скачать книгу бесплатно
Вiн вiдразу ж оточив пильною увагою старшу сестру, Сару, коли дiвчата потроху почали виходити з кiмнати, й чомусь запитував у шiстнадцятирiчного Максима дозволу на «айн шпацiре». Максим здогадувався, що, мабуть, той сприймае його за старшого брата дiвчини. Адже iснування комуналок, в котрих разом жили абсолютно чужi люди, йшло в розрiз з европейськими уявленнями про побут мiстян, i киян в тому числi. Максим усвiдомлював, що фрiцам може й пояснили, як то воно в них, радянських людей, вiдбуваеться, однак, зустрiвши його i двох юних дiвчат в однiй квартирi, тi цiлком могли припустити, що вони мiж собою родичi. Примiром, юнак – iхнiй старший брат.
Тому Максим на правах того самого уявного брата звiсно вiдповiдав, що нi, жодного променаду. Нiмець делiкатно зiтхав i лише зауважував, що вiн не дипломат, i кiлька тижнiв це все повторювалось i проходило так бездоганно, що Максим навiть втратив пильнiсть i розслабився. Вiн настiльки був зайнятий зароблянням окупацiйних карбованцiв на вокзалi, що не мiг повною мiрою усвiдомити всю небезпечнiсть цiеi ситуацii…
Тож товстий фрiц театрально запитував дозволу на прогулянку з сусiдкою – Максим м’яко заперечував цiй iнiцiативi й той картинно, впевнено, вдягав темно-синю каску з заяложеною емблемою на свою макiвку та захиснi окуляри, а потiм сiдав на «хорх-901», простягав руку наперед, ймовiрно копiюючи Фюрера i з ентузiазмом командував: «Аберфор!».
Однак одного ранку вiн вийшов на спiльну кухню вже напiдпитку i, замiсть театрального розшаркування, схопив Сару за попу i з криком «Гойте фарен – морген капут!»[36 - «Сьогоднi iздиш – а завтра капут!» (з нiм.).]поволiк дiвчину у свою кiмнату. Настала нiма фiнальна сцена цього спектаклю. Максим не наважився вiдбивати Сару та й, коли прислухався, почув лише ii тихi схлипування за дверима кiмнати фрiцiв. «Значить, не б’ють. А якщо спробую стати на завадi – то мене i вбити можуть», – резонно i з певним полегшенням констатував тодi хлопець i пiшов до вокзалу на роботу. Юнак весь день намагався не думати про сусiдку i заспокоював себе подумки тим, що нiчого б не змiг вдiяти все одно, а якби втрутився – то могли б вбити обох, i його, i Сару, котра вже давно перетворилась на Надю.
Однак, з того часу все змiнилося.
Максим це усвiдомлював, але переконував себе, що йому зовсiм не до того, аби якось аналiзувати другоряднi ознаки, котрi напряму його не стосувалися.
Тодi вже мама вiдхаркувала кров’ю, а крупи майже скiнчилися. Що йому до сусiдок? Врештi-решт, ну справдi, не рiдний же вiн iм брат? Хоча хлопець i зауважив, що обидвi юнi сусiдки-еврейки стали взагалi якiсь тихi, хiба що почали дуже фарбуватися. Мама iхня майже не виходила з кiмнати й стала немов сновида: блiда i непомiтна. Сусiдка, та сама, що сказала, мовляв, батько його зник безвiсти, здаеться, померла. Однак Максим точно цього не знав i не цiкавився особливо. Закрився для навколишнього свiту. Були в нього, як йому тодi здавалось, бiльш нагальнi проблеми.
А потiм, раптом, вiн усвiдомив, що сестри з кiмнати навпроти взагалi зникли. І матiр iхня разом з ними – немов канули в Лету. Двох фрiцiв ще ранiше розквартирували кудись в краще мiсце, ще коли випав перший снiг, i вони з вигуками «шайзе!» ходили, вкутанi в армiйськi шарфи, з червоними замерзлими носами, бо, позаяк квартира центрова, але ж опалення не функцiонувало…
І ось настав той момент, коли Максим повернувся в комуналку й усвiдомив, що там залишилась лише його хвора матiр. Бiльше нiкого не було. Жодноi живоi душi. А отже, i переживати за чужих, непотрiбних йому людей бiльше не потрiбно. Виходить, так..?
