Крижане кохання ГУЛАГу

скачать книгу бесплатно

Крижане кохання ГУЛАГу
Галина Вiкторiвна Горицька

Ретророман
Навеснi 1953 року Геннадiя Петровича, колишнього майора держбезпеки, вiдрядять у «вiдпустку» за полiтичною статтею 58 Кримiнального кодексу УРСР. Раптом дорогою до мiсця призначення, куди його везли в «столипiнському» вагонi, вiн почне спiвати улюблену пiсню бандерiвцiв «Ще не вмерла Украiни нi слава, нi воля…». Цiеi пiснi його навчили на Закарпаттi, де вiн працював пiд глибоким прикриттям. Чи справдi вiн став украiнським патрiотом, чи через загрозу, що на нього чатуе на етапi, вiн затягуватиме щосили гiмн Карпатськоi Украiни?..

Галина Горицька

Крижане кохання ГУЛАГу

© Г. В. Горицька, 2020

© Т. О. Калюжна, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015

* * *

Подяка тим, без кого ця книга була б абсолютно iнакшою:

Чудновець Олександр Миколайович – голова ради громадськоi органiзацii «Киiвське вiйськово-iсторичне товариство». Дослiдник вiйськовоi iсторii. З 1979 року проходив службу у ВМФ на кораблях Балтiйського флоту. Ветеран МНС Украiни. Спiвавтор книжки «Монiтор “Смоленськ” (Krakow) три долi».

Ругаль Володимир Петрович – кандидат iсторичних наук, провiдний науковий спiвробiтник Нацiонального музею iсторii Украiни у Другiй свiтовiй вiйнi.

Менi хочеться поговорити з вами про нього. Бо я, по-перше, невдовзi пiзнаю його краще, i вiн назавжди стане одним iз тих, до кого подумки звертатимусь. По-друге, менi конче кортить пiрнути в той поки що незвiданий мною химерний свiт украiнського лiтераторства середини п’ятдесятих. А для цього менi потрiбна ваша пiдтримка – ось оця книжка.

Ви ж не зiб’етесь iз правильного, iстинного шляху цiеi розповiдi, незважаючи на лiричнi вiдступи й безлiч переплетiнь сюжетiв iз нелiнiйним чередуванням подiй? Бо менi ви дуже потрiбнi саме такi, якими ви е, – допитливi й трохи дивнi, зачарованi, як я, шукаючи постiйно чогось… Проте наразi ми тут i тепер, у Киевi 1954-го… Тож розпочнiмо.

І ще… ледь не забула: ймовiрно всi героi вигаданi, а iсторичнi постатi видозмiненi до непiзнаваностi. Принаймнi тiеi академiчноi, котроi нас навчали ще за радянських часiв. Однак, хто достеменно знае, як то воно насправдi було?

Кажуть, що думки виникають в головi людини до того, як вони будуть висловленi в мовi, виникають без мовного матерiалу, без мовноi оболонки, так би мовити, в оголеному виглядi. Але це зовсiм не вiрно. Якi б думки не виникли в головi людини, вони можуть виникнути i iснувати лише на базi мовного матерiалу, на базi мовних термiнiв i фраз. Оголених думок, вiльних вiд мовного матерiалу, вiльних вiд мовноi «природноi матерii» – не iснуе. «Мова е безпосередня дiйснiсть мислi» (К. Маркс). Тiльки iдеалiсти можуть говорити про мислення, не зв’язане з «природною матерiею» мови, про мислення без мови.

    Й. Сталiн, «Радянська Украiна», 5 липня 1950 року

Ви будь-коли замислювалися над тим, що всi iсторii, запитання й вiдповiдi на них уже iснують усерединi вас? І якщо е якась прогалина, гештальт у вашому ествi, единий спосiб ii заповнити чужою iсторiею – зробити цю iсторiю власною. Привласнити ii. Або, висловлюючись бiльшовицькою термiнологiею, – експропрiювати. Пролетарiат експропрiюе експропрiаторiв.

Я хочу, аби ви привласнили цю iсторiю, бо вона iз самого початку вже була вашою, вашоi родини, що iснувала за радянських часiв (ви тiльки замислiться над значенням цiеi фрази: «радянськi часи» – часи, коли краiною нiбито керували ради депутатiв трудящих, а насправдi влада була жорстко централiзована); вашого мiста (i неважливо, чи це Киiв, чи будь-яке iнше мiсто Союзу Радянських Соцiалiстичних Республiк. Республiк насправдi не соцiалiстичних, а тоталiтарних, i не радянських – а сталiнських. Я б назвала СРСР – СТСР: Союз Тоталiтарного Сталiнського Рабства). Це iсторiя моеi Батькiвщини – Украiни, що вiдбилася в персональних iсторiях маленьких пiшачкiв СРСР, ii громадян.

Я довго по приiздi в Нiмеччину не сприймала Украiну як батькiвщину. Завжди спливала кам’яна брила всiеi маси совдепiвського (до речi, iнший цiкавий термiн, що набув не того значення, котрий буквально йому належить – совет депутатов) режиму, бо нам довго втлумачували: «Мой адрес не дом и не улица. Мой адрес – Советский Союз…». Стратегiчно наймудрiше рiшення Коби, яке саме собою iмплiкувало росiйську як одну мову на всiх. Однак, як не iснуе думки без мови (прочитайте епiграф… так, товаришу Сталiн, тут ви мали рацiю), так само не iснуе батькiвщини без конкретноi адреси. І не тiльки «дома-вулицi», а – краiни.

