робити iй пропозицiю.

Тож бiльше вранiшнiх млинцiв в його життi не було.

Дiвчина у вiкнi навпроти поворухнулась i, здаеться, помiтила, що за нею спостерiгають. Вона пiдняла голову, вiдiрвавшись вiд свого зайняття. «То в неi й очi – кольору Тiффанi, а не тiльки якiсь там ножицi», – мимохiдь констатував Антiн, змагаючись зi своею катастрофою i все ще не втрачаючи надii, що вона – всього лише млинцева.

День починався.

* * *

Хлопець сiв на край кухонного столу i той проскрипiв, дисонуючи розмiреному диханню його вершника, що зосереджено вдихав i видихав нiкотин. Лiто палало, немов червоний дикий мак посеред галявини дрiмучого карпатського лiсу, i Антiну хотiлось нiчого не робити. Вiн поглянув лiниво на запиленi полицi з книгами, усе росiйська класика, що видавалась багатотисячними тиражами для всього того рiзношерстного болота, яке називалось «Советський Союз» i лiниво позiхнув, вiдводячи враз свiй збайдужiлий погляд вiд тих томiв-мастодонтiв. То лише в дитинствi Антiн дуже любив читати.

Вiн читав «запоем», нiби маючи якiсь сумнiви, що це зайняття буде так само йому до снаги й в зрiлому вiцi. У якомусь старому повоенному американському «мувi» вiн пiдгледiв парубка, що читав так само завзято, як i вiн, стоячи бiля дверей вагону нью-йоркського метро. І тодi Антiн став заздрити мiстянам, що мали таку можливiсть: читати у вагонах потягiв. В його мiстi пiдземки не було. Вiн читав Пушкiна в лiсi на галявинi, Сковороду полюбляв читати посеред лiтнього поля, коли наставала пора жнив. «Лолiту», запросто отриману ним, дванадцятирiчним хлопцем, в бiблiотецi вiд «зеленоi» бiблiотекарки з кiсками, яка сама Набокова жодного разу не читала i тому виписала хлопцевi ту «порнографiю», смакував пiд криваво-червонi пiзнi суницi з рожевим вiд соку цукром, бо йому здавалося, що саме так треба ii ласувати. І, звична рiч, з кожною сторiнкою Гумбертовоi «Одiссеi» пiдлiтковi котоновi шорти кольору м’яти все тугiше натягались у нього в паху. Тодi ще десь поруч дзижчала оса, маючи в планах посмакувати не так Антiновою суницею, як його апетитною дитячою литкою. І ще, здаеться, тодi йшов дрiбний дощик, виблискуючи кришталевими краплями на сонцi, «слiпий». І потiм батько потягнув його, трохи знiяковiлого вiд збудження, по гриби на iнший кiнець мiста, бо ще цей дощик називався «грибним» i обiцяв безлiч смаколикiв iхнiй родинi: грибний суп, пирiжки з грибами й хрусткою, ледь пiдгорiлою через збоi в старiй духовцi, скоринкою, i навiть смачну страву з французькою назвою «жульен», що його втомлена мама, бiдкаючись, також запiкала з окрайцiв грибiв, що залишились пiсля приготування iнших страв, i обов’язково – зi сметаною.

Того ж вечора, пiсля омрiяного жульену, Антiн потайки дочитав «Лолiту». А потiм настала черга «Одiссеi», «Гамлета» i безлiчi iнших свiтiв, якi вiн буквально вдихав, насичуючись кожною сторiнкою. Антiн читав так затято i ковтав таку величезну кiлькiсть книг, що iнодi вже за мiсяць забував iхнi фабули. Однак вiн нiколи не забував посмак i емоцii вiд кожноi з книжок.

А якось посерединi навчального року на уроцi украiнськоi лiтератури його попросили переказати сюжет «Тiней забутих предкiв», i вiн не змiг. Лишень неумiло передавав своi вiдчуття вiд прочитаного ще влiтку твору.

Здаеться, вiн його прочитав ще на початку серпня. І тодi особливо гостро вiдчував, що треба поспiшати й читати ще i ще… Бо потiм, коли вiн виросте, вiн розхоче, розучиться вдихати зi сторiнок iншi свiти, таемничi стежки чиiхось думок i сутiнковi пагорби вражень.

Але сталося дещо iнше. Нi… Антiн не перестав любити читати, i вiн зовсiм не наситився книжками. Вiн просто не знаходив час, аби заглибитись, пiрнути, вдихнути водою лiтер, що складаються в слова, чиiмось розумом розставленi в речення i цiлi роздiли. А потiм, коли й мав вiльну хвилину – вже i не тягнуло до книг. За роботою, за життям, за побутом, що його полонили, кудись вiдiйшов у темряву грибного дитинства той незграбний хлопчисько в окулярах з великими дiоптрiями, котрий полюбляв читати на галявинi, а заразом i той, iнший, що читав у вагонi метро з чорно-бiлого «мувi», якому так заздрив Антiн.