* * *
«За моiм вiкном ширяють ластiвки. Низько-низько. Вони розрiзають сине небо, без жодноi хмаринки, однак, передрiкають грозу. І та почнеться незабаром, жодним чином не змiнивши моi плани, бо iх в мене взагалi нема», – подумав Антiн i вiдразу ж виклав своi роздуми в iнстаграмi, закрiпивши свiтлиною, миттево зробленою з вiкна. Вiн вже другий тиждень тинявся квартирою, думав, як би знайти новий пiдробiток в динамiчному просторi ремонтiв, новобудов i просто «переделок» Москви, бо, мабуть, прийдеться з’iжджати навiть з цього щолкiвського хлiву, якщо хоч якусь роботу невдовзi не знайде. Додому вертатись не хотiлося. Вiдразу зникло бажання прорефлексувати щодо купання в Бистрицi й поплакатися на гiрку долю. Бо, окрiм рiки й чудово зробленого, схожого на кiнодекорацii, центру його рiдного мiста, що вкотре продемонстрували нещодавнi вiдвiдини, в Івано-Франкiвську його нiщо не чекало. В активних пошуках заробiтку кудись на заднiй план посунулась навiть Лiза. «Та й по тому…» – подумав вiн, i знову легко щось кольнуло в грудях.
Мартiнi, жодного iншого «шмурдяка»… хорошого, поганого, хоч якого, не стало також. А на тверезу голову Антiновi не приходили сумнi думки, а самоiдство, як вечiрнiй ритуал, зникло. Антiн думав, як бути далi. Вiн вже й на фейсбуку розмiстив iнфу, що, мовляв, нудиться без роботи, може в кого що е, га? І от, маючи iнстаграм-акаунт, робив на ньому те саме з безвиходi.
Фотка, щойно зроблена з вiкна його барлогу й покликана проiлюструвати всьому московському бомонду, який пречудовий «остарбайтер» чекае, засукавши рукава, аби йому тiльки дали можливiсть зробити якийсь люксовий надскладний ремонт, вийшла з будинком навпроти, в якому жила загадкова незнайомка з очима «кольору Тiффанi». Вiн почав ii обробляти, аби зробити кращою, i вибрав такий фiльтр, що несподiвано прочинив завiсу на ii помешкання. В глибинi вiдчиненого вiкна, де так часто з’являлась дiвчина, вiн зумiв розгледiти стiл i жовту вазу на ньому. А коли збiльшив чiткiсть, погравшись ще трохи в налаштуваннях iнстаграму, то побачив оксамитове старе крiсло за столом. На стiнi висiло дзеркало, «здаеться, воно» – подумав Антiн, бо в ньому чiтко вiдбивалось щось, схоже на громiздкий дитячий велосипед, що стояло в коридорi з iншого боку стiни. Антiн все намагався роздивитись помешкання дiвчини з очима «кольору Тiффанi», з усiею пильнiстю придивляючись до свiтлини. Нiби звичайнiсiньке помешкання. Нiчого незвичного на фото не було. Однак, щось непокоiло хлопця, нiби якась асиметричнiсть вiдчувалась вглибинi картинки. Вiн напружив очi й прискiпливо почав вивчати iнтер’ер квартири на фото, намагаючись побачити невiдповiднiсть або непропорцiйнiсть, що муляло його око горе-архiтектора, котрим вiн так i не став. «О так! – майже вголос вигукнув Антiн. – Є!». Дзеркало на стiнi висiло надто низько, майже врiвень зi столом у вiтальнi й вiдзеркалювало незрозумiлу штуку з великими колесами, напiвзаховану за стiною. «Може, то якийсь новомодний дитячий велосипед з такими серйозними колесами внедорожнiка?», – подумав Антiн i вiдразу ж знову згадав Лiзу, яка постiйно торочила йому про дитину. Вiд прикростi мiцно стис вуста, нахмурився i поспiшив закiнчити з постом в iнстаграмi. Вказав свое мiсцеперебування. Розмiстив. Нiби все.
Прокинувся посеред ночi вiд пронизавшоi його свiдомiсть думки, що забув вказати свiй мобiльний в постi, аби його могли знайти всi бажаючи нуворишi для своiх дорогих ремонтiв. Матюкнувся.
* * *
Максим розрiзав першим лiпшим ножем, котрий знайшов в безладi покинутоi комунальноi кухнi, велику бiлу редьку. Вона не дуже приемно пахла, коли була ще цiлою i неушкодженою, i хлопець пiдозрював, що вона давно зiпсована. Просто бабця з «обжорних рядiв» на Сiнному витерла всю плiсняву хустиною, аби хоча б за безцiнь ii продати.
Чого тiльки не було тiеi окупацiйноi зими на Сiнному! Якщо ранiше на «товкучцi» все ж iснувала якась iерархiя i порядок, то «пiд нiмцями», коли кожен намагався якось вижити, взаемовiдносини на ринку взагалi перетворилися на «Содом i Гоморру».
