скачать книгу бесплатно
Марiчка. Киiв. Зрада
Галина Вiкторiвна Горицька
Жiноча проза
Вона – красива й розумна. До цього треба додати, що бiльшiсть жiнок вiддали б усе що завгодно, аби помiняти свое життя на життя Марiчки Богданiвни – дружини впливового бiзнесмена, до того ж наближеного до полiтичного бомонду Украiни. Їi чоловiк – молодий, добрий, красивий?– обожнюе свою дружину. Однак цю iдилiю руйнуе випадкова зустрiч… Проте, чи е щось випадковим у цьому свiтi?
Цей роман не про божевiльне кохання, не про психопатiю та навiть не про дружбу. Вiн – про жiночу дружбу, котру шукае кожна дiвчина, а знаходять – одиницi.
Галина Горицька
Марiчка. Киiв. Зрада
© Г. В. Горицька, 2019
© М. Б. Юрчак, iлюстрацii, 2019
© Т. О. Калюжна, художне оформлення, 2019
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019
* * *
Боги, боги моi! Що ж потрiбно було цiй жiнцi?! Що потрiбно було цiй жiнцi, в очах якоi завжди горiв якийсь незрозумiлий вогник, що потрiбно було цiй вiдьмi, що трохи косила на одне око, яка прикрасила себе тодi весною мiмозою? Не знаю. Менi невiдомо. Очевидно, вона говорила правду, iй потрiбен був вiн, Майстер, а зовсiм не готичний особняк, i не окремий сад, i не грошi. Вона любила його, вона говорила правду.
М. Булгаков «Майстер i Маргарита»
Усе не так, як здаеться.
Морфей iз «Матрицi», або Дружина, яку застукали з коханцем
Перший день у Веронi[1 - Омаж «Ромео i Джульеттi».]
Вона нервово переставляла гейзерну кавоварку iз кавою всерединi з одного кута розпеченого кола конфорки в iнший, таким чином сподiваючись пришвидшити закипання. Пришвидшити прохiд до точки бiфуркацii. Увiйти, нарештi, в новий день, пропустивши до тiла через стравохiд чорну бразилiйку з цукром i цинамоном.
Їi ролекс показував десяту. Вона дивилася на нього тiльки тодi, коли хотiла помилуватися, як переливаються маленькi бiлi кристали дiамантiв у паве навколо циферблата, й майже нiколи не зважала, яка то година насправдi на ньому.
Доречнiсть турбiйону в бiльшостi закладiв Киева становила великi сумнiви, тому спочатку зазвичай ii називали на iм’я, Марiею, Машою… i вона вiдразу виправляла: «Нi, я не Маша. Я – Марiя, – а потiм, пiдморгуючи, додавала – А для рiдних – Марiчка». А вже потiм, коли бачили ii беху й ролекс i iнше, починали шанобливо, а подекуди недоречно, тулити оце «Марiчка Богданiвна». Проте Марiчка мала легку вдачу й не зважала.
Їi бразилiйка нарештi почала вибiгати з тонкого розпеченого металевого жерла iталiйки, бо заварювала Марiчка каву мiцну гейзернiй кавоварцi, яку придумали iталiйцi, й вона поспiхом почала накладати великi нерiвнi кусники жовтого тростинного цукру в непропорцiйно маленьку для них чашечку. Марiчка задивилася на хатинку на цiй чашечцi i нерiвнi обриси грецькоi землi та моря, виведенi чиеюсь невпевненою рукою кривими лiнiями на керамiцi. Згадала, як вони з чоловiком вiдпочивали на Санторiнi i як довго вона шукала щось справдi автентичне на клаптику вулканiчноi землi, загубленоi посеред моря. І знайшла ось цю чашечку.
Вона знову подивилася на свiй дорогущий годинник i чомусь почала уявляти, що вона бiдна, як вона поспiшае на роботу… І що мрiе про вiдпустку в санаторii десь у Ворзелi. Якщо не влiтку, то хоча б у вереснi, коли ще можна брехати собi, що то майже лiто… І що прораховуе, чи встигне вибiгти в гастроном i купити кефiр на перекус на роботi, аби не купувати глютеновi пирiжки о дванадцятiй, щоб ii стегна не збiльшувалися. Ще не збiльшувалися, порiвнюючи з тими сантиметрами, у яких жiнки зазвичай вимiрюють своi стратегiчнi об’еми, що були на випускному.