І тепер на уламках пiрамiд свiдомостi я, мов той Кай, усе життя збираю щось iнше, iнакше. І чим бiльше в офiцiйнiй назвi краiни термiнiв, якi нiби наголошують на плюралiзмi ii громадян, – соцiалiстична, демократична, народна – тим менше насправдi в тiй краiнi того, що вони проголошують. Нiби бояться, що iх викриють, цi термiни, а точнiше – люди, диктатори, що iх поначiплювали на назви. А втiм, усi все знають i бачать. І швидко цей фарс не зостаеться непомiченим навiть драконами. Проте на то вони й дракони, щоб уперто не зважати – не бачити. Голi королi. І щоразу, коли помирае вiд рук героя немiчний старий, герой перетворюеться на нового дракона. Спадковiсть влади.

Усi казки всiх народiв завжди наймудрiше, що у цих народiв е. І навiть не лише народнi, а й тi, що написали люди – це моя суб’ективна думка.

– Я нi чорта не знаю про життя iнших. Я бачу iнших. Можу iх висмiювати, але я нiчого не знаю про iхне життя. То, скажи менi, яке я маю право писати про iнших? Я навiть не знаю, чи я усвiдомлюю себе. Свое ество. Що я е таке? Чого менi треба у цьому життi?

– Припини. Ти ж знаеш, що жодному з нас не воздасться. Нiхто не матиме того, що йому треба. Принаймнi, тут. Заспокойся.

– То, може, менi краще писати про покоси й озимi?

– Це одне й те саме.

– Ти мене зрозумiла.

– Нi. Я вiдмовляюся тебе розумiти! Борися.

– Як?

– Пиши про кохання. Пиши про щастя – вони однаковi незалежно вiд обставин.

– Радянський Союз – то не обставина. Не применшуй. То страшний, зажерливий дракон.

– Ти не Шварц. Ось станеш Шварцем – тодi й сипатимеш своiми здогадками. Майже прямими порiвняннями-звинуваченнями.

– Я нiколи не стану Шварцем[1 - Ідеться про Є. Шварца – радянського письменника, вiдомого своiми викривальними щодо радянськоi системи п’есами.]. Мене приберуть до того.

– Припини.

    З моеi приватноi розмови з ним

Роздiл перший

Звiринець

Поезд тронется – и сотня стиснутых арестантских судеб, измученных сердец, понесется по тем же змеистым рельсам, за тем же дымом, мимо тех же полей, столбов и стогов, и даже на несколько секунд раньше вас – но за вашими стеклами в воздухе еще меньше останется следов от промелькнувшего горя, чем от пальцев по воде. И в хорошо знакомом, всегда одинаковом поездном быте – с разрезаемой пачкой белья для постели, с разносимым в подстаканниках чаем – вы разве можете вжиться, какой темный сдавленный ужас пронесся за три секунды до вас через этот же объем эвклидова пространства? Вы, недовольные, что в купе четверо и тесно, – вы разве смогли бы поверить, вы разве над этой строкою поверите, что в таком же купе перед вами только что пронеслось – четырнадцать человек? А если – двадцать пять? А если – тридцать?..

    О. Солженiцин «Архiпелаг ГУЛАГ»

І знову падав снiг. Геннадiй Петрович його нюхав i доки робив цю вкрай важливу наразi для нього справу, йому здавалося, що вiн вiдчувае давно забутий аромат ужгородськоi заснiженоi весни. В серцi вiд цього защемило, i колишнiй держбезпекiвець, позаяк тепер забрьоханий, виснажений, удягнений у ганчiр’яну арештанську шапочку-ушанку, згадав свое «западенське» вiдрядження, котре не принесло йому нiчого, крiм болю й катарсису. Вiн поморщився вiд щасливоi посмiшки – нечастоi гостi його останнiми мiсяцями. Йому було приемно згадувати. Болiсно та приемно. Отой Ужгород i себе – позаяк поголеного чекiста пiд прикриттям у далекому Закарпаттi (тодi йому ця область здавалася краем свiту) з iще жеврiючою надiею, що все налагодиться, що все ще може бути: i генеральськi погони, i спокiйне життя-буття. І тепер вiн, вiдбуваючи свiй строк ув’язнення в Сибiру, думав, яким же був щасливим там. Ось там… І то була Украiна. Рiчка Уж, качки, весняний капiж…

Чи вiн уже втратив надiю? Остаточно зрiкся того, що вважаеться можливiстю? (Коли людина зневiрюеться в таких тяжких, надлюдських умовах – все пропало. Нiколи такому арештанту не бачити волi, душевно не вирватися.) Гена не знав напевне. Тут вiн вiднайшов дещо iнше – якесь нове вiдродження i неабияк дивувався цьому, бо ще рiк тому в Ужгородi вважав, що то е край усьому, i це найбiльше випробування на його життевому шляху. Але ось тут… Нiби все пiшло по новому колу: нова перевiрка долi, нове вiдродження на межi з неможливiстю iснування, однак…