Максим, роззявивши рота, спостерiгав за тим, як якийсь абсолютно здурiвший вiд голоду безпритульний намагаеться витягти гаманця з кишенi нiмецького авiатора в високiй пiлотцi й сiро-голубiй формi. Все вiдбувалося, немов в повiльнiй зйомцi кiно. І злодюжцi майже вдалося пограбувати фрiца, однак iнший нiмецький офiцер в чорних оксамитових навушниках вiд морозу i з общипаною гускою пiд пахвою став на завадi. Вiн схопив невдаху за руку i вигукнув, смiючись: «русiше вундер!». Обидва нiмцi обмiнялися зверхнiми поглядами й пiлот щосили пхнув безхатченка в спину, не приховуючи свое презирство.
На мить Сiнний затих в очiкуваннi, що ж буде далi? Чи не почнуть стрiляти господарi всесвiту в натовп? Вже гримiли масовi розстрiли за партизанське свавiлля i саботаж.
Однак трапилося саме те, що мало трапитися, зважаючи на нiмецький педантизм i передбачуванiсть реакцii. Здавалося, нiби вони для кожноi дii мали iнструкцii. Свiй протокол. І крадiжка каралася стратою. Молодий арiець з пронизливо-синiми холодними очима, немов в Снiговоi королеви, витяг «парабеллум» i безпомилково поцiлив у скроню хлопця, що так i лежав на снiгу, закриваючи голову руками. Тодi вiн врештi повалився на бiк i з його голови витекла тонка цiвка кровi.
Базар принишк i всi його вiдвiдувачi намагались не дивитися на вбитого. Розмови стихли й люди стояли непорушно.
За якусь мить до пiлота, що вкладав в кобуру свого пiстолета пiсля виконаноi роботи, пiдiйшов точно такий самий нiмецький пiлот (здавалося, нiби вони близнюки) i кинув на мертве хлопчаче тiло чималого яскраво-червоного «пiвника» на паличцi, вiдлитого зi староi, запатентованоi ще за царя, форми. Знову почулося оте «русiше вундер». Нiмцi розреготалися. Починалося Хрещення Господне. Снiг падав зi сизого темного неба безперестанку, нiби небесам набридло плакати дощем i вони зачерствiли. Русiше вундер[37 - «Росiйське диво» (з нiм.).]…
Вiдвiдувачi Сiнного намагалися не дивитися на мертве тiло. І всi, немов ляльки в театрi пiд чуйним керiвництвом ляльковода, продовжували рухати кiнцiвками, роблячи такi звичнi, вивiренi, бездумнi, ритмiчнi рухи…
Життя, загалом, тривало. Дуже швидко тривало.
Бiля ворiт чистильник чобiт, кавказець в строкатих, на протигазнiй ватi ерзац-валянках, заправлених в саморобнi чунi з автокамерноi гуми, заходився запопадливо ритмiчно чистити блискучi чоботи «хазяiв свiту» по черзi закордонною «ерi», бо, позаяк його послугами наразi користувались лише нiмецькi офiцери, довоенна вакса – «гуталiн» давно вичерпалася…
Максим ковтнув слину, спостерiгаючи, як дворняга хапае того «пiвника», що нiмецький пiлот кинув в снiг до мертвого безпритульного. Вiн з жахом усвiдомив, що залюбки б зараз опинився на ii мiсцi…
«Обжорний ряд» тодi був мiсцем особливих, непередаваних пахощiв духмяного кандьору, гарячих наiдкiв в каструлях, закутаних у ватянi ковдри й особливо – пирiжкiв з горохом. Максим би зараз вiддав останнi грошi за тi пирiжки! Однак на всi тi казковi наiдки коштiв в нього не було. Та й прогнилу редьку Максим купив на позиченi грошi, котрi йому «з майбутньоi платнi» видав жалiсливий дiд Остап.
«Та бодай так!» – подумки вигукнув Максим, потiм наважився i спересердя таки встромив зуби в чималий кусень тiеi сироi редьки й вiдразу скривився. Та була такою кислою… А потiм обережно став жувати. Шлунок, котрий навiть такого «щастя», як та редька, давно не отримував, активно почав видiляти сiк i замурчав, немов кiт. В ротi вiдразу почала з’явилась слина. Та куди там! Цiлий слинний шторм i повiнь водночас. Максим давився, але продовжував жувати й ковтати ту редьку.