Той хлопчик був його уособленням, ним iдеальним, яким Антiн сам себе бачив i омрiював в дитинствi. Плекав. Образом, до якого прагнув: з дорогим шкiряним портфелем i в смугастiй сорочцi, що вiдкривае свiти з цупких сторiнок, помережаних тонкою ниткою лiтер. Вiн не бачив себе видатним iнженером, що проектуе суецькi i панамськi канали[3 - Йдеться про Фердинанда Лесепса, який насправдi нiяким iнженером не був, однак побудував обидва вищезгаданi канали.], якi залишаються на планетi монументальними брилами на столiття i прославляють свого демiурга. Не бачив себе заможним дизайнером маеткiв i садиб. Нi, не бачив… Тому, можливо, йому цього i не судилося. Бо, погодьтеся, якщо вже навчаетеся на iнженера, то варто мати хоча б якусь мрiю, пов’язану з майбутньою професiею. Адже наша свiдомiсть створюе умови до реалiзацii.

* * *

Того ж вечора, коли вiн вперше побачив дiвчину з очима «кольору Тiффанi», Антiн довго дивився на сусiдне вiкно справа, де темний жiночий силует виднiвся в глибинi кiмнати. Хтось сидiв згорблений в крiслi чи то на диванi, й пiдпирав долонями голову. Вiн гадав: чи то та сама дiвчинка, яку вiн бачив вранцi в iншому вiкнi? Фiгура здавалась якоюсь ущербною, неповноцiнною. Нiби ii силомiць посадили отак на диван i iй зовсiм незручно, але змiнити позу вона не спроможна.

В руцi Антiна колихалось маленьке горнятко з чарiвною рiдиною, що свiтилася пiд свiтлом торшера, немов наповнене мiсячним сяйвом. Холодний напiй вiдгонив етиловим спиртом значно бiльше, нiж мало б хороше мартiнi. Однак, воно не було хорошим. Натомiсть воно було дешевим, купленим в сусiдньому гастрономi Мачухи «городов русских». Рiдина в горнятку свiтилась, немов Дiнь-Дiнь[4 - Дiнь-дiнь – казкова фея.] ii пiдсвiтила якимись чарами. Антiну захотiлось повiрити, що його Лiза повернеться. Що насправдi за вiкном не Щолкiвська[5 - Кiнцева станцiя Арбатсько-Покровськоi лiнii Московського метро- полiтену, з якоi численнi маршрутки курсують в Пiдмосков’i. Край Москви.], а його рiдний Івано-Франкiвськ. Що весна надворi просякнута дитячим смiхом i солодким очiкуванням Великодня й тепла. Що вже завтра, так, знiчев’я…, вiн, малий, поiде на велосипедi до вод холодноi Бистрицi й вiдкрие купальний сезон пiд рожевий пелюсткопад. Дарма, що зарано…

Того вечора вiн зробив ще безлiч ковткiв тiеi рiдини й кiлька разiв наповнював горнятко мiсячно-бензиновим сяйвом, аби раптом усвiдомити, що хоче, аби Лiзи взагалi нiколи не траплялось в його життi!.. Бо вона несправжня i вiн ii не кохае. Хiба що ii вранiшнi млинцi. Однак нiколи не буде здатен заради неi на вчинок. Анi тодi, анi тепер.

Так само вiн хоче, щоб цього мiста, що оточувало його стiною свого ества i душило своiми табу, тисячолiтньою iсторiею распутiнськоi нечистi та iнкасаторського очiкування, сибiрськими таборами, снiжними глухими селами без електрики, що гордо називались селищами мiського типу…. душило своiм вiдчуттям кращостi, зверхностi, очiкуваностi величi й трупним закостенiнням, також не iснувало. Щоб його просто нiколи не було на свiтi.

Антiну раптом закортiло парного молока. Але в його орендованiй квартирi нiчого не було, крiм мартiнi та смердючоi води з-пiд крана. Вiн збирався хоча б пiдвестися з крiсла, аби краще роздивитись загадкову фiгуру дiвчини з очима «кольору Тiффанi», що майорiла в сусiдньому вiкнi. Однак цей порив кудись зник, розвiяний Дiнь-Дiнь з горнятка. Сил пiдвестися з крiсла у нього не вистачало.

* * *

Поступово, з часом… Антiн дiйшов висновку, що, хоча жiночий силует з лiвого i правого вiкон сусiднього будинку суттево рiзниться, то одна й та сама особа. Але разом з тим i вiдмiнна в правому i лiвому вiкнах. Вiдбувалась якась чортiвня i це неабияк iнтригувало його i водночас гнiтило. А ще в сонячну днину, коли вона дивилася i в лiве, i в праве вiкна по черзi, Антiн майже фiзично вiдчував той ii погляд яскраво-синiх очей. Очей «кольору Тiффанi». Пронизливих. Цнотливо-прекрасних очей…

І Антiн все частiше i частiше спостерiгав за своею таемничою сусiдкою. Йому хотiлося звiситися за пiдвiконня i панiбратськi, дуже тихо прошепотiти iй на вушко «привiт». Вiн уже уявляв, як вони разом iздитимуть на рiчку купатися i як днi летiтимуть одне за одним щасливою чередою, як тi рожевi пелюстки над водами Бистрицi.

