скачать книгу бесплатно
– Так.
– А ще я була у психiатра.
В Алекс за цих слiв вiдпала щелепа:
– Неочiкувано.
– Нi, серйозно, – пiдтвердила подруга. – Я була в психiатра. Щоправда, це мiй колишнiй ще зi школи, так би мовити, але вiн – вiдомий психiатр. Чи психолог… Один чорт. Так що можна сказати, що я була у психiатра.
– Ти записалася до нього на консультацiю? Чи як?
– Та нi… Ну до такого я ще не додумалася. Хоча, можливо, було б варто… Варто?.. – перепитала Марiчка.
– Ну, я не знаю… Залежить вiд того, як тобi болить.
– Менi болить. Ще i як. Та до бiса. Я знаю чувака всього якихось чотири мiсяцi, а вже так побиваюся. Це нормально? Не, це ненормально…
– Ладно, – вирiшила змiнити тему Алекс, – то що сказав твiй колишнiй? Ну тобто психолог-психiатр?
– Ну, насправдi вiн сказав, що ми завжди шукаемо стосункiв, схожих на стосунки наших батькiв, щоб iх вiдтворити. Зробити, так би мовити, кращу iхню копiю. Це наше заповiтне, приховане бажання з дитинства. Якими б тi стосунки в наших батькiв не були… Навiть якщо ми усвiдомлюемо, що вони жахливi.
– Це зрозумiло… І що вiн думае про Бориса?
– Вiн сказав, що не може навести його психологiчний портрет, бо того не було поруч, однак, схоже, що вiн психопат. Ну що нарцис – це точно. І вiн навмисне зник на мiсяць, i немае нiчого такого в його життi, аби не вiдповiсти менi на всi моi смс i так мучити. А, найголовнiше, що вiн це робитиме ще й ще…
– Слухай, добре, що ти пiшла до психолога. Я тобi скажу, психологи – вони такi, все дуже чiтко розставляють на своi мiсця, i потiм ми не бачимо свою ситуацiю з боку. Їi можна побачити, тiльки спостерiгаючи ззовнi. А психологи – вони ще й справжнi фахiвцi…
– Так, – проказала Марiчка, поклавши руку поверх Алексиноi, аби ii м’яко зупинити, – годi вже сипати дифiрамби моему колишньому шкiльному коханню, – i посмiхнулася.
– Ну так, – погодилась Алекс, – тим паче, скажу тобi, ти також дуже влучно даеш правильнi поради.
– Ти про що?
– От вчора мiй психолог порадила менi купити вiбратор. А ти менi цю пораду дала ще пiв року тому. Ось так! Так що ти – дуже мудра жiнка. І… сильна, – трохи подумавши, невпевнено додала Алекс.
– Серйозно? Я, доросла й виважена жiнка, яка мае все, що iй заманеться, разом iз красенем-чоловiком, постiйно думае про якогось приiжджого айтишника. Ти гадаеш, я справдi мудра? – пiдморгнула Марiчка.
– Так. Хоча б тому, що можеш сама iз себе смiятися. Як ось тепер.
– Але… Ти справдi вважаеш, що я сильна? І що це нормально, що я думаю про нього весь час i весь час тiльки про нього говорю?
– Ураховуючи, що iз цих чотирьох мiсяцiв ти не бачила його цiлий мiсяць, то не дуже. Могла б вже хоч трохи й почати забувати свого Бориса, – скривилась Алекс. – Але ж… Ти – це ти. Творча натура, i я знаю, що ти вiддаешся повнiстю. Якщо ти хочеш побиватися – побивайся. Якщо тобi це треба, аби творити…
Марiчка кивнула. Вона розумiла, що Алекс не порадить поганого. Вона знала, що ii подруга переживае за неi. Рiвень емпатii зашкалював. Тим паче що в Алекс також не клеiлося з чоловiками. І Марiчка все бiльше впевнювалася, що це траплялося не через Алекс.