* * *

Усе почалось з етапу. Його вiдправили до Норильська майже вiдразу. Щоправда тому передував якийсь смiшний суд, на якому колишнього майора за два днi було засуджено за статтею 54 Кримiнального кодексу УРСР. Гена знав, що iй вiдповiдае стаття 58 аналогiчного кодексу СРСР – i то полiтична стаття КК для колишнього чекiста – то як вирок, бо вiдправлять його в особливий табiр, майже до каторжникiв – Горлаг. «Горлаг, – нашептав йому крiзь грати товариш по службi, озираючись навсибiч. – Горлаг, Гено. Мовчи, ради Бога, мовчи як нiмий стань, що ти з МДБ». І пiшов навшпиньках, аби не вiдлунювалося вiд його черевикiв по всьому пiдземеллю внутрiшньоi тюрми. Гена в напiвмареннi сприйняв слова рогатика[2 - Рогатик (жарг.) – молодший товариш по службi.] i тiльки тодi кивнув чи то з вдячностi, чи по iнерцii. Одне тiльки розумiв – бачить свого друга востанне.

Вiн знав: у Норильську був iще один табiр – Норильлаг. І якщо в першому здебiльшого утримували полiтичних ув’язнених, то в другому – переважно «побутовикiв» й «кримiнальникiв». І Геннадiй Петрович навiть не розраховував пiсля лялькового й такого карколомного суду (бо й так усе було зрозумiло), що його вiдправлять у другий, аби за деякий час реабiлiтувати згiдно з амнiстiею, котра почала дiяти вiдразу по смертi Сталiна. Звiсно що нi… Йому впаяли всi його десять рокiв позбавлення волi як вiйськовому, котрий не повiдомив про зраду, що готуеться (саме так було сформульовано в статтi). І вiн особливо не пручався, хоча i не був винен.

Це трапилося тому що його кохана дружина Наталя зраджувала йому iз сусiдом (про що Гена дiзнався пiд час затримання) – його нiби обухом по головi прибило. Тих два днi, що тривав суд i його тримали за мiсцем колишньоi роботи – у ВТ мiнiстерства на Володимирськiй 33[3 - Внутрiшня тюрма Мiнiстерства держбезпеки УРСР.] – не пам’ятав взагалi. Пiзнiше зауважив, що той час просто таки вивiтрився з його голови. А щось усвiдомлювати вже почав у задушливiй коробцi, що була не пiд зав’язку напхана щойно ув’язненими тiльки тому, що вiдразу по смертi Сталiна утворилася певна катавасiя, i засуджених за «побутовою» i «кримiнальною» статтями звiльняли, не встигнувши вiдправити по етапу. Амнiстiя… То ж були не такi небезпечнi ЗеКа, як «полiтичнi», еге ж?..

* * *

Етап… Геннадiй Петрович часто i чув, i вживав це слово, котре в СРСР набуло якогось дiеслiвного значення, бо можна було навiть не додавати «вiдправити по» етапу, достатньо було сказати «етап», i в мозку поставав ГУЛАГ – цей страхiтливий i потворний велетень дармовоi рабськоi працi тих, кого зжер дракон Радянського Союзу й навiть не вдавився. Навiть клубок у горлi не став. А слiвце ж iз самого початку було французьке й означало зупинку вiйськ на шляху до великоi мети, перевалковий табiр. І воно десь таким i було для бiльшостi: зупинка, перевалка, поеднання старого й нового життя.

Етап. Пересилка…

У вагонi було душно й спекотно. Можна було переiнакшити приказку: «стiй, бо падати нема куди». Гена з верхньоi полицi безпорадно озирнувся пару разiв, як йому це дозволяв зробити затиснений мiж двома iншими тiлами тулуб. Потiм опанував себе, примусивши аналiзувати й згадати все, що вiн знае про етапування до мiсця ув’язнення.

Колишнiй чекiст пам’ятав, що ще до дев’яностих рокiв минулого для нього ХІХ сторiччя сибiрськi етапи йшли пiшки, а кому пощастить, тi iхали на конях. Ось чого вiн не знав, – про це не дуже розповсюджувалися, – що Ленiн у 1896-му вже iхав у сибiрське заслання у звичайнiсiнькому вагонi 3-го класу (до того ж iз «вольними») й увесь час скаржився конвоiрам на тисняву. А потiм за вiсiм карбованцiв на мiсяць вiд царського уряду та «фiнансiв» вiд мами за три роки в Шушенському вiд’iвся та поправив здоров’я. Писав, вiв перемовини про видання своiх творiв, ходив на полювання, мав помiчницю – п’ятнадцятирiчну мiсцеву дiвчинку, котра допомагала Крупськiй. Не бiдував, iншими словами.