Однак, вiн також починав здогадуватися (чи то пак усвiдомлювати), що загадкова незнайомка не прошепоче йому у вiдповiдь «вiтаю», хоча б тому, що не знае цього iноземного слова. І не полетять вони на велосипедi до рiчки, аби розфарбувати щастям i радiстю свою низку днiв… Бо вона – iнша. Майже iншопланетна. Ота дiвчина з вiкна навпроти. Вона – росiянка. А це дiагноз для Антiна i таких, як вiн. Бо росiянки, народженi в Москвi, або тi, що живуть в Москвi, як ось вона… Та ба! Навiть тi, котрi переiхали сюди з якоiсь Казанi рiк i три тижнi тому… І навiть не до Москви, а до одного з мiст-супутникiв – всi вони гордо iменують себе «масквiчками» i зневажають таких, як вiн – «остарбайтерiв». І круглолицi уродженки пiвночi iмперii, i вузькоокi дочки схiдноi ii частини, чеченськi мусульманки, що в перервах мiж намазами й хатнiми обов’язками iз сумом згадують своiх домашнiх кiз, котрi так весело стрибали пагорбами рiдноi Ханкали[6 - Чеченське мiсто поблизу Грозного.], всi вони гордо iменують себе «маасквiчками», лузаючи на кухнi насiння гучними п’яними вечорами в яких-небудь Хiмках, Митищах, Люберцах, Чеховi, Фрязинi, Павлиновi та iнших атомних грибочкiв мiст-супутникiв, що повилазили на радiусних теренах Пiдмосков’я.

* * *

У «телятнику»[7 - Товарний вагон, в котрому пiд час Другоi свiтовоi вiйни вивозили остарбайтерiв.]iхати було достобiса незручно. Нi, не те щоб Максим на щось жалiвся… Звiсно, що нi. На що йому, шiстнадцятирiчному парубку, котрого б не взяли в РСЧА[8 -

Робiтничо-Селянська Червона Армiя.]через плоскостопiсть, i вiн, якось так само вийшло, раптом опинився сам-самiсiнький в окупованому нiмцями Киевi, було жалiтись? Та вiн i сам знав завдяки ледь чутному, подушкою прикритому, радiоприймачу на горищi свого Богом i нiмцями (останне на щастя) забутого, напiвзруйнованого будинку, що тривають запеклi боi. Так що вижити йому, що там, що тут, в цьому чортовому потязi, ймовiрно не судилося…

Мати померла ще на початку грудня 1941-го. Вона хворiла на сухоти й поки в неi була ремiсiя – ще трималася. А потiм горiв Хрещатик. Цiлих одинадцять днiв палав i нiмцi його нiяк не могли загасити. Всiх мешканцiв з «ферботене зоне»[9 - Заборонена зона (нiм.).]вночi повиганяли з головноi магiстралi мiста й прилеглих вулиць, i тi сидiли на своiх валiзах, клунках та й просто – на травi Володимирськоi гiрки. Додому нiкого не пускали – район був оточений по периметру, i всi тi люди, котрим нiкуди було йти, бо анi рiдних, анi близьких друзiв вони не мали, так i жили, немов цигани, в парку. На щастя вересень видався по-киiвському теплим i лагiдним. Тодi ще навiть не почало опадати листя зi столичних дерев. Однак мамi як раз на тiй галявинi й погiршало. А потiм стало зовсiм непереливки й зробити нiчого вже було не можна…

* * *

Здавалося, нiби чиясь довга, волохата лапа наставила точок на картi Росii поблизу ii столицi, зовсiм не думаючи про мешканцiв тих точок. Адже всi тi «точки-грибочки», нерозривно пов’язанi з Мачухою, мали все: i кiнотеатри, i супермаркети, i навiть автобуснi зупинки… Однак, вони не мали того важливого для курсування нечисленного громадського транспорту, що перевозив жителiв супутникiв кожного ранку до Москви й кожного вечора назад, – дорiг.

І ось, о п’ятiй, коли ще й не свiтае i лише виблиски тьмяних лiхтарiв освiчують «роздовбанi» тротуари, до автобусних зупинок, електричних станцiй, своiх автiвок, автiвок своiх «чувакiв», залiзничних вокзалiв та iнших засобiв сполучення прямуе натовп цих «маасквiчок», аби обслуговувати iнших, собi подiбних, однак, трохи бiльш удачливих за них, ну майже вже корiнних столичних жительок Мачухи в перукарнях, банках, ресторанах, солярiях, задимлених кальянних i тих мiсцях, про якi ввiчливо не пише нiхто, крiм Подерв’янського. Однак, до нього автору ще рости й рости.

Замкнене коло з обслуговуючого персоналу, котрий обслуговуе обслуговуючий персонал. «Експлуатованi експлуатують експлуататорiв». І так до самоi верхiвки пiрамiди, яка мала б закiнчитись на гарантi росiйськоi державностi, слуги народу, що мав би обслуговувати всiх iх разом взятих – громадян своеi держави. А натомiсть закiнчуеться на господарi Всесвiту. Принаймнi вiн сам так про себе думае. І ось тут глюк програми. Це хиба, як у грi, що не мае алгоритму рiшення перемоги; як в дротi, котрий замкнуло й око роботизованоi ляльки починае смiшно тiпатись кожного разу, коли вже мала б пiти сльоза. Коло, що замiсть поступальноi спiралi перетворилося на замкнене коло безумства, тиранii, олiгархiчноi поруки й диктатури.