Це був якийсь рок сучасних чоловiкiв – поводитися вкрай дивно. По-жiночому. Не знати, що робити iз жiнкою. Просто не знати. Або вони обирали таких… Алекс не була впевненою, що всi чуваки свiту такi, якi зустрiчаються на ii шляху: кволi й немiчнi, олiгофренiчно-побутово-тупi. Вона ще вiрила, що десь у всесвiтi, на безлюдних, досi не вiдкритих островах океану, в iншому просторi, закинутих пустелях, на автозаправках посеред Невади ще iснують справжнi чоловiки. І вони всi без винятку обов’язково красенi-блондини в картатих сорочках i з посмiшкою бiлоснiжних айсбергiв замiсть зубiв… Але, ось питання: як iх знайти?
Де знайти чувака з «Аватару», що здатен змiнити свое ество на ество коханоi?[5 - І тут ми не станемо уточнювати чому. Хоча нi… Станемо й скажемо прямо: то кохана допомогла йому змiнити ество на едине можливе, аби не залишитися калiкою.] Де знайти Майстра, аби стати йому Маргаритою?[6 - Себто чувака, якому нiчого не вартувало бути закоханим в одружену жiнку. Не утримувати ii, не купляти особняк у провулку коло Арбата. Це Маргарита Миколаiвна щодня приходила до Майстра й найперше – одягала фартух, i у вузькому передпокоi, де була та сама раковина, якою так пишався Майстер, на дерев’яному столi запалювала гасницю й готувала снiданок.] Де знайти Ромео?[7 - Котрий через юнацький максималiзм вирiшив накласти на себе руки пiд дiею короткого знайомства з Джульеттою. Дiя розвиваеться якихось п’ять дiб, щоразу поновлюючись з ранку й доходячи до апогею клiматично й почуттево до розпеченого, веронського полудня, коли можлива тiльки сiеста. «В спеку завжди сильнiше грае кров», – каже Бенволiо, вiдкриваючи третю дiю. Розвиток людськоi iсторii за останнi пiв столiття передвiщуе нове прочитання «Ромео i Джульетти». Це вже iсторiя про те, як у спекотний день двi юнi iстоти почали вiчну гру чоловiка й жiнки i загралися за вiдсутнiстю досвiду. Дiти, веденi весняним iнстинктом. Чистота iдеi в ii абсолютi. Лабораторностi досвiду. Нiякоi соцiальноi ворожнечi кланiв Монтеккi – Капулеттi немае. Це тiльки тло для еротики Джульетти (реалiзацii потягу). Інстинктивноi реалiзацii.Перше: залишаються слова. Не справи. Слова.Друге: право правди – за останнiми словами.Трете й найважливiше: суспiльство завжди бiльш винувате за особистiсть. Це модернiстське. Компiлятивнiсть поведiнки й формування особистостi. А простiше: особистiсть – синтетичний продукт суспiльства.І хоча у Джульетти все завищено й повiтряно, i хоча це вона живе статевим життям iз чоловiком, ця сексуальнiсть на вербальному рiвнi передана в повноваження Годувальницi. Звичайна в життi ситуацiя: один робить – iнший базiкае. СЛОВА… Така пурга лине.]
Чи варто… шукати такого чувака?
Ось питання.
Лiричний вiдступ
Про кабалiстичну методику iнтегрального виховання[8 - Аби нiхто не запiдозрив автора в антисемiтизмi.]
Якщо спиратися на методику iнтегрального виховання, що задае постулатно твердження: основа природи – бажання насолоджуватися i наповнюватися, та й, дослiджуючи розвиток людства, стае зрозумiлим, що до нашого часу цивiлiзацiя розвивалась завдяки розвитку ЕГОЇЗМУ i пiд впливом бажання насолоди. Людський егоiзм примушував нас розвиватися, створювати новi свiти, крiм iндивiдуально замкнених на собi: освоювати нове, розкривати свiт, створювати суспiльства. Однак на сьогоднi ситуацiя з людським егоiзмом досягла своеi максими, вичерпала свою позитивну здатнiсть продукувати нове. На новому етапi iсторii ми розвиваемося не кiлькiсно, а якiсно. Наш егоiзм замикаеться й стае глобальним та iнтегральним. Ми мимоволi вiднаходимо себе дедалi бiльше у складi единоi й повнiстю пов’язаноi системи, тому наш свiт усе бiльше стае непередбачуваним через те, що нас створили егоiстами, i зненацька ми опиняемося в тому самому мiсцi, де дiють iншi закони.