Пiзнiше запустили по етапу ось цi столипiнськi вагони, власне, i не для таких неборак, як вiн наразi, а так… для екзальтованих переселенцiв до Сибiру – шукачiв щастя, авантюристiв, тих, що зневiрилися поза межею i за межею, за горизонтом знайти на батькiвщинi щось таке путне…

Так ось, тi «столипiнськi» пустили ще в 1908-му i вiдрiзнялися вони тим, що були нижчими вiд звичайних пасажирських вагонiв, однак вищими за товарняки. Нi риба, нi м’ясо. Зате мали вiдгородженi карцери – спочатку це були примiщення для птицi та всiлякого устаткування зугарно переробленi на клiтки для особливо небезпечних i буйних. І чого тiльки треба – постав собi гратки на вiкна та й iдь. «Єхай», як каже з опалу жона своему бухому чоловiковi десь посеред степiв русскiх пiсля того, як вiн ви*бав сусiдку, й та залетiла. «Єхай»! Моцний i потужний, себто «мощьний» посил усього того росiйського степу, всього того недородженого гумiльовського пасiонарного руху багатомiльйонного населення, котре зжерло свою iнтелiгенцiю, «галубую кровь» i царя iже взятого, зате породило бiльшовизм, уравнiловку, чекiзм, хрущовки, комуналки, карткову систему, табори смертi, Сибiр. СИБІР. Не, не той, що верхiвками дерев високих шелестить майже в тропосферi. Не той, що легенi планети. А iнший… Отой, русскiй Сiбiрь. Як хер стоячий вiд замерзлих онуч на ногах зекiвського мерця, що на другу добу етапування ногами вперед iз вагону того чорного, всеосяжного, страхiтливого, немов сама смерть…

* * *

Повертаючись до тих вагонiв… Їх ще називали «вагон-зак» – бiльш утилiтарно й виважено. А ось повна назва «вагон-ув’язнених» збереглася хiба що на паперах – якось не прижилась. І ви не думайте, шановнi, що когось там спецiально морили спрагою, голодом, фiзичним виснаженням, чи що… Адже в них iхала дармова рабська сила, котру треба було довезти до всiх тих фабрик-заводiв-лiсозаготiвель, аби вони в Сибiру вiдвойовували в диких нетрищах право на свiт «соцбудiвництва», свiт фiнальноi фази побудови соцiалiзму в однiй краiнi. Всi дii конвою чiтко виваженi й рацiональнi та, звiсно ж, мають пояснення.

Гена напружився, бо сусiд болiсно копнув його пiд ребра, але промовчав. Сутички йому тут були не потрiбнi. Почав згадувати, чого його, ще зеленого випускника юридичного, що потрапив до органiв, навчали в однорiчнiй чекiстськiй школi. Адже ГУЛАГом заправляли також вони – МДБешники. І була в них вступна лекцiя про етап i конвой. Згадав… Води не даватимуть. І не тому, щоб арештанти мучилися, а тому що штат обмежений. Однi солдати стоять у тамбурi, iншi – в коридорi на посту, ще – на станцiях лазять по дахах вагонiв i заглядають пiд них – контролюють, аби арештанти не зробили дiрок. Друга змiна спить. Всiм годин сну – це iхне право, адже вiйськовий стан давно скасували. То ще й води вiдрами на полустанках носити цим «ворогам народу»? Собi не напасешся. Та е й iнша причина – випорожнення. Строго за протоколом, а «тот суров, словно прiрода Сiбiрi».

Треба зайняти ефрейтора i двох солдатiв. Виставляють два поста – один бiля дверей вбиральнi, другий – у коридорi з протилежного боку, а ефрейторовi доводиться щоразу вiдсувати й засувати дверi купе, спершу впускаючи попереднього, потiм випускаючи наступного. Статут дозволяе випускати тiльки по одному, щоб не кинулися навсiбiч i не почали бунт. І виходить, що ця допущена до вбиральнi людина тримае десь у середньому тридцять арештантiв у своему купе й сто двадцять в усьому вагонi та ще й наряд конвою. Отже, щоб випорожнилися сто двадцять людей, навiть якщо вони це робитимуть дуже швидко, потрiбно двi години часу.

Гена знав, з’явиться, як «пiть дать», ще й людський чинник. Той нестерпний, котрий псував йому життя на чекiстськiй роботi, а тепер вiн i сам боiться стати ось тим людським чинником. Бо все одно якийсь арештант через пiв години пiсля вiдвiдувань вбиральнi знову почне бiдкатися й проситися до вiтру, його, звичайно, не випустять, i вiн напаскудить прямо в купе. А потiм настане черга ефрейтора грати роль колишнього Гени, котрий зневажав i ненавидiв ЗеКа, тобто тих, ким вiн i став сьогоднi. Єдиною турботою того ефрейтора буде змусити цього нещасного ув’язненого голими руками зiбрати й винести своi нечистоти з купе. Другим наука… Але то лiричний вiдступ, а по факту: менше випорожнень, а отже, води менше i iжi менше – i не будуть скаржитися на проноси й не отруюватимуть повiтря у вагонi!

«Швидше! Швидше!» – чуе арештант звiдусiль, доки плентаеться похапливо (як тiльки може пiсля багатогодинного перебування в купе зiгнутим у три дуги). А потiм кiлька секунд у вбиральнi, дверi якоi, звiсна рiч, не зачиняються (за ним постiйно мусить наглядати солдат), i нещасний тiльки чуе: «Досить! Тiльки за маленьким! Швидше!» Про те, щоб вимити руки, навiть не йдеться (то по-фраерськi, й пiдганяють тебе так, немов то останнi секунди жеврiння всiеi планети). І потiм арештант човгае в загидженому взуттi назад до свого купе й лiзе, лiзе по головах на свою другу, а подекуди й третю, полицю, i нечистоти скапують iз його черевикiв на одяг, руки, обличчя iнших…