Марiчка усмiхнулася такому кульбiту своiх думок i маленькими дiвочими пальчиками помацала своi iдеальнi форми пiд цупкою тканиною бутиковоi чорноi шовковоi пiжамки, що так пасувала до такоi самоi чорноi кухнi повнiстю зi скла, каррарського мармуру й мiлевських агрегатiв, розтиканих, як тi дiаманти навкруги ii циферблату. Їi ранок починався нерiвно й в абсолютно рiзний час – коли вона сама цього бажала.
І хоча мобiльний щось вицвiрiнькував iз самого раннього ранку, тобто години з восьмоi, але вона не зважала, бо була певна – то не той единий мужчина, вiд якого вона вже котрий день чекае повiдомлення.
* * *
Цитуючи класика, майже дослiвно:
Вона була красива й розумна. До цього треба додати: упевнено можна сказати, що бiльшiсть жiнок вiддали б усе що завгодно, аби помiняти свое життя на життя Марiчки Богданiвни. Бездiтна, тридцятип’ятирiчна (а це в умовах покращення життя й загального збiльшення рiвня його тривалостi можна прирiвняти до тридцяти) Марiчка була дружиною впливового бiзнесмена, який до того ж був наближеним до полiтичного бомонду Украiни, i вони разом кружляли, мов тi метелики, серед депутатiв i навiть мiнiстрiв. Чоловiк ii був молодим, добрим, красивим й обожнював свою дружину.
Марiчка Богданiвна зi своiм чоловiком займали вдвох верхнiй поверх щойно збудованого елiтного хмарочоса в самому центрi столицi. Чудове мiсце. З розвиненою iнфраструктурою з александрiйських гiмназiй, гудманiв, мегамаркетiв i любiмих дядь. Указувати дорогу не буду. Бо кожен, хто захоче, може знайти цi заклади в гугл мапс i сьогоднi.
Марiчка не те, що не потребувала грошей, а вiдверто не знала, куди iх дiвати i, звичайно ж, могла i купляла все, що iй хоч трохи подобалося.
Марiчка Богданiвна, а для домоправительки просто – панi Марiя, нiколи не торкалася примуса. Та ба, вона навiть не знала, що то таке! Однак i до звичайного парового агрегата, що вилискував багатофункцiональними технологiчними кнопками, вона також не торкалася.
І так само, як i ii прототип, вона нiколи не знала жахiть iснування в комуналцi. Бо була вiддана на пiклування чоловiковi зi значно простiшого, але дуже атмосферного iнтер’еру батькiвськоi квартири.
Марiчка була дочкою професора й вiдставного генерала. Їi з дитинства оточували багатотомнi советськi енциклопедii, мов тi цеглини з мурi дитячого садка, що рiзнилися хiба що трохи кольором, але не iдеологiчним змiстом i боржомi в чехословацькому кришталi столового сервiзу. Влiтку на професорську дочку чекав садок у дачному кооперативi з будиночками визначних людей науки – своерiдний професорський куточок по-киiвськи. Там, за бiлими накрохмаленими скатертинами й ледь бузковими плямами вiд шовковицi на пальчиках, вона гралася сонячними зайчиками й розглядала пiдручники Кабардина та Скананавi, а потайки читала Достоевського й Солженiцина, коли тато не бачив. Вона чудово грала на пiанiно й могла вiдрiзнити сюiту Аренського вiд Дебюссi. Ось так!
Та чи була вона щасливою? Жодноi хвилини! Вiдтодi, як вона вийшла замiж у двадцять п’ять i потрапила в елiтний пентхаус на розi Антоновича й Жилянськоi, вона не знала щастя.
* * *
А тепер про Майстра. Хоча нi – ще не час. Марiчка не хотiла думати, навiть згадувати iменi його всуе. Вона почувалася розлюченою й водночас дуже слабкою. Вона страждала… І з кожним днем його пустельного мовчання ii злiсть танула, а жiноча слабкiсть i вiдчуття, що з Майстром вона готова пiти хоч на край свiту, – зростали.