Ранiше людина йшла второваним шляхом iз повним розумiнням того, як вона житиме. Все було вiдомо заздалегiдь. І одруження з дочкою сусiда, i те, що тут буде його дiм тощо. Сьогоднi зi зростанням мобiльностi пересування й глобалiзацii, поколiння повнiстю вiдiрване одне вiд одного, й нашi батьки не знають, про що ми думаемо й чого прагнемо, i не можуть осягнути нашого ставлення до життя загалом. Чим бiльш розвинуте в сучасному сенсi (бiльш техногенне й агломератне) суспiльство, у якому ми народилися, тим бiльше поглиблюеться цей геп мiж нами й ними, предками. Тому що ми не просто бiльш розвинутi, як це було мiж поколiннями в минулому, ми якiсно iншi – пiдготованi природою до iснування в iнтегральному суспiльствi. Нашi бажання вищi й менш предметнi, за прагнення наших предкiв й у iхнiх устремлiннях ми вбачаемо пустоту.
Особистiсть розвиваеться пiд дiею двох iмперативiв: своiх внутрiшнiх якостей i навколишнього середовища. Все залежить вiд гармонii внутрiшнього свiту iз зовнiшнiм, бо коли та виросте, вона являтиме собою квiнтесенцiю вроджених якостей i того, що вона отримала в батькiвському домi до 3–4 рокiв, тобто до того, як почала сприймати вплив суспiльства. І потiм жодний талмуд (кодова назва нашого поведiнкового Я, використовувана нлпiшниками) не вдасться переписати.
Ви, жiнки, або так: ми, ЖІНКИ, не навчимо свого обраного мити посуд, якщо до чотирьох своiх рочкiв йому цього не заклали, не навчимо вiдкривати перед жiнкою дверi, не навчимо розумiння того, що жiнка також працюе восьмигодинний робочий день i хатнi обов’язки – це ще години чотири. Тож часто жiнка працюе на пiвтори ставки щоденно, i, отже, вона може розраховувати на те, що чоловiк утримуватиме ii, бо це паритетно; розраховувати на те, що вiн купить шубу на зиму, бо вона працюе понаднормово. Бо рiвнi стосунки – це не тiльки роздiльний рахунок у ресторанi.
Виходить, ми боролися за рiвнi стосунки, але здебiльшого отримали ще нерiвнiшi.
Я навiть не хочу розвивати цю тему й розмiрковувати щодо того, до чого можна прирiвняти виношування дитинчати дев’ять мiсяцiв. Його вигодовування й виховання (до якого чоловiк часто-густо також майже непричетний). І нехай менi заперечить бiльша частина моiх сестер (бо в iнтегральному свiтi всi поеднанi, i кожна жiнка, я так вiдчуваю, частина мене, моя сестра по народженню), що це сакральна функцiя жiнки i все таке… Але ж ми за рiвнiсть? І потiм, хто сказав, що чоловiки не отримують задоволення вiд своеi роботи? Але вона оплачуеться. Ось у чому рiзниця.
Тому так важливо показати, особливо дитинчатi чоловiчоi статi, як важливо й логiчно в життi поеднатися з iншими людьми, щоб досягнути гармонii з усiею природою. ВЗАЄМОДІЯ. Поняття «вищоi сили», що керуе всiма нами й об’еднуе в сучасному, iнтегральному суспiльствi.
Поступово ми пiзнаемо спiльну природу, розкриваемо, що керуе нею одна сила – вища. Та, котру так прагнув розкрити Альберт Ейнштейн. Та, котру так важливо осягнути й вiдчути чуваку, що у фертильному вiцi зiткнеться зi спiльним побутом i дiтонародженням i не знатиме, що iз цим робити.
Наразi нам вiдомi чотири сили природи: електромагнетизм, гравiтацiя, сильнi й слабкi ядернi зв’язки. І ми вже стоiмо на порозi вiдкриття п’ятоi сили, що проявляеться в нашому свiтi як «материнська». Саме ii властивiсть домiнуе наразi в природi – властивiсть загальноi свiтобудови, якою керуе сила вiддачi й повноi взаемодii. Взаемодiя усього з усiм. Саме ii для нашого добробуту й правильного виховання дiтей i iхньоi адаптацii до новоi реальностi з’еднання в iнтегральнiй природi нам важливо зрозумiти – цю, нову силу, що розкривае нам природу речей. Дослiдити й зрозумiти ii розумом без фанатизму, мiстицизму й релiгiйностi.