Гена хотiв було ще щось згадати з тiеi лекцii про етапи, але скривився вiд гидування: солдат саме кричав з-за грат «еда!», а пiсля того, – колишньому чекiсту навiть не треба було особливо вмикати логiку, – буде команда на випорожнення…

Почулося якесь шарудiння й зiтхання. Купе «ожило». Його сусiд по полцi знову штовхнув пiд ребра, але Гена не зважав: вiн розумiв, то не «со зла». Просто треба якось помiняти вертикальну позу на горизонтальну (аби впустити в стравохiд щось солоне, сухе й тягуче, схоже на засушену рибу, щось, що захрустiло ламаючись, кинуте конвоем через грати на пiдлогу), а це зробити було ой як не просто… І хоча вже минуло багато часу етапування i добу нiхто один з одним не розмовляв, однак, як тiльки дали харч iм уперше, Гена буквально своiми хруснувшими ребрами вiдчув комунiкабельнiсть, котра потроху почала вiдбуватися мiж в’язнями. То були сухарi й сушена тараня, i нi краплi води… Генi до болю в легенях, аж за край, закортiло пива. Язик, мов шершавий шмергель[4 - Шмергель – наждачний папiр.] потерся об пiднебiння, i чоловiк спробував сковтнути. Сусiд, що штовхав його весь час пiд ребра, щедро кинув прямо в його долонi три маленьких рибини й один хлiбець. Гена подякував кивком голови й сховав у полатану кишеню тих самих пiжамних штанiв, у котрих його й пов’язали – нi за що, нi про що, в чудовiй його квартирi в центрi Киева по вулицi Лiбкнехта[5 - Нинi – вулиця Шовковична.] на очах у дружини та неосiбно синiв, котрi того раннього ранку одного з днiв загального трауру за Сталiним спали у своiх кiмнатах.

Крiзь дрiмоту, що зморила його чи то вiд голоду, чи то через другу стадiю шоку – поступове сприйняття ситуацii, вiн тiльки впiввуха з нижньоi полицi почув, як комусь обiцяють виколоти моргала. Стандартна фраза блатаря його нiяк не вразила, однак примусила промайнути тривожнiй думцi, що якщо хтось довiдаеться, ким вiн е, то замочить на мiсцi. В пiв снi згадалася настанова одного з начальникiв ГУЛАГу, котрий читав лекцiю в школi ЧК: «У жодному разi не вiдрiзняйте полiтичних вiд кримiнальникiв! Розрiзняючи iх, ви визнаете, що у цих гнид можуть бути погляди, й таким чином надаете арештанту за полiтичною статтею вiдчути полiтичну свободу i свою вищiсть».

Через якийсь час вiн прокинувся, слабко розумiючи, скiльки хвилин, годин, або дiб минуло. Щось нездоланно слiпило йому в очi. Гена ще раз доклав зусиль, аби повернути голову й краем ока роззирнутися навсiбiч. То тьмяне промiння сонця, що сходило, потрапляло йому у вiчi з крихiтного, схожого на танкове, загратованого вiконця, що було за його головою. Колишнiй чекiст, а тепер – ЗеКа, лежав серед iнших трьох арештантiв на середнiй, другiй полицi. Вiн подивився вверх. Так… На багажнiй полицi було ще двое. Внизу, десь там, де вперемiш з людьми, на людях i пiд ними лежали особистi речi, ще було по три чоловiки на полицях, а в проходi, скрючившись, сидiв ще один. Зi стиснутими пiдiбганими ногами той, у проходi, сидiв цiлодобово, iнколи витягаючи ноги й розминаючи руки. «Звiринець… – подумав Геннадiй Петрович. – Звичайнiсiнький бестiарiй iз напiвживих iстот i я серед них. Добре, що хоч не пiд зав’язку набите наше купе».

Вiн знав iз лекцiй чекiстськоi школи, що за пiдрахунками iнженерiв у вагонзаку шестеро можуть розмiщуватися внизу, трое – лежати на суцiльнiй верхнiй полицi, що сконструйована за типом нар, i тiльки невеликий отвiр iде вниз i вверх – до багажного вiддiлення, де помiщаються ще двое. І вагонзак – це звичайний купейний вагон, тiльки з дев’яти купе п’ять вiдведено арештантам (адже половина пасажирiв iде на обслугу до ГУЛАГу). Арештантськi купе вiдокремлено вiд коридора не суцiльною перегородкою, як пасажирськi, а гратами, котрi дозволяють спостерiгати за нутрощами тiеi коробки, напханоi ув’язненими донезмоги. Навпроти вiкна коридора звичайнi, але в таких же скiсних гратах, як i стiни, розсувнi дверi арештантських купе. Ось, власне, i вся нехитра конструкцiя того столипiнського вагона, що вже з часiв ежовщини негласно й тихцем почали називати сталiнським. Єдина заковика була в тому, що в таке купе утрамбовували зазвичай не одинадцять в’язнiв, а вдвiчi, а то й утричi бiльше. Тому люди здихали, як мухи. Однак, Генi пощастило, наразi його металева загратована коробка була майже пустою: тринадцять, чортова дюжина, трудових одиниць, що прямували до Сибiру будувати соцiалiзм. Хтось тихо затягнув пiсню:

Ех…
Широка страна моя родная,
Много в ней лесов, полей и рек!
Я другой такой страны не знаю,
Где так вольно дышит человек.