«Бездомний, хочеш?» – запропонував трохи редьки котовi. Але той враз зiстрибнув з пiдвiконня i кудись подався. «Ну i даремно, – констатував Максим i пересмикнув плечима, – в принципi, iстiвна штука. Ось би ще трохи меду до неi… Де я вже цей рецепт бачив…?». Поки Максим розмiрковував, сонце майже сiло за обрiем i хлопець втупився в захiд, все силуючись згадати. Потiм таки згадав, i шлунок, наповнений редькою, боляче стиснувся в спазмi. То мамi якась знахарка прописала пити мед з перетертою редькою, коли вже лiкарi були безсильнi. І вона пила. Потай вiд батька, котрий не схвалював народнi методи лiкування. Однак сухоти, котрi з’явились в неi раптово, нiзвiдки, так i не вдалось вилiкувати. Нi тодi, нi опiсля…
Максим вiдчув, що шлунок з незвички ось-ось виштовхне назад ту редьку. Занадто давно вiн нiчого не iв, а тут нахапався сирого коренеплоду з голоду. «Нi-нi… Стривай, небораче…» – вiн обережно сповз по стiнi на пiдлогу i почав легенько погладжувати свiй здутий живiт i вмовляти: – Так не можна… Бо помремо разом. І я, i ти. Чуеш?». Вiн довго сидiв на холоднiй долiвцi кухнi й не ворушився, бо навiть коли дихав, вiдчував спазми нудоти. За якийсь час Максим так i заснув до самого ранку.
VI
Рано вранцi Антiн прочитав в директi iнстаграму:
—Неочiкувана зустрiч. Ти з двадцятиповерхiвки на 1-iй Парковiй?)
– Так. Звiдки знаеш?
– Я – твоя сусiдка з будинку навпроти.
Антiну враз подумалось: «От би це була дiвчина з очима кольору Тiффанi…»
– Я, виходить, сфотографував твiй будинок?)
– Ну так. Менi приемно.
– Я iнодi, ввечерi, дивлюся на нього, коли втомлений приходжу з роботи. Там у вас в будинку, на четвертому поверсi живе жiнка з синiми очима, яка часто сидить на пiдвiконнi. Ти, випадково, ii не знаеш?
– Нi, – коротко вiдповiла незнайомка i враз додала: – А давно ти живеш навпроти?
Антiн замислився, дивлячись у вiкно, як на дороги Мачухи-Москви день одягае траурний вiнок з автiвок, котрi миготять фарами, немов свiтлячки заманюють до болота. Почухав макiтру i почовгав дiрявими капцями на кухню, щоб поставити заварюватись чай. Чи давно вiн живе навпроти? Чи давно вiн в Москвi?
І наклацав на екранi телефону:
– Давно. Майже три роки.
Антiн не дуже добре пам’ятав, як вiн переiхав. Це вiдбулося стрiмко i в станi афекту через вiдрахування з вишу. Трапилася пропозицiя постiйного заробiтку. І не в Польщi. Антiн не хотiв назад до Польщi. Не хотiв до краiни, яка, на його думку, стала причиною його життевих негараздiв. Вiн хотiв якнайдалi вiд Польщi, що так нагадувала його рiдне Прикарпаття, вiд сестер, котрi його засуджували й вiд матерi, котра йому дорiкала. Вiн хотiв на край свiту, туди, де не буде нiкого знайомого i лишень щомiсячнi iндульгенцii у виглядi вiдрахувань з зарплатнi нагадуватимуть йому, що у нього е рiднi.
В Москвi «корочку» про освiту не питали. За умовами контракту мали оплачувати житло. І оплачували. Але коли Антiн його побачив, оте помешкання, яке, на думку його роботодавця вiдповiдало санiтарно-моральним нормам життя огидних холопiв-найманцiв з брудного чорнозему i фата-морганних бескидiв Захiдноi Украiни, то зрозумiв, що той, ще гiрше, вважае своiх робiтникiв собаками приблудними, й переiхав. Почав наймати квартиру. Грошей враз поменшало, але на хлiб i вечiрнi рандеву з феею Дiнь-Дiнь вистачало.
– А де ти працюеш?
– прочитав Антiн нове повiдомлення на екранi свого телефону.
– В однiй компанii.
Антiн згадав про iнфу щодо ремонтiв, викладену пiд фоточкою i додав:
– Працював в одному московському архiтектурному бюро. Нiчого цiкавого. Сидяча робота. Але в компанii труднощi… Вирiшив звiльнитись i знайти якусь халтуру, – вигадував вiн «на ходу». – Знову ж таки, необов’язково в Москвi. Може, на будiвництвi… В Украiнi з роботою наразi туго. Я з Івано- Франкiвська, якщо що.