І ось цей зомбонатовп «маасквiчок», котрий уособлюе росiйський народ, його матерiв i дочок, прямуе вперто, надривно, остервенiло. Кожного ранку. До перемоги.

Кожного такого раннього ранку, який будь-яка француженка, украiнка i японка, всi вони разом взятi, назвали б ще нiччю. До нового життя. Крiзь снiжний бруд i противну сiру сльоту. До свiтла в кiнцi тунелю. Аби жити краще. Аби нарештi купити собi на зекономленi на обiднiх пирiжках i нових колготках рокiв за двадцять ту кляту норкову шубу. Хоча б коротку, хоча б жилетку, або що… Прямуе до чогось кращого. До зустрiчi з якимось заможним, або не дуже…, дай Боже не дуже пiдстаркуватим, москвичем. До хоч якогось промiнчика свiтла в кiнцi тунелю…

В iхнiх жилах тече отруйною ртуттю радянська ментальнiсть, яка вказуе iм, що це – нормально. Нормально так жити. Нормально годинами чекати на громадський транспорт, коли лише свiтае. Нормально економити навiть на обiдах, аби купити нарештi омрiяний хутровий вирiб. Нормально питати у чувака спершу прописку i наявнiсть власноi автiвки, а вже потiм – його матримонiальний статус, вiк i життевi орiентири. Нормально до того самого чувака абсолютно нiчого вiдчувати, адже справа не в почуттях. Ха! Та кому вони взагалi потрiбнi, коли все, що хочеться i до чого прагнеш – хутряний атрибут заможностi? Нормально… Побутово-росiйський життевий нормкор.

Антiн бачив таких дiвчат, що стоять синi вiд холоду о шостiй ранку на автобуснiй зупинцi в радiусi ста кiлометрiв вiд меж Мачухи-Москви й нетерпляче курять, поглядаючи на своi годинники й екрани дешевих битих смартфонiв. Все iхне ество i навiть легенi, вдихаючий видихаючи в такт смолу цигарок, що значно перевищуеевропейську норму[10 - З невiдомих причин, вмiст смол i нiкотину в аналогах росiйських i европейських цигарок значно рiзниться. В перших всього бiльше.], нетерпляче чекае на те, аби нарештi опинитися в кабiнцi брудноi маршрутки, що пахне дешевим пальним i перегаром пасажирiв.

Вони чекають на свiй транспорт, який через шаленi затори й просто таки фантасмагоричнi корки години за три, якщо пощастить, довезе iх до роботи. Московськоi каторги. Все задля того, аби лише потрапити в межi столицi… В ii брудно-сiре, нiби хворе на якусь невилiковну статеву хворобу, миршаве лоно. А там i до метро недалеко… Видряпатись, вчепитися в маснi поручнi ескалатору, штовхнути машинально i зi злiстю пластиковi дверi та вийти на свiт Божий. Влетiти переможно в дощове мiсто на якiйсь з найближчих до щоденноi каторги станцii метро. І так щонайменше дев’ять мiсяцiв на рiк. Бо, звичайно, навiть в безпрогляднiй темрявi неба Росii iнодi визирае сонце.

Антiн вiдчув, що його сусiдка з очима «кольору Тiффанi» дивиться на нього. Вiн iще раз поглянув у вiкно i справдi побачив жiночий силует. Йому здалось, що вона усмiхаеться.

II

Нiмцi до Киева зайшли 19 вересня, хоча у вечiрньому зведеннi Радiнформбюро вiд 19 вересня 1941 року ще брехливо стверджувалося, що «19 вересня нашi вiйська вели боi з ворогом на всьому фронтi й особливо запеклi пiд Киевом». І тiльки 21-го таки з’явилося повiдомлення, яке констатувало, що Киiв здали.

І таки того ж, 19-го вересня, почалися масовi грабежi.

Ще крокували Хрещатиком до переправ радянськi вiйська, а на iхнiх очах грабували «Гастроном номер один», ювелiрний i, трохи далi, на перетинi Хрещатика i Прорiзноi, громадяни, немов шаленi, розтрощили вiтрину «Дитячого свiту» i гребли звiдти все. Костюми, пальта, стоси галантереi, ящики парфумiв i дитячих iграшок… З колони, не витримавши, вiддiлився якийсь офiцер i стрiльнув двiчi в повiтря. А потiм загрозливо повiльно посунув конем на натовп: «Ми гинемо пiд Киевом, а ви мародерствуете?!». Однак кияни нiби ослiпли або збожеволiли… Люди продовжили грабунок i навiть не кинулися в розсипну. Вiйськовий з трьома ромбами на червоних петлицях[11 - Знаки розрiзнення вiйськового звання (тут: комкор, пiхота).]лише махнув рукою i поiхав наздоганяти своiх.

Грабунок. Праведний гнiв i бажання вижити. Слiпота. Заслiплення. Чи можна засуджувати дядька, котрий в той самий час, коли вiйськовий стрiляв бiля розбитих вiтрин «Дитячого свiту», з iншого боку Хрещатика тягнув дiрявий мiшок украденого з Бессарабського ринку борошна, залишаючи за собою густий бiлий слiд, i навiть не зупинився?