Вiдразу ж по гратах оскаженiло почав бити конвой iз криками «Атставiть!»… Потiм настала передранкова, чи то вже полуденна, тиша. Гена втратив лiк часу й силився зрозумiти, роздивляючись товаришiв по нещастю, хто з них полiтичний, хто блатарь, а хто кримiнальний. Вiн добре знав, що в купе намiшано всяких. Це йому також у його школi пояснили, що етапування до мiсця призначення не передбачае роздiлення ув’язнених за статтям КК. Все мае бути рацiонально, а тому етапнi конвоiри перемiшують у купе 58-му статтю з блатарями й побутовцями, бо арештантiв надто багато, а вагонiв i купе – мало, часу обмаль – коли з ними розбиратися? Одне з чотирьох купе тримають для жiнок, у трьох iнших, якщо вже й сортувати, так по станцiях призначення, щоб зручнiше вивантажувати.

А на iншiй лекцii, Гено, тебе наущали: якщо ти не знаеш, як поводитися i де свiй, а де чужий, мовчи, як риба. Зцiпи зуби. Іншi, мабуть, також через цю саму причину не видають членороздiльних звукiв, тiльки (бо втома даеться взнаки) починають потроху спiвати. І тi пiснi iх видають iз головою…

* * *

У кутку бiля грат тихо заскиглив якийсь дебелий, моцний чолов’яга в дуже бруднiй вишиванцi. Обдертий, зморений… Генi ще подумалось: «Ото ще враг народу, iй-бо…» Та й iншi разом iз колишнiм, розжалуваним чекiстом не видавалися грiзними ворогами СРСР, хоча, принаймнi, не скиглили, як той. В основному (благо, мiсця було достатньо) поперемiнно спускалися сидiти навпочiпки, притуляючись спинами до металу холодних грат вагону. Випростати ноги мiсця не завжди вистачало… А тим часом моцний ридав, як дiвка, – довго, протяжно… І все намагався виглянути в маленьке загратоване етапне вiконечко через тiла iнших. Гена рефлекторно напружив м’язи – вiн знав, ось зараз почнеться. Бо той моцний – то е першою слабкою ланкою, i сильнiшi, тi, котрi гадають, що вони домiнантнi, спробують iз нього почати свою розправу в купе. Невдовзi так i сталося.

Нiби за командою, синхронно, з третьоi, найнепрестижнiшоi полицi (себто – нар) на другу повз Гену, а потiм вниз ловко спустилися двое. Вони були в майках, дебелi, з воловими шиями та поглядами урок[6 - Воровський жаргон (арго) – мае кiлька значень: а) звичайний вор, що грабуе нерухоме майно на кшталт квартир; б) злiсний злочинець-рецидивiст, який вiдбувае строк у в’язницi чи колонii посиленого режиму; в) взагалi будь-який ув’язнений, пропащий злочинець, що вiдрiзняеться зухвалою поведiнкою. Такi ведуть певний спосiб життя, практично завжди входять у злочиннi угруповання й нiколи не виходять iз зони.], зовсiм не замученi, нiби й не було допитiв i побиття перед судом (i таки не було, бо з кримiнальникiв не вибивали зiзнання, як iз полiтичних, iх просто засуджували й ув’язнювали, а перед тим як етапувати, ще дружини й родичi встигали iх пiдгодувати, передачки всунути крiзь грати). Тi мурчики з верхнiх нар були жирнi i гедонiстичнi (не обов’язково тiлом, iнодi просто серцем), а головне – наскрiзь пропащi. Десь такi, як чекiсти, тiльки з iншого кiнця однiеi й тiеi самоi лiнii. Прямоi лiнii партii.

Один потягнувся так, що нап’ялася до рипiння на його грудях бiло-сiра брудна майка, i трiснули кiсточки всерединi тiла. Враз повiтря в купе напружилось, якось зупинилось. Урка процiдив крiзь зцiпленi зуби: «Не по понятiям пойош, фраерок. Вмажем ему, Саньок?» (Це вже звертаючись до свого колеги, котрий також розминав свое залежене тiло, роблячи легку гiмнастику: тулуб влiво-вправо).

Саньок, перейшовши до наступних «ранкових вправ» – нахилiв руками до протилежних нижнiх кiнцiвок, наступив на стегно того зека, що сидiв у проходi мiж нижнiми полицями. Геннадiй Петрович зауважив, що тi шестеро (по трое на кожнiй полицi внизу), всi як один, ураз удали, що сплять глибоким сном. Саньок тим часом проспiвав шепеляво: «А чьо ж, брат, могьом. Лаз пошло такое дело…», за сим вiн рвонув сорочку на зеку, що скиглив вiд болю, котрому придушив ногу, й оголив його груди. На них виявилися наколка: «О, смотрi, Лiс, он тоже наш!» Ногу того, «нашого», негайно вiдпустили, i вже всi трое, немов щойно воз’еднанi единокровнi брати пiсля довгоi розлуки, синхронно та хижо озирнулися, нишпорячи поглядом по нижнiх полицях. Геннадiй Петрович затамував подих. Вiн також подивився на тi полицi й зрозумiв: бiльше блатних немае внизу. Тi шестеро тiл, мабуть, обливаються зараз страхiтливим потом i притишують тяжке дихання та торохкотiння серця, аби тiльки не виказати себе, i щоб раптом не виявилося, що той, котрий живе «не по понятiям», ненароком був не вiн.