Марiчка мала двi вищих освiти – математичну й музичну. Але конче потрiбноi, щоб нормально почуватися в сьогоденному соцiумi – клiнiчного психолога (аби вчасно дiагностувати й саму себе вiдстежувати, а iнших нездорових – миттево виявляти й до себе не допускати), не здобула. Хоча передумови на те мала. Але ж жiнки… Вони мало коли керуються здоровим глуздом. І ось тепер вона стояла на кухнi, робила собi ранкову каву й розмiрковувала: чи змогла б уникнути страждань, якби мала цю кляту освiту? Чи стало б у пригодi iй це у життi?
Так чи iнакше, ii дiдусю, що безпомилково виявляв душевнохворих, професiя не допомогла уникнути заслання до Хабаровська. Вiйськовий психолог, улюбленець тогочасноi радянськоi владноi верхiвки, вiн, мабуть, кричав на свою дочку, Марiчкину маму, коли та обрала з-помiж безлiчi достойних претендентiв саме його, батька Марiчки, чорновусого, худорлявого курсанта Житомирського Червонопрапорного зенiтно-артилерiйського училища. І вживав такi серйознi термiни, як-от: емоцiйний iнвалiд, психопат, нарцис… Бо ii дiдуся вважали генiальним психологом, i замiсть казок вiн iй розповiдав, як читав обличчя пiдданих Сталiну, немов той професор iз вiдомого серiалу[2 - Кел Лайтман – головний герой серiалу «Збреши менi».]. І що пан-товариш Йосиф довiряв йому обирати замiсникiв i всю тогочасну елiту совкiв, бо дiдусь мiг безпомилково визначити за найменшими рухами обличчя й тiла, чи тi брешуть, а чи щирi на спiвбесiдi в Коби[3 - Так Йосиф Вiссарiонович пiсля того, як прийшов до влади дозволяв називати себе тiльки наближеним особам.].
Насправдi Марiчка не чула того саме в момент, коли ii мама зосталася наодинцi пiсля знайомства свого майбутнього батька з його майбутнiм тестем. Бо не була навiть в утробi матерi. І навiть у проектi. Тодi, про що вона нiколи не взнае, дiдусь тiльки обережно зауважив, знявши тяжкi окуляри в роговiй оправi й узявши доцю за руку, що той, кого вона лагiдного весняного вечора привела в дiм, – потенцiйно деструктивний.
А вже потiм кожного разу пiсля того, як батько вiддалявся й пропадав, щоразу з’являючись, наче й не було нiчого, стоячи на порозi iхньоi квартири, що вже поступово ставала сiмейним гнiздом майбутнього професора та генерала, невинно натискаючи дверний дзвоник, Марiчка регулярно чула з вуст мами оцi слова, що падали на батька, не завдаючи йому жодноi шкоди: «нарцис», «психопат», «ти нiчого не почуваеш до мене?..», «як так можна!». Вони нiби стiкали по його шкiрi, як краплi дощу. Дощику з маминих слiз i болю. Але вже було запiзно, бо спочатку на руках, а потiм за руку мама тримала ii, Марiчку. Плiд кохання золотокудроi красунi, дочки вiйськового психолога й – емоцiйно вiдчуженого науковця, ii батька.
«Хм. Кохання – то едине, через що, мабуть, можна дозволити бути собi нещасною, – констатувала Марiчка. Кава свистiла й починала пахнути гiркою карамеллю. – Головне не перетримати й вчасно зняти те кохання з вогню».
Знову задзеленчав телефон. Марiчка потягнулася через барну стiйку, як кiшка, тонкими довгими пальчиками до свого айфона останньоi версii, ледь не гепнувши на каррарський мармур статуетку Лалiк.
– Женщiна, чи не надумали ви пiти на горнятко кави зi мною в «Мiлк»? – весело щебетала слухавка голосом ii подруги Алекс, що, судячи з голосу, вже пригубила iскристого та бiлого замiсть чорноi й гiркоi.
– Яка я тобi женщiна? – надула губки Марiчка.
– Ну, гаразд. Молода жiнка..? – почувши неладне в голосi подруги, намагалася пiдлаштуватись Алекс.