Тож вся Бессарабка також була розкрадена, i навколо арок, котрi вели до ринку, валялися потрощенi прилавки й залишки дерев’яних полиць, котрi, здавалося, ще вчора ледь витримували тягар безлiчi смаколикiв, овочiв, найсвiжiших лiтнiх фруктiв та овочiв, сирiв з боярських, бортникiвських та броварських угiдь, меду, грибiв, горiхiв, свинячих щiчок i великих, вiдгодованих iндикiв…

Що вже про це казати?

І десь там, неподалiк Бессарабки, кияни того ж дня, пiд вечiр, тi самi, котрi ще лише вранцi спостерiгали за вiдходом радянськоi армii, зустрiчали нiмецьку.

Загалом вважаеться, що на Хрещатику та на площi Калiнiна[12 - Сучасний Майдан Незалежностi.]було багато роззяв, що прийшли подивитись на це дiйство спецiально, десь про нього прознавши, та й просто перехожих, котрi спостерiгали за входженням нiмецького обозу до мiста. Однак очевидцi свiдчать, що нiхто не знав, коли, i чи увiйдуть, фрiци до Киева, особливо зважаючи на загальну i суцiльну дезiнформацiю з боку радянських ЗМІ, котрi всiляко намагалися пiдтримати патрiотизм i бойовий дух своiх солдат. І здебiльшого вперше нiмцiв побачили тi жителi Киева, що мешкали в самому центрi столицi. Вони просто вийшли на Хрещатик – головну артерiю мiста, його головну магiстраль. Жилу магiстраль.

Знаете, е такий популярний дiвочий вислiв: «В будь-якiй незрозумiлiй ситуацii присiдай». Тож, десь так чинили завжди i кияни впродовж безлiч столiть – в будь-якiй незрозумiлiй ситуацii вони виходили на Хрещатик. І того вечора вони вийшли на свiй Хрещатик, нiби на вiче…

* * *

Арiйськi завойовники в особi звичайних нiмецьких солдатiв видалися Максиму зовсiм не такими недолугими й близькими простому радянському люду, як в цьому переконували радянськi газети. Мовляв, нiмецькi офiцери – це не лише нашi, а i iхнi вороги – простих нiмецьких селян, котрих Гiтлер вiдiрвав вiд угiдь i примусив воювати по всьому свiту.

Насправдi вони були дисциплiнованими, виваженими, усмiхненими й прекрасно обмундированими, на вiдмiну вiд простих радянських воiнiв. Влаштувавшись в центрi столицi, вони грали на губних гармошках, вiдпочивали на травi, хтось вечеряв на блискучих кузовах або прихилившись до своiх бездоганних нiмецьких машин. Уздовж Хрещатика стояли суцiльнi колони з десяткiв нiмецьких вiйськових машин i окупанти жили собi на очах в мiстян, нiби не помiчаючи iхньоi присутностi.

Максим вiдчув, як горло зводить судомою i з зусиллям сковтнув. Коло нього на брукiвку покотилося куряче яйце. Вiн дивився на нього, немов зачарований i дивувався: «Як це воно не розбилося?». Нарештi, зробивши ще один оберт, яйце розкололося навпiл i з нього почав витiкати яскраво-червоний жовток. Максим обережно стиснув в руках край сорочки, в якiй було з десяток таких яець. Вiн теж iх вкрав на Бессарабцi.

* * *

Коли вiн туди забiг, то побачив, що в суцiльному хаосi та безладi нiчого iстiвного не залишилось i дивом збереглися цi яйця пiд розтрощеним прилавком. «Мабуть, нiхто не наважився iх вкрасти, бо як донести?» – подумав тодi хлопець i похапцем пересипав iх собi в сорочку. От радiсть! Це ж саме те, що лiкарi рекомендували мамi… Поки вiн iх обережно зсипав до себе, побачив пiд тим самим прилавком стару, котра дивилася на нього скляними зiницями. «Мертва! Або ще жива?» – розмiрковував якось вiдсторонено Максим, швидко вiддаляючись вiд ринку в сторону Круглоунiверситетськоi, до хвороi мами. По дорозi побачив, як якийсь опецькуватий дядько напiвприсiдом бiжить вулицею з кошиком i з того випадае на брукiвку щось бiле, немов фарба, чи що..? Потiм зрозумiв, що то сметана, коли до бiлих плям почали збiгатися коти й ту фарбу жадiбно лизати. Дядько лаявся, розумiючи, що з дiрявого кошика все-все витече, поки вiн добiжить до оселi, однак, продовжував поспiшати вгору вулицею Дарвiна, i свого трофею не полишав. Максим також було подався за ним, однак побачив, як якийсь дивний мотоциклiст промчав повз дядька зi сметаною i пхнув його ногою в груди. Той впав, а його вже порожнiй кошик покотився, немов мертвий, вниз до Бессарабки. Максим оторопiв i ледь встиг притиснутися до стiни ринку, коли раптом той мотоциклiст iз голосним ревiнням свого потужного мотора промчав повз нього вниз до Хрещатика.