– Так, я зрозумiла вже;) Так i працюй в Москвi. Тут роботи бiльше;))
Антiн хотiв було запитати: «Як зрозумiла?», але потiм згадав свiтлини рiдного мiста у своему iнстаграм-акаунтi й лишень щасливо усмiхнувся.
– Ну це я так. На всяк випадок;)
– Ну ясно.
Через певний час Антiн вирiшив продовжити:
– Чим ти займаешся?
– Консультант з пiдбору персоналу на одному пiдприемствi з мережевих продажiв.
– О-о… Оце так… Оце справдi круто, – вирiшив пiдлеститися Антiн.
– Та зовсiм нi. Звичайнiсiнька сидяча i зовсiм не творча робота.
Загадкова сусiдка за коротку мить додала:
– Зовсiм не круто) Хiба… Я вдома працюю. Маю купу вiльного часу.
– Це значить, ти належиш сама собi. Робиш, що хочеш. Це тааакий кайф.
– І самоконтроль;)
– Краще самоконтроль, анiж…)
– Дякую на гарному словi. Нарештi усвiдомила, що вибрала правильний життевий шлях)
– А до цього?))
– Хотiла стати юристом.
– А я – iнженером. Принаймнi, цього хотiв мiй батько. А я просто любив математику.
Антiн вiдчув певну спорiдненiсть зi своею випадковою спiврозмовницею. «Значить i у них не все задумане вдаеться…» – подумав вiн про москвичiв i прочитав на екранi телефону:
– Гарного ранку майбутнiм «остарбайтерам».
Антiн було вирiшив образитися на оце «остарбайтерам», але зрозумiв, що ображатись тут немае чого: так само як москалi не розумiли, що називати «хохлами» украiнцiв образливо, так само i тут. І чого ж, власне, ображатися? Адже вiн i е – «остарбайтер». Звичайнiсiнький «остарбайтер»… Можна сказати – вгадала. На серцi в Антiна було легко i солодко. Його розважило це спiлкування i неабияк потiшило. Вiн взагалi ось так, запросто, нiколи не спiлкувався з москвичками, окрiм своеi Лiзи.
Вiн хотiв засмажити яешню на снiданок, але на очi потрапив вiршик з газети, на якiй стояла на пiдвiконнi пательня, який видався йому дуже в тему того дiалогу про людське призначення i дитячi мрii, яким не судилося здiйснитися.
И пусть ты что-нибудь и значишь,
Но только за проезд судьбе
Ты, как и все, не златом платишь,
Но жизнью, вверенной тебе!
Спiлкування враз набрало нових обертiв.
– Це чие?
– Терентiя Травника, – авторитетно вiдписав Антiн.
– Не читала) Не можу себе примусити читати. Хiба що тiльки певних поетiв.
– Шекспiра, Данте? – поцiкавився Антiн.
– Виключно Шекспiра.
– З вiршiв – лише Бродський… – несподiвано для самого себе написав хлопець. Вiн i справдi колись давно полюбляв читати Бродського. І з усiх росiйських поетiв поважав лише його. Додав: – Все одно вiдчуваеться iнтелект) Навiть без Данте.
– Чому лише Бродський?? – поцiкавилась незнайомка i враз додала: – Ой дякую, лестиш))
– Ну не знаю… Подобаеться.
– Ну Бродський – то найвищий пiлотаж. А Маяковський, Блок, Цветаева?
– І ще це, – кепкував Антiн, – «буря мглою небо кроет»… Майже раннiй Бродський)) Продовжуючи ряд: Ахматова, Гумiльов. Симпатично, але не те.
– Ахах… Майже)) Мандельштам?
– Визнаю: не читав. Хотiв було запитати: Шевченко, Стус? Але ти напевне не читала… Труднощi перекладу)
– Труднощi, звичайно)), – вiдповiла спiвбесiдниця i, надiславши уривок з вiрша Мандельштама «За Паганiнi довгопалим», додала: – Не Бродський звичайно, але тонко, поетично…
Антiн вирiшив не залишатись в боргу i враз знайшов в iнтернетi й кинув уривок вiрша свого земляка Вертинського:
На солнечном пляже в июне
В своих голубых пижама
Девчонка – звезда и шалунья —
Она меня сводит с ума.
Под синий berceuse океана
На желто-лимонном песке
Настойчиво, нежно и рьяно
Я ей напеваю в тоске:
«Мадам, уже песни пропеты!
Мне нечего больше сказать!
В такое волшебное лето
Не надо так долго терзать!
Я жду Вас, как сна голубого!
Я гибну в любовном огне!
Когда же Вы скажете слово,
Когда Вы придете ко мне?»
И, взглядом играя лукаво,