– Не, думай ще, – засмiялася Марiчка.
– Менi, знаеш, на роботi вистачае розумового процесу, – набурмосилася подруга. – До ранку поринала у свiт цифр i полiтичних технологiй. Ти як? Борис так i не написав?
Лiричний вiдступ
Про Майстра
Тут треба зробити лiричний вiдступ i прояснити ситуацiю. У цiй банальнiй життевiй iсторii, дешевiй кальцi, якщо, звiсно, життева, тобто банальна iсторiя (бо життя, шановнi, здебiльшого банальне й нiчого iншого, крiм основних вiх, фiзiологiчних процесiв, збочень, найпоширенiших почуттiв, на кшталт злостi, кохання, задоволення та розпачу, середньостатистична людина не переживае в ньому), може бути дешевою калькою на «Майстра i Маргариту», Майстра звали Борисом…
Нормальне iм’я. Нормальне росiйське iм’я для сибiрського юнака з Бiйська Алтайського краю. Борис iз Бiйська. Що ж… Судячи з усього, в батькiв було почуття або гумору, або алiтерацii. Але, нi-нi, шановнi, ми про це не скажемо Марiчцi, хоча про це й перешiптуються всi ii подруги, зокрема з Алекс, у якоi взагалi чудовий i кмiтливий розум, бо наразi для Марiчки немае нiкого важливiшого за ii Бориса, i вона «готова цiлувати пiсок, по якому вiн ходив». Навiть не слiди.
У Марiчки кольнуло щось всерединi. Ранок починався так добре, i вона навiть змогла сконцентруватися на хаотично впорядкованому кружляннi по колу ластiвок за вiкном свого пентхауса, що так кумедно, нiби ножицями, розрiзали своiми крилами сине-пресине травневе небо.
– Нi, вiн так i не з’являвся, – сумно вимовила.
Алекс усвiдомила, що треба якось рятувати ситуацiю з настроем подруги:
– Ти – дiвчисько. Для мене. Дiвчисько. Закохане, дике, як мак у полi. Ось хто ти насправдi!
– Дякую, – усмiхнулася Марiчка й потяглася до Гiдазепаму, що iй виписав психiатр, i той був захований далеко в коробцi з чаем. Мимоволi вона доторкнулася неприкритими грудьми, що випали з пiжамки, до холодного мармуру барноi стiйки. – Зустрiчаемося в «Мiлку» за пiв години.
* * *
Борис трапився Марiчцi всуе. Принаймнi так вона гадала в моменти вiдчаю. А ii накривало. Ще i як. І вся марнiсть i даремнiсть цiеi зустрiчi проявилися саме тепер. Якихось днiв тридцять (Марiчка не хотiла навiть думати, що то вже як мiсяць) тому.
Його iм’я Борислав, що тлумачилося як уславлення в боротьбi, зовсiм не вiдповiдало реальностi, й спочатку Марiчка знiчев’я вечеряла з парубком, сприймаючи його за чуттевого, ерудованого чоловiка, але – гомосексуалiста. Вона начиталася молодого украiнського автора, Галину Горицьку, яка у своему романi «Дороги, що ведуть у Каiр» описувала, як це здорово мати друга-гомосексуалiста, й уважала, що це круто: вiн – розумний, знаеться на сiнема й лiтературi, нiжний, тендiтний, чутливий, iз красивими великими сiрими очиськами. Кiт. Ось i довечерялася…
Борис iз Бiйська виявився далеко не гомiком. Навiть поруч не стояло, а ще яким чоловiком! З розбурханим у кровi тестостероном i бозна ще чим. Марiчка добре пам’ятала, як вiн лунко смiявся, почувши ii припущення про свою орiентацiю, i як притягнув ii (за якоюсь вечерею з другом-гомiком), тендiтну й тонку, мов та статуетка Лалiк, до себе й поцiлував нiжно в сонну артерiю, що билася живчиком. Ледь торкнувся губами до шовковоi шкiри на шиi, але Марiчка встигла вдихнути його аромат. Увiбрати в себе всiм еством. І тут понеслася карусель… Та сама, яка примушувала ii серце ошаленiло калатати, а очi – горiти аж три мiсяцi. Та сама, що тепер спонукала пити Гiдазепам i пiрнати зi сподiвання й надii у вiдчай i навпаки. Проте то вже була не приемна лiтня карусель у парку, а якiсь американськi гiрки…
* * *
Дiвчисько одягло сукню. Вона ненавидiла цей елемент жiночого гардероба й чимдуж уникала всього жiночного, вдавано-святкового, вигадливого. Їi i без того помiчали. Зауважували. Проводжали поглядом. Інодi навiть свистiли вслiд i найхоробрiшi, котрих не лякало, що ця жiнка нагадувала диво-дiву з журналу своею плавнiстю, тонкiстю, текучiстю ходи й таемничiстю довгих зазвичай не нафарбованих вiй, навiть намагалися познайомитися. Хотiли пригостити кавою, запрошували на вечерю, зупиняли своi автiвки поруч iз нею, опускали вiконне скло й пропонували пiдвезти:
– А куди?