Якщо всi внутрiшнi якостi, вродженi здiбностi й виховання формуються з трьох до чотирьох рокiв, то все майбутне iндивiда закладаеться в ньому iз шести до дев’яти рокiв. Саме тодi, коли вiн починае сприймати вплив суспiльства й максимально доповнюе в собi набуте попередне виховання. Дитина – як губка. Кожна хвилина дитинства – на вагу золота й прирiвнюеться до року постпубертатного перiоду. Пiсля дев’яти iндивiд може тiльки розвивати своi враження про свiт та максимум за умови гнучкоi психiки – доповнювати iх.
Придивiться: яка особина чоловiчоi статi краще створюе сiм’ю – та, що народилася й зростала в патрiархальному суспiльствi, чи в сучасно-динамiчному?; на природi, чи в агломерацii мегаполiсу?; в родинi з кiлькома дiтьми, чи сам-один у сiм’i?
Це – як тест Роршаха, згiдно з яким, те, що iндивiд «бачить» у плямi, визначаеться особливостями його власноi особистостi. За однакових вихiдних даних у плямi ваших стосункiв чоловiк вбачатиме саме те, що в нього заклали до чотирьох рокiв: або перспективу пасторальних стосункiв iз бiлою скатертиною на столi пiд дачною яблунею й карапузами, що бiгають навкруги, або страхiтливу сумнiвну фiгуру з чорнил, що загрожуватиме його егоiстичнiй одинокостi й завдаватиме фiнансових збиткiв, бо дiтей треба годувати, а дружинi потрiбна буде шуба.
Тому так важливо, щоб особистiсть дитини формувалася пiд впливом постiйного вiдчуття взаемодii з групою близьких людей. Дитина не може правильно ставитися до свiту, якщо не знае, звiдки вона, хто вона, не бачить свого оточення, що завжди на неi впливае.
Ідеться про суспiльство, до якого ти належиш, – саме це ми намагаемося дати нашим дiтям. Беручи участь у спiльних дiях i зборах, дiти вiдчувають загальну силу й закладену в нiй спiльнiсть – це iх приваблюе. Їх тримае саме оточення. А оточення, у свою чергу, це люди, з якими в тебе одна цiль.
Придивiться до сiмейних iталiйських або грецьких альбомiв, сiмейних свiтлин iз Захiдноi Украiни й навiть просто свiтлин зi свят у Кордовi чи Провансi. Їх об’еднуе спiльнiсть людей, що зв’язанi родинними стосунками й разом проводять дозвiлля. За танцями, сiмейними вечерями, гуляючи в парках. Нiчого нового за столiття не придумали. По Версалю гуляли так само й вулицями Рима на початку вiкiв.
І якщо ви хочете саме цього, то обирайте квiтку з такого саду, версальського. Бо на теренах пустелi ростуть iншi чоловiчi особини, i сподiватися, що кактус iз пустелi Невада перетвориться на прекрасний домашнiй мак пiд вашою чутливою опiкою ще заведено в п’ятнадцять. Однак я дуже сподiваюся, ви не Джульетта? Нi? І не хочете вкоротити собi вiку через п’ять дiб зустрiчей iз чоловiком. Працюйте на перспективу. Якiсть i тривалiсть життя зростають. Вам ще бути з вашим маком довго. Хотiлось би – щасливо.
І двом сучасним особам, здебiльшого – двом егоiстам треба показати виграш, який вони отримають вiд правильних взаемин мiж собою. Адже в з’еднаннi людям розкриваеться iнтегральна глобальна система природи – вiдчуття досконалоi та вiчноi реальностi й можливостi пiднестися над проблемами цього свiту, досягти щастя в родинi. Це – як маленька смерть, оргазм, але розтягнуте вiдчуття, над яким потрiбно працювати. Пам’ятаете, як казав Архiмед: «Кохання – це теорема, котру треба кожного дня доводити».
У природi й у кожному з нас дiють сили отримання та вiддачi. Притягання й вiдштовхування. В неживих об’ектах це проявляеться в структурi iхнiх атомiв i молекул. На тваринному, й тим паче людському, рiвнi – проявляеться в поведiнцi. І хоча чоловiк i жiнка – двi абсолютно рiзних сутностi, задля руху до нашого спiльного кореня, задля сили, яку ми отримуемо з’еднавшись, задля продовження життя, iснування та задоволення ми мусимо бути разом.