Усе сталося карколомно швидко, якихось пiв хвилини, ну, може, секунд сорок пройшло з того моменту, як урки з небес спустилися на землю обiтовану чинити свiй суд. Однак колишньому чекiсту це не заважало аналiзувати. Вiн звик у будь-яких умовах, навiть надлюдських або ж i дуже комфортних, завжди все аналiзувати й ухвалювати дрiбнi та не дуже рiшення. Доки секунду трое блатних роззиралися по нижньому царству, той навiть згадав, як на лекцii з психосоматики на курсах пiдвищення квалiфiкацii (в тому ж таки ще тодi рiдному йому МДБ) iм, чекiстам, розповiдали, що е два типи людей: тi, котрi вiчно, як той двигун нескiнченного згоряння, раз за разом усе життя ухвалюють рiшення, та тi, iншi (або так – другi), люди, котрi найбiльше у своему життi не хочуть щось вирiшувати й найбiльше в тому ж таки життi волiють, аби вирiшували за них. Вони полюбляють скиглити, звинувачувати в усьому долю, несприятливi обставини, хоча насправдi (i пiсля юридичного Геннадiй Петрович iз цим твердженням погоджувався на всi сто) нiяких iнших, кращих, золотих часiв не було й не буде. Просто не iснуе. Бо iсторiя циклiчна, i ii повторюванiсть вбивча. Завжди були, будуть i е бiднi та багатi; розумнi й тi, що не хочуть аналiзувати; урки й iнтелiгенти; пристосуванцi та тi, що змiнюють обставини пiд себе… Про все це Гена згадав за якихось секунд п’ять, доки урки внизу повiльно всiх роздивлялися. Вiн розумiв – вони шукають «своiх». Створюють «клан». Адже ще невiдомо скiльки iхати (в’язням не казали, у який табiр iх везуть, i етап завжди був засекреченим. Ну майже тобi казкова така подорож у новорiчну краiну позамежжя – бо майже завжди кудись туди: в сибiрськi, новорiчнi, морози). А ще ж треба вижити ось у цiй ось казковiй подорожi. Пережити. Вiджати в слабших воду, комфортнiшi мiсця.

Купе зазнало дихотомii. Наразi вiдбувався споконвiчний подiл на сильнiших i слабших… Нiхто з полiтичних не протидiяв блатним i до них не приеднувався. Все це були зломленi слiдством, карцерами та ляльковими судами люди. Гена це знав. Вiн i сам ще у свою дiйснiсть держслужбовця ненавидiв полiтичних i також вряди-годи, хоча й тiльки по службi, але не без приемностi, iх ламав у ВТ. У тiй самiй, де i його пiзнiше тримали. Так ось, нiхто з них не чинитиме опору. Їх i не мае вже зовсiм як особистостей, залишилося оце тваринницьке – «жити». Не думати, не гуртуватися проти блатарiв, нi… Адже завдання слiдства засуджених за п’ятдесят восьмою – роз’еднати. Впевнити в тому, що людськi з’еднання можливi тiльки з дружиною, дiтьми, профоргом i комсоргом, аж нiяк за нацiоналiстичними поглядами.

Гена ще дещо розумiв… Ось тепер вони покiнчать iз нижнiми нарами й полiзуть на середнi. До нього. І до того, моцного чолов’яги у вишиванцi, що скиглить. А той навряд чи бувалий рецидивiст, найшвидше – полiтичний, як i Гена, i iде з ним в один табiр. Однак тiльки Гена з усього купе точно знае, що його везуть у Горлаг – особливий табiр для полiтичних. І що весь контингент там будуть саме вони…

Все вiдбувалося миттево. Ось очi трiйки блатних заблискотiли на рiвнi другоi полицi (особливо того, новонаверненого з проходу, котрого щойно самого щемiли). Ось звiдкiлясь у Лиса взялася заточка, i вiн, усмiхаючись золотими зубами (а Гена розумiв, iх же ще якось треба було зберегти у в’язницi, а отже, той блатний – авторитет), потягся абсолютно спокiйно, навiть не було в ньому мисливського запалу чи хоча б якоiсь остороги, до моцного у вишиванцi. А той собi тихенько далi щось скнiв у куточку, не зважаючи жодним чином на ситуацiю. Враз Лис, котрий за всiма ознаками був паханом, зупинився й вишкiрився несподiвано до Гени: «А ти ж, здаеться, також наш, то приеднуйся! Чи ти, може, мусор? Мусорок проклятий». Колишнiй держбезпекiвець скинув брови догори…

То була точка бiфуркацii. Пiзнiше, згадуючи ту вкрай небезпечну пригоду, Геннадiй Петрович не мiг дати собi однозначну вiдповiдь: чому вiн вчинив саме так? А чи тому, що не належав до когорти блатних? Чи тому, що знав, що iде в табiр до полiтичних i краще з ними шукати дружби? Гена свiдомо в цих роздумах поза увагою залишав той факт, що його за великим рахунком, трохи узагальнюючи, назвали тим, ким вiн був – мiлiцiонером. Одне вiн розумiв напевне: якщо зараз почне бiйку, то свiтить йому карцер. А карцеру Геннадiй Петрович жадав, немов новобранець в армiйському лiжку свою щойно покинуту наречену. Карти зiйшлися.