– Та будь-куди, панi. Куди ви скажете…
– А якщо менi на Троещину? – лунко смiялася Марiчка. – Або i ще далi? Наприклад, у Вишневе?
– Та будь-куди, панi…
Однак Марiчка Богданiвна iгнорувала всiх.
Вона надивилася на своiх батькiв i ще в дитинствi вирiшила: «Нiколи. Нiколи я не слiдуватиму за своiм серцем. Воно нерозумне. Оте, жiноче»… Марiчка боялася кохання, як вершник боiться сiсти в сiдло пiсля страхiтливоi травми, завданоi диким створiнням – конем. Нi, вона не падала ще жодного разу й не збиралася. Їй вистачило слiз мами. Вона росла розумною й до бiса рацiональною. Вкрай виваженою дiвчинкою. В оточеннi книжок i здорового сну. В оточеннi наук i вищих освiт.
І коли на ii шляху трапився чудовий i такий самий виважений чоловiк, ii чоловiк, вона не iстерила, нi… Вона так само мiцно спала ночами, так само добре харчувалася правильною iжею. Нiякi почуття не заважали iй навчатися й жити своiм життям, бо анi почуттiв, та ба – навiть емоцiй не було.
* * *
– Привiт, – коротко кинула Марiчка подрузi.
– Сiдай, – по-дiловому скомандувала та. Я зараз допишу одного бiзнес-листа й закiнчу працювати.
Марiчка вмостилася на звичний для неi барний стiлець, закинувши тонку праву ногу на iншу, таку саму тонку й нi чим не гiршу – лiву та почала стежити за пальцями подруги, що швидко бiгали по клавiатурi ii «Мака».
Алекс була коротко стриженою брюнеткою й нагадувала Марiчцi героiню з «Леона-кiллера». Марiчка ж виступала ii анахронiстом. Протилежнiстю. Коли вони були разом – на обох дивилися ще бiльше, нiж поодинцi на кожну. Довговолоса русява панi з плавними вигинами тiла й друга панi – котрiй так личило каре та чокер, що вона носила не знiмаючи нi вдень, нi вночi.
Алекс ще вiрила в кохання. В неi були чудовi батьки, якi все життя прожили разом. Гiперпростiр Алекс, так би мовити, не дозволяв iй вирiшувати, чи жити iй без почуттiв. Поки що. Тiльки «поки що», бо на шляху цiеi дiвчинки-жiнки, брюнетки з гострим поглядом, нiби вiчно ображених вугликiв замiсть очей, усе частiше траплялись айсберги. І iй усе частiше набридало бути криголамом i проходити крiзь них, розв’язуючи iхнi чоловiчi, не по-чоловiчому дрiбнi проблеми, як-от заблокованi машиннi дверi, поламанi праски, колючi дроти на парканах, що дерли iхнi плюшевi штанцi, загубленi гудзики, невмiння вибирати крем для обличчя iз сонцезахисним фiльтром. Просто невмiння. Непристосованiсть. Рамка зi слизу й м’якого одiяльця, яким тi вiдгороджували себе вiд життя… І Алекс усе частiше вiдчувала себе лицарем в обладунках iз телефонiв служб порятунку: ЖЕКу, термiнового вiдкриття замкiв, сервiсних центрiв прасок й iнших дебiлоiдних речей, придуманих для чоловiкiв, таких як тримерiв, зимерiв усiляких, усiляких двiрникiв iхнiх «шкод», шпиць для парасольок, французьких багетiв, що черствiшали й ставали непридатними до вживання, якщо ти не голуб, звiсно. Шкаралупи яець, що потрапляла на пательню разом iз жовтком i бiлком, округлих брiв i вигину здивованих очей, що нiби питали: «А що? Я ж прийшов у цей свiт. Так панькайтеся ж зi мною».