І незважаючи на те, що розбiжностi постiйно виходять назовнi й роз’еднують нас, однак iз розумiнням того, що iх природа створила навмисно, i ми протилежнi й водночас доповнюемо одне одного, ми повиннi почати шукати не схожiсть, а те, чим ДОПОВНЮЄМО одне одного – у цьому ключ до успiху. Потреба в доповненнi не того, чого в менi немае, а полiпшеннi й розкриттi власноi сутностi. Пошуку доповнення.
Кожен iз нас – тiльки половина, i йдеться про правильне доповнення одне одного й досягнення цiлiсностi на кшталт вищоi, вiчноi й досконалоi природи. Тiльки за умови, що чоловiк i жiнка хочуть з’еднатися, щоб розкрити мiж собою досконалiсть, тiльки тодi вони цю досконалiсть створюють.
Другий день у Веронi
Марiчка не працювала жодного дня вiдтодi, як одружилася. Проте вона не сидiла, скнiючи у своему пентхаусi, начиненому дорогою технiкою «Мiле» i каррарським мармуром. Не вiдвiдувала хелен марлени з нудьги й навiть не ходила в «Царський»[9 - Киiвський елiтний спортклуб.] як на роботу.
Марiчка писала картини. Вже давно. Власне з того часу, як одружилася й постало питання – що робити. Вона нi на мить не сумнiвалася, що треба й далi писати, i вона стане вiдомою художницею. Бо задля здобуття визнання у ii краiнi треба було, аби тебе хтось розкрутив[10 - Тобто в нашiй з вами краiнi – Украiнi.]. Ти мiг бути хоч у сто разiв талановитiшим за Матiса, однак тiльки за умови великих грошей про тебе почують люди. А Марiчка одружилася з чоловiком, який точно мiг iй допомогти у цьому. І тут постала дилема: чи вона була справдi талановитою, чи стала вiдомою завдяки численним виставкам, органiзованим за власний кошт, i згадкам у СМІ, якi оплатив ii чоловiк?
Одне вона знала напевно: вона б не змогла жити без своiх картин. Це йшло зсередини ii, i коли ii просили описати сам процес, або де вона шукае натхнення, перед ii очима завжди поставав чорнозем, перемолотий тракторними гусенями, масний, схожий на нафту з надр землi. Вона, iй Богу, не знала чому. Бо земля – це мати? Бо земля – це вона, i такi самi, як вона – украiнки? Та ба… Ширше. Бо земля – це жiнка? Жiнка, яку заплiднюе чоловiк-дощ, iмiтацiю чого з превеликим захватом спостерiгала Марiчка Богданiвна пiд час iнсталяцii Марii Абрамович? Або просто тому, що якось, бувши на дачi свого батька, Марiчка таки вилiзла на той трактор iз дядьком Костьою – найманим робiтником. Його гуртом наймав увесь кооператив дачникiв-iнтелектуалiв. Самi вони, звичайно, не вмiли косити траву, орати землю й молотити пшеницю. Їхнi руки росли з мiсця, яким вони писали науковi статтi й докторськi дисертацii – з голови.
Однак часи були скрутними, Радянський Союз ще бився в останнiй агонii, i всiм його професорам, кандидатам наук, доцентам, математикам, астрофiзикам, генералам, пiдполковникам – усiм звiздарям не було чого iсти. Нормально iли тiльки тьотi Зiни – беззмiннi продавчинi гастрономiв i дядi Петi – завскладами, «снабженцi», водо-мото-олiйно-бензино-рапсо-постачальники. Обое вони носили на бердичiвськiй набережнiй пiлотку з учорашньоi масноi вiд кiльки газети й пили «Жигулiвське», легенько вiдригуючи на кирпатого носика свого сина, коли той лiз iз запитаннями «де, той, туалет, мамо-папо?» Обое були вкрай щасливими й жили швидше, як амеби, або равлики: дуже виважено й стабiльно. Дебiлоiдно-щасливо. По графiку. Вони так само знайшли себе за часiв Перебудови, набивши руку возити в «челночницях» навiть норковi шуби з Китаю.