Вiн миттево зреагував. Одним махом вибив заточку з рук Лиса i, здаеться, навiть зламав йому зап’ясток об край нар.

Запала нiякова тиша. Всi раптом «прокинулись» i вп’ялися червоними, втомленими очима в Гену. А чи може вiн i справдi з органiв? Як хвацько розправився з блатним? Раптом хтось знизу не витримав i почав декламувати вiдомий дитячий вiршик автора державного гiмну – Михалкова, мабуть, звертаючись саме до держбезпекiвця:

А у нас в квартире газ!
А у вас?
– А у нас водопровод!
Вот!
– А из нашего окна
Площадь Красная видна!
А из вашего окошка
Только улица немножко.
– Мы гуляли по Неглинной,
Заходили на бульвар,
Нам купили синий-синий
Презеленый красный шар!
– А у нас огонь погас
– Это раз!
Грузовик привез дрова
– Это два!
А в-четвертых – наша мама
Отправляется в полет,
Потому что наша мама
Называется – пилот!
С лесенки ответил Вова:
– Мама – летчик?
Что ж такого?
Вот у Коли, например,
Мама – милиционер!

Дивно, але вартовий нiби оглух. Ходив уперед i назад, гупаючи своiми чоботями, але «атставiть!» бiльше не кричав. Ураз Гена знайшовся, що вiдказати, й голосно затягнув улюблену украiнофiльську пiсню бандерiвцiв, котра в Карпатськiй Украiнi колись була за офiцiйний гiмн. Вiн неi навчився у своему «закарпатському екзилi» пiд глибоким прикриттям:

Ще не вмерла Украiни нi слава, нi воля,
Ще нам, браття молодii, усмiхнеться доля.
Згинуть нашi ворiженьки, як роса на сонцi!

За сими словами, нiби пiдкорюючись якiйсь вищiй, злагодженiй волi, арештанти з нижнiх нар пiднялися, i всi почали обiймати Гену. Потiм зчинилася штовханина, i поетолюба з його мамою-мiлiцiонером навiть намагалися побити. Щоправда, вiн одразу з верескливим окриком: «Други, ви що? Та це ж я на злобу дня! Перевiрити героя i пiдтримати побратимiв!» затягнув «Розпрагяйте, хлопцi, коней…» Усi враз заспокоiлись i кiлька прямих учасникiв сутички, разом iз поетолюбом i моцним, знову обнялися й почали гойдатися в такт руху потяга.

Саньок i Новонавернений, про яких на мить всеохоплюваного злучення украiнська громада купе нiби й забула, за деякий час непомiтно перемiстилися до краю купе й втислись у грати внизу. А потiм злагоджено, переконанi, що iм вже нiчого не загрожуе, почали волати чимдуж: «Ковной-конвой!». Прибiгли солдати й блатарi вчинили свiй другий промах: почали звинувачувати Гену в калiцтвi Лиса (котрий i досi не мiг отямитися i вiд дикого болю зламаного зап’ястка в задусi купе був ледь притомний). І того забрали до карцеру пiд вдячнi погляди полiтичних. Власне, трапилось якнайкраще для Гени: вiн завоював авторитет i до того ж ще й потрапив у надсприятливi умови етапування. Щось там iз пiдлоги вякнули блатарi, зрозумiвши свiй промах, коли того уводили, заламавши руки, мовляв, ми «тебя найдьом, гнiда».

Однак Геннадiй на те вже не зважав. Вiдразу, опинившись у задушливiй, але такiй комфортнiй i безпечнiй для себе, темрявi карцеру, вiн розслабився, i його думки вкотре полинули до дружини. Вiн усе думав: ну як?.. Як так могло статися: вiн усе життя е*бав усе, що рухаеться (i Наталю, звiсна рiч), а тепер так приголомшений ii зрадою… І тому ввесь свiй судовий процес i весь цей етап до Сибiру вiн аналiзував поведiнку Наталi й думав про це. Картав себе. Картав себе саме тодi, коли усвiдомив, як вiн любить ii. І байдуже, що були iншi, безлiч iнших, принадних i не дуже жiночок, розкиданих по всiй територii УРСР, в котрих вiн, мов той iзюбр у перiод гону, мав увiйти своiм еством. Устромляв у них свiй дрючок – якщо коротко. А тепер ось так… У його едине кохання входить хтось iнший, в ту жiнку, вiд котроi в нього два сини. Хоча, е ще й третiй, таемний…

Геннадiй Петрович пiд кiнець цього вкрай виснажливого дня забився в тривожному снi й, абсолютно упевнений, що в карцерi вiн сам один, почав розмiрковувати вголос: «Я ж бачив його пiсля параду й дав ту записку… Чого ж не отримав жодного натяку на те, що вiн зрозумiв? Що прочитав мою цидулку з тим зiзнанням? Чи вiн соромиться мене? Мiй Микола… Але то пусте, пусте… Вiн у мене сильний – уже… А як там Олексiй? Чому я доки був поруч, так мало придiляв йому уваги?»