І вона вже волiла вiдступати вiд отаких ось айсбергiв, оминати життевi колiзii, коли доводилося вiдкривати Гугл i шукати в ньому з професiйних обов’язкiв не найоптимальнiшi замiнники системи С1, а, як вберегти стосунки, коли мужчина п’е. Або що робити, коли вiн ставить роботу на перше мiсце й забувае прийти на побачення, а коли все ж таки приходить, то доводиться платити за вечерю чомусь саме iй. Чи це нормально? І оце запитання «чи це нормально?» завжди в iнтернет-просторi трансформувалось в iнше: чи терпiти? Тобто апрiорi жiнка мусила терпiти. Була межа. Певна. В рiзних соцiальних мережах вона була своя, але найосновнiше Алекс винесла – повинна терпiти. Не буде квiтiв, а якщо будуть, то тiльки як компенсацiя за якесь страшне збочення. Не буде комплiментiв, бо ти ж i так вже в дошку своя – то чого напружуватись? І так далi за списком: кожен бонус – як виправдання за пiдводний риф. Кожен айсберг – як нова подряпина на стальному корпусi криголама. Але вона не мала права роздовбати свiй агрегат – свiй пiдводний човен, бо то була ii душа. Або ж, наприклад, що робити, коли зустрiчаешся рiк, а тебе досi не поцiлували? Алекс набридало. Набридало те, що нiхто не брав у долонi ii тендiтнi щоки, а тiльки вимагав борщi, млинцi, витирання пилу зi своiх телевiзорiв. Вимагав покiрностi, поваги до примарних якостей, яких не iснувало насправдi. Вимагав млостi. Просто за те, що вiн чоловiк. Тому, що чоловiкiв менше, нiж жiнок.
– Блiн… Вибач, – Алекс пiдняла своi очi-вуглини на Марiчку. – Я нiби й пишу дiлового листа, але якось автоматично. В мене на серцi зовсiм iнше.
– Та я бачу, – вiдказала Марiчка, вiдводячи погляд вiд двох туристiв-арабiв, що дивилися на дiвчат iз неприхованою цiкавiстю. – Що в тебе?
– Менi треба переiхати до Індii. Щоб анi один урод бiльше не сказав менi, що жiнок менше за чоловiкiв.
Марiчка пiдняла брови:
– Краще до Тибету. Там Далай-Лама.
– Ага. З енергетикою, схожою на твою. Згода. Але… стривай. Я повинна дописати, – промуркотiла Алекс i далi взялася за свого листа.
Вона була активною й мала чоловiчий характер. Їй набридало зустрiчати чоловiкiв, яким потрiбен був час, i найуживанiшою фразою для неi ставало оте «ти тиснеш на мене». Вона гадала, що не було такого. Що через мiсяць, а то й два, вона мала право хоча б на каву, коли i iй буде зручно, а не тiльки йому… Пiсля мiнетiв i передоргазмових запевнянь: «О, мила, я хочу вiд тебе дитину», що було рiвносильно: «Як добре з тобою трахатись», але ж… На пiдсвiдомому рiвнi… Гаразд. Навiть не так – на рiвнi ДНК, клiтинному, атомiстичному, духовно-ментальному та байдуже… Жiнка не могла сприйняти цю фразу так, як ii сприймав чоловiк. Для чоловiка секс – то щось сакральне, найвищий ступiнь насолоди. Самоцiль. Для жiнки, так вже повелося, то тiльки засiб продовжити рiд. До того ж не тiльки свiй. Однак хто з чоловiкiв схильний про це розмiрковувати…
* * *
Женя принiс кави. Обережненько так поставив два капучино навпроти дiвчат. Вiн був беззмiнним барменом закладу, майже його душею i добре вiдчував кожного клiента. Женя не мав навiть сумнiву в тому, що Марiчка Богданiвна, просто Марiчка, за першоi ж нагоди вiдчитае його по саме нiкуди.