На головi мотоциклiста виблискував сталевий шолом, а за плечима розвивався сiрий плащ, немов мушкетерський. Очi захищали круглi дорожнi окуляри, а держаки мотоциклетного керма переходили в розлогi гумовi розтруби для рук аж по лiкоть. Враження вiд дивного виду металевоi бляхи з серповидним знаком i орлом, що глухо брязкала на грудях у мотоциклiста пiдсилювали широкi крила пелерини позаду[13 - Елемент одягу нiмецькоi фельджандармерii.]. «Неначе середньовiчний лицар прямуе на конi посеред опустiлого мiста…» – подумав Максим, однак враз згадав сiру нiмецьку каску з газетних свiтлин. Сумнiвiв бути не могло. Нiмець. «Та як так? – безпорадно крутилася лише одна думка в його головi. – Адже ще вранцi, ще вранцi були нашi солдати ось тут, на цьому самому мiсцi..?».

І ноги самi понесли Максима на Хрещатик, аби iхнiй господар на власнi очi мiг роздивитися, що там коiться.

* * *

«Ну нi… Ти не можеш бути однiею з них, отих псевдо i квазi, котрi кожного разу iздять на щоденну каторгу задля примарного статусу. Хоча б тому, що ти реально живеш в Москвi, а це хоч щось, але таки значить», – процiдив крiзь зуби Антiн, випльовуючи в смiттеве вiдро залишки присмаку тютюну пiсля вранiшньоi сигарети.

Починався iще один день в лонi Мачухи. Такий самий, як i попереднiй.

За вiкном, окрiм загадковоi жiночоi постатi напроти, Антiн не бачив нiчого: виснажлива лiтня спека породила смог, який затуляв вiд нього блiдо-сiрими сонячними вiдблисками дахи будинкiв, крона дерев… І навiть неба не було видно, бо вiд смогу воно перетворилось на якийсь кальянний сизий дим. Нiчого бiльше. Фата Моргана… Згадався вiрш Маланюка, де йому, також емiгранту, його власна батькiвщина ввижалась «на пiсках емiгрантських пустель» квiтучою «весняним цвiтом»[14 - Цитата з твору Є. Маланюка «Знаю – медом сонця, ой Ладо».]. Згадався батькiвський дiм, буквально утопаючий безповоротно в пучинi того цвiту навеснi. Коли рожевi пелюстки падають до миски й миттево розчиняються в борщику, що паруе, поки вся сiм’я вечеряе пiд вiтами в садку коло хати. І тодi батько: «Сину, ти вивчив математику?» – питаеться всмiхаючись, бо йому не байдуже. Бо Антiн i справдi ii вивчив, йому цiкаво. Бо, коли вiн складае рiвняння, йому навiть в головi паморочиться вiд захвату вiд тiеi давньогрецькоi науки «ма-те-ма-ти-ки». Бо, коли батько питае про неi, то вже знае наперед вiдповiдь, тому що телефонувала вчителька з математики, за сумiсництвом завуч, i гордо повiдомила батьковi схвильованим дзвiнким i наче на мить помолодiлим вiд радостi голосом, що Антiн iде на районну олiмпiаду. Антiну стае солодко-солодко i серце б’еться чимдуж. Бо батько пишаеться Антiном i, коли той виграе олiмпiаду, подаруе йому перший в його життi велосипед. Бо життя – солодке i прекрасне пiд тим пелюсткопадом в його рiдному Івано-Франкiвську. І завжди весна… Навiть коли осiнь, або зима, в серцi у малого Антiна – пелюсткопад.

* * *

19 вересня 1941 року в Киевi почався новий вiдлiк часу. І у прямому сенсi теж: всi годинники були переведенi «за Берлiном». Ось тепер i прямують всi вони в тому вагонi, напханому такими ж сами бiдолагами, як i вiн, кудись до Берлiну. Нiби всi стали неживою власнiстю берлiнцiв. Германiя… Це зараз ми кажемо «Нiмеччина», а тодi не iснувало нiякоi Нiмеччини, була суцiльна Германiя i ii германськi реваншистськi амбiцii та вiйська. Тьма-тьмуща германських лискучих мурашок, беззастережно вiдданих Фюреру.

Повсюди по Киеву робiтникам було наказано встановлювати на крамницi нiмецькi вивiски й вiшати портрети Гiтлера у вiтринах з пiдписом «Гiтлер-визволитель». Не зважаючи на те, що в першi днi окупацii не було анi свiтла, анi водопостачання (адже 37-ма армiя генерал-майора Власова, вiдступаючи, все пiдривала за собою), педантичнi нiмцi одразу ж взялися перейменовувати вулицi. Гiтлерiвська адмiнiстрацiя (Генералкомiсарiат) розмiстилася в будинку на вулицi Орджонiкiдзе, що вiдразу була перейменована нiмцями на Бiсмаркштрассе[15 - Сучасна назва – вулиця Банкова 11. Тепер тут Адмiнiстрацiя Президента Украiни.]. Вмить в Киевi з’явилося напрочуд багато тих штрассе… Айхгорнштрассе[16 - Хрещатик.], Тодтштрассе[17 - Сучасна вулиця Михайла Грушевського.], Лютерштрассе[18 - Нинi Лютеранська.], Банховштрассе[19 - Тепер вулиця С. Петлюри.].