Марiчка цього не знала, що справляе враження дуже вимогливоi й строгоi, тiльки – прискiпливоi. Однак якось Женя зауважив, що чекае, коли зробить щось не так, i Марiчка, постiйна клiентка закладу, перестане добре ставитися до нього. Тодi вона замислилася, чому ii улюбленець зi Львова каже таке? Невже люди можуть чекати, нiби сподiватися, що щось станеться не так? Чому? Через те що напруга зростае, i побоювання не виправдати сподiвання дуже високе? Або просто пiдсвiдомо волiють скинути iз себе вiдповiдальнiсть й уникнути ризикiв?
Лiричний вiдступ
Про планку – Не спортивний снаряд
У кожного своя планка. І навiть якщо подумати, що ii не iснуе для певних iндивiдуумiв, з часом усвiдомлюеш, що це не так. Просто вимоги до себе можуть бути такими низькими, що здаеться, нiби iх немае.
Є люди, яким вистачае трамвайноi зупинки й беззмiнноi роботи вчителем у якiйсь середнiй школi. Середньо-посереднiй. Байдужо-iнертнiй. Є iншi, тi, яким до школи хочеться добиратися на смартi, а то й пежо. Тi, якi вже не у Ворзель хочуть у вiдпустку, а й у Туреччину. Та ще й на all inclusive, аби пиво текло молочними рiками з ранку до ночi. Й окрiм чорноi шкiри з’явилися ще м’якi синцi пiд очима. Є тi, що хочуть викладати не в школi, а в лiцеi i мрiють про це. Є тi, котрi хочуть не чоловiка-алкоголiка, а менеджера. Середнього менеджера середньоi планки. Та хоч двiрника дядю Колю, аби не пив. Аби не пив хоч як. Навiть якщо тому, що закодувався. Байдуже.
Є тi, котрi хочуть викладати вже не в школi. Нi… А у вишi. Вони й закiнчували унiверситет, аби викладати у вищому навчальному закладi. Вони до цього йшли, цього прагнули. І, дай Боже, або – найшвидше, це норм, iхня середина, iхнiй нормкор, зазвичай для них типово, iхня половина не алкаш, нi. Може, й ганчiрка, але яка… Якась бiльш iнтелiгентна, нiж алкоголiк учительки початкових класiв середньоi школи з Броварiв. Принаймнi вони самi так гадають. А як воно е насправдi? Та й, чи е?.. Це вже велике питання. Що е насправдi, а що типу того: здаватися, бо iмiдж – то все, а спрага – то тiльки фiзiологiчна потреба. А вони волiють закривати очi на фiзiологiчнi потреби. Пiрамiду Маслоу порушено, бо iхне RAV4 жере бiльше калорiй, нiж вони дозволяють собi. Бо бензин вкрай дорогий. Але ж iмiдж… І iм потрiбна та тойота, той RAV4 або Corolla, на худий кiнець. І той кiнець справдi худий. В украiнських реалiях той хвiст куций i не прямостiйний. Повiрте.