Населенням мiста намагалася пiклуватися недолуга на початку окупацii так звана Киiвська мiська управа – орган мiсцевого врядування, укомплектований «благонадiйними прихильниками окупантiв» – членами похiдних груп ОУН. Та управа зайняла примiщення школи за адресою Ровноверштрассе[20 - Бульвар Тараса Шевченка.]18.

Саме туди взимку сорок другого пiшов на ватяних ногах голодний i замерзлий Максим. Грошей навiть на скоринку хлiба в нього вже не було. Останнi копiйки вiн вiддав гробарю, коли поховав маму. І то не за те, аби той вирив могилу, а за самий дозвiл вiд нього поховати самотужки маму на цвинтарi. Максим сам рив землю, остервенiло, замерзлими руками, i сам поклав ii всохле, легке, мов пiр’iнка тiло до могили. Труни також не було. А потiм голод, котрий, здавалося, виiдае його нутрощi iдким вiдчуттям нудоти… Холод лютоi зими позбавив будь-якоi надii вкрасти хоч якоiсь городини в приватних будинках на Подолi й залишалось лише одне – пiти до тiеi управи.

* * *

І за десять рокiв змарнiлий, постарiлий батько так само питае в Антiна пiд квiтучими вишнями: «Ти вивчив математику?». Але тепер йдеться про iншу науку: вищу. І присмак вiд цього питання у вiсiмнадцятирiчного хлопця трохи iнший. Бо тепер Антiн знае, що незабаром вiн буде единим годувальником у родинi, бо в батька вже було два iнсульти й прогноз невтiшний… І що ота загадкова для нього, другокласника, математика, то не рожевi тонкi пелюстки в борщi, поки батько з неприхованою гордiстю, награно строго, немов Дiд Мороз в дитсадку, питаеться про домашне завдання, а зовсiм iнше. Серйозна наука. Його майбутнiй хлiб. Його i його родини: матерi й трьох сестер, коли батька не стане…

А батька таки невдовзi не стало. Не стало вкрай раптово. Швидко. Скоро…

І Антiн вчить ту кляту математику, яка вже давно перестала бути для нього загадково-таемничною i перетворилась на щоденну каторгу. Вчить остервенiло, педантично, як фанатик, як джихадист-пiдривник: нiби немае нiчого важливiшого за неi в його життi. Бо вiн вже знае, що життя – то не пелюсткопад. То заробляння грошей, щобпрогодувати безутiшну матiр-вдову i трьох, iще зовсiм молоденьких, сестер. То – заробiтки в Європi, бо там можна заробити бiльше, анiж працюючи на будiвництвi молодим iнженером в рiдному Івано-Франкiвську. Але задля того, щоб працювати спецiалiстом «за бугром», треба закiнчити виш i отримати корочку, а Антiн не зможе… Бо поеднувати пiдробiтки в Польщi й зубрiння вищоi математики невимовно складно. І йому це не вдасться.

* * *

В пальцях правицi кiнчалася чергова вранiшня цигарка. Антiн увiмкнув радiо. Аномальна спека, виявляеться, добивала не лише жителiв столицi «Расейськоi iмперii», а й рiдного Прикарпаття. Принаймнi, «западенське» «Фреш-ФМ», котре йому вдавалось тут «спiймати» вряди-годи, повiдомляло про таку ж напасть у Стрию. А то всього-на-всього якихось нещасних сто кiлометрiв через Моршин, Долину i Калуш до його мiста. Можна сказати – сусiдне мiсто. Особливо за масштабами Мачухи з ii кiльцем А, кiльцем Б, ТТК i МКАДом[21 - Вiдповiдно Бульварне кiльце, Садове кiльце, Трете транспортне кiльце i Московська кiльцева автомобiльна дорога].

Антiн слухав «Фреш-ФМ» кожного ранку обох своiх законних вихiдних i цього дня, коли вiдпустка ще не закiнчилась, але був буднiй день – вiн пересилив себе i наказав думати, що то субота задля покращення настрою. Та й по тому. Все одно кожен день видавався однояйцевим близнюком попереднього.

Антiну закортiло приготувати вареники. Вiн дiстав з-пiд столу брудну порепану дощечку для розкочування тiста i почув дзенькiт, такий, нiби розбилась тисяча дзеркал. То посипалась недолуга пiрамiда з пустих пляшок. Пiсля повернення з вiдпустки, котру вiн провiв вдома, в Івано-Франкiвську, Антiн «не просихав». Вiн сидiв у своему барлозi й згадував минуле, запиваючи його найдешевшою, але фабричною «бадягою» (бо вiд самогону тут можна було ще й не прокинутись).

Окрiм гострих уламкiв пляшок iз залишками горiлки й старезноi дощечки в хатi нiчого не було.