А е iншi. Тi, iншi, на яких ви дивитеся, коли iдете на роботу, обливаючись потом, у своiх тролейбусах й автобусах, iз яких ви зазираете в салони iхнiх БВМ i лексусiв iз неприхованою заздрiстю. Ідеальнi бiлявки з iдеальними бюстами й золотими браслетами «Картье» замiсть наручникiв. Ідеальнi супермени iз засмаглими й, повiрте, не пiд дешевим турецьким сонцем, бiцепсами й того самого бренду, що й у своiх бiлявок, золотими годинниками. Тi, що купують золотi наручники своiм бiлявкам, i iхнi iнфiнiтi, iхнi бiлi аудi, а якщо пофартить – то й мазератi. Тi, що нiколи не прагнули й навiть думки такоi не мали, викладати кляту iсторiю або математику в школi, лiцеi, Оксфордi. Один чорт. Тi, що володiють не тiльки незайманками з iдеальними бюстами для них спецiально привезеними з нетрiв закарпатських, чи середньоукраiнських, байдуже. І для них спецiально тремiнгованих, пофарбованих у той колiр блонд, який саме вони хочуть. Бо той колiр вони бачили, вбачали в скатертинi своеi бабцi. Нi. Не тiльки. Тi, що володiють цiлим свiтом, свiтами, мирами. Бiльшими й меншими. Маленькими конторами, що ворочають, як тi швейцарськi покидьки офшорами, кругленькими капiталами. Тi, що володiють островами й пентхаусами у Верхньому Іст-Сайдi. Ну мiнiмум квартирою в Нижньому, джентрифiкованому до Верхнього[4 - Англ. gentrification – реконструкцiя й оновлення будiвель у ранiше не фешенебельних частинах мiста й асоцiйований iз ними переiзд у район багатших мешканцiв. До того ж у районi зазвичай вiдбуваються iстотнi змiни в демографii, пiдвищуеться середнiй дохiд, змiнюються характер i культура.Термiн джентрифiкацiя, з’явившись у Британii в серединi 1960-х рокiв, став згодом дуже популярним у США i означае явище, протилежне субурбанiзацii. Джентрифiкацiя може вiдбуватися згiдно з програмою запланованого мiського вiдновлення або в результатi змiни популярностi району через змiни в структурi мiста.].
Чи ви розумiете, шановнi, чи справдi розумiете, на якiй частотi вони живуть? Що вони гарують не менше за вас? Просто частота приймання вища? Проте й падати iм болiснiше. Ой як болiснiше… Втрачати все, потiм знову пiдiйматися i знову йти до тiеi частоти. А iнакше вони не можуть. Інакше нiяк. Бо тодi вони були б просто двiрниками й учителями. Не бiльше.
Бо людина нiколи не здатна прийняти менше, коли вже мала все або майже все. Бо то все для всiх рiзне. Бо в кожного своя планка. Своя планка для перестрибування. Своя планка для утримання на певнiй висотi.
Так ось. Планка Марiчки Богданiвни була дуже високою, i це бачили всi, крiм неi. Бо зазвичай такi, як вона, не бачать, наскiльки висока iхня планка.
* * *
– Ну що, якi новини? – поцiкавилася Алекс, яка вже кiлька хвилин спостерiгала за тим, як Марiчка заглиблюеться в себе, сидячи на барному стiльцi й посьорбуючи капучино, пiдносячи до вуст чашку грацiйними, але достобiса виваженими, точними рухами лiвого зап’ястка.
– А нiчого. Цей мудак так i не з’явився. Я написала йому вчора вночi, що вiн мене емоцiйно руйнуе, й не отримала жодноi вiдповiдi. Вiн навiть прочитав не вiдразу, а десь через годину. Менi здаеться, вiн це спецiально робить. Як думаеш, таке можливо?
– Ну, не знаю… – протягнув сиквел Матильди з «Леона-кiлера». – Може, вiн просто бахнутий?
– То однозначно, – вiдповiла Марiчка й неабияким зусиллям таки напружила свого ботоксного лобика, аби поморщити його хоч трохи на знак згоди.
– Слухай… Ти як? Тобi дуже погано насправдi? – Алекс доторкнулася до холодноi, неначе мармуровоi, руки подруги й подивилася iй у вiчi.
– Чесно? – Марiчка нарештi вiдволiклася вiд вже холодного капучино й уп’ялася гострими очима в такi самi гострi й бездоннi очi подруги. – Я вчора плакала. Вперше за багато рокiв. Мабуть, я можу визнати це – в мене була iстерика. Я буквально ридала й весь час повторювала, як молитву: «Господи, за що? Господи, за що?..» А потiм пiдсвiдомо, я навiть не знаю, як це трапилося, почала повторювати: «Дякую, Боже, дякую… Що вберiгаеш мене вiд таких людей». Знаеш, я гадаю, моя пiдсвiдомiсть мене вберiгае. Береже, i тому оцi, такi, iншi, просто зникають iз мого життя. Розумiеш?