Вiн пiшов до метро, ще тiльки розвиднювалося, смог пiдiймався над мiстом, i купив за безцiнь гниличок[22 - Дикi грушi.], солодких i маленьких у якоiсь скоцюрбленоi бабцi. Потiм придбав найдешевшого борошна i дiстав iз закамарка своеi пам’ятi сонячну днину i маму, що посеред тiеi днини, молода та осяйна лiтнiми променями, заповзято готуе вареники з гниличками. Незвичайнi вареники, але що ж… Приторно-солодкi й такi, що вже наступного дня iсти дiтям не можна, бо начинка забродила i перетворилась на алкоголь. Легкий i приемний. Наче тi шоколаднi цукерки з п’яними вишнями. І Антiн, i сестри продовжують iх iсти й на другий день, i смiються… Невiдомо вiд чого: вiд градуса тих вареникiв, чи вiд самонавiювання, що вони мають iх веселити, або ж… бо дiти ще, i мама молода i батько живий…

Згадав-вигадав рецепт i заповзявся розкочувати тiсто з грудками, погано перемiшане i якесь сiре, наче неживе. За вiкном пiдiймався смог своею павутиною огортаючи Мачуху.

Матюкнувся. Знову ведуча «Фреш-ФМ» не лише бовкнула якусь суцiльну нiсенiтницю про Браяна Адамса, а ще й неправильно провiдмiняла його прiзвище. Пригадав лектора з вишу, що читав iсторiю Украiни, i його кристалiчно-доцiльнi звороти й визначення. Той читав лекцiю так, що хотiлося увiбрати ii в себе до останку. Як пiпеткою, всмоктати, висмоктати м’якоть його слiв, немов з мушлi. І навiть без лимона i бiлого сухого та мушля п’янила i смакувала сама по собi. Одначе, до випускного iспиту з iсторii Украiни вiн так i не дiйшов. Зламався, не поталанило. Хоча насправдi, виправдання «не поталанило» – то для слабких. Немае «талану», е щоденна праця, iнтуiцiя – так, вона е, але загалом – регулярна робота. І от якраз ii Антiну тодi не вистачило.

Сiв бiля розкачаного свого неживого тiста, що не викликало в нього жодного бажання творити вареники й занурив п’ятiрню в руду жижу з гниличок i цукру. Облизав. Дiстав iз закапелка заначку, зробивши пару спраглих ковткiв. Фея Дiнь-Дiнь враз з’явилась поруч, вся така нереальна, прекрасна i принадна, трiпаючи крильцями й розсипаючи мерехтливi часточки навколо себе, немов з реклами якихось французьких парфумiв. Антiн глянув на неi з-пiд лоба i криво усмiхнувся, знову захлинаючись своiми спогадами. Прошепотiв: «Ти прилiтай, прилiтай до мене частiше. Бо хоч з кимось я маю гомонiти вряди-годи. Хоча б з тобою…».

III

Як все швидко змiнювалося в столицi Украiнськоi РСР… А ще весною сорок першого Максим планував, що наступного року поступить в медичний. Батько був хiрургом-травматологом i викладав в тому iнститутi на кафедрi практичноi медицини. Не те щоб Максим особливо мрiяв про кар’еру «костоправа» (як його батька iнколи називала вже давно померла бабуся по лiнii матерi), однак проти волi батька не йшов. В iхнiй родинi був закон: як скаже батько, так i буде. Можливо, саме тому мама не сперечалась, коли батько сам, в першi ж днi вiйни, записався добровольцем на фронт. Формально чоловiкiв його року народження «не брали». Звiсно, адже вiн був старшим за призовний вiк. Однак брали таких як вiн на «збори». Себто, на фронт, звiсно.

Мама, здаеться, навiть тодi не плакала. Просто зблiдла i якось враз змарнiла. Сердилася на нього неймовiрно i навiть не пiшла проводжати, коли його вiдправляли на фронт з вiйськкомату, про що потiм гiрко шкодувала. Максим сам побiг, але не встиг – колона вже рушила на вокзал. Штовханина була страшенна. Усi махали гiлками бузку i спiвали пiсень. Молодицi плакали, друзi новобранцiв грали на гармошках й радiсно викрикували щось пiдбадьорливе про швидку перемогу в натовп поголених мужчин, котрi невмiло марширували й усмiхались. Максим дав волю почуттям i голосно кричав «тато! тато!». На нього особливо нiхто не звертав уваги. Тодi всi висловлювали своi почуття хто як мiг. Себто, по рiзному.

Вiд батька не було жодного листа з фронту. Жодноi звiсточки. Сусiдка згори, одна з тих небагатьох, що не виiхали з Киева, якось сказала, проходячи повз заплаканого Максима, котрий потай вiд мами курив на сходах пiд’iзду: «пропав безвiсти». «Та не! – тодi враз вигукнув хлопець. – Немае прямих доказiв цьому!». «Та я що? Та я нiчого, – знизала плечима жiнка. – Я констатую. Нехай i не буде так». Максим тодi нахмурився i промовчав. Вiн саме вчився ковтати образи. Зробив собi саморобний вiзок i бiгав з ним на вокзал, щоб перевозити речi новоприбулих до Киева фрау[23 - Панi (нiм.). Ввiчливе звернення до замiжньоi жiнки в Нiмеччинi. Тут: жiнка.]. А тих, мiж iншим, з кожним днем ставало дедалi бiльше